Джордано Паоло

Тасманія

Роман

Переклав з італійської Андрій Маслюх

Paolo Giordano

TASMANIA

290.00₴Add to cart

Київ : Нора-Друк, 2024. — 264 с.

ISBN 978-966-688-145-1 (палітурка)
ISBN 978-966-688-146-8 (epub)

Дизайн обкладинки: Іван Дубровський.

Бувають моменти, коли все змінюється. Щось клацає, і річка, в яку ми завжди були занурені, починає текти в іншому напрямку. Ми називаємо це кризою. Головний герой цього роману — енергійний молодий чоловік, який був упевнений, що наука дає відповіді на всі запитання. Проте сам він опиняється в життєвому тупику. У нього є дружина, яка вміє чекати, приятель, який вивчає хмари, священник, який знайшов Бога там, де він його не шукав, друг, який не знає, як говорити зі своїм сином…
Криза, про яку розповідає цей роман, — не лише особиста, можливо, це криза покоління, безумовно, криза світу, який ми знаємо, та усієї нашої планети. Тривожність і відчуття втрати контролю — це ознака нашого часу, і теплий голос Паоло Джордано може розповісти про це як ніхто інший. У цьому чутливому, динамічному, сучасному європейському романі кожен шукає свою Тасманію: місце, де можна врятуватися. Магія Тасманії дає змогу головному герою примиритися зі своїми демонами та пройти через страх.

Quest’opera è stata tradotta con il contributo del Centro per il libro e la lettura del Ministero della Cultura italiano
Цей твір було перекладено за сприяння Центру книги та читання Міністерства культури Італії

©2022 Giulio Einaudi editore
This edition published in agreement with the Proprietor through MalaTesta Literary Agency, Milan
© Андрій Маслюх, переклад з італійської мови, 2024.
© Нора-Друк, видання українською мовою, 2024.

Частина перша
У РАЗІ АПОКАЛІПСИСУ

У листопаді 2015-го я опинився в Парижі, де мав узяти участь у конференції Організації Об’єднаних Націй з приводу надзвичайної кліматичної ситуації. Кажу «опинився» не тому, що не мав наміру там бути; навпаки, тема екології вже тривалий час не йшла мені з голови і великою мірою визначала мої читацькі уподобання. Та навіть якби тієї конференції у планах не було, я, мабуть, усе одно виметикував би привід кудись поїхати: якийсь збройний конфлікт, гуманітарну кризу… словом, клопіт інакший і більший за свій, щоби пірнути в нього з головою. Ймовірно, причини властивої декому з нас зацикленості на невідворотних катастрофах, тієї прихильності до трагедій, яку ми хибно вважаємо шляхетною і яка, безперечно, лежатиме в осередді цієї розповіді, й криються, властиво, у потребі знаходити на кожній важчій, ніж зазвичай, стадії нашого життя щось іще важче, терміновіше й загрозливіше, спроможне розбавити наші особисті страждання. І шляхетність, мабуть, тут насправді зовсім ні до чого.
Той період нашого життя був якийсь дивний. Ми з дружиною знай намагалися зачати дитину, старалися років три, вдаючись при цьому до щораз принизливіших медичних процедур. Хоча точніше буде сказати, що здебільшого до цих процедур удавалась дружина, бо сам я певної миті відступив і надалі здебільшого грав уже роль зажуреного глядача. Попри нашу сліпу рішучість і чималі грошові інвестиції, план не спрацював. Ні ін’єкції гонадотропіну, ні процедури в лабораторних умовах, ні навіть три відчайдушні поїздки за кордон, про які ми й словом нікому не обмовилися. Божественне послання, закладене в цих послідовних невдачах, було зрозуміле: дайте собі спокій, ваш жереб — інший. Оскільки я дивитися правді у вічі відмовлявся, Лоренца вирішила за нас обох. Якось уночі, коли сльози вже висохли — а може, їх не було взагалі (цього я не дізнаюся довіку), — вона сповістила, що більше не збирається. Саме так і сказала, не закінчила речення: мовляв, більше не збирається, я ж просто повернувся мовчки на бік — спиною до неї, а обличчям до гніву, який здіймався у мені через це, на мою думку, несправедливе й одностороннє рішення.
У ті дні моя маленька особиста катастрофа була для мене набагато важливішою за катастрофу планетарну: накопичення в атмосфері парникових газів, танення льодовиків і підйом рівня океанів. Радше для того, щоб просто кудись ушитися, аніж із якоюсь іншою метою, я попросив «Corriere della Sera» будь-що акредитувати мене на кліматичну конференцію в Парижі, хоч кінцевий термін подання заявок уже минув. Насправді мені довелося редакцію мало не благати, наче йшлося про подію, пропустити яку годі. Платити газеті довелося б лише за переліт і за написані матеріали. Зупинитись я планував удома в одного приятеля.

