This translation has been published with the financial support of NORLA.

ЧАСТИНА І

ЗЛОЧИНИ
РОЗДІЛ 1

Пообіднє сонце світило навскоси крізь великі склепінчасті вікна. Пилюка танцювала в променях, наче зірки й планети. Панувала повна тиша. Я був сам у кімнаті. На коротку мить опинився сам тут, у великій залі суду. Чого я лиш тут не бачив і не чув — тріумф і розпач, але вперше по-справжньому відчув тишу.
То була не грізна тиша перед бурею. І аж ніяк не тиша на полі бою після битви. То була якась проміжна тиша. Після двобою. Перед винесенням присуду. Тиша, яка криє у собі безліч можливостей, яка на мить балансує між перемогою і поразкою.
Тут мали б водитися привиди, вібрації пережитого горя й відчаю, зруйнованих життів, натомість це була велика тиха зала з важкими дубовими меблями й високими вікнами, які виходили в реальний світ.
Я вдягнув чорну мантію. У глибині зали відчинилися двері, і ввійшов прокурор. Він поволі простував до свого місця, вдягаючи на ходу мантію. Його кроки відлунювали від стін. Він кивнув мені, але не всміхнувся і нічого не сказав. Ми стояли кожен на своєму боці зали й чекали.
До мене підійшов судовий клерк.
— Де твій клієнт, Бренне?
Я знизав плечима.
— Мабуть, на підході. Обідав у СІЗО в поліційній управі. Ти хіба не телефонував туди?
— Телефонував. Вони вже мали б бути тут.
Тієї миті відчинилися двері праворуч, і до зали ввійшов мій клієнт. У кайданках, у супроводі двох охоронців. Вони відімкнули замки на кайданках, і чоловік підійшов до мене. Він був іще дуже молодий, світле волосся підстрижене майже «під нуль», грубо скроєне обличчя, кремезна статура. Вдягнений у білу сорочку й джинси. Я цілий тиждень припрошував його вдягнути щось інше, але він уперся на своєму. Тепер уже пізно щось міняти. Він сів на стілець, підперши голову руками. Його звинувачували в двох спробах убивства. Ножем. Мій захист базувався на доведенні необхідної оборони.
Я підійшов до нього, трохи повагавшись, поклав руку йому на плече. Коли він підвів голову, був схожий на маленького наляканого хлопчика.
— Як іде справа, Бренне? — запитав він. — Чому так довго?
— Не знаю. Скоро довідаємося.
Ми чекали на появу присяжних, невтішне чекання. Це — мить істини, а для звинуваченого кожна секунда тягнулася як тиждень.
З’явилися судді в чорних мантіях з оксамитовими лацканами. Двоє чоловіків і жінка. Стали на своїх місцях. Ми теж підвелися. Я глянув на свого підопічного. Він вчепився у край столу перед собою, ніби не міг тримати рівновагу.
Головний суддя кивнув судовому приставу.
— Запрошуйте!
Двері позаду прокурора відчинилися, і поволі потягнулися присяжні. Вони зайняли свої місця, на яких сиділи упродовж усього тижня. Мені здавалося, що це дійство тривало цілу вічність. Я намагався перехопити погляд хоч когось із них, відчитати щось у виразі обличчя, хоча давно знав, що це не має сенсу. Десятеро пересічних людей, більшість уже в літах. Сірі й утомлені на вигляд. Я заклав руки за спину, потім зчепив їх на животі, відчув, як спітніли долоні. На мить мене охопив гнів, лють за те, що гарував, відстоював, боровся цілий тиждень у судовій залі, а тепер нічого не контролював, не мав ніякого впливу на ситуацію. Залишалося тільки чекати.
— Будь ласка, голово, можете зачитати постанову, — сказав суддя.
Голова суду присяжних підвівся. То був трохи згорблений чоловік старшого віку у в’язаній кофтині й білій сорочці. Він зашарудів паперами, прокашлявся. Я міцно зціпив руки.
— На перше головне запитання, — зачитав він надто голосно, — «так» — сім голосів.
Я відчув, як мене захлиснула хвиля нудоти, і ледве втримався, щоб не впасти.
Ось так завжди. Розчарування таке безмірне, що ледь не паралізує. Я сів, дослухав постанову до кінця ніби крізь паволоку байдужості, доки суддя не оголосив засідання закритим.
— Уже пізно, — промовив він. — Як вам відомо, вранці судове засідання не відбудеться, бо судді зайняті іншим. Зустрінемося після вихідних для обговорення присуду. Суд почнеться о дев’ятій ранку в понеділок. Сподіваюся закінчити розгляд до обідньої перерви.
Коли судді виходили, всі встали. Всі, окрім мого клієнта. Він сидів на стільці, мов лантухом прибитий. Я сів поруч, намагався підібрати потрібні слова. Чоловік глянув на мене, у його очах майнув страх. Він іще досі не вірив.
— Що тепер буде, Бренне? Скільки мені дадуть?
Я уникав його погляду.
— Не знаю. Пару років проведеш у в’язниці, ти ж розумієш. Детальніше розберуся на вихідних.
