Каліч М.-Я. Тіто. Вічний партизан. Біографія. Уривок з книжки

Каліч М.-Я.

Тіто. Вічний партизан. Біографія / Марі-Яніна Каліч ; пер. з нім. М. Кушніра та М. Пілат. – Львів : Видавництво Анетти Антоненко ; Київ : Ніка-Центр, 2023. – 360 с.

ISBN 978-617-7654-89-5 (Видавництво Анетти Антоненко)
ISBN 978-966-521-792-3 (Ніка-Центр)

370.00₴Додати в кошик

Йосип Броз Тіто був «вічним партизаном» – типовим створінням епохи крайнощів, епохи, яку він не тільки пережив, а й власноруч сформував і вистраждав. За своє життя він був визнаним у всьому світі державним діячем. На сьогодні ж багато хто вважає його жорстоким диктатором. То ким же він був насправді? Марі-Яніна Каліч надає чудову нагоду за міфами та легендами краще роздивитися цю історичну постать, оповідаючи авантюрну історію життя на тлі злету і падіння, яких зазнала Югославія.

Тіто – політик власного штибу. Він був провидцем і прагматиком, стратегом і практиком, тим, хто, завдячуючи неймовірним талантам і за цілком особливих історичних обставин, зробив запаморочливу кар’єру. За часів Другої світової війни він разом зі своїми партизанами власними силами звільнив Югославію від німецької окупації.

Це була саме та роль, яка дала йому змогу виявити всі свої здіб­ності й утвердила його багаторічне панування в країні. Бо цілком імовірно, що без цього «вічного партизана» Югославія зазнала б розколу одразу після Другої світової війни. Упродовж 35 років він залишався незмінним модератором більш-менш успішного співіснування різних народів цієї строкатої держави.

На жаль, Югославія не спромоглася пережити Тіто надто надовго, а далі – спалах такого нечуваного насильства, якого повоєнна Європа не зазнавала аж до війни росії проти України. Відтоді на справі всього життя Тіто лежить тінь гіркої поразки.

Зміст

Apropos Тіто 9
КУМРОВЕЦЬ, 7 травня 1892 року
Селянський син 13
Дитинство у Загор’ї 13
Син своєї матері 16
Життєві шанси, яких його позбавили 20
Роздуми про політику 22
ПЕТРОГРАД, 23 лютого 1917 року
Більшовик…………………………………………………………………………………….. 26
Від Світової війни до Червоного Жовтня 26
Рим світової революції 32
Початок політичної діяльності 40
ЗАГРЕБ, 7 листопада 1928 року
Революціонер 45
Процес «бомбістів» 45
Голова Загребської місцевої групи 48
В’язниця – школа революціонера 54
Покоління Революції 61
МОСКВА, 25 липня 1935 року
Партійний функціонер Комінтерну 68
Зачарованість Москвою 68
У «Генеральному штабі світової революції» 71
У готелі «Люкс» 74
Під час таємної місії 78
«Старий» 82
Ганні Кеніґ (Люсі Бауер) – одна німецька доля 85
По лезу ножа 88
Нарешті – Генеральний секретар 92
ЗАГРЕБ, 10 квітня 1941 року
Партизанський вождь 97
Кара Гітлера 97
Народне повстання за визволення 101
Суперник 108
Падіння та новий злет 112
У лісі 118
«Братерство і єдність» 121
БИХАЧ, 26–27 листопада 1942 року
Засновник держави 126
«Держава Тіто» 126
«Доленосна година революції» на Неретві 129
«Старий» дістає поранення 131
«Цей легендарний Тіто» 137
На шляху до міжнародного визнання 142
Операція «Хід конем» 145
Дилема Черчилля 147
БЕЛГРАД, 20 жовтня 1944 року
Сталінський автократ 154
Прихід до влади 154
«Меч революції» 158
«Щоб жодного шваба не залишилося» 163
«Я несу відповідальність, я й вирішую!» 166
Відбудова і примирення 175
Сумління архієпископа 178
МОСКВА, 28 червня 1948 року
Відщепенець 185
Найвідданіший союзник Москви 185
Анафема Сталіна 189
Міцно зімкнені лави 195
«Клинова стратегія» Трумена 198
Тітоленд 202
Голі Оток 207
ЗАГРЕБ, 2–7 листопада 1952 року
Комуніст-реформатор 211
Винахід робітничого самоуправління 211
Випущений з пляшки джин непокори: справа Джиласа 218
Я, Йованка 224
«Кока-кола»-соціалізм 228
Харизма Тіто 235
ДЕЛІ, грудень 1954 року
«Громадянин світу» 241
Людина, що мандрує світом 241
Сталін помер – хай живе Югославія! 246
Операція «Діамант» 251
Поводир руху неприєднання 256
«Велетень на світовій арені» 262
Хазяїн 266

