Брати Капранови. Справа Сивого. Уривок
Роман
Справа Сивого. Роман / Брати Капранови. — Київ : Нора-Друк, 2018. — 288 с.
ISBN 978-966-688-034-8.
© Нора-Друк, 2018
(Уривок. Початок робочої верстки книжки)
— Ти ніколи не думав, чому Дніпро звуть сивим?
Хлопець із дівчиною ішли берегом, оминаючи рибальські човни, що розсохлися на піску, так і не дочекавшись лагідного шкряботіння рубанка та гарячого доторку смоли. Іноді між човнами й очеретом залишалося так мало місця, що закоханим доводилося відпускати руки, проте одразу після цього вони знаходили одне одного.
— Мабуть, тому що старий. Старі — усі сиві, — припустив він.
Вона усміхнулася замріяно.
— А я думаю, через пороги. Біля них вода піниться і стає біла, наче сива.
— Тоді скоро сивини вже не буде.
Він говорив твердо, неначе мав перевірені відомості.
— Як це? — здивувалася вона.
— Дуже просто, — він показав рукою вниз за течією, де у сутінках губилися обриси берегів. — Там, біля Олександрівська, стане Дніпрельстан, і пороги заллє водосховищем, щоб вода більше не пінилася задурно, а робила роботу.
Вона подивилася у напрямку, який він показував, немовби й справді намагалася побачити будівництво Дніпрельстану.
— І справді. А знаєш, що я подумала?
— Що?
— «Гребля» схоже на «гребінь». Гребнем можна вичесати сиве волосся, а греблею — сивий Дніпро. Щоб став молодим. І більше його не називатимуть сивим, а тільки молодим. Молодий Дніпро.
Його очі вивчали дівочі губи, немовби намагаючись розшифрувати таємний зміст сказаного.
— І як ти примудряєшся оце весь час вигадувати?
— Ні, ну правда ж гарно звучить: молодий Дніпро!
Він кивнув.
— У такий час живемо. Час молодих.
А політ її думки вже було не зупинити.
— І Катеринослав молодіє.
— Не Катеринослав, а Дніпропетровськ.
Вона подивилася з докором:
— Ну тоді вже й не Олександрівськ, а Запоріжжя.
Він усміхнувся:
— Впіймала. Один-один.
— Скільки ж нам іще з себе треба вичавлювати, щоб стати гідними величного майбутнього! — вона зітхнула. — Але то нічого. Вичавимо.
Денна спека відійшла, лишивши над водою теплу пару, в якій голосно перегукувалися цвіркуни. Деякий час хлопець із дівчиною слухали їх, насолоджуючись цими звуками і доторками своїх рук. Хлопець спробував скористатися паузою, щоб перейти до обіймів, але дівчина зупинила його.
— Тс-с! Послухай, — і потім додала: — Немов цюрком біжить де молоко в дійницю.
— Знову якийсь твій поет?
Дівчина замахала рукою:
— Послухай. Тюр-р, тюр-р. Коли корову доять, схоже?
Хлопець знизав плечима.
— Та наче ні.
— Ой, просто у вашій Юзівці шум від шахти все перекриває.
— Не в Юзівці, а в Донецьку, — усміхнувся він.
Вона закопилила губу:
— Все одно шум. А послухай: «То пробують на флейту цвіркуни рапсодію веселу». Тюр-р, тюр-р.
— Це Тичина? — спробував угадати хлопець.
— Валер’ян Поліщук. Колись був звичайний катеринославський… тобто дніпропетровський хлопець. А тепер — геній! — вона промовила це слово з придихом, так що сумнівів не лишалось у тому, що Поліщук і справді геній. — Між іншим, зрозуміти його людство зможе тільки через двадцять років.
— Це хто так вважає? — скептично запитав він.
— Він сам. Генію видніше.
