Гіслоп Вікторія. Ті, кого любиш. Уривок з роману

Гіслоп Вікторія
Ті, кого любиш : Роман / Вікторія Гіслоп ; пер. з англ. Наталії Ференс. — К. : Нора-Друк, 2024.

VICTORIA HISLOP
THOSE WHO ARE LOVED
A Novel

ISBN 978-966-688-153-6 (палітурка)
ISBN 978-966-688-154-3 (EPUB)
Copyright © 2019 by Victoria Hislop
© Вікторія Гіслоп, текст, 2019
© Наталія Ференс, переклад, 2024
© «Нора-Друк», видання українською мовою, 2024.

450.00₴Add to cart

Новий захопливий роман Вікторії Гіслоп, авторки кількох бестселерів, які мають сукупний наклад понад мільйон примірників і переклади на два десятки мов, розповість про нещодавню історію Греції крізь призму однієї родини, яку розділили спочатку політичні погляди, потім німецька окупація, а згодом громадянська війна. Четверо дітей родини Коралісів зростають в умовах політичної нестабільності, спричиненої появою у Греції великої кількості біженців з Анатолії після греко-турецького обміну населенням 1923 року. А коли приходить спершу італійська, а потім і німецька окупація, розбіжності в родині посилюються. Танасіс і Маргарита підтримують праві погляди та співпрацюють з окупантами, Панос і наймолодша Теміс поділяють комуністичні ідеали, які штовхають їх на боротьбу за звільнення країни від окупантів, а по війні — від колишніх колабораціоністів.
Велика родинна сага британської письменниці Вікторії Гіслоп занурить читача у непросту історію ХХ століття на прикладі Греції, якій вдалося зрештою прийти до національного примирення.

Пролог

2016

Чотири покоління зійшлися на святкуванні дня народження в маленькій квартирці в Афінах. Мініатюрна сива жіночка усміхнено дивилася на дітей, які, мов подуріли, гасали навколо зібрання, а дорослі співали:

Пандý на скорпíзіс
Тіс ґнóсіс то фос
Ке óлі на лéне
На мíя софóс.

Поділися світлом
Всього, що ти знаєш,
Щоб всі дивувались
Мудрості твоїй.