БРІОНІ, 1 липня 1966 року
Суддя і арбітр 270
Турботи Тіто 270
Падіння Александара Ранковіча 275
Повстання інтелігенції 278
Вердикт Караджорджева 281
Відхід сербських «лібералів» 284
«Нейтралізація» еміграції 286
Більше братерства, менше єдності 289
БОНН, ДЮССЕЛЬДОРФ І ГАМБУРГ, 24–27 червня 1974 року
Досвідчений і шанований державний діяч 294
Нарешті – примирення 294
Необхідна розрядка – але глобальна, будь ласка! 299
Тож тепер швидко врятувати світ 303
Початок кінця 306
Повернення до Сутьєски 309
ЛЮБЛЯНА, 4 травня 1980 року
«Після Тіто: Тіто!» 313
«Кінець епохи» 313
Після Тіто вже не буде нового Тіто 315
Падіння з п’єдесталу 317
Тітостальгія 320

Подяки……………………………………………………………………………………………………. 323
Примітки………………………………………………………………………………………………… 324
Першоджерела і література 337
Скорочення та абревіатури 346
Джерела ілюстрацій 348
Покажчик імен і географічних назв 349
Про авторку 359

370.00₴Додати в кошик

«Велетень на світовій арені»

Тіто, якого Річард Ніксон називав «велетнем на світовій арені», розглядав зовнішню політику своєю первинною цариною.53 Як державний діяч відповідного рівня, він залюбки емоційно й бурхливо обговорював політичну обстановку в світі, справляючи незабутнє враження «жвавістю, гумором і дружелюбністю», як зауважував держсекретар США Вільям Пірс Роджерс.54 Бо, згідно із законом, політбюро і парламент керували зовнішніми відносинами. Міністерство закордонних справ відповідало за повсякденне оперативне управління справами. На практиці ж усе було дещо складніше. Сама система була джерелом багатьох ініціатив, а от питання екзистенційного чи міжнародно-політичного значення Тіто вирішував винятково сам. Тоді він особисто, і так було до самого кінця, брався за телефонну слухавку.
Якщо ж справа доходила до розбіжностей у думках, то останнє слово Тіто зберігав за собою. Коли Ізраїль у червні 1967 року завдав превентивного удару, знищивши єгипетські ВПС, і розпочав таким чином війну проти свого арабського сусіди, то Югославія опинилася перед дилемою, що внесла розкол до лав югославських фахівців у сфері зовнішньої політики. Бо, з одного боку, після прийняття Декларації незалежності 1948 року Ізраїль було остаточно визнано; Тіто, зауважуючи на всі жахіття Голокосту, вважав це нагальною вимогою часу. З іншого боку, Югославія підтримувала дружні й тісні контакти з арабськими країнами, особливо з Єгиптом. А тепер Тіто вирішує розірвати дипломатичні відносини з Ізраїлем і надавати підтримку арабам, а це, власне, вступає у суперечність з Доктриною неприєднання. Критика з боку міністра закордонних справ Кочи Поповіча вразила Тіто: «Якщо ці арабські країни зазнають поразки, то більше не буде й Руху неприєднання. В Африці всі країни постійно слабшають, Індія також перебуває під потужним тиском». Тож треба було завадити «процесу ліквідації незалежних країн». «Хрестового походу» проти Ізраїлю він, з іншого боку, також не хотів. «Я не маю наміру щось комусь диктувати, я звернуся до парламенту», – виніс він таке рішення. Там він отримує чисто формальне схвалення свого рішення, щоб віддати розпорядження про «все необхідне».55 «Його престиж настільки великий, а лояльність тих, хто його оточує, така висока, що ніхто не наважується суперечити йому відкрито», – пояснював Джордж Фрост Кеннан президентові Ніксону.56
Генрі Кіссінджер вважав, що Тіто дарма прагне «нав’язати своїй країні досить невідповідну роль, зважаючи на її величину, становище та потенціал».57 Фактично ж Тіто намагався обіграти особливе міжблокове становище Югославії собі на користь. Обидві наддержави зрештою хотіли так чи так перешкодити тому, щоб ця стратегічно важлива країна перейшла до ворожого табору. Вони перевершували одна одну, пропонуючи все нові кредити та якнайвигідніші умови співпраці. Для Югославії це було вельми корисним, бо вона з економічних підстав була зорієнтована на обидва об’єднання – на ЄЕС (Європейську економічну спільноту) і на Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ). Починаючи з 1960-х років постійно зростали дефіцит зовнішньої торгівлі, інфляція і безробіття; при цьому марафон ринкових економічних реформ ситуацію суттєво