Чайковська Наталія. Мовчазна згода. Уривок

Чайковська Наталія
Мовчазна згода : роман / Наталія Чайковська ; передм. Альберт Венгер. — Київ : Нора-Друк, 2024. — 310 с.

ISBN 978-966-688-129-1 (палітурка)
ISBN 978-966-688-130-7 (EPUB)
© Чайковська Наталія, текст, 2024.
© Венгер Альберт, передмова, 2024.
© Нора-Друк, 2024.
Художник Татіана Волошина.

290.00₴Read more

Головні героїні роману Наталії Чайковської «Мовчазна згода» Клара й Ольга працюють медсестрами у психіатричній лікарні. Коли Київ окупували німецькі війська, перед жінками постає питання: кинути напризволяще своїх пацієнтів і піти, чи виконувати накази окупаційної влади, але намагатися хоч когось урятувати? Авторка не робить однозначних висновків, залишаючи їх на розсуд читача. Спираючись на архівні матеріали і свідчення очевидців, Наталія Чайковська намагається відтворити атмосферу, в якій жили люди під час німецької окупації, віддає шану жертвам злочину, скоєному нацистами в Горіховій діброві, та в притаманній їй манері протиставляє людяність і надію абсолютному злу.

Спеціальна відзнака «Вибір видавців» Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова».

