Крауч Джулія. Коханка її чоловіка. Уривок з роману

Крауч Джулія
Коханка її чоловіка

Переклад з англійської Романа Клочка

ISBN 978-966-688-033-1

Copyright © Julia Crouch, 2017
© Нора-Друк, видання українською мовою, 2018

1

«Повертайся. Повертайся!»
У нічному шумі її криваво-червоні очі на якусь мить дивляться у дзеркало заднього виду. Ззаду на неї насідає яскраво-червоний «порше», сліпить її світлом фар, навіть незважаючи на щільну стіну зливи. Вона робить різкий поворот і опиняється на розбитій дорозі, що веде до глиняних кар’єрів.
Але він переслідує її, причепився до неї, мов диявол. Камінці рикошетять об бік її маленької білої «фієсти», зношені колеса хитаються, потрапляючи у вибоїни, залиті водою, які виявляються глибшими, ніж здаються у темряві.
Діти, загорнуті у ковдру і акуратно прив’язані пасками безпеки на задньому сидінні, не ворушаться.
Слава Богу.
Ніч розриває гуркіт грому. В голові в неї вібрує так, ніби сам Тор розмахує молотом і зовні, і зсередини. Її серце б’ється так швидко і займає стільки місця, що здається, ніби легеням у грудях стало тісно.
Вона натискає педаль газу до самої підлоги, але цього недостатньо. Вона вже далеко, втім розуміє, що він не дозволить їй утекти.
Дорога стає трохи ширшою, і він, користуючись своєю перевагою, з ревом під’їжджає до неї, відтискає її вбік, на темну сторону дороги.
Перед нею зненацька виростає велетенський масивний дуб, який ніби щойно тут розмістився, аби зустріти її.
Ніс «фієсти» зустрічається зі стовбуром дерева, «порше» своєю масою врізається в зад її маленької машини, зминаючи усі зони безпеки, активуючи аварійні подушки, і її накриває хвиля запаморочливої вібрації від удару.

Темрява. Тиша. Зі стукотом вириваються гарячі вихлопні гази.

Сичання пари там, де дощ крапає на розпечений метал.

Луїза обертає голову, протискаючись крізь подушку, і ошаленілим поглядом, ледь очі не вилазять з очниць, шукає дітей.
Вони нагадують сплячих янголів.
А де ж він? Невже вони й досі у небезпеці?
Якимось чином жінці вдається протиснутися крізь залишки дверцят з боку водія. Ноги її, здається, не слухаються, але вона ще не відчуває болю, бо у її м’язах пульсує адреналін. Вона тягне своє розбите тіло до руїн «порше», від якого йде дим; здається, ніби паща його лобового скла проковтнула задню частину її
машини.
Попереду неї на дорозі лежить футбольний м’яч.
М’яч?
Ні, це щось інше.
Якась чорна грудка лежить у масляній калюжі, у світлі фар блищить волосся.
Виблискуючи у темряві, на неї відсутнім поглядом дивиться око Сема.
Жах.
Але все, що вона відчуває, це полегшення.
Усе, що вона думає, це: «Отже, все закінчилося».
Отже, вона і діти вільні.
Зрозумівши це, Луїза плентається назад до «фієсти».
Тремтячою рукою (три пальці зламані, але це найменше з її лих) жінка хапається за ручку задніх дверей.
Але перш ніж вона встигає смикнути заклинені двері, щось яскраве, гучне і гаряче піднімає її тіло вгору і вибуховою хвилею відкидає його на двадцять футів у синьо-чорну, просочену вологою темряву.
Не розуміючи, що з нею, вона падає на порослий мохом клаптик землі.

Вона лежить без тями, і їй розповідають про її травми.
Ти щасливиця, кажуть їй.