не покращив. А з 1969 року уповільнюються темпи промислового зростання, воно падає з 15 відсотків до лишень чотирьох у першій половині 1962 року.58 Тоді як приватні доходи 1961 року зросли на 23 відсотки, продуктивність у промисловості – на 3,4 відсотка. Відтоді Югославія жила невідповідно до своїх статків.59 Підтримувати тісні економічні відносини з Півднем, Заходом і Сходом було головною умовою економічного виживання. Тож активна зовнішня політика 1964 року та введена в дію ринкова реформа взаємно обумовлювали й сприяли одна одній. Ці обидва напрями мали б посприяти кращому інтегруванню Югославії до глобальної економіки і залучати більше міжнародних кредитів. Югославія «може існувати тільки з обома цими об’єднаннями», – коментувало це питання видання «Ді Цайт».60
А відтоді як американці вирішили все ж підтримати Тіто «на плаву», ці відносини, попри наявні відмінності політичних та ідеологічних поглядів, застигають майже на дружньому рівні. Восени 1963 року Джон Ф. Кеннеді прийняв президента Югославії у Білому домі з найвищими військовими почестями. Коли невдовзі після цього у Далласі американського президента вбили, Тіто був глибоко вражений цією трагедією. Він віддає розпорядження приспустити в Югославії прапори, а в усіх школах провести урок, присвячений пам’яті покійного.61 У Білому домі тоді навіть сподіватися не наважувалися, що єресь Тіто цілком могла б посприяти розколові у східному блоці. Програма мінімум наразі полягала у тім, щоб стабілізувати цю країну, перетворивши на буфер між Заходом і радянським блоком. «Той, хто вів розмову про падіння чинного режиму, виступав, по суті, за розгром югославської держави, – констатували дипломати. – Нема нічого сумнівнішого, ніж виходити з того, що кілька розрізнених утворень… здатні протистояти радянському комунізмові значно ефективніше за надзвичайно міцний і досвідчений [професійний] національний режим».62 У певний спосіб зовнішньополітичне відомство США навіть пройнялося довірою до Тіто. Він «розглядав себе… як справжнього комуніста і ніколи не намагався справити враження… що є кимось іншим, – вважав посол США Джордж Ф. Кеннан. – У мене ніколи не виникало відчуття, що він прагне ввести мене в оману чи обдурити».63
Тіто цілеспрямовано зміцнює зв’язки із США, роблячи це на зло Кремлю, який після інтервенції 1968 року в Чехословаччині запроваджує новий льодовиковий період у відносинах з Югославією. Тіто був надзвичайно обурений введенням військ країн Варшавського договору для придушення «Празької весни». Він симпатизував тим реформам і отримав запевнення Москви, що виниклу кризу розв’яжуть у мирний спосіб. Проте Леонід Брежнєв посилався на «обмежений суверенітет» соціалістичних країн і відповів на активні протести з боку Тіто погрозами застосувати до його країни військову силу. На завершення Брежнєв просто проігнорував усі югославські зусилля, спрямовані на відновлення життєво важливих зв’язків із Радянським Союзом на прийнятних умовах. «У відповідь на це Тіто бере курс у протилежному напрямку, – свідчать німецькі дипломати. – Він чітко дає зрозуміти, що за потреби цілком може скористатися іншими альтернативними варіантами». У жовтні 1970 року він приймає американського президента Річарда Ніксона в Югославії, а за пів року по тому міністр закордонних справ Мірко Тепавац попрямував до Китаю. «Особливе досягнення югославської дипломатії полягало, проте, у тому, що вона… ретельно уникала кожного [нового] виклику з боку Москви». Югослави, втім, не стомлювалися наголошувати на тому, що жодні їхні дії не спрямовані проти третьої сторони.64 У своєму коментарі Кеннан казав, що Тіто своєю витримкою та дипломатичною майстерністю хоче підштовхнути Радянський Союз до того, щоб його позицію сприйняли і поводилися з ним з відповідною повагою. «Він хотів мати добрі стосунки з обома сторонами».65
