Елліс Курт. Серед вовків. Уривок з роману

Елліс Курт.
Серед вовків : Роман / Курт Елліс ; пер. з англ. Наталі Тисовської. — К. : Нора-Друк, 2022. — 384 с. Серія Морок.
ISBN 978-966-688-088-1

Kurt Ellis
IN THE MIDST OF WOLVES
A Novel

ISBN 978-966-688-088-1 (палітурка)
ISBN 978-966-688-089-8 (epub)

© Kurt Ellis, текст, 2019
© Наталя Тисовська, переклад, 2022
© «Нора-Друк», видання українською мовою, 2022

290.00Читати далі

 

Частина 1

Хто змагається зі страховищами, тому слід стерегтися, щоб самому не обернутись на страховище[1].
Фрідріх Ніцше

1

2019

Понеділок, 10 червня

Лоррейн почула шкряботіння за дверима після першої години ночі. Звук, з яким гострі нігті дряпали дерево, був тихенький, але в нічній тиші її квартири в Еннердейлі, на південь від Йоганнесбурга, він прозвучав, як перше рокотіння грому.
Тиша за вікнами квартири, внизу на вулиці, вибухнула бреханням собак — і вуличних, і домашніх. Пронизливий зимовий вітер підхопив нестройну гармонію собачого застереження й поніс нагору. В гавкоті чувся перестрах. Мабуть, собаки занюхали жах Лоррейн.
Вона сіла напружено в ліжку, притулившись спиною до холодної стіни і з такою силою притиснувши ковдру до підборіддя, аж пальці заніміли. У щілину під дверима спальні пробивалося світло.
З минулого тижня Лоррейн, лягаючи спати, не вимикала світла у вітальні. Відтоді як почався шум. Відтоді як уперше з’явилося Воно. А сьогодні Воно повернулося. Вона була переконана, що хвилину тому бачила, як тінь затулила світло, що пробивалося під дверима. І швидко промайнула. Якби Лоррейн тої миті кліпнула, то проґавила б Його. Але вона не кліпала. І побачила Його. Воно було там. Просто за дверима.
Собаки надворі загавкали ще тривожніше. Багатоквартирний комплекс Лоррейн, єдиний такий на вулиці, нависав над іншими будинками.
У голові промайнув образ маленької жовтої хати, де вона прожила все життя. «Навіщо я поїхала з села, втекла зі своєї хати в Оранж-Фармі? Чого я, чорт забирай, була така вперта?» Лоррейн вважала, що заслуговує на більше, ніж та хата. Хотіла незалежності, хотіла звільнитися від владної матері. Їй було вісімнадцять, вона щойно закінчила школу. Вже повнолітня — можна голосувати й пити. Їй був відкритий цілий світ. Вечірки, хлопці, розваги. Але у світі були ще й кошмари і чорні тіні.
— Гей, wena[2]! — роздратовано гукнув чоловічий голос із темряви за вікном. — Voetsek[3], малі! — насварив він собак.
Це був старий, який мешкає навпроти. Той, що ремонтує машини в себе на в’їзді й тепло вітається з Лоррейн, коли вона виходить з таксі перед його будинком.
Собаки й далі гавкали.
— Thula[4], чорт забирай! — крикнув він. — Замовкніть.
Лоррейн хотіла погукати його на допомогу, але голос застряг у горлі, яке стислося від страху. Вона не могла поворухнутися. Відірвала погляд від дверей і перевела на мобільний, який заряджався на тумбочці біля ліжка. Чорний дріт нагадував довгий звіриний хвіст. Легко можна було нахилитися й дотягнутися, але здавалося, наче ліжко й тумбочку розділяє цілий океан.
Якби Лоррейн дістала телефон, могла б когось викликати на допомогу — як-от Кліфтона. Кліфтона, який аж завивав од сміху, коли вона два дні тому розповіла йому, що її щось переслідує. Можливо, токолош[5]. Кліфтон сказав, що в неї параноя і вона поводиться, як мале перелякане дівча.
Але це не параноя. Попри холоднечу, її обличчя зросилося потом. Груди швидко здіймалися й опускалися, а вона пильно дослухалася. Тінь посеред смужки світла нагадувала сонячне затемнення. Знову почулося шкряботіння об двері. Почала провертатися ручка. Двері з рипінням прочинилися. І… нічого.
Лоррейн не бачила, як тінь проникла в кімнату, але відчула запах.
Затхлий сморід. Так відгонить брудна річечка біля маминої хати в Оранж-Фармі. Або мумія. Крихітна холодна долонька схопила Лоррейн за гомілку. Цього було достатньо, щоб горло розтислося й повернувся голос.
Лоррейн заверещала. Їй відповіли тільки собаки.