2

Вона прокидається від довгого, низького гудка, що лунає десь удалині. Або їй здається, ніби вона прокинулася. Її очі розплющені, тому, як вона припускає, це має означати, що вона не спить.
Повз її ліжко стукотять швидкі кроки, прямуючи у той бік, звідки лунає надокучливий гудок. За межами того простору, куди спрямований її нерухомий погляд, відчуваються рух, терміновість.
Потім усе знову спокійно, звучить лише постійний, рівномірний гудок; вона інстинктивно розуміє, що цей сигнал стосується її. Вона називає його супровідним гудком; він має сигналізувати іншим, що з нею все добре.
Нерухома, з плутаниною в голові, нездатна спілкуватися, але з нею все гаразд.
Вона не має жодного уявлення про те, хто або де вона, але відчуває, що невдовзі, одного дня, їй усе стане зрозуміло.
Час від часу її навідують люди. Жінки, які, мабуть, належать до обслуговуючого персоналу — їх якось називають, але вона не може згадати це слово — перевіряють її стан, роблять якісь процедури, вводять якісь ін’єкції, щоб полегшити її страждання. Приходять й інші. Одна з них називає себе Фіоною і каже, що представляє її інтереси. Вона приходить ненадовго, сідає поруч і про щось теревенить. Одного разу з’явилася інша жінка, із сивим волоссям. Її зморшкувате, змучене обличчя нависло над нею.
— Вона чує, що я кажу? Вона знає, хто я?
Луїза розуміла, що якось пов’язана з цією людиною, але не більше.
— Хіба ж я не казала, що це колись таки станеться? — мовила жінка, дивлячись на неї втомленими очима. — Хіба не казала?
— Ну годі, Селіє, — заспокоїв чоловічий голос десь за межами її поля зору, — не треба засмучуватися.
— Це я винна, — сказала жінка, нахилившись над нею, і з її ока покотилася велика сльоза.
Вона відчула, як сльоза впала їй на губи, що стискали дихальну трубку, просочившись між ними тоненьким солоним струмочком.
— Ні в чому ти не винна, дівчинко, — сказав чоловік. — За все, що сталося, відповідає вона сама.
«Сталося?» — подумала вона. «Невже це все насправді?»
Що ж сталося?

І ось тепер, у тиші, що настала після гудка, кроків та метушні, вона знову віддаляється від цієї похмурої частини свого світу.
Але щойно її повіки починають опускатися, затуляючи тьмяне лікарняне світло, над нею пропливає бліде дівоче обличчя. Воно худе, на ньому виділяються червоні очі з темними колами і червоний розріз рота, куточки якого опущені донизу.
Чорна, прозора вуаль тремтить, пасма темного волосся звисають, доторкуючись до її обличчя, це її дратує.
Вона не може навіть сіпнути головою, не кажучи вже про те, щоб змахнути це волосся.
Це обличчя теж їй знайоме. Щось у ньому піднімає гарячу хвилю у глибинах її душі, у тій прихованій частині, якої не сягає думка.
Її супровідний гудок починає набирати темп.
Червоний рот відкривається. Звідти долинає низький, схожий на каркання голос:
— Що ж ти накоїла, Луїзо?
Луїза? То от хто вона така?
Щось ізсередини неї виходить на волю. Під нею дзюрчить рідина, і вона фіксує, що їй стало легше. Але це полегшення лише фізичне. В її душі досі напруга, через присутність цього обличчя, що нависає над нею, спричинюючи колючий біль.
— Що ж ти в біса НАКОЇЛА? — тепер голос перетворюється на різкий шепіт, важкий від болю.
Над її обличчям нависають дві руки, затуляючи їй світло.
Вона встигає побачити покусані нігті з напівстертим червоним лаком, перш ніж кістляві пальці стискають її ніздрі, а волога долоня закриває їй рот біля дихальної трубки. Це триває лише пару секунд і, завдяки вентиляційній трубці, яка забезпечує їй дихання, не становить справжньої загрози. Але на обличчі, що
нависає над руками, написані доволі зрозумілі наміри.
— Я могла б зробити з тобою зараз що завгодно, — продовжує голос, і руки забираються геть. — Це ти зараз мала бути мертвою, а не Сем. Ти мала отримати те, на що заслуговувала.
Вона силоміць намагається витиснути із себе хоч якийсь звук. Кожна її жилка напружується, щоб заговорити. Але результату нема.
— Це ти в усьому винна, Луїзо, — каже дівчина.
Нічого не виходить.
Обличчя зникає з поля зору, і вона вже думає, що гостя пішла. Але потім її вухо обпалює гаряче дихання:
— Якщо ти виживеш, — шепоче голос, — якщо ти виживеш, я не дозволю тобі залишитися непокараною. Якщо ти виживеш, то краще будь обережною, Луїзо.
Потім дівчина знову з’являється над нею, витягуючи з її грудей м’які підкладки, від’єднуючи дроти, смикаючи затискачі кінчиками пальців. Її супровідний сигнал стає низьким, нагадує той гудок, що розбудив її раніше. Звучить сирена тривоги, і коли прибігає персонал, вона чує збоку жахливий гуркіт та звуки бійки.
— Геть!
— Знову вона. Викличте охорону.
— Занадто пізно.
— З нею все добре?
Перед нею з’являється знайоме обличчя старшої доглядальниці. Лагідна усмішка заспокоює її.
— Дозволь нам привести тебе до ладу, Луїзо.
Персонал витирає її, заново приєднує всі дроти, монітори і крапельниці.
Дівчина зникає. Але вона, Луїза, пам’ятає її візит.
З нього починається її видужання.