Теміс Ставрідіс чула ці слова тисячу разів, але все одно дослухалася й думала про всю мудрість, якою поділилася з людьми. Рідні навчилися від неї «секретних» рецептів, способу запалювати і підтримувати невеликий вогонь, способу відрізнити їстівну ягоду від отруйної. Вона передала їм усі практичні знання, які мала.
Навколо столу з червоного дерева зібралося тісне коло з вісімнадцятьох членів родини. Кілька дітей сиділи в батьків на колінах — інакше не вмістилися б. Трапеза скінчилася, торт доїли. Тепер, о пообідній порі, молодші родичі починали нудитися, потай зазирали в телефони, перевіряючи повідомлення і поглядаючи, котра година. Помешкання на дві спальні уже ледь вміщало енергію дітей, малих і великих, і за наполяганням матерів вони вишикувалися в чергу перед дев’яностолітньою іменинницею.
У подертому, проте улюбленому, кріслі сидів чоловік Теміс, водночас і присутній, і відсутній. Перш ніж піти, діти ставали в чергу, щоб його поцілувати, здебільшого в чоло чи в щоку — куди дотягувалися. А він, здавалося, і не усвідомлював, що вони поруч. Його обличчя скидалося на темний будинок. Протягом минулих п’ятьох років вікна згасали одне по одному, і сьогодні світло, яке випромінювала його дружина, лише додавало контрасту між ними. Йоргос Ставрідіс гадки не мав, що майже всі ці люди — його кревні родичі, які завдячують йому своїм існуванням. Бувало, що присутність цих забутих незнайомців навіть збивала його з пантелику й лякала. Поцілунки, прощальні слова й сердечні обіцянки скорої зустрічі забрали трохи часу, але зрештою скінчилися. На столі лишилися недоїдені пастіціо, спанакопіта й долмадакія[1]. Їжі було вдосталь, щоб ще раз нагодувати всіх гостей. Лише одна тарілка була порожня, з самими крихтами та плямами глазурі від вершково-шоколадного торта.
Цей торт акуратно порізали й розклали на паперові тарілки, одну з яких поставили на бильце дідового крісла. Коли всі пішли, лишилося двоє онуків: Попі, яка мешкала неподалік, і Нікос, який приїхав на бабусин день народження з Америки. Він сидів у кутку і працював на ноутбуці, а Попі з тацею збирала брудні склянки.
— Я тобі допоможу з усім, яя, — сказала вона, починаючи складати тарілки та збирати недоїдені страви у пластикові контейнери.
— Ні-ні, моя Попі, облиш. Не треба. Я знаю, скільки у вас, молодих, своїх справ.
— Яя, немає в мене своїх справ, — відповіла Попі, залишивши «на жаль» так і не висловленим. Вона працювала перекладачкою, але неповний день і за малі гроші. Шукала роботу в барі, щоб мати додатковий підробіток.
Святкування лишило по собі такий хаос, що старша жінка потай пораділа допомозі.
Її наймолодша онука була довгонога і майже на тридцять сантиметрів вища за бабусю, але успадкувала такі самі вилиці й тонкі пальці. Коли онука тільки приїхала, яя була засмучена її зачіскою. Це вперше Теміс побачила Попі після того, як вона поголила половину голови. Друга половина, де волосся сягало плечей, була посмугована фіолетовими пасмами. Також вона носила цвяшок у носі, але йому було вже кілька років.
— Тільки глянь, скільки ми не доїли! — несхвально вигукнула онука. — Мабуть, не слід так марнувати харчі у кризу.
— У кризу? — перепитала старша жінка.
— Так, яя, у кризу!
Лише за хвильку Попі зрозуміла, що бабуся дражнить її.
— Знаю, знаю. Всі говорять про ту «кризу». Але сьогодні я хотіла порадіти достатку, який ми маємо, а не думати про те, чого ми не маємо.
— Я просто почуваюся винною. Нічого не можу вдіяти.
— Аґáпі му, заради мене постарайся не відчувати провини. Навіть якщо здається, що ми щось марнуємо.
На крихітній кухоньці ледве вміщалася одна людина, яка мила й витирала тарілки, і друга, яка їх складала на полиці. Довгонога Попі дотягувалася до верхніх, не стаючи на стілець.
Коли робота була закінчена, а кухня прибрана до блиску, вони пішли на балкон, переступаючи через Йоргосові ноги. Нікос приєднався.