Усупереч або ж, можливо, саме через надання американської допомоги Тіто не надто обмежував себе, подеколи жорстко критикуючи зовнішню політику США. Тож, коли президент Ніксон попрямував у 1970 році до Югославії, його радники застерігали президента, що Тіто хоч і прийматиме його з почестями, оточить увагою й створить такі умови, що не можуть не задовольняти, він, проте, цілком спроможний порушити більш жорсткі та болючі теми, це стосується переважно В’єтнаму і подій на Близькому Сході.66 «Первинна потреба [Тіто] вперто демонструвати свою незалежність саме перед наймогутнішими державами» знову й знову бере гору, таким був коментар з боку Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Але потім, «отримавши ляпасу від Тіто, американці поверталися б зі ще кращими пропозиціями».67
А коли Тіто 1971 року повідомляє про державний візит до США, Брежнєв розуміє, що змушений шукати підхід до нього, тож тієї самої осені прибуває урядовим літаком до Белграда. Тональність цьому візитові задає, звісно, Тіто. В аеропорту висадка з літака трохи затримується, тож Тіто не забарився іронічно це прокоментувати, жартома звернувшись до гостя: «Ох і довго ж триває цей процес, я маю на увазі, поки ви спускаєтеся з небес на цю землю». А коли Брежнєв виступав з публічною промовою, трохи пізніше передбаченого терміну, то телебачення країни передавало, згідно з програмою, передачу «Дитяча година».68 На завершення під час політичних дискусій виникли інтенсивні суперечки щодо введення військ до Чехословаччини. Брежнєв був незадоволений, тож почав поводитися зухвало: «тикати» Тіто й образливо називати його «Броз». Він, мабуть, хоче будь-що догодити Заходові, «а от відносини з нами ти зводиш винятково до теплих привітань з нагоди роковин Жовтневої революції». Потім Брежнєв кидає на стіл пачку цигарок і встає, щоб піти. «Так з Тіто ще ніхто не розмовляв, він нікому цього не дозволяв, – розповідав тодішній міністр закордонних справ Тепавац. – Тіто залишався похмурим і холодно незворушним, мов крига, а решта, тобто всі ми, почувалися так, наче хтось облив нас багном».69 Однак наприкінці Брежнєв таки підтвердив ухвалену 1955 року Хрущовим згоду на те, що кожна країна має право на власний шлях до соціалізму. Москва значною мірою пішла назустріч висловленим Югославією бажанням, ідеться, зокрема, про два кредити по 540 млн доларів США кожний для придбання й розбудови основних засобів виробництва та про розширення торгівлі між двома країнами. «Тверда позиція Тіто постала, як видається… з переконання, що Югославія здатна дотримуватися своєї незалежної позиції тільки шляхом послідовного відхилення радянського впливу на її політику неприєднання».70
Заледве Брежнєв поїхав із Югославії, як Тіто попрямував до Вашингтона. Там преса вшановувала його як «справжнього герольда епохи зниження й послаблення напруги у світі, чиєї поради та допомоги багато хто у світі однозначно шукав би».71 З поступкою Брежнєва у кишені «він міг собі… дозволити піти у Вашингтоні далі, аніж будь-коли раніше». В офіційному комюніке США підтвердили, «що мир і безпека в усій Європі є неподільними», – зроблене з певними нюансами запевнення, що незалежність Югославії та її позиція неприєднання будуть збережені. Вони не утрималися від того, щоб охарактеризувати політику неприєднання як «значущий фактор» і «активний внесок» до вирішення світових проблем, а також як «покращення розвитку міжнародних відносин». За таких умов Тіто зміг виробити позицію, яку «загалом підтримували обидві держави», – зазначили у Міністерстві закордонних справ. Додому він поїхав з отриманою згодою на надання кредитів на суму майже в один мільярд доларів США.72
Югослави ж, попри обіцянки нових щедрих кредитів, все ж таки були зорієнтовані на подальшу розробку свого незалежного зовнішньополітичного порядку денного. Так, після диригованих Сполученими Штатами путчів у Чилі (1973 рік) та на Кіпрі (1974 рік) Белград здійняв галас, спрямований проти «американського імперіалізму». Як непостійний член Ради Безпеки ООН, Югославія обстоює та проштовхує дві резолюції на користь Панами, щоб США залишили життєво важливий канал і взагалі цю країну. Державний департамент, своєю чергою, був вельми занепокоєний тим, що югослави поширюватимуть вірус марксизму-ленінізму в Латинській Америці, тож політики всерйоз обмірковували й зважували зміну стратегії.73 Проте згодом дипломати полишили ці ідеї через імовірні політичні ризики.