26 вересня 1941 року

Вже понад п’ять років Клара Потапенко не думала про майбутнє, не будувала плани, перестала вірити і сподіватися. Пливла за течією життя, ніби гойдалась, як у дитинстві, на гойдалці, прив’язаній мотузками до міцної гілки яблуні в садку.
Життя немилостиве. Вона це знала, відчула і прожила.
Будувати ілюзії й потопати в них вона не вміла. Тверезий глузд брав гору. Не раз ловила себе на думці, що зачерствіла, — надто сильним було відчуття розгубленості і втраченості в світі, який божеволів.
Спинилася посеред вулиці й озирнулася. Дорогою промчала машина — чорна, до блиску вимита, прапор зі свастикою тріпотів від швидкого руху, а фари нагадували вирячені очі, які пильно стежать за кожним кроком перехожих.
Восьмий день, як німці в Києві.
Восьмий день, як гойдалка життя, на якій безвольно гойдалася Клара, то злітала до неба, то загрозливо наближалася до землі.
Восьмий день, як столиця зачаїлася в очікуванні.
Німців було надто багато.
Вони розповзлися усюди, як отруйні мурахи, перетворивши Київ на окупований мурашник.
Чорні автомобілі й гучні ревучі мотоцикли сновигали по кожній вулиці. Киянам в очі кидалися сталеві шоломи, сіро-чорні плащі, добротні чоботи й строга вишукана форма. У повітрі ширяли незбагненні, але гострі відчуття. Суперечності вбачалися в усьому — у словах, поглядах, діях, мовчанні.
Хтось боявся, хтось вичікував, а хтось утікав.
Київ змінився. Помітно знітився в терпкому передчутті, яке нічого доброго не віщувало.
Клара не піддалася паніці, не прислуха?лася до перешіптувань і пророцтв, однак відчувала, що багато киян занурились у гущу страху, диму, а подекуди божевілля. Когось лякав хаос, інші страшилися руйнації і смерті, а хтось радів, що сталося так, а не інакше.
Для неї ж ці дні злилися в єдине безпросвітне ціле — в каламутну пляму. І цей стан не відрізнявся від того, в якому вона вже давно жила.
Тітка Тетяна, в якої Клара квартирувала, не раз бурмотіла собі під ніс, що скоро все зміниться. Була певна, що на них чекають непрості часи. Розмови з тіткою Клара не підтримувала, бо знала, що муситиме щось відповісти, а що можна відповісти на непевні домисли, гадки не мала. Відмовчувалася, кивала головою, буцімто погоджується, а сама думками відлітала далеко. Дивного тут не було нічого, Клара мало з ким спілкувалася, трималась осторонь колег і сусідів, і така відлюдькуватість її влаштовувала. Впускати в серце людей вона не хотіла, бо життя показало, що люди лишають на серці глибокий слід, а після втрати когось із рідних майже неможливо зібрати себе з уламків докупи.
Німецький автомобіль зник за рогом, ніби й не було.
Клара поправила коричневий берет, заховала руки в широкі кишені потертого плаща, знов озирнулась і подумала, що загалом людина до всього може звикнути — до криків посеред вулиць, до скляних поглядів перехожих, до понівечених будівель, потрощених парканів, до вибухів, від яких здригалися будинки. А як інакше — життя в окупації вимагало твердості й черствості.
Втім, знала: якби Ольга, братова дружина, прочитала її думки, то вжахнулась би. Ольга по-іншому дивилася на світ, точніше, по-іншому його сприймала, піддалася тиску непевності, останніми днями зблякла і боялася невідомості, адже ніхто насправді не відав, чого чекати від німців. Майбутнє видавалося чорним і крихким, таким, за яке не можна вхопитись, яке не містить віри й сподівань.
— Київ перетворився на клітку, — вчора мовила Ольга до Клари, коли вони виходили з восьмого відділення психіатричної лікарні імені І.П. Павлова, де обидві працювали медсестрами.
— Припини, — відповіла Клара, — ми нікого не чіпаємо, і нас поки ніхто не зачіпає.
— Оце ти правильно кажеш — поки.
— Ти хочеш себе накрутити і врешті повністю втратити спокій? — не стрималася Клара.
— Ні, — голосно видихнула Ольга, — просто мені страшно.
Страшно було багато кому. Адже столиця, яка завжди була ошатною, привітною й милувала око, просякла похмурою нудьгою, буремною й загрозливою буденністю, яка здавалася старою, бляклою й поношеною. І далеко не всі могли впоратися з новою реальністю, в якій прокинулися.
Колись усе було не так. По-іншому. Вони вміли радіти і хапалися за ті крихти радості, які їм підкидала доля. Час від часу збиралися гуртом — Ольга з Володею, Клара з Микитою і діти, — сідали за довгий стіл, застелений білою скатертиною, теревенили і сміялися. Ольга пекла смачні пироги з сиром, а Клара завше на гостину приносила мариновані овочі.
— Твої огірки неймовірно смачні, — хвалила Ольга Клару, а та сміючись відповідала:
— Не перебільшуй. Куди моїм огіркам до твоїх пирогів.
Вони не були подругами, однак тонка нитка приязні поєднувала жінок. Але потім усе перевернулося догори ногами. Мабуть, назавжди.
Клара більше не роззиралася довкола. Глибоко загрузнувши у власних думках, схожих на клубок сплутаних ниток, жінка пильно дивилася собі під ноги й упевнено крокувала до приміщення лікарні.