Джуліо винаймав темну двокімнатну квартиру в XIV-му окрузі на Рю-де-ля-Ґаете. Вулиця радості перепитав я, ступивши через поріг. Тобі це не дуже підходить.
Справді. На твоєму місці я не створював би собі багато ілюзій.
Чимало років тому ми ділили одну квартиру в Турині: Джуліо — студент, який опинився далеко від дому, і я — особа привілейована, якій кортіло вперше пожити поза рідною оселею, хоч до моїх батьків було звідти пів години автобусом. На відміну від мене, Джуліо, здобувши диплом, фізики не покинув. Хтозна-скільки разів перебирався з місця на місце, проте з Європи не виїжджав, бо до Сполучених Штатів відчував непереборну політичну огиду. А тим часом одружився і розлучився, нажив сина й урешті-решт осів у Франції, здобувши дослідницький ґрант у Політехнічній школі, де працював над моделями хаосу, застосовними до фінансів.
Не накриваючи на стіл, ми, ніби нам знову було по двадцять, повечеряли двома порціями пасти, і я розповів йому, яким вітром мене занесло в Париж, повідомив, власне, офіційну причину. Джуліо пошукав на полиці якусь книжку. Ти це читав?
Ні, сказав я, пустивши віялом з-під великого пальця сторінки. «Крах», пробурмотів я; здається, це ідеально.
У нього цікавий погляд на вимирання. Тримай.
Слово «вимирання» ще довгенько крутилось у мене в голові, немов така собі наліпка на власній долі. Я зібрав тарілки, а Джуліо тим часом жваво повідомляв мені останні новини про Адріано, якому виповнилося вже чотири роки. Від вуглеводів мене трохи хилило на сон, але у нас закінчилося вино, тож ми вийшли з дому, бо хотіли випити ще.
Париж здавався мілітаризованим і похмурим. Кілька днів тому група терористів увірвалася в концертну залу під час виступу Eagles of Death Metal і обстріляла щільний натовп. Інші терористи атакували бістро, а ще двоє підірвали себе біля «Стад-де-Франс». Того вечора до нас із Лоренцою прийшла пара друзів на вечерю, і про ці події ми дізналися від її матері. Ні на перший, ні на другий дзвінок дружина не відповіла, але материна наполегливість видалася їй підозрілою, і зрештою вона поступилася. Мати сказала ввімкнути телевізор, а на всі наші мобільні телефони тим часом уже сипалися повідомлення. Понад годину ми мовчки стежили за новинами наживо, потім друзі пішли, бо раптом відчули абсолютно ірраціональну потребу перевірити, як там удома дитина. Телевізор ми з Лоренцою не вимикали ще довго; внизу екрана без упину бігла червона стрічка новин, аж ось інформація почала нарешті повторюватися. На столі стояли давно охололі наїдки, до нашого ж сум’яття домішувалося ще щось: приватний жах, почуття неугавної скорботи, яке тиснуло на нашу оселю день у день від тієї ночі, коли дружина сказала, що більше не збирається, а я повернувся на інший бік.
Деякий час ми з Джуліо йшли повз масажні салони з тонованими вікнами, магазини секс-іграшок і крамниці з азійськими делікатесами, а потім сіли у першому-ліпшому закладі за столик із повернутими до вулиці кріслами і замовили два пива. Він знову заходився розповідати про прочитані книжки: посібники з цифрового стеження, дослідження «арабської весни» та нових популістських рухів. Джуліо взагалі читав якусь незбагненну кількість книжок. Бачення дійсності в нього було значно складніше, ніж у мене, суспільними питаннями він переймався набагато більше і був таким, відколи я з ним познайомився. В університеті мій приятель два роки поспіль координував діяльність авдиторії Б1, отаборившись у напівпідвальній кімнатці, де висіли плакати «No Nuke» і фото Оріани Фаллачі з помилкою в імені — «Оріна», я ж спускався туди лише під час обідньої перерви і лише для того, щоб просто потусуватися, ніби вже завдяки цьому міг стати трохи свідомішим та етичнішим.