Хазяїн

Від початку літа 1947 року Тіто в своїй літній резиденції на хорватському острові Бріоні приймає гостей держави, співробітників, друзів, визначних письменників, науковців і діячів мистецтва. На цьому острові він проводить до шести місяців на рік. За тридцять років там із візитами побували дев’яносто президентів і коронованих осіб, а також сотні делегацій та іноземних дипломатів. Серед них були імператор Хайле Селассіє, Гамаль Абдель Насер, Джавахарлал Неру, президенти Китаю, Куби і В’єтнаму, Микита Сергійович Хрущов і Леонід Брежнєв, Вальтер Ульбрихт і Віллі Брандт. Останній 1973 року мрійливо згадував про те, що він «ніде не зустрічав місцину, дім, обстановку й атмосферу, які перевершували б ті, що він бачив на Бріоні!»74 Держсекретар США Джон Фостер Даллес був, безумовно, відвертим, коли оповідав президентові Ейзенгауеру, що наприкінці 1955 року йому пощастило прожити тут «один з найцікавіших днів свого життя».75
Особлива атмосфера на Бріоні виникала зі унікального поєднання політики і приватних аспектів життя, «розслаблення та натхнення», як висловився Брандт. Ця острівна група складається з чотирнадцяти островів із м’яким середземноморським кліматом. Тіто та Йованка розташовувалися зазвичай на Білій віллі на головному острові; гостей поселяли поблизу на Віллі Бріонка. Між ланчем, обідом і прогулянкою на двомісному швидкісному катері точилися жваві дискусії щодо міжнародної ситуації, коли Тіто з гостями прямували покупатися на крихітний острів Ванга. Тут ховалося від сторонніх очей улюблене місце Тіто: кам’яний будиночок з кухнею, там були також майстерня для обробки металу і фотолабораторія. Будиночок він спорудив власноруч посеред виноградників, фруктових садів і мандаринових дерев. На острові свого часу гостювали дехто з голлівудських зірок і зірок сцени: Орсон Веллс, Жозефіна Бейкер, Джина Лоллобриджида, Річард Бертон і Елізабет Тейлор. Софі Лорен і Карло Понті, які провели на Бріоні цілий місяць, почувалися там, за їхніми словами, «неначе вдома».76 Ці зіркові особи добре пам’ятали веселого, дотепного, людяного й налаштованого уважно слухати й сприймали усе, що йому кажуть, Хазяїна. Лорен приготувала для Тіто за своїм спеціальним рецептом пасту із соусом зі свіжих помідорів. Хазяїн відповів домашнім сиром і яблучним штруделем, як його робили у Загор’ї.
До ексцентричних надмірностей, як їх дехто називав, належали зоопарк і парк сафарі, де можна було побачити і місцевих, і екзотичних тварин. Більшість екзотів були подарунками від поважних осіб із різних країн, як, наприклад, бегемот, привезений з Гани. У 1970-ті до нього додалися ведмеді, леопарди, леви, тигри, пуми, чорні пантери, зебри, жирафи, верблюди, лами, антилопи, слони, мавпи, білі сови, папуги й фламінго. Вони були своєрідним проявом симпатій з боку країн, в яких мешкали, а також живим свідченням дружніх стосунків Югославії з багатьма країнами світу. Працівники ветеринарної служби ретельно вели книгу обліку стану здоров’я і психологічного стану тварин. Наприклад, самотній шимпанзе завжди був дуже пригнічений вечорами, коли доглядачі йшли додому. Це означало, що йому потрібна супутниця.77 Вже зовсім немолодий какаду на прізвисько Кокі, який умів кумедно сваритися та навіть імітувати голос Тіто, ще впродовж десятиліть після смерті останнього залишався одним з найцікавіших живих експонатів на цьому острові.