Від Клариного будинку до лікарні було недалеко — якихось тридцять хвилин пішки. Варто вийти з під’їзду, минути аптеку на розі вулиці, за нею продуктовий магазин, пройти довгою вулицею, а там одразу вже й високий паркан лікарні. От тільки колись та аптека й магазин не зяяли порожніми дірками на місці вікон, не наганяли сирості на серці — не те що зараз. Там було життя — гамірне й насичене, а відколи Київ опинився в заручниках, воно згасло. Розтрощене віконне скло рипіло під ногами, як сніг. Тротуар і дорога всипані соломою й роздертими паперами. Ніхто не наводив ладу.
Не раз жінка ловила себе на думці, що зручно жити неподалік лікарні, в якій працювала, а нині, коли рух транспорту в Києві паралізований, ця зручність стала мало не подарунком долі. Їй не треба було так, як іншим колегам, виходити вдосвіта, аби вчасно потрапити на роботу.
Клара звернула за ріг і підняла голову. По інший бік дороги стояла напівзруйнована стіна. Раніше там був магазин продуктових товарів, а нині на вцілілих клаптях будівлі проросли в’юнкі рослини, які щільно заплели розвалену споруду. Клара придивилася до рослини й вирішила, що це плющ. Дивно було, будівлю зруйнували, а плющ упевнено вчепився за уламки й звивався довкола. В одному місці він тягнувся вгору, кидаючи на землю химерну тінь, а в іншому нагадував зелений водоспад — спускався просто на асфальт.
Піднявши голову, Клара помітила блискучу баню старовинної Кирилівської церкви, в якій нині не було чутно слова Божого. Ще з приходом більшовиків її двері для богослужінь зачинилися. А з церкви зробили музей, до складу якого входило одинадцять монастирських споруд, але багато з них зазнали руйнації ще в тридцятих роках.
Київ окупували спершу більшовики, а тепер німці.
Ні від одних, ні від інших годі було чекати добра.
Вона знехотя підняла голову й помітила покинутий автомобіль посеред дороги. Скла не було. Посипалося. Одного дня Клара бачила, як чоловік з сином знімали колеса з машини й сунули додому сидіння.
Крали всі.
Крали все, що можна було вкрасти: калоші, ґудзики, гасові лампи, молотки, цвяхи, продукти, ліки, одяг, техніку, іграшки… Казали, Сінний базар на Львівській площі годі впізнати — розбиті вітрини, а під ногами килим з осколків скла і роздертого паперу.
Ті дні, коли панувало безвладдя, були страшними.
Радянська влада відступила і залишила Київ. Спершу стало надміру тихо, а потім запанував хаос — люди вдиралися до порожніх магазинів, розбивали вітрини, обкрадали порожні й покинуті квартири. Клара чула навіть, як жінка з сусіднього під’їзду виправдовувалася, мовляв, мародерство не гріх у такі скрутні часи. «Вхопила собі калоші, а що тут такого?» — посміювалась, шукаючи схвалення в поглядах.
Метрів за сто від воріт лікарні Клара помітила згорблену фігуру старого фельдшера Йосифа. Він неквапливо переставляв кістляві ноги, ніби зважував кожен наступний крок, опустив сиву голову й сунувся до лікарні. Він носив довгополий лапсердак, який звисав нижче колін, і знімав його тільки влітку. Казав жартома, що стара кров не гріє. У руках тримав пошарпаний портфель. Йосиф мав хорошу репутацію, а стаж роботи, який вимірювався десятиліттями, додавав йому впевненості й авторитету в очах колег.
Але так було колись.
До німців.
Так було тоді, коли страх іще не прокрадався щохвилини за пазуху його випраної, але вже пожовклої сорочки.
Нині Йосиф гнувся під тиском долі, бо був не просто шанованим спеціалістом, а ще і євреєм.
— Добрий день, — буркнула Клара до фельдшера.
Він стрепенувся. Одразу, миттю, ніби вона не привіталась, а вхопила його за шию і вп’ялася пальцями в горло.
Минуло секунд тридцять, і переляк на обличчі фельдшера змінився завмиранням. Він наче впізнавав Клару, витягував її образ із закутків пам’яті, намагався повірити власним очам і переконатися, що перед ним висока й струнка медсестра, яку всі в лікарні трохи остерігаються й оминають, що це справді вона, а не німецький солдат, який наставив пістолет йому в потилицю. І коли затуманений розум прийняв те усвідомлення, старий кволий Йосиф голосно зітхнув.
А тоді видушив посмішку — нещиру й криву, таку, якою всміхаються знехотя.
Клара пришвидшила крок й обігнала його, але те зітхання луною неслося слідом.
***
Ольга Ласюківська добігала до лікарні. Запізнюватись не любила, проте мусила затриматися вдома, бо діти взялись вередувати — не хотіли залишатися з її мамою.
Мама жила неподалік і приходила щодня глядіти онуків — Надю і Максима, доки Ольга і Володя працювали. Вона у лікарні медсестрою, а чоловік санітаром в одній з лікарень Києва. Йому до роботи добиратися було далеко, тому виходив з дому близько шостої ранку, адже весь громадський транспорт столиці зупинився в очікуванні. Ольга мусила звернутися по допомогу до матері, адже дитячі садки і школи теж зачинились.
— Київ наче заснув, — якось мовила Володі.
— Лишається чекати пробудження, — скривився він.
День обіцяв бути погожим, ранішня прохолода допомагала привести думки до тями і налаштуватися на роботу.