Здається, хлопець був ладен погодитися з усім, що б вона не сказала. У сутінках попереду біліла людська постать. Людина стояла край води непорушно — певно, рибалила. Закохані задля пристойності відпустили руки, бо хто й зна, що він може подумати — а це лише вечірня прогулянка. Наблизившись, вони з подивом побачили, що нічний рибалка не має в руках вудки, ба навіть на землі не лежало ніякого знаряддя. Старий сивий чоловік у світлій сорочці просто стояв край води та дивився у ніч.
— Доброго вечора! — привіталася першою дівчина.
— І вам доброго вечора! — старий обернув до них своє зморшкувате обличчя та усміхнувся. — Здається, вам добрий вечір потрібніший, ніж мені.
— Ми просто гуляємо, — якось дуже суворо зауважив хлопець.
— Тим більше, — усміхнувся старий.
— А ви рибу ловите? — поцікавилася дівчина.
— Можна і так сказати, — старий був не проти порозмовляти.
— А де ваша вудка чи ятір? — дівчина ступила вперед, адже жінки завжди охочіше розмовляють із незнайомими. Хлопець тримався позаду.
Старий розвів руками, а потім постукав себе по лобі:
— Отут. У мене все тут — і вудка, і ятір, і наживка.
— Ну і що ви ними хочете впіймати?
— Думки. Дніпро сповнений думок. Він тече тут мільйони років, на його берегах стояли князь Святослав, кошовий отаман Сагайдачний, скіфські царі. Вони свої думки пустили у воду, а я тепер намагаюся зловити.
— Красиво, — усміхнулася дівчина.
Хлопець за спиною не витримав:
— Ну і кому нині потрібні їхні думки? Що думав Святослав про першу п’ятирічку? А скіфські царі — про індустріалізацію та Дніпрельстан?
Старий знизав плечима:
— Може, й думали, хтозна.
Але хлопця не влаштувала така відповідь:
— Країна йде вперед, і нема чого озиратися на минуле.
— Ваша правда, молодий чоловіче. Але я, коли ввечері гуляю, завжди озираюся — щоб по голові не стукнули. Бо самі знаєте, як воно зараз.
— Це ви на що натякаєте? — скипів хлопець.
— Ні на що. Просто я вже старий, тому всього боюся.
— І злочинність ми, до речі, теж поборемо!
Хлопець хотів довести-таки, що його — верхнє. Дівчина взяла його за руку, щоб трохи заспокоїти.
— Ходімо, — сказала вона, і він одразу послухався цього тихого голосу та мовчки він пішов за дівчиною, немов кобзар за поводирем.
А вона обернулася до старого та додала:
— Доброго вам улову!
— Дякую! — усміхнувся старий.
Хлопець із дівчиною пішли далі берегом поміж рибальських човнів, поки дійшли до складених штабелем гранітних плит та купи гравію, які лежали на березі Дніпра, утворюючи величенький курган, і дівчина, тримаючись за хлопцеву руку, видряпалася на самісіньку його верхівку. Вона приставила руку до лоба, немовби видивляючись щось удалині — попри те, що сутінки вже згустилися.
— Що там? Теж думки князя Святослава? — запитав хлопець.
— Ні, — цілком серйозно відповіла вона. — Я бачу майбутнє.
— І яке воно?
— Прекрасне! Скоро тут постане розкішна гранітна набережна, а наше місто виросте у промисловий гігант, найкращий у всьому Радянському Союзі!
Він дивився на неї знизу вгору, а вона, жестикулюючи правою рукою, лівою не забувала притискати до колін поділ своєї ситцевої сукенки, прикрашеної візерунком із червоних тракторів. Бо чоловіки — завжди чоловіки і залишаться ними навіть за комунізму.
— Знаєш, у нас в Гірничому на кафедрі механіки був професор Ярослав Грдина, ми його звали Ярославом Мудрим, так от він розкладає організм людини на механічні частини — важелі, противаги, триби.
— Триби? — здивувалася дівчина. — Ті, що крутяться?