3

Пол, огрядний молодий санітар, закочує візок Луїзи заднім ходом у будівлю коронерського суду* через доступний вхід, тож перше, що вона бачить, — це світлі дерев’яні двері, які зачиняються за нею і б’ють по її розтягнутій нозі, скріпленій стрижнями, з такою силою, що хоч як би вона старалась не виглядати ганчіркою, не може стриматись і кривиться від болю.
— О, вибач, люба, — каже Пол.
Вона казала їм, що може йти сама. Хай це буде на милицях, повільно, боляче й незграбно, але титанові стрижні та місяці інтенсивної фізіотерапії зробили це можливим навіть з таким діагнозом.
Однак її адвокат Фіона порадила їй залишатися у візку.
— Співчуття — твій помічник, — сказала вона.
Луїза заплющує очі й намагається наповнити білим світлом свої покалічені ноги, а потім розум і серце. Це техніка, якої її навчили у «Пайнз», щоб справлятися з панікою, що могла раптово вчепитися пазуром у її грудну клітку і вичавити з неї все повітря.
Коли Пол підкочує її візок до спеціального місця, вона дивиться на рівні ряди металевих стільців, оббитих синьою тканиною, що її можна побачити лише в офісах. Він рвучко нахиляє і повертає її, й вона опиняється біля стола, що стоїть на підвищенні; за ним сидітиме коронер.
Ця кімната очікує на глядачів, наче сцена перед виходом акторів.
Але, на відміну від п’єси, тут зірка, головний герой, відсутній. Більше ніж відсутній — він мертвий. Спалений дотла, перетворений на попіл, пил.
У Луїзи виникає бажання опинитися у своїй спокійній кімнаті в «Пайнз», яка стала її домівкою за останні три місяці й буде нею у найближчому майбутньому. Кімнаті з м’якими пуховими подушками, цупкими простирадлами, якісним музичним центром: достатньо було кількох дотиків, щоб додати до її тривалої реабілітації більше домашнього затишку.
Зрештою, гроші неважливі. Принаймні, не зараз.
Треба робити все, що завгодно, аби їй стало краще, каже Фіона, і її погляд зблискує сталлю, нагадуючи ротвейлера.
Усе, що завгодно.
Яка іронія долі в тому, що тепер вона має ставитися до «Пайнз» — реабілітаційного центру, яким їй погрожував Сем, — як до свого притулку. Життя іноді таки викидає штуки.
Великого натовпу сьогодні не буде. Надто вже мало людей, в яких коронер міг би розпитати про Сема. Його батьки померли ще до їхнього знайомства, коли йому було трохи більше ніж двадцять. Його брат, який зараз мешкає у Швеції, відмовився приїхати, передавши це через Фіону, а щодо батьків Луїзи, то вона б радше вмерла, ніж побачила їх поруч.
Ні. Тут будуть лише вона, санітар Пол, Фіона, коронер, і, як вона припускає, поліція.
Фактично, вона буде сама.
Вона проковтнула почуття жалю до себе, що підступило до горла.
— Я принесу нам чаю, люба, — пропонує Пол, поставивши її візок на порожнє місце перед комплектом синіх стільців.
— Чудово, дякую.
— Може, шоколадний батончик?
Луїза хитає головою.
Їй не подобається місце, де він поставив її візок. Воно занадто відкрите, і через опору для потилиці на її візку — минуло п’ять місяців після аварії, а вона все ще страждає від ушкодження шийних м’язів та сухожилків — вона не зможе озирнутися і побачити, що діється в неї за спиною. Вона вже відчуває поколювання в оголеній шкірі черепа від присутності небажаних гостей, що набридали їй під час інтенсивної терапії, коли вона не могла відрізнити примар, що плавали навколо її ліжка, від справжніх людей.