Він кивнув. Розмова вичерпалася. Ми ще посиділи кілька хвилин, спільного у нас нічого не було, крім розчарування. Потім прийшов поліцейський і забрав його геть.
Прокурор перетнув залу, простягнув мені руку й побажав гарних вихідних. Я відповів на потиск, теж пробурмотів «гарних вихідних», але видушити з себе усмішку не зміг. Я адвокат і, стоячи в суді, бажаю лише одного — виграти. Це ніяк не пов’язано ні з клієнтом, ані з його справою. Не має значення, вірю я в його провину чи ні. Я лише хочу виграти!
Я подумав, що залюбки випив би пива.
У забігайлівці яблуку не було де впасти, а від гармидеру закладало вуха. Я сидів у кутку серед журналістів та адвокатів. Уже після другого кухля почув власний голос, який безупинно торочив про судове засідання, нагадував, що я сказав і як повівся, про численні помилки прокурора й про те, чому виграти мав саме я. Я знав, що вже остогид присутнім, але спинитися не міг. Двоє колег сиділи навпроти й кивали, дивлячись на мене осклілими очима. Здавалося, що напруга від цілого тижня в суді, коли доводилося зважувати й вираховувати кожне слово, вихлюпнулася через вінця. І тепер усе — розчарування і роздратування — вилилося у безконечний монолог.
Кухлів на столі поменшало. Хтось пішов, хтось прийшов. Пообіддя перейшло у вечір, а мені й далі рот не замикався. Захмеліли всі навколо, і тепер уже не тільки я забагато говорив. Розумів, що треба поїсти, але навіть думка про їжу видавалася осоружною.
Ближче до вечора ми змінили локацію на старий темний паб. Я учащав до нього ще зі студентських часів. Акустика майже не дозволяла вести нормальну розмову, обслуговування жахливе, зате почувався тут наче вдома. Колись тут збиралися художники, актори й розмаїті інтелектуали. Тепер художники помолодшали й ходили у вишукані ресторани, а інтелектуали сиділи вдома. Залишилися хіба середнього віку адвокати й журналісти, які надміру заливали за комір.
Ми взяли ще пива на всіх і пліткували про колег. Я вийшов у вбиральню і завважив, що, справляючи малу потребу, мусив опиратися на стіну. Поганий знак. Вирішив замовити каву.
Коли повернувся, виявив за столиком кількох жінок. Хтось підтягнув до нашого столика сусідній, щоб могли сісти прибулі. Я протиснувся між колегами, присунув до себе свій кухоль, майже порожній, хоча не пригадував, чи взагалі пив з нього. Ґеорґ, журналіст одного великого таблоїда, відрекомендував мене.
— Мікаель. Мікаель Бренне. Адвокат. Захисник слабких. Білий лицар судової зали, нині, на жаль, зі зламаним списом і пом’ятими обладунками. Привітайся з дівчатами, Мікаелю!
Я кивнув, усміхнувся, поручкався з тими, що сиділи ближче, і вмить забув їхні імена.
Мені принесли каву, цілий кавник, і я духом вилив у себе дві філіжанки. Трохи допомогло. Розчарування від програшу ледь відпустило або приглушилося алкоголем. У мить прояснення я збагнув, що мене гнітила не конкретна справа, настрій би не поліпшився, навіть якби я її виграв. Останнім часом я програв чимало процесів і втратив надто багато клієнтів. Я опинився у замкнутому колі зла і не мав певності, чи надто це мене турбує. Вважав, що задовго тягнув те ярмо, вступав у те саме лайно, чув ті самі сумні історії від тих самих клієнтів, які впадали у відчай.
— Ви такий мовчазний, — почув я над вухом. — Переживаєте через зламаний спис? Чи пом’яті обладунки?
Я обернувся на голос. Біля мене сиділа якась нова дівчина. Доки хтось ходив у вбиральню, позиції за столом помінялися.
Я глянув на неї, усміхнувся. Великий рот. Пишні груди під вільного крою светром. Коротке темне волосся і карі очі на привітному обличчі. Не красуня, але приваблива. Мені сподобався її рот — сором’язливий і спраглий водночас.
— Я надто багато сьогодні говорив, здебільшого про себе. Не вмовкав десь із години п’ятої. І мені, й оточенню потрібна була пауза.
Дівчина засміялася.
— Чого так багато говорили? І що означає зламаний спис і таке інше?
— Програв сьогодні справу в суді, яку дуже хотів виграти. Звідси й зім’яті обладунки.
І я знову заговорив, переважно про себе. За якийсь час, щоправда, заговорили й про неї. Її звали Метте, працювала в опікунській раді. Багато сміялася, з нею було легко спілкуватися. Коли вона встала, щоб піти до вбиральні, я звернув увагу на кругленький м’який задок, туго обтягнутий джинсами. Метте повернулася і, втиснувшись на місце біля мене, приязно всміхнулася. Захопившись розповіддю, брала мене за долоню або за руку, торкалася, щоб упевнитись, чи уважно я її слухаю.
Потім ми подалися у бар. Надворі споночіло, теплий літній вечір з подихом осені в повітрі. Ми, четверо-п’ятеро, йшли вулицями, Метте взяла мене під руку. Мені подобалося відчувати її долоню під ліктем, її близькість.