Тоді на Рю-де-ля-Ґаете я слухав його, потягуючи пиво, і давав змогу очиститися своєму духові: так діяла на мене приятелева непомильна компетентність, шум машин і броунівський рух людей навколо. Під час коротких пауз у розмові ми обидва відводили погляд кудись убік, і в такі миті мені здавалося, що перед очима у нас постає одна й та сама сцена: з натовпу виринає якась чорна примара, підносить руки до неба, а потім прошиває все навколо автоматними чергами. У глибині душі я почувався стерильним, позбавленим майбутнього, тож почасти навіть сподівався, що щось таке станеться насправді. То була ідіотська, зловмисна фантазія, сповнена жалю до себе, але я її собі дозволив, хоча Джуліо про це й не сказав. Я ніколи не розмовляв з ним про дітей. Наша дружба завжди зводилася до того, що ми обговорювали зовнішній світ, про себе ж, наскільки можливо, говорити уникали; либонь, саме тому й тривала вона вже так довго.
Наступного ранку я сів на приміський потяг (лінія Б), а потім на автобус до Ле-Бурже, де тривала COP21. Перевірки на вході вимотували нерви, та, опинившись урешті всередині, можна було пересуватися вільно. Павільйони, невеликі або середнього розміру авдиторії, позначені різними кольорами пленарні та паралельні сесії. Дівчина з оргкомітету показала мені залу для преси зі спеціальним робочим місцем, кабельним підключенням до мережі й усім необхідним. Я постарався продемонструвати, що почуваюся там цілком у своїй тарілці, хоч насправді — де ж пак.
Після кількох днів участі в обраних дещо навмання різноманітних панелях довелося визнати, що розповідати тут особливо ні про що. На засіданнях обговорювали конкретні пункти і параграфи, ба навіть окремі терміни, які з’являться згодом у договорі; виступи звучали або надто жорстко, або надміру поверхово. Стан довкілля — взагалі нудна тема. В’язка, позбавлена дії та трагізму — якщо не враховувати, звісно, потенційних наслідків, — перевантажена натомість благими намірами. Ось у цьому і полягає проблема щодо надзвичайної ситуації з кліматом: це жахлива нудьга. Бути свідком звершення міжнародної угоди означало боротися зі сном. Свідчити довелося би про кожен міліметр поступу, подаючи його як справжню революцію, але кого це хвилювало? Кого, якщо через бутерброди, що ними я постійно частувався, заколисаний одноманітними промовами сенегальців, кубинців чи тибетців у традиційному вбранні, мене самого першим зморював сон?
Так минуло п’ять днів, а я не написав ані рядка. З газети почали цікавитися моїми намірами. Скоро буде, запевняв я, вже ось-ось.
За вечерею я поговорив про це з Джуліо. Найцікавіше, що трапило мені на очі, — та інсталяція, така собі зменшена копія Ейфелевої вежі, побудована зі зчеплених стільців. Але для статті цього, мабуть, таки недостатньо.
Наскільки зменшена?
Отака заввишки.
Ні, тоді цього мало.
Я приготував для нас обидвох стейки, які купив у вакуумній упаковці в супермаркеті органічних продуктів. Це мав бути жест вдячності. Щоправда, у помешканні після смаження було повно диму, але Джуліо, коли прийшов, не сказав нічого.
Так, клімат — то справжня скалка в дупі, визнав він.
Я вже гадав, що розмова на цьому й закінчиться, та Джуліо трохи помізкував і мовив: Ти міг би зустрітися з Новеллі. Може, він розкаже тобі щось інакше.
Хто це?
Фізик, як і ми.
Якого віку?
П’ятдесятки ще нема. У Римі працював над методичними вправами. Протягом курсу все було добре, потім на усному іспиті — геть кепсько. У той час він був шаленим противником капіталізму.
Як ти?
Джуліо посміхнувся: Куди там мені. Нещодавно я зустрів його тут, у Парижі. Зараз він займається кліматичними моделями, щось там пов’язане з хмарами. Якщо хочеш, я влаштую вам зустріч.