— Ну хай не триби, але механіка, розумієш? Людина — це теж механізм. І все.
— Це ти згадав, дивлячись на мої ноги?
Якби не сутінки, що огорнули місто, було б видно, як хлопець зашарівся.
— Ні, я про те, що вся ця історія, поезія — звісно, добре, але сьогоднішня наука ставить усе на свої місця. Людина — це механізм, а думки — хімічна реакція.
У відповідь дівчина, все ще стоячи на гранітному постаменті, продекламувала:
— Тремтіть, мої клітини,
Поки яркі процеси
В хімічних рухах ваших не погасли.
— Це Тичина? — знову спробував угадати хлопець.
— Валер’ян Поліщук. Слухай, а ти взагалі когось, крім Тичини, знаєш?
Хлопець зітхнув. У Гірничому інституті поезію не вивчали.
— Так Поліщук начебто про цвіркунів… — спробував виправдатися він.
— Цей вірш називається «Бунт матерії». «Я хочу вічно, безроздільно жити!» — натхненно промовила вона. — А як думаєш, якщо людина — це механізм, то наука відкриє вічне життя?
Хлопець знизав плечима. Дівчина, схилившись, владно простягнула йому долоню і, спершись на його руку, спустилася вниз.
— До речі, якщо вже ти так любиш Тичину, — в її очах стрибали бісенята, — то маєш знати, що його «Сонячні кларнети» ілюстрував катеринославець Роберт Лісовський.
Хлопець спохмурнів.
— Ти цей, обережніше зі своїми поетами. Лісовський — буржуазний націоналіст.
— Він не поет, а художник.
— Яка різниця! Все одно втік із петлюрівцями. І Поліщук твій…
Дівчина раптово виструнчилася і звільнила свою руку з його.
— А що Поліщук?
Хлопець шморгнув носом.
— Ну то це ж він із тим, другим, теж Валер’ян, як його, ну письменник…
— Підмогильний?
— Во-во.
— І що вони?
— Як, що? Вони ж хотіли переназвати Катеринослав на Січеслав, а не Дніпропетровськ.
— Ну то й що?
— А те, що це пропозиція шовіністів на чолі з учителем Вировим, ти що не знаєш? І проти лінії партії.
Дівчина вже набрала у груди повітря для відповіді, однак, почувши про лінію партії, тільки з шумом видихнула, не сказавши жодного слова. Деякий час мовчанка висіла між ними, наче важке звинувачення. Потім хлопець обережно взяв пальцями дівочу руку.
— Може, скупаємося? — запропонував він, щоб змінити неприємну тему.
Вона замислилася, губи торкнула легка усмішка.
— Давай. Тільки я з цього боку постамента, а ти — з того.
Він кивнув і почалапав в обхід гранітного кургану, а вона в одну мить вислизнула з одягу — а що там його на дівчині у літню спеку — і вже наступної миті побігла піском до води. Пролетарі на знають купальних костюмів — і засмагле дівоче тіло зливалося з сутінками, аж поки бризки води, що спалахнули у місячному світлі, не почали освітлювати його. Хлопець почув плюскотіння, визирнув з-поза гранітних блоків, але дівчина вже пливла поміж очеретами.
Він похапцем скинув штани й сорочку — підштаників у літню пору волів не носити — і, прикриваючись руками, побіг до води та з розгону плюхнувся у неї, здіймаючи навколо себе справжній водяний вибух. Його тіло і справді викликало асоціації з механізмом — так рельєфно з-під тонкої, позбавленої жиру шкіри проступали молоді м’язи та кістки.