Часом на Бріоні, але переважно на материковій частині, Тіто із задоволенням запрошував високопоставлених візитерів на полювання – забавку, що колись була привілеєм панства. Участь у таких розвагах брали, зокрема, Микита Сергійович Хрущов, Янош Кадар, Ніколає Чаушеску, Леонід Брежнєв, Еріх Гонеккер і глави дипломатичного корпусу. Майже в усіх республіках існували відповідні мисливські угіддя, у Словенії, наприклад, було угіддя «Йелен». Інші розташовувались у сербському Караджорджеві та у боснійській Копривниці. А вечорами, коли гості відпочивали, затишно влаштовувавшись один біля одного, відбувався неформальний обмін політичними думками й позиціями. Радянським керівникам такий формат спілкування та перемовин настільки сподобався, що вони також почали облаштовувати мисливські угіддя, щоб приймати там гостей держави. Тіто був завзятим мисливцем і завжди перебував у гарому настрої, коли йому вдавалося щось вполювати. А ще він дуже радів, коли на завершення отримував власні фото – такий собі успішний мисливець з трофеями: ведмедем, а чи то крупним оленем, що було доказом його сили і мужності. Втім, одного разу на полюванні за участі дипломатів трапився трагічний інцидент: австрійський посол через свою неуважність застрелив свого французького колегу.
З віком, і це стало помітно у 1960-ті роки, у Тіто виявляється схильність до надлишкової ваги та неабияке тяжіння до розкоші. Він дуже дбав про свою зовнішність: модні сонцезахисні окуляри, фарбоване волосся, першокласний гардероб. Його доповнювали дорогі сигари та віскі. Перейматися особистим багатством – це питання для нього не стояло, він же все отримував державним коштом. Зарплата президента сягала 2 млн динарів на рік (приблизно 285 000 німецьких марок), це було у чотири рази більше того, що отримував глава його кабінету міністрів. Приватної власності він не мав: ані банківських рахунків, ані нерухомості. А коли він помер, то у спадщині згадується лишень невеликий виноградник поблизу Загреба.78 Усі подарунки, які отримував звідусіль як глава держави, він передавав до «Музею 25 травня» у Белграді, де їх експонували. І лишень пара маленьких білих пуделів, що їх йому подарувала королева Греції Фредеріка, була призначена для нього і його дружини особисто.
І навіть якщо президент держави мав у своєму розпорядженні цілу низку резиденцій, а саме – сімнадцять замків, вілл і мисливських угідь, користувався він, за власними словами, тільки чотирма: Білим палацом у Белграді, Замком Брдо поблизу Крані, островом Бріоні та мисливським угіддям Караджорджева. Там не бракувало практично нічого, як змушена була визнати принцеса Маргарет, «на тлі цієї пишноти Букінгемський палац виглядає радше буржуазним».79 Віллі Брандт говорив про «своєрідності, запозичені, як видається, від доби феодалізму», але ставився до Тіто з «великою повагою» не в останню чергу через його значний внесок у розрядку і співпрацю.80 «Усе ж таки набагато краще мати справу з бонвіваном на кшталт Тіто, аніж з аскетом на кшталт Сталіна, – такої думки дотримувався один історик. – Наш лідер насолоджується хорошим життям і розуміє, що всі ми також воліємо жити краще».81 Зовсім не в останню чергу критики визнавали: усією тією коштовною сухозлотицею йому вдавалося вражати мало не кожного співбесідника, до прикладу Елізабет Тейлор, яка, за словами Річарда Бертона, була просто «вражена розкішшю та лоском».82
Утім, ніхто ніколи не бачив Тіто напідпитку. Перебуваючи ж у гарному гуморі, він був здатний посміятися навіть над жартами на свою адресу: «Що трапиться, якщо “Чайка” потоне?» – «Югославія буде врятована!»