Луїза знову думає про те, щоб встати на ноги і зайняти «належне» місце. Але Фіона має рацію. Буде краще, якщо вона залишатиметься тут, в інвалідному візку, і стовбичитиме під носом у коронера, відкрито демонструючи побічні ушкодження, негативні наслідки необережних та запальних вчинків Сема.
Позаду з шумом зачиняються двері, і вона відчуває, як дрож пробігає по спині. Невже хтось прийшов?
Луїза намагається уявити, що вона у своїй кімнаті в «Пайнз».
Їй варто увімкнути щось на музичному центрі. Можливо, старі, знайомі, заспокійливі звуки концерту Баха для фортепіано. Або, можливо, музику для розслаблення у списку на Spotify, яким вона доволі неочікувано захопилася — медитації під повільні звуки гітари або лагідне звучання струн на тлі дощу. Те, що вона
раніше відкидала, як щось нудне і безглуздо сентиментальне.
Звичайно, серйозна травма не може минутися без сліду.
Особливо, коли це ушкодження голови і кома. Але невже це повністю змінило її музичні смаки? Та й не тільки музичні — ця трансформація поширилася і на їжу, одяг, книжки. Все в ній тепер прагне комфорту: заварний крем, півгодинні комедії, м’який, пухнастий одяг, історії зі щасливим фіналом. Різкі лінії тепер стали м’якшими. Олівець перетворився на деревне вугілля.
Вона ніби стала абсолютно іншою людиною.
— Два пакетики цукру, так? — запитує Пол, вручаючи їй паперову чашку з гарячою блідо-бежевою рідиною. Ага. Вона тепер навіть цукор кладе до чаю, хоча й намагається відмовитися від цієї звички, бо варто було б зміцнити свою чудову кома-дієту, що спричинила значну втрату ваги.
Він умощується позаду неї, і вони чекають, доки з’являться інші. Інші. Як їх правильно назвати? — запитує себе Луїза. Не гості — бо це аж ніяк не вечірка. Присутні? Свідки? Та ні, там не було жодних свідків, крім неї, і вона вже тут. Слідчі?
Вона знову тремтить.
Чай трохи пахне освіжувачем повітря, але коли вона сьорбає його, то відчуває лише солодкий смак. Пол розгортає «КітКат», ламає його на чотири шматочки і розкладає їх на своїй вдягненій у флотські штани нозі, мов товсті шоколадні сірники.
— Тут занадто яскраве світло, — каже вона йому.
Він киває на знак згоди, кидаючи до рота шматочок печива, і його ріденьке волосся, безладно зачесане, щоб прикрити лисину, знову скуйовджується.
Вона зітхає і дивиться навколо. Функціональний простір цієї кімнати може легко зіпсувати настрій. Так, мабуть, ця бюрократична процедура з вивчення обставин смерті потрібна, але вона настільки далека від реальності, від того болю, що пронизує кожну мислиму ділянку, того смороду, крові, темряви та жаху, що, можливо, нічого й не відбудеться. Вони скажуть: ну, так тому й бути; мертвих не повернеш, це жахливо і нічого з цим не зробиш.
Звичайно, це було б неправильно. Але зараз її охопило таке заціпеніння, що їй ледве вдається ясно мислити. Смуток — або, можливо, ліки, що їх дають їй, аби з ним впоратися — змінив не лише її вподобання, але й здатність будувати логічні схеми.
Вона втратила чоловіка і — це усвідомлення дається їй найважче — дітей. Іноді вона запитує себе: чи лишилося щось від неї самої?
