Гарпер Джейн. Сила природи. Уривок

Джейн Гарпер

Сила природи

Роман

Пер. з англ. Наталі Тисовської

Jane Harper
Force of Nature
A Novel

ISBN 978-966-688-043-0

Пролог
Згодом решта четверо жінок цілком погоджувалася тільки щодо двох речей. По-перше, ніхто не бачив, як буш проковтнув Алісу Рассел. А по-друге, Аліса була така гостра на язик, що могла й поранити.
*
Жінки запізнювалися на місце зустрічі.
З-за дерев з’явилася чоловіча група — дісталася дороговказу ще до полудня, на добрячі тридцять п’ять хвилин раніше визначеного строку; чоловіки плескали один одного по плечах: чудово впоралися. На них п’ятьох уже чекав керівник групи, вдягнений у червоний флісовий спортивний костюм, й від нього віяло теплом і гостинністю. Чоловіки закинули в багажник мінівена свої високотехнологічні спальники й, полегшено зітхнувши, залізли в салон.
У машині чекали похідні фруктово-горіхові суміші й термоси з кавою. Але, не звертаючи уваги на їжу, чоловіки кинулися до торбини, де зберігалися мобільні телефони, які довелося здати. Нарешті возз’єднання!
Надворі було холодно. Погода не змінилася. За останні чотири дні слабке зимове сонце визирнуло тільки раз.
У мінівені було принаймні сухо. Чоловіки розсілися. Один з них пожартував щодо жіночої здатності орієнтуватися за картою, і всі зареготали. Попиваючи каву, чекали на повернення колег. Вони не бачилися вже три дні, тож можна й почекати ще кілька хвилин.
За годину самовдоволення поступилося місцем роздратуванню. Один по одному чоловіки відривалися від м’яких крісел і, вилізши з машини, починали міряти кроками ґрунтівку. Чимвище підносили телефони над головою, неначе на витягнутій руці легше буде впіймати
непевний сигнал. Писали своїм половинкам у місто нетерплячі повідомлення, але ті не відсилалися. «Запізнюємося. Виникла затримка». Ці три дні були дуже довгі, й гарячий душ і холодне пиво вже зачекалися. А завтра ж на роботу.
Керівник не зводив погляду з дерев. Нарешті відстебнув рацію.
З’явилося підкріплення. Лісники заповідника, вдягаючи світловідбивні жилети, перемовлялися безтурботними голосами: «Та ми за п’ять хвилин їх звідти викуримо». Вони добре знали, де зазвичай туристи збиваються з маршруту, а до вечора ще багато годин. Ну, принаймні
декілька. Вистане. Багато часу це не забере. В буш вони зайшли у професійному темпі. Чоловічий гурт знову запхався в мінівен.
Заки пошукова група повернулася, похідні суміші скінчилися, залишки кави охололи та згіркли. На тлі потемнілого неба біліли сильветки евкаліптів. Усі обличчя були зосереджені. Жартики згасли разом зі світлом.
Чоловіки в мінівені сиділи мовчки. У кризовій ситуації під час робочої наради вони б знали, як поводитися.
Падіння долара, небажаний пункт в угоді — не проблема. Але тут, у буші, чітких рішень годі шукати. Чоловіки гойдали на колінах свої мертві телефони, наче поламані іграшки.
Рятувальники знову забурмотіли в рації. У щільну стіну дерев уперлося світло фар; у морозному нічному повітрі клубочилися хмарки пари від дихання. Пошукову групу відкликали на коротку нараду. Чоловіки в мінівені не чули подробиць, але хіба це потрібно? Про все можна було здогадатися з тону. Темрява дуже звужує можливості.
Нарешті пошукова група розділилася. На переднє сидіння мінівена заліз світловідбивний жилет. Він доправить чоловіків на турбазу. Там їм доведеться переночувати — зараз ніхто не зможе відлучитися на три години, щоб відвезти їх назад у Мельбурн. Чоловіки ще перетравлювали
сказане, коли почувся перший зойк.
Пронизливий, схожий на пташиний крик, він був настільки неочікуваний у нічній тиші, що на звук обернулися всі голови — й побачили чотири постаті, які з’явилися на верхівці пагорба. Дві з них, схоже, підтримували третю, а четверта невпевнено шкутильгала поруч. Здалеку кров
у неї на чолі здавалася чорною.
— Рятуйте! — кричала одна з жінок. — Ми тут. Нам потрібна допомога, потрібен лікар. Будь ласка, допоможіть. Слава Богу, слава Богу, ми вас знайшли!
Пошуковці помчали назустріч; чоловіки, покинувши на сидіннях телефони, засапано бігли за кілька кроків од них.
— Ми загубилися, — почувся голос. А потім інший:
— Ми її загубили.
Важко було щось розібрати. Жінки кричали, плакали, перебивали одна одну.
— Аліса тут? Вона повернулася? Вона в безпеці?
В цьому хаосі, в нічній темряві, важко було зрозуміти, хто саме питає про Алісу.
Згодом, коли все тільки погіршилося, кожна з жінок наполягатиме, що ці слова сказала саме вона.