Дівчина засміялася, немовби закликаючи, й одразу у воді почалася гра із взаємним бризканням, полюванням та втечами, доторками, піддражнюванням, викликами та обіцянками. Врешті хлопець упіймав-таки її біля очеретів, обхопив за стан і припав губами до губів, що відкрилися назустріч. Вода навколо одразу вляглася дрібними хвильками, немовби передаючи назовні енергію двох тіл. Здавалося, що сивий Дніпро огорнув їх своїми обіймами та прикрив очеретами, щоб ніщо не завадило молодому почуттю. Дівчина на кілька секунд зім’якла у хлопцевих руках, але щойно він розслабив м’язи, повіривши цьому руху, одразу вислизнула з обіймів під воду, неначе справжня рибка. Оці вже дівочі штучки! Хлопець спробував вхопити її, але впіймав лише течію, а дівчина, додавши бризок просто йому в очі, прожогом кинулася до берега, залишивши коханого самого серед очеретів. Спритні дівочі ноги в одну мить здолали шир піщаного берега, і наступної миті смагляве тіло вже заховалося за гранітними брилами.
Хлопець озирнувся навколо, немовби шукаючи у когось поради, а чи то щоб переконатися, що берег порожній, потім ліг на воду та поплив наввимашки, загрібаючи своїми жилавими руками та знімаючи з тіла зайву напругу.
За кілька хвилин він вийшов на берег та пішов до гранітної брили, де залишив одяг. Потрусив головою, змахнувши зайву воду, обтер плечі та груди руками, зганяючи краплі, потім нахилився до граніту, намагаючись розгледіти у пітьмі свої лахи, але їх на місці не було. Поплутав? Упали на пісок? Хлопець помацав пальцями, немовби не довіряючи пітьмі та очам, але знайшов лише черевики — і більше нічого. Він продовжував зазирати попід камені, коли з-поза купи брил раптом почув тихий дівочий сміх і зрозумів, що сталося.
— Марусю!
— А то що?
— Навіщо ти це зробила?
Дівчина захихотіла вже на повний голос.
— А щоб ти не був таким серйозним.
— Я вже несерйозний.
— Та бачу.
Почувши це, хлопець інстинктивно прикрився руками, що викликало новий спалах дівочого сміху.
— А що, шановний товаришу Климе, ви зараз можете сказати про творчість поета Поліщука?
— Марусю, не балуйся.
— Давайте влаштуємо диспут. Слово для доповіді має Клим Шпакуватий.
— Марусю, припиняй.
Але вона тільки засміялася.
— Марусю, віддай одяг. Бо сам заберу, їй-богу!
— Їй-богу? То ви, комсомолець, ще перебуваєте у лабетах релігії?
— Якої релігії? Це примовка. Віддай одяг.
— Комсомолець Шпакуватий, підніміться, будь ласка, на трибуну, щоб вас було краще видно.
Тут уже хлопець не стерпів:
— То ти так! — і рвонув, оббігаючи гранітні брили, на звук дівочого голосу.
Але й дівчина чатувала, тому одразу з веселим вискотом чкурнула від нього, лише світла сукенка майоріла у вишневих сутінках. Маруся була прудкою, як усі молоді дівчата, але й Клим не відставав. Вона озирнулася, блиснувши усмішкою, кинула під ноги штани, потім сорочку, але не це вже стало метою гонитви. І коли він таки наздогнав її біля перевернутого баркасу, відпускати вже не збирався. І біла сукня з червоними тракторцями на ній незабаром теж полетіла на пісок.
Тим часом до купи гранітних блоків з іншого боку наблизилася світла постать. Сивий старий у пітьмі зачепив ногою черевики, що валялися на піску, нахилився, роздивляючись. Потім прислухався до звуків, що наповнювали вечір. Визирнув із-за каміння, усміхнувся у вуса, а потім акуратно поставив знахідку попід одну з брил, розвернувся та пішов у зворотному напрямку.
***
Зала засідань окружного відділу ДПУ Дніпропетровської округи була заповнена вщерть. Невелике приміщення не витримувало збільшення штату, яке останні два роки набирало темпу. Співробітники всупереч статутам розстібали гачки на комірцях — бо просто не було чим дихати. Товариш Ян Криш’янович Краукліс, свіжопризначений керівник відділу, теж піддався загальному настрою і розпустив високий комірець.