Йшла швидко, мало не бігла. А підійшовши ближче, помітила, як на подвір’я лікарні ввійшла Клара, а за нею шкандибав Йосиф. Між Ольгою і Йосифом завше відчувався теплий, міцний зв’язок, який жінка подумки називала щирою дружбою.
В старі добрі часи вони могли подовгу теревенити, обмінюватися новинами, а Йосиф часто розповідав їй про святкування Хануки.
Бували дні, коли він викроював хвилину й неквапливим кроком заходив до ординаторської, сідав поруч і повідомляв, що нарешті прийшло свято і в його домі незадовго до заходу сонця запалили свічки. Від нього Ольга довідалася багато цікавого про єврейські свята, про їхні традиції і звичаї. Новими для неї були дрібниці, як-от встановлення свічок справа наліво, а запалювання — зліва направо. І в ті дні, коли він натхненно розповідав про приготовані страви на Хануку, його очі блищали, горіли, як ті миготливі свічки.
Однак останнім часом Йосиф став сам не свій. Здавалося, він навіть зменшився в розмірах, зігнувся навпіл, а зморшки на старому обличчі стали глибокими, як рови. І блиск в очах погас.
Там був страх.
І розпач.
— Не хвилюйтеся даремно, — взялась учора запевняти його Ольга, хоча сама мало вірила в правдивість своїх слів.
— Ех, — важко зітхнув фельдшер.
— Ми ж достеменно нічого не знаємо. Будемо сподіватися, що біда омине. Мусимо вірити.
Порожні балачки. Але путнього в голову нічого не приходило.
Вона бачила, що Йосиф її не слухає. Заховався у власному ненадійному панцирі й боїться висунути звідтам носа.
— Кажуть, вони нещадні до євреїв, — тихо мовив і стиснув кулаки.
— Не накручуйте себе, — просила Ольга.
— Не віриться мені, що все буде добре. Не віриться, й годі.
— Ох, припиніть. Це ж зовсім нікуди не годиться, — втішала старого друга, — ви себе зовсім не шкодуєте.
— Мені страшно, — щиро відповів.
Ольга видушила криву посмішку і зазирнула йому в очі:
— Розумію.
— Знаєш, — перейшов на шепіт Йосиф, пригладив сиву чуприну й примружився, — я ладен навіть на співпрацю з ними йти, аби тільки вони мене не займали.
Від подібного зауваження, яке гнівно злетіло з вуст фельдшера, Ольга стрепенулась, а потім вирішила, що від страху Йосиф верзе казна-що. За непрості роки роботи в лікарні вона чітко зрозуміла, що тривога нещадно впливає на людину. І старий друг не був винятком.
— Думаю, до цього не дійде, — відповіла жартома.
Коли за ним зачинилися двері, вона вкотре важко зітхнула. Тиск, під яким усі перебували останні тижні, давався взнаки.
Вона якось навіть думала, що поволі всі звикнуть, але зрештою розігнала такі карколомні помисли, як пелену з-перед очей.
Звикнути? Хіба можна звикнути до війни? Хіба можна сподіватися на спокій, чистячи останні три картоплини й хвилюючись, чи лишилася в домі сіль, коли за вікном один за одним лунали вибухи? Хіба можна засинати під віддалений звук кулеметного вогню, під їдке виття сирени й постріли на сусідній вулиці?
Ні, до цього звикнути неможливо.
Хоча останнім часом Ольга зізнавалася сама собі, що картини, які містяни бачили на вулицях Києва, не так ріжуть око, не так б’ють під дих.
Люди призвичаїлися.
Це не значить, що перестали боятися. Вони просто більше не шарахалися від військових вантажівок, напханих солдатами, гучного ревіння німецьких мотоциклів, блискучих шоломів, з-під яких визирали незнайомі обличчя.
Вони не звикли.
Вони вчилися жити в нових умовах.
А вчора, коли робочий день добігав кінця, Ольга намагалася викликати Клару на розмову, але, як завжди, нічого путнього з того не вийшло. З Кларою було важко, однак Ольга навіть у думках не допускала засудження. Знала, що не має права. Ввечері розповіла Володі, що його сестра не просто міцно тримає оборону й нікого не підпускає до себе, так ще й сварить Ольгу, яку останні події повністю вибили з колії.
— З нею неможливо говорити, — зітхнула Ольга.
— Облиш її, — стенув плечима чоловік, — ти ж знаєш, що вона ненавмисно. Така вже є.
На тому розмову завершили, проте Ольга мала надію, що настане час, коли вони з Кларою стануть ближчими. Та й, зрештою, вони не чужі одна одній.
Увійшовши до маніпуляційної, Ольга привіталася з іншими медсестрами. Помітила, що Клара тільки кивнула головою, а тоді взялася застібати ґудзики на халаті. Темне волосся стягнуте в ґулю, чорні очі, якими Клара пропікала світ, густі брови — все надавало братовій сестрі суворого вигляду, але Ольга знала, що це лише маска. Зручна й необхідна маска, яку вона вдягнула і знімати не збиралася. Колись Клара була іншою, привітнішою і часто всміхалася, щоправда, й тоді вміла проводити межу між собою й іншими людьми, але вже п’ять років, як ця здатність загострилася.
Клара впоралася з ґудзиками на халаті й мовчки вийшла в коридор, а Ольга зітхнула й сіла на стілець.
Маніпуляційна мала прямокутну форму, високу стелю, вбогі сіро-білі стіни й заґратоване вікно. Невеликі столи і кілька стільців стояли праворуч від вікна, ліворуч тулилася кушетка, за нею тягнулася шафа з паперами, а в кутку біля дверей нітився вішак.
Знайомі стіни, знайомі речі, але в повітрі ширяла загроза, і те, до чого звикли допіру, здавалося чужим.
***

290.00₴Read more