Нікосові й Попі обом було під тридцять, але на цьому подібність закінчувалася. Вражала несхожість між ними: Нікос був у костюмі, Попі — в леґінсах і футболці. За останні десять років вони зустрічалися на родинних подіях лічені рази, але зазвичай тягнулися одне до одного. Попі кортіло розпитати кузена про американську політику, а Нікоса в останні візити цікавило грецьке суспільство. Привілеї та можливості, які вони мали в дитячі роки, помітно відрізнялися, але обидва отримали добру університетську освіту й могли спілкуватися на рівних.
Нікосові, який виріс в особняку в оточенні газонів, чимало речей у грецькому житті здавалося чужинськими. Зараз кілька таких речей постало перед його очима. Відчинені вікна і так-сяк прилаштовані віконниці означали, що всі знають інтимні подробиці життя сусідів: гучні голоси, дитячий плач, ревіння телевізорів, гугніння радіо, невпинний рокіт сердитої підліткової музики. Тиша тут була така ж рідкісна, як і приватність.
Також «американський кузен» (так думала про Нікоса Попі) був незвиклий до того, як розкривають подробиці чужого життя білизняні мотузки. Очевидними ставали кількість, вік і розміри членів родини, а інколи ще і їхні професії, ба навіть політичні погляди.
Теміс Ставрідіс помітила, що онука придивляється до балкона навпроти. Цілий ряд чорних футболок підтвердив її власні побоювання.
— Думаєш, вони з «Хрісі Авгі»? — спитала Попі з тривогою в голосі.
— Боюся, так, — сумно відповіла Теміс. — Батько і всі троє синів.
— «Хрісі Авгі»? — перепитав Нікос.
— То фашисти, — пояснила Попі. — Агресивні, виступають проти іммігрантів.
Теміс бачила по телевізору, що вчора ця праворадикальна партія проводила демонстрацію, і це її дуже занепокоїло. Якусь хвильку вони всі втрьох визирали з балкона.
Завжди було на що подивитися. Малі хлопчаки ганяли м’яча, а їхні мами сиділи на лавці неподалік, курили й розмовляли. На тротуар виїхали троє підлітків на мопедах, спішилися і попрямували до сусідньої кав’ярні. Один чоловік спинив іншого нібито попросити вогню для цигарки, але і Попі, і Нікос помітили, як він узяв маленький пакетик і сховав у кишеню. Теміс не могла довго сидіти без діла. Слід було полити десятки вазонів, підмести, а ще зі шланга помити плитку на балконі.
Поки вона поралася, Попі спитала, чи зварити кави.
— А для паппу теж? — тихо спитала молода жінка.
— Він її більше не п’є, — відповіла Теміс. — Кава просто стоїть собі й холоне. Він, знаєш, востаннє ходив до кафеніо майже двадцять років тому. Це було після мого дня народження, тому й запам’ятала. Він того дня повернувся у дивному настрої. І я зрозуміла, що більше він туди не піде. Мабуть, тоді він і випив свою останню каву.
Нікос сумно подивився на діда. Навіть він розумів, яка то подія в житті грека — перестати ходити до кафеніо.
— Він тепер живе у своєму світі, — додала Теміс.
— Може, воно й на краще. В реальному світі справи кепські, правда? — відповіла Попі.
Теміс кинула на неї журливий погляд.
— Вибач, що я така невесела, яя. Іноді не можу стриматися.
Теміс узяла руку онучки і стиснула.
— Буде краще, — запевнила вона.
— Звідки в тебе така певність, що буде?
— Бо так трапляється в житті, коли минає час. Іноді знову стає трохи гірше. Але в цілому все змінюється на краще.
— Серйозно? Ти це кажеш навіть тепер? Коли люди стоять у черзі по безкоштовний суп і сплять на чужих порогах!
— Згодна, нині справи кепські. Але всі так переймаються сьогоднішнім днем. Ліпше б озирнулися в минуле і згадали, наскільки гірше було тоді.
Попі зачудовано глянула на неї.
— Знаю, люба, я тобі здаюся марнотратною, але коли я була така, як ти нині, ми нічого не викидали, оце вже ні. Знаю, що і тепер не варто, але поки є можливість…
— Я тебе не критикувала, — сказала Попі.
— Та знаю, знаю.
— Яя, ти стільки років прожила. Іноді дивуюся, де всі ці спогади вміщаються!
— Там тіснувато, — кивнула старша жінка, постукавши себе по чолу. — Коли визираю на вулицю, бачу не лише яка вона нині, а ще і якою була в минулому.
— А що відчуваєш? — спитав Нікос. — Ностальгію?
— Не завжди. В минулому траплялися добрі речі — і погані теж. Коли дивлюся на вулицю, згадую забагато всього.
— Наприклад?
— Знаєш фотографію, яка стоїть отам, на комоді? З правого боку?
З місця, де вони сиділи, Попі бачила отвір скляних дверей вітальні. На комоді виднівся ряд фотографій у рамках.