Я, либонь, тільки знизав плечима, вдаючи, ніби розмірковую, та насправді негайно за цю можливість ухопився. Що завгодно, аби лиш не блукати вкотре цілий день серед лунких павільйонів Ле-Бурже, знову й знову прокручуючи в голові заяложені фрази про недугу планети.
Неждано-негадано Новеллі запросив мене до одного пабу на Рю-Монж того ж таки вечора. Я пішов пішки, хоч туди було майже три кілометри. Усю дорогу я не зводив очей зі свого телефона, вишукуючи якомога більше інформації про д-ра Якопо Новеллі. В інтернеті про нього писало не те щоб багато; на той час він ще не був достатньо відомим (а чи досить сумнозвісним), щоб похвалитися сторінкою про себе у Вікіпедії, мав натомість власну, хоч і дещо неоковирну, ніби її створив користувач-самоучка, який щойно опанував WordPress; наводив там перелік своїх найновіших статей та інформацію про свій курс із вивчення складних систем. Була там і галерея з фотографіями вкритого хмарами неба та короткими підписами, що містили класифікацію газоподібних утворень: високошаруваті, перисті, купчасто-дощові; саме цю номенклатуру я відмовився колись учити на іспит з метеорології, бо вартувала вона лише трьох залікових балів.
Я на вас не чекав, замовив одразу, сказав мені Новеллі без тіні бентеги на обличчі. Порахував, що так ми згаємо менше часу.
Я йшов пішки.
З XIV-го?
Він трохи спантеличився, але не додав нічого. Натомість простежив за моїм поглядом, що вперся у його тарілку, де височіла вже ціла гора.
Чудово, га? Я вас сюди покликав спеціально. Хоча бургери такого розміру їсти не варто. Через викиди CO2, вочевидь. Але насамперед — через шкоду для артерій. От лише встояти перед ними неможливо. Бачите?
Він підняв свій бургер і показав мені бічний розріз. Всі шари добре розділені. Салат, сир, м’ясо, цибуля. Не так, як у тій каші, яку нам зазвичай приносять. Замовте й собі такий.
Я вже поїв, дякую.
Тим гірше для вас.
Новеллі надкусив бургер, я ж скористався нагодою, щоб трохи його порозглядати. На вигляд був дещо заморений, як то буває з деякими науковцями на піку кар’єри. Та якщо замолоду він і вдягався недбало, як багато хто зі студентів-фізиків (зокрема і я сам), то тепер, схоже, звертав на одяг неабияку увагу.
Ви знайомі з синдромом Кесслера? запитав він. Я похитав головою.
Джуліо казав, ви хочете поговорити про кінець світу. Як і всі, зрештою, в наші дні. Хоча варто тим часом усвідомити, що йдеться, властиво, не про кінець світу — про кінець людської цивілізації, а це вже щось цілком інше. Хай там як, поки я тут на вас чекав, на думку мені спав синдром Кесслера.
Новеллі зісмоктав зі вказівного пальця краплю майонезу, взяв телефон і почав шукати якусь фотографію. Що ви тут бачите?
НЛО? ризикнув я, радше жартома.
НЛО, авжеж, усі так кажуть. Шкода, що ніяких НЛО не існує, а фото — справжнє. Це супутники, які раз по раз запускає одна з нових китайських інтернет-компаній. Ви не уявляєте, скільки металу обертається у нас над головами, низькі орбіти ним уже практично захаращені.
Він крутнув гамбургер, знову надкусуючи його з країв. Хотів, певне, залишити соковитішу середину насамкінець.
Уявіть собі, що в одного з цих супутників відірвався болт. Таке ж трапляється постійно, хіба ні? Болти зношуються і відпадають. От, і рухається цей болт зі швидкістю близько тридцяти тисяч кілометрів на годину; це, фактично, снаряд. На такій швидкості він може пробити товсту сталеву стіну, навіть її «не помітивши». А тепер уявіть, що цей болт влучає в інший супутник, той розлітається на друзки і так запускає у простір невідому кількість інших металевих снарядів, які влучають в інші супутники.
Ланцюгова реакція.