Бар був переповнений, нам довелося тулитись у кінці стійки. Я знов узявся до пива. Ґеорґ добряче захмелів і заходився проповідувати мені важливі життєві істини.
— Послухай, Мікаелю, послухай мене. Я твій друг.
Другом мені він не був, але ми зналися багато років, і я йому симпатизував.
— Мусиш… узяти себе в руки. Ти котишся донизу, Мікаелю.
Я мовчки дивився на нього, тож він почав знову.
— Правду кажу, Мікаелю! Послухай… я давно тебе знаю, не раз чув тебе в суді. Ти добрий фахівець, — Ґеорґ сам собі кивнув; очі його скаламутніли, говорив він так заповзятливо, як говорять зовсім п’яні люди. — Ти збіса добрий адвокат, точно. Такий само добрий, як… як будь-хто, — жодних імен для порівняння він не називав. — Ось такий ти є. Сам знаєш. Але тобі бракує… бракує драйву, Мікаелю. Тебе начеб нічого не цікавить. Ти недостатньо використовуєш пресу. Не добиваєшся резонансних справ. Не рекламуєш себе перед клієнтами. Стрепенися, Мікаелю! І… — він підняв угору вказівний палець, — …останнім часом ти програв надто багато справ.
Я не хотів вислуховувати цю балаканину. Надто вже нагадували його слова мої роздуми раніше цього ж вечора. Метте стояла позаду мене й розмовляла з подругою. Я відчував її стегно й вигин ноги. Кортіло озирнутися.
— Хочу щось тобі показати, Мікаелю, — сказав Ґеорґ, хапаючи мене за руку. — Ти мусиш це знати. Трохи обернись і глянь у глибину бару, он там, у кутку.
Ґеорґ потягнув мне, напівобернув і зашепотів на вухо. На мить я відчув його дихання, у якому змішався цигарковий дим і алкоголь.
— У кутку ліворуч. Троє за столом. Бачиш?
Я відразу їх побачив. Троє відвідувачів сиділи за найдальшим столиком у кутку, окремо від усіх, хоча в барі було повно людей. Двоє чоловіків й одна жінка. Двоє чоловіків, які дуже різнилися між собою і все ж мали дещо схоже. Вони були тут чужаками. Публіка їх сторонилася.
Обоє в темних костюмах і сорочках без краваток. Начищені черевики виблискували. Вже цього було досить, щоб вирізнитися на загальному тлі. Одяг дорогий на вигляд, але якийсь недоречний, ніби вони не вгадали з цьогорічним модним трендом. Трохи задовгі краватки, завеликі каблучки й годинники. Я тицьнув пальцем у небо.
— Не норвеги. Східна Європа?
— Точно! Влучний здогад. Югослави або, як їх тепер називають, серби, мабуть.
— Гаразд… І що з того? В чому суть?
— Ти мене не слухаєш. Здогадався б, якби був уважніший. Вони живуть в Осло. Недавно переїхали сюди зі Швеції. Це так звана югославська мафія. Навіть ти мав би знати цей термін. Живуть тут уже два місяці. Ще два місяці, і вони контролюватимуть увесь кримінал у місті. Процес уже пішов. Це — профі, Мікаелю. Мусиш про них знати, якщо й далі маєш намір захищати лиходіїв. Нові часи, нові володарі.
Я ледь знизав плечима.
— Можливо… Але не певний, чи це матиме для мене велике значення. Навіть якщо ти маєш рацію, це не ті хлопці, якими зацікавиться закон. Дрібнота… Вочевидь, звертатимуться ті самі тупі наркомани, що й завжди.
— Зачекай і сам побачиш, — сказав Ґеорґ.
Що більше я придивлявся до обох чоловіків, то сильніше вони відрізнялися один від одного. Чоловік на дивані сидів цілком спокійно, відхилившись на спинку. Він розмовляв, зовсім не жестикулюючи. Голова незвично велика й кругла з коротко стриженим темним волоссям і заглибинами біля скронь. Як на мене, йому було десь під п’ятдесят. Другий говорив найбільше. Обличчя вузьке й продовгувате з глибокими заломами навколо рота. Стрункий, руки в безнастанному русі, кожне слово підкреслював коротким, мов рубаним жестом — мова тіла розлюченого чоловіка.
Я роздивлявся жінку поруч із ними. Жоден з нею не спілкувався. Здавалося, ніби вона нудилася. Я вивчав її, доки Ґеорґ шепотів на вухо про насильство, кров, смерть і наркотики.
Розглядав довгі ноги на високих підборах. Жінка сиділа непорушно, лише нетерпляче гойдала однією ступнею. Вона курила короткими, жадібними затяжками, як запопадливі жінки-курці. Темне гладеньке волосся, темні очі, бліда шкіра й червоний рот. Груди маленькі, стегна вузькі. У поставі голови виклик і зневага водночас. Чоловік на дивані, не обертаючись, поклав руку їй на коліно.
У мені раптом прокинулася шалена й нез’ясовна жага до неї.

350.00₴Add to cart