2

Ніколас Габрієль Крід рвучко сів у ліжку, хапаючи ротом повітря. «Не можу дихати. Не можу дихати. Не можу…» Нарешті йому вдалося набрати повні груди повітря. Потім зробити ще один — більший — вдих. Настільки великий, аж у легенях заболіло. Важко ковтнувши, Крід посунувся до краю ліжка та звісив ноги. Краплі поту покотилися зі скронь на щоки. Ще кілька ручайків потекло по чолу — від солоних крапель пекло очі. Затуливши обличчя долонями, він недбало витер піт.
Перевірив час на телефоні, який лежав біля ліжка. 04:33. Не проспав і трьох годин — але за останні кілька місяців так довго поспати вночі йому ще не вдавалося. Голова здавалася важкою і переповненою, і Крід знав, що головний біль не забариться.
Від Кріда тхнуло віскі, марихуаною і тютюном. Поряд у ліжку почувся легенький рух. Люсі… чи Коді… а може, Тиффані? Як там її звати, цю дівчину, яка повернула голову на подушці? Обігрівач у кутку був досі ввімкнений, і вночі вона відкинула ковдру.
Як і Крід, вона була гола. Лежала на животі, виставивши свої кругленькі двадцятирічні сідниці. Красуня. Точно варта своїх грошей. Крід ще раз глибоко вдихнув і підвівся.
Підлога легенько хитнулася під ногами. Він досі був п’яний. Важко посунув до дверей спальні, тихо відчинив їх і вийшов у коридор. На нього чекали дві пари очей.
Почулося шкряботіння кігтів об дерев’яну підлогу — собаки, Шенклі та Пейслі, підхопилися на ноги й кинулися до господаря. Дивилися на нього, чекаючи, що він їх попестить, і Крід почухав їм голови.
Потім рушив коридором, а собаки — джек-рассел і дворняга — не відставали. Крід проминув зачинені двері ще однієї спальні з лівого боку, а за нею і третьої спальні з правого боку. Далі, по ліву руч, були гостьова ванна і кухня.
Але Крід у кінці коридору повернув праворуч і вийшов у вітальню, де його привітали ще три пари очей. Ще три собаки заворушилися, коли він плюхнувся на канапу.
Крід потягнувся по пульт, який лежав на журнальному столику, й увімкнув канал «Злочин і розслідування». Саме повторювали передачу, яку він бачив уже багато разів: це була телереконструкція розслідування, завдяки якому відділ поведінкового аналізу ФБР зміг вистежити американського серійного вбивцю — Алена Джо Муні.
Цілі вихідні цю передачу повторювали що кілька годин. У п’ятницю Муні здійснив нахабну втечу з психлікарні, в якій мав просидіти до кінця своїх днів.
Крід відклав пульт назад на столик. Узяв запальничку й підкурив уже скручений косячок, який лежав поряд. Полум’я освітило цілу кімнату, а він глибоко затягнувся. Серце нарешті заспокоїлося й почало битися рівномірно.
«Ось що я бачу, Реде, — казав чоловік на екрані, поганенько імітуючи південноафриканський акцент. — Ознаки роздвоєння особистості. Суб’єкт страждає на синдром множинної особистості. Я впевнений».
Повільно видихнувши дим з легень, Крід мовив до собак, які обступили його:
— Ну й дурня.
Почувши його голос, до нього побрів маленький триногий рябко.
— Я такого в житті не казав, Триніжку. По-перше, це називається дисоціативним розладом ідентичності. Ніхто вже не вживає термін «множинна особистість». І ми не знали, та й не підозрювали, що в Муні цей розлад. І що це за бісів акцент? Хіба я так говорю?
У відповідь рябко поклав єдину передню лапку Крідові на коліно.
— Знаю. Мене це теж дратує.
Він почухав пса за вухом, ще раз затягнувся і продовжив дивитися телереконструкцію власного розслідування. Пирхав, помічаючи неточності та слухаючи жалюгідні потуги копіювати південноафриканські інтонації. Але одразу припинив глузувати, коли почали показувати реальні зйомки з рейду, під час якого і зловили Муні.
Ось тут і почався цей звук. Спершу слабенький, він поступово наростав.
Білий шум, від якого у Кріда поза шкурою продер морозець. Гучність невпинно збільшувалася, допоки не заболіли вуха. Крід відчув запаморочення. У голові, просто за правим вухом, штрикнув гострий біль. Крід скреготнув зубами.
Останній образ, який він побачив на екрані, — це його власна пихата посмішка перед тим, як він збирався увійти до кімнати, де Муні тримав заручника. Крід замружив очі, силкуючись відгородитися від шуму й болю, але вони тільки наростали. Справжня агонія.
Він загасив косяк просто об столик і зіп’явся на ноги. Рука тремтіла, коли він діставав з миски біля телевізора ключі. В товаристві Триніжка, який шкутильгав за ним, Крід вийшов назад у коридор. Зупинившись перед зачиненими дверима другої спальні, встромив ключа й повернув ручку.
— Ти знаєш правила, хлопче, — болісно прошепотів він до собаки. — У цю кімнату заходити не можна.

290.00Читати далі

[1] Пер. з нім. А. Онишка. (Цит. за виданням: Ф. Ніцше. По той бік добра і зла. Генеалогія моралі. — Львів: Літопис, 2002; с. 71).

[2] Ви (зулу).

[3] Тут: цитьте (африканс).

[4] Припиніть (зулу).

[5] У зулуській міфології токолош — водяник, карликовий злий дух.