Позаду знову відчиняються двері, але присутність Пола, незважаючи на його рихлу статуру, дає їй відчуття захищеності.
Шурхіт колготок, стукіт офіційних високих підборів, задушлива хвиля парфумів. Люди займають свої місця в залі, і, судячи зі звуків, це здебільшого жінки. Жінки, що дотримуються ділового стилю одягу. Мабуть, Луїза тут єдина, хто вдягнена у зручне і просторе — довгу повстяну спідницю, що прикриває жахливі
болти, які стирчать з її розтягненої гомілки, і широку м’яку туніку. Коли сидиш в інвалідному візку, то тканина і те, як вона облягає тіло, має значення, думає Луїза. Вона і раніше завжди звертала увагу на такі речі.
— Привіт, — Фіона сідає поруч і тисне їй руку. Очі Луїзи от-от наповняться сльозами, як це часто тепер буває, коли хтось проявляє неочікувану доброзичливість. Але вона не дозволить собі заплакати. Не зараз.
Коронер піднімається на узвишшя, прямуючи до свого столу. Вона поводиться, мов вчитель на уроці. Фіона попередила Луїзу, що Мадам любить тримати все під контролем у цьому своєму володінні, яким вона править, мов абсолютний монарх.
Ніби бажаючи це підтвердити, вона повертається й усміхається тим, хто прийшов — ну що, публіка, готові? — перед тим як розгладити червону твідову спідницю і зайняти своє місце.
Перш ніж почати говорити, вона кидає співчутливий погляд на Луїзу, від якого та ніяковіє, так само, як і від дотику Фіони перед тим.
Коронер починає провадження і викликає сержанта кримінальної поліції, що працював над справою — впевнену в собі жінку на ім’я Пем, яка постійно контактувала з Луїзою під час цього процесу, що став для неї важким випробуванням.
Пем переповідає подробиці, які тепер Луїза знає напам’ять: сліди від коліс та протектора, що підтверджують версію про те, що Сем змусив її звернути на узбіччя і врізатися у дерево; чітко задокументована та медично підтверджена історія домашнього насильства, якого Луїза зазнала від нього. Луїза заплющує очі й
намагається знову впустити в свою душу біле світло.
Сержант Пем окреслює дані криміналістичної експертизи, виявлені під час слідства у справі Сема, які, хоч і не прямо, вказують на те, що він, цілком імовірно, був відповідальний за смерть своєї першої дружини Кеті, яку знайшли забитою до смерті у лісі позаду сімейного будинку, котрий вона відмовилася покинути.
Луїза добре чує, як хтось ахає за її спиною. Хто ще тут є?
Чому вона не може озирнутися і глянути?
— Хіба це стосується справи? — запитує коронер. — Ми тут для того, щоб встановити факт смерті.
— Це демонструє, що він був неврівноваженим чоловіком, схильним до спалахів насильства. І що його смерть частково була пов’язана саме з цим.
Коронер киває і робить нотатки.
— Із тобою все добре? — шепоче Фіона на вухо Луїзі.
У її мозку шумить кров. Це недобрий знак. Її грудна клітка наче стиснулася до лялькових розмірів, а частина розуму ніби кудись пливе.
— Вона тут? — питає Луїза Фіону, яка озирається назад.
— От чорт! — каже Фіона, хмурячи чоло. — Так, тут.

* Коронерський суд — суд у Великій Британії, який займається розслідуванням причин смерті людини та справами, пов’язаними зі скарбами, які не мають власників. (Тут і далі примітки перекладача, якщо не зазначено інше).

200.00Додати у кошик