— Нічого, товариші, ми з вами востаннє зустрічаємося тут. Бо після утворення Дніпропетровської області наш відділ стає, таксзать, обласним, і до нас вливаються відділи Криворізької, Запорізької, Мелітопольської і Маріупольської, а також деякі райони Кременчуцької, Сталінської і Зінов’ївської округ.
Климу Шпакуватому не знайшлося місця на стільцях, і він разом із п’ятьма такими, як сам, мобілізованими притулився попід стіночкою біля дверей. Та воно й на краще — серед формених сорочок він у своєму потертому цивільному, хоч і старанно напрасованому, костюмі, виглядав би білою вороною. А тут, у затінку портьєри, хлопці стояли, не привертаючи до себе зайвої уваги — хіба кине мимохідь оком хтось із найближчих сусідів.
— Ну і, крім того, міські відділи. Так що частину справ ми передамо їм, частину людей також — розвантажимось, таксзать. А самі займемося перш за все наглядом за ними, ідеологічну, таксзать, функцію будемо забезпечувать, ну і надважливі справи — де ж ми від них подінемося.
Промовець прокашлявся та налив собі теплої води з графина.
— Отже, з якими проблемами входить область у свою нову історію? Про успіхи говорити не будемо — успіхи у нас, таксзать, попереду. Ми тут не для того, щоб успіхами хвалиться. От, — він зробив кілька ковтків із скланки і долив води. — У Дніпропетровській уже області, товариші, зафіксовано 19 випадків відмов сільрад від плану хлібозаготівлі. Дев’ятнадцять! Це на батьківщині, таксзать, нашого всеукраїнського старости товариша Петровського! На батьківщині товариша Чубаря, голови Ради Народних Комісарів УСРР! — він обвів залу гострим поглядом, немовби шукаючи там винуватців. — Скажу вам, так сказать, по секрету: сам товариш Сталін зацікавився цим питанням!
При згадці імені Сталіна декілька людей за звичкою підскочили з місць, б’ючи в долоні, але під поглядом нового очільника одразу завмерли і на м’яких ногах опустилися у крісла.
— У селах відбуваються куркульські бунти! Для їх придушення ДПУ вимушено тримати значні сили у районних відділах із кулеметами і навіть гарматами! Як таке може відбуватися на землі, яка дала Україні таких видатних, таксзать, синів, як Влас Чубар та Григорій Петровський ? Я вас питаю?
Усі в залі опустили очі, намагаючись уникнути пильного погляду промовця. Похнюпився і Клим Шпакуватий, хоч аж ніяк не міг вважати себе винним у зриві хлібозаготівлі. Погляд його уперся в чорняві кучері співпрацівника, що сидів скраю, — той теж скрушно хитав головою у такт промовцю. Значить все правильно — якщо ти вливаєшся у колектив, то з першого дня маєш нести колективну відповідальність. А як же іще?
Зі стіни на принишклих працівників держполітуправління з докором дивився плакат із написом: «Чекіст повинен мати гаряче серце, холодну голову і чисті руки». Клим несамохіть оглядів і свої руки — на пальці була пляма від чорнила — слід учорашнього студентського життя. Він обережно кинув погляд на руки кучерявого співпрацівника, несподівано побачив таку саму пляму у нього і миттєво шарпнувся назад, ніби без дозволу підгледів чужу таємницю.
— Але партія, товариші, дає нам нову зброю для боротьби з саботажниками та відкритими ворогами радянської, таксзать, влади. Закон про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперацій та зміцнення соціалістичної власності відкриває нам нові можливості у роботі. Це зброя, яку нам дав товариш Сталін, і ми не маємо права її тримати, таксзать, у кобурі.