Правильно, ланцюгова реакція. Що станеться врешті-решт з усім цим виром летючого металу? Ніхто поняття не має. Але якась його частина може впасти таким собі астероїдним дощем на Землю. Це і є синдром Кесслера. І знаєте, що? Ця загроза цілком реальна. Люди про це не замислюються, бо не знають. Знають тільки ті, хто, власне, й запускає в повітря супутники, а на зароблені гроші будує, щоправда, протиатомні укриття. А от люди, які сидять за столиками тут навколо, про це ані сном, ні духом. Нині в усіх на думці «Ісламська держава» та глобальне потепління, правда ж натомість така, що існує ще незліченна кількість загроз дещо оригінальніших. Посухи, отруєння водних запасів, пандемії (він так і сказав, ще б пак, звісно ж, сказав!), повстання штучного інтелекту. Й усе це, певна річ, на додачу до тих загроз, які сьогодні начебто вийшли вже з моди. Як-от стара добра ядерна зима.
Я слухав його, і якоїсь миті на думку мені прийшов мій батько. Згадалось, як по неділях він крок у крок ходив по дому за мамою, переслідував її, немов надокучливий дрон, повсюди: у пральні, на балконі, на кухні й без угаву торочив про нафтову кризу та забруднення — чи то повітря, чи світлове. Одна катастрофа на місяць. Цікаво, чи належить до таких чоловіків і Новеллі. Або, зрештою, і я сам.
А хмари? запитав я.
Новеллі скривився. З хмарами теж не все так просто. Високі зберігають вологу, тому сприяють перегріву планети. Низькі відбивають сонячне світло, тому її охолоджують. Тож маємо тут і добро, і зло одночасно, словом, казна-що. Дехто взагалі вважає, що внаслідок зміни клімату світ позбудеться хмар. Ясне небо вдень і вночі, триста шістдесят п’ять днів на рік. Припускаю, комусь це сподобається. Мені — аж ніяк.
Я бачив, у себе на сайті ви збираєте фотографії.
Це конкурс для студентів. Треба сфотографувати найцікавішу хмару. Але він відкритий для всіх. Можете долучитися, якщо хочете.
Я не фотографую.
Ну, як собі знаєте.
Відновити у пам’яті, про що ще йшла мова того вечора, мені важко й тому, що ми тоді доволі довго пробули разом: спочатку надворі біля пабу, де було надто спекотно через газові обігрівачі-«гриби», а потім на вулиці, яка бігла вздовж ботанічного саду Жарден-де-Плант. Говорили, ясна річ, про конференцію ООН — на неї Новеллі особливої надії не покладав — і про ностальгію за такою собі відірваною від світу фізикою, яку обидвоє відчували. І, звісно ж, невдовзі йому спало на думку поцікавитися, чи не беру я, бува, в нього інтерв’ю.
Не думаю, навряд.
То можете взяти, якщо хочете, сказав він, і мені впав у вічі цей момент марнославства поміж усіма нашими розмовами про кінець світу.
Якоїсь миті під час цієї прогулянки Новеллі поцікавився, чи є у мене діти. Я тут-таки відповів запитанням на запитання: а у вас? Двійко. Друга дитина з’явилася на світ, коли першій було вже сім років. Я зауважив, що це, либонь, дещо суперечить усе ж тому майбутньому, яке він бачить попереду. І, попри все, трохи напружився. Новеллі відповів: Як же сподіватися все це пережити, якщо не вірити у дітей?
Коли ми підійшли до його дверей, розмова вже пригасла, останні десять хвилин просто крокували мовчки. На вулиці не було ні душі. У тиші я знову згадав про напади і подумав, що дорогою назад метро не скористаюсь, хоч особливого сенсу в цьому й не було. Атаки убивць-камікадзе передбачали масовість, певну видовищність.
То чим саме ви займаєтесь? спитав мене Новеллі так, ніби це запитання бриніло у нього в голові весь вечір.
Я письменник.
Джуліо казав, ви працюєте на якусь газету.
Авжеж, я працюю на газету, але водночас я — письменник.
Чомусь мені стало прикро. Так, мовби я побачив був той вечір під хибним кутом, а Новеллі тим часом провів зі мною стандартну свою бесіду, починаючи від синдрому Кесслера і далі, видав той самий набір яскравих ідей, який міг би запропонувати одному зі своїх студентів.
Він трохи пошпортався з ключами і відчинив двері. Ну, гаразд. Тоді удачі зі статтею. Якщо вам іще щось знадобиться, то мій номер у вас є.

290.00₴Add to cart