— Та, де ти з сестрою?
— Насправді ми не сестри. То Фотіні. У школі ми були найкращі подруги. Ніби сестри. Може, навіть ближчі за сестер.
Старша жінка вказала у куток майдану за ґратчастим поруччям балкона.
— Вона померла. Просто на тому місці.
Попі ошелешено глянула на бабусю, а тоді — на місце, куди та вказала. Вона чула про це вперше й була вражена безпосереднім одкровенням.
— Це сталося під час окупації. Був голод, аґапі му. Сотні тисяч людей померли.
— Який жах, — зронив Нікос. — Гадки не мав, що тут усе було настільки кепсько.
У дитинстві батько дав йому лише загальне уявлення про історію Греції. Нікос знав тільки про падіння Константинополя у 1453 році та про Грецьку революцію у 1821, але не міг назвати прізвище прем’єр-міністра (хоча здатен був перелічити всіх американських президентів у хронологічному порядку і змалечку дивував цим усіх на вечірках). Однак у підлітковому віці зацікавився Грецією і навіть почав активно вивчати мову, прагнучи долучитися до свого коріння.
— Так, Нікосе. То був жах. Справжній жах. Вона була така юна… — Теміс на мить замовкла, а тоді продовжила: — Ми тоді були голодні весь час, всенький. Коли харчів з надлишком, як-от тепер, я люблю приготувати побільше — просто тому, що можу. Мабуть, це здається марнотратним.
— Мені і справді так здається, яя, — відповіла Попі, з усмішкою стиснувши бабусину руку. — Але можна я трохи заберу додому?
— Можеш хоч усе забрати, — твердо відповіла бабуся. Це був ритуал — принести від баби й діда купу їжі. Попі їстиме її до кінця тижня, ще й сусідів по квартирі нагодує.
У хаті тихо хропів й іноді щось буркотів до себе дідусь.
— Як гадаєш, яя, що йому сниться? — спитав Нікос.
— Не думаю, що в нього лишилося багато думок і спогадів, — відповіла Теміс. — Тож навіть не уявляю.
— Мабуть, у підсвідомості щось і живе, — задумливо сказав Нікос.
— Іноді я заздрю тому, як вільно в нього у голові, — мовила Теміс. — Там, певно, мир і спокій.
— Що ти маєш на увазі? — спитала Попі.
— Я пам’ятаю, мабуть, забагато, аж часом голова болить. Спогади бувають занадто яскраві.
Спливло кілька хвилин. Сонце сіло, загорялися ліхтарі на вулиці. Теміс потягнулася до руки Попі й торкнулася її.
— Може, вийдемо на каву? — пошепки запропонувала вона. — А тоді зайдемо до церкви. Є одна справа, яку я завжди роблю там на свій день народження.
— Молишся? — здивувалася Попі, яка знала, що бабуся не те щоб ревна вірянка.
— Ні, аґапі му. Я запалюю кілька свічок.
— Тобі не вистачило свічок на торті? — піддражнила бабусю Попі. Теміс усміхнулася.
— За кого свічки? — проникливо поцікавився Нікос.
— Ходи зі мною, і я все розповів, — відповіла Теміс. Подивившись на нього, вона, як завше, подивувалася його подібності до чоловіка, на честь якого Нікос отримав своє ім’я.
Сьогодні, коли навколо столу тісно напхалися її рідні, Теміс не без жалю міркувала про те, що їй нíчого заповісти дітям і онукам. Вона не мала жодних цінностей, крім хіба що побитого життям столу, за яким поколіннями збиралася до трапези вся родина.
Але ж є й інакший спадок! Зненацька Теміс зрозуміла, що тепер, коли Йоргос присутній тільки фізично, вона має що розповісти їм. Історія її життя — не спадщина, але більше вона нічого не зможе дати цим двом молодим людям. Теміс однаково любила всіх своїх онуків, але була особливо прихильна до Попі, яку бачила мало не щодня з самого її народження. А ще мала слабкість до Нікоса, хай навіть він приїздив раз на рік.
Вони швидко зібралися. Нікос допоміг бабусі вдягнути кофту, а Попі накинула потерте червоне пальто з крамниці вживаних речей.
Завтра Нікос мав сідати на літак і повертатися до Штатів, і Теміс наполягла, що перед відльотом він повинен скуштувати свіжої баклави і справжньої грецької кави. За обідом усі добряче наїлися, але відмовити Нікос не міг, тож невдовзі вони опинилися в місцевому захаропластіо.
Коли всі посідали, Теміс почала розповідати.

[1] Традиційні грецькі страви. Пастіціо — макарони, запечені з рубленим м’ясом і соусом бешамель; спанакопіта — пиріг зі шпинатом; долмадакія — голубці з виноградного листя.

450.00₴Add to cart