Зі згадкою імені Сталіна знову почалися аплодисменти, спочатку боязкі, але після поблажливого погляду промовця — вже справжні, з вигуками «Хай живе товариш Сталін!». Співробітник попереду розмашисто ляскав заляпаними чорнилом долонями, а Клим спробував перевернути руки так, щоб брудні пальці опинилися знизу. Це було незручно і доброго звуку не виходило, та, на щастя, оратор перервав оплески:
— І ще одна зброя, яку нам дав Генеральний секретар, — начальник відділу ОДПУ оминув прізвище Сталіна, щоб зала не зірвалася на довшу овацію. — Паспортизація. Видача паспортів громадянина СРСР. Це не тільки, таксзать, велика робота та відповідальність. Це, товариші, можливість просіяти всіх без винятку громадян через свої пальці, перебрати їх, наче картоплю, помацати кожного, — він кілька разів стиснув пальці, показуючи, як саме буде промацувати громадян. Зал стиха захихотів. — І поставити незборимий заслон куркульському, таксзать, елементу, — ілюструючи міць незборимого заслону, промовець рішуче рубанув долонею повітря, і смішки враз увірвалися. — Вони зараз рвуться до пролетарських міст, не хочуть, бачите, виконувать свій трудовий обов’язок на землі, а хочуть, таксзать, сіяти невдоволення серед робочого класу. Ми не дозволимо їм зірвати перший п’ятирічний план, ми стіною станемо на шляху куркулів та несвідомого селянства!
У залі знову заплескали, але товариш Краукліс знову рукою зупинив аплодисменти:
— Усе це вимагає від нас із вами великої і самовідданої праці. Роботи буде все більше, тому я закликаю вас, товариші, ширше використовувати можливості, надані нам партією та, таксзать, урядом. Не затягувати окремі справи, не займатися бюрократією, а сміливіше передавати їх на розгляд особливих трійок. Без тяганини і, таксзать, крючкотворства. Повторюю: закон — це наша зброя, і використовувати його треба вчасно та швидко, як шаблю у кавалерійській атаці.
Хтось у залі засміявся, посміхнувся й промовець, задоволений своїм порівнянням — образним і водночас дохідливим.
Клим зачаровано дивився на зелені формені сорочки ДПУ й уявляв, що скоро зіллється з цією масою і точно так, як старші товариші, сидітиме в залі під час виступів керівника, а потім застосовуватиме зброю закону, як шаблю в атаці — який чудовий образ! Рука його стиснулася, немовби й справді видобувала шаблю з піхов. За цими думками хлопець мало не пропустив частину промови, яка стосувалася вже безпосередньо його особисто.
— Із розширенням перед нами постає кадрове питання, яке вирішується через мобілізацію кращих представників пролетаріату та студентства до лав ОДПУ. І сьогодні я радий, таксзать, вітати у наших лавах молодих товаришів… — Краукліс почав шукати очима мобілізованих. — Де ви там ховаєтеся? Виступайте наперед!
Люди у залі пожвавішали, почали озиратися, щоб побачити, про кого йдеться. Озирнувся і кучерявий співпрацівник, що сидів скраю, і лише тут Клим зрозумів, що викликають його. Серце одразу впало у п’яти, рука, що стискала уявну шаблю закону, беззахисно обвисла, але хтось збоку вже підштовхував уперед, тому ватяні ноги зробили два кроки. Поруч стало п’ятеро так само переляканих мобілізованих у цивільних різношерстих костюмах. Неначе домашні голуби у зграї круків. Десятки пар очей спинилися на хлопчачих невпевнених постатях. Начальник відділу ОДПУ поблажливо усміхнувся з трибуни:
— Нічого, звикнете. Не святі, таксзать, горщики ліплять. З кожним із вас я побалакаю окремо. А поки привітаємо нових бійців революції, — і він заплескав у долоні.
Зала підхопила овації, почулися вигуки: «молодці!», «давай!», «не дрейф!», а Клим знову побачив ляпку від чорнила на долоні кучерявого офіцера і зовсім розгубився.
Тим часом промовець на трибуні відпив води зі склянки і підсумував:
— Ласкаво просимо, таксзать, до ДПУ!