Розділ 1
— Тільки не панікуй.
Федеральний агент Аарон Фок, який до цієї миті й не думав панікувати, згорнув книжку, яку саме читав. Переклав мобільний телефон у здорову руку й рівніше сів у ліжку.
— Гаразд.
— Аліса Рассел зникла, — тихо промовила жінка на тому кінці лінії. — Здається.
— Тобто? — Фок відклав книжку.
— Офіційно зникла безвісти. Цього разу не просто не хоче відповідати на телефон.
Фок почув, як його напарниця на тому кінці зітхнула.
За всі три місяці, що вони працювали разом, Кармен Купер ще ніколи не здавалася такою напруженою, а це багато про що говорило.
— Загубилася десь на Гіралензькому хребті, — провадила Кармен.
— Гіраленг?
— Так, на сході, знаєш?
— Я знаю, де це, — озвався Фок. — Я просто згадав репутацію тої місцевості.
— Ти про справу Мартина Ковача? Слава Богу, на це не схоже.
— Дуже сподіваюся. Та й минуло вже років двадцять, ні?
— Ближче до двадцяти п’ятьох, здається.
Деякі речі не забуваються. Фок був ще підлітком, коли Гіралензький хребет уперше заполонив вечірні новини. За два наступні роки про нього згадували ще тричі. І щоразу в усі вітальні по всьому штату передавали однакову картинку: пошукові команди прочісують густі зарості бушу,
а дойди аж напинають повідці. Зрештою вдалося розшукати майже всі тіла.
— Що вона взагалі там робила? — запитав Фок.
— Пішла в корпоративний похід.
— Жартуєш?
— На жаль, ні, — відповіла Кармен. — Увімкни телевізор, послухай новини. Туди вже викликали пошукову команду.
— Повиси на телефоні секунду, — мовив Фок, виліз із ліжка й до боксерок натягнув футболку. Нічне повітря було прохолодне. Перейшовши у вітальню, він увімкнув цілодобовий канал новин. Журналіст розповідав про те, як минув день у парламенті.
— Та нічого. Це по роботі. Спи, — почув Фок бурмотіння Кармен у телефоні й зрозумів, що це вона говорить не до нього. Він-бо автоматично уявив її у їхньому спільному кабінеті, затиснуту за письмовим столом, який дванадцять тижнів тому ледве впхали поряд з Фоковим. Коли
Кармен витягувала ноги, то підбивала ніжки його стільця.
Фок глянув на годинник. Неділя, по десятій; ну звісно ж, вона вдома.
— Подивився? — запитала Кармен пошепки, щоб не тривожити того, з ким там вона була. Свого нареченого, вирішив Фок.
— Ще ні, — озвався Фок, якому не потрібно було стишувати голос. — Стривай…
По екрану побіг рухомий рядок.
— Ось воно.
«НА СВІТАНКУ НА ГІРАЛЕНЗЬКОМУ ХРЕБТІ ВІДНОВЛЯТЬСЯ ПОШУКИ ЗНИКЛОЇ БЕЗВІСТИ
МЕЛЬБУРНСЬКОЇ ТУРИСТКИ, 45-РІЧНОЇ АЛІСИ РАССЕЛ».
— Мельбурнської туристки? — вигукнув Фок.
— І не кажи.
— Відколи це Аліса… — почав був він і не договорив.
Йому уявилися Алісині туфлі. Гостроносі. На височенних підборах.
— Так отож. У зведенні пишеться, що це була якась вправа з командної роботи. Аліса входила в групу, яку на кілька днів вивезли в буш, і…
— На кілька днів? То коли вона зникла насправді?
— Точно не знаю. Здається, вчора вночі.
— Вона мені дзвонила, — мовив Фок.
На тому кінці лінії запала тиша. Потім почулося:
— Хто дзвонив? Аліса?
— Так.
— Коли?
— Вчора вночі, — озвався Фок, відірвав від вуха мобільний і прокрутив пропущені дзвінки. — Ти ще тут?
Насправді це було сьогодні вранці, десь о пів на п’яту. Я не чув дзвінка. А коли прокинувся, побачив, що на автовідповідачі повідомлення.
Знову тиша.
— І що вона сказала?
— Нічого.
— Зовсім?
— Зовсім. Я подумав, що це був випадковий дзвінок — просто в кишені кнопка натиснулася.
На екрані телевізора з’явилася свіжа світлина Аліси Рассел. Схоже, зробили її на вечірці. Біляве волосся було укладене у хитромудру зачіску, а сукню Аліса вдягнула сріблясту, яка дозволяла побачити результат багатьох годин, проведених у спортзалі. Жінка здавалася років на п’ять молодшою за свій реальний вік, ба й більше. А ще вона усміхалася в камеру так щиро, як ніколи не всміхалася Фокові й Кармен.
— Я, прокинувшись, передзвонив їй; було десь пів на сьому, — мовив Фок, не відриваючи очей від телевізора. — Але ніхто не відповів.
На екрані з’явився аерофотознімок Гіралензького хребта. Ген до обрію тягнулися помережані долинами гори — хвилястий зелений океан у слабенькому зимовому світлі.
«НА СВІТАНКУ НА ГІРАЛЕНЗЬКОМУ ХРЕБТІ ВІДНОВЛЯТЬСЯ…»
Кармен мовчала. Фок чув її дихання. На екрані гориста місцевість здавалася дуже великою. Можна сказати, неозорою. З точки зйомки густий килим дерев був геть непроникний.
— Дай-но я ще раз прослухаю повідомлення, — мовив Фок. — А потім передзвоню тобі.
— О’кей.
І трубка заглухла.

180.00Додати у кошик