Туті Іларія. Квіти над пеклом. Уривок з роману - Видавництво Нора-Друк, книгарня

Туті Іларія
Квіти над пеклом. Роман / Іларія Туті; пер. з італ. Люба Котляр. — Київ : Нора-Друк, 2025. — 358 с. Серія Морок.

ISBN 978-966-688-155-0 (палітурка)
ISBN 978-966-688-156-7 (epub)

390.00₴Add to cart

Дія першого роману серії про комісара поліції Терезу Батталью розгортається у селищі високо в горах на півночі Італії. У цій віддаленій місцині, повній таємниць, страхітливих легенд і первісних інстинктів, скоєне жахливе вбивство, і Тереза впевнена, що злочинець страждає від глибокого психозу і вбиватиме ще. На допомогу у розслідуванні Терезі, кремезній жінці з поганим характером, прибув молодий недосвідчений детектив Масссімо Маріні, який навіть не підозрює, що його начальниця бореться з власними демонами і не може вже, як раніше, покладатися на себе. Жителі селища неохоче співпрацюють зі слідством, попри те, що у небезпеці опинилась група місцевих дітей, тому Тереза розуміє, що єдиний спосіб розкрити справу — переконати місцевих старожилів пролити світло на моторошне минуле цього краю.

Австрія, 1978 р.

Над тим місцем тяжіла легенда. Одна з тих, що чіпляються і не забуваються, як надокучливий запах. Подейкували, буцімто пізньої осені, перш ніж дощі переходили в снігопади, альпійське озеро випускало якісь моторошні зітхання.
Вони, як пара над водою, піднімалися схилом разом із вранішнім туманом, коли в потоці відбивалося небо. То був рай, що вдивлявся у пекло.
Отоді й можна було почути ті протяжні звуки, які нагадували завивання і лунали довкола будівлі кінця дев’ятнадцятого століття на східному березі озера.
Школа. Так називали її жителі селища, однак протягом десятків років ті стіни не раз змінювали своє призначення і назву: мисливський будинок імператора, штаб-квартира нацистів, профілакторій для дітей, хворих на сухоти.
Тепер у коридорах будівлі не було нічого, крім тиші, облуплених стін, зблідлої ліпнини та глухого відлуння поодиноких кроків. А ще ― отого завивання, що в листопаді долинало з туману і потім видиралося по стінах на верхні поверхи, аж до похилого даху, що поблискував інеєм.
Хай там як, а легенди призначалися хіба що для дітлахів та жалісливих старих із надто м’яким серцем. Аґнесі Браун це було добре відомо. Школа занадто довгий час була її домівкою, щоб оте нічне бурмотіння могло справляти на неї враження. Їй були добре знайомі кожне порипування, кожна поіржавіла труба, прокладена в стінах, хоча тепер більшість поверхів уже перекрили, а двері на них позабивали навхрест дошками.
Відколи та будівля перетворилася на сирітський інтернат, державних фондів надходило все менше, а з приватних осіб ніхто не поспішав донатити на його підтримку.
Аґнеса перетнула кухню, розташовану на напівпідвальному поверсі між двома приміщеннями, прилаштованими під пральню і комору. Обминаючи численні каструлі, над якими вже піднімалася пара, вона штовхала перед собою візок. Товариство їй складали хіба що швидка тінь пацюка та туші забитої худоби, розвішені для охолодження в колишньому морозильнику.
Щоб зійти на верхній поверх ― на те його крило, над яким її призначили відповідальною, — вона скористалася вантажним ліфтом. Ось уже протягом певного часу те завдання викликало в неї незбагненну тривогу, якій вона не могла підібрати назви; вона муляла їй усередині, як прихована болячка, що ніяк не вилазила на поверхню.
Вантажний ліфт зарипів під її вагою та вагою візка. Ланцюги і троси натягнулися. Клітка ліфта задрижала і поволі посунула догори, щоб уже через кілька метрів різко спинитися. Аґнеса відчинила металеву сітку. Перед її очима виник коридор першого поверху, що являв собою просякнуту вологою довгу блакитну стрічку з рядом англійських вікон по один бік.
На якомусь із них з регулярними інтервалами гепала незачинена стулка. Жінка покинула візок і пішла її зачиняти. Скло шибки було холодним і запітнілим. Вона протерла його рукою, намалювавши щось схоже на ілюмінатор. Світанкова зоря вже взялася освітлювати селище там, далеко внизу. Звідси дахи будинків нагадували малесенькі пластини свинцевого кольору. Трохи вище, на висоті тисячу сімсот метрів над рівнем моря, між населеним пунктом і Школою, виднілася гладенька поверхня озера, що вже починала рожевіти у розривах вранішнього туману. А от небо було чистим. Та Аґнеса наперед знала, що того дня сонце не перевалить через безлісий схил. Вона давно навчилася це розуміти вже по тому, як на неї від самого ранку нападала мігрень, тільки-но вона опускала ногу з ліжка.
Над водою озера здіймався туман, поглинаючи все довкола: світло, звуки, навіть запахи просочувалися його застояним смородом, від якого тхнуло кістками. І здавалося, що ті стогони лунали якраз від його сизих завитків, які повзли по прибитій морозом траві.
«Дихання мертвих», ― подумала Аґнеса.
Це все вітер. Буран, який люто віяв з північного сходу. Народившись у далеких степах, він пролетів тисячі кілометрів, аж поки не сховався в ущелині долини, де завивав по берегах ріки, по узліссях, казився на заплавах, а потім зі свистом накидався на скелясті стіни гір.
«Це всього лише вітер», — повторила про себе жінка.
При вході старий годинник із маятником пробив шість разів. Було вже пізно, та Аґнеса не рушала з місця. Вона й сама знала, що тягне час. І знала навіть чому.
«Самонавіювання, — сказала вона про себе. ― Це просто самонавіювання».
Вона міцніше стиснула сталеві ручки візка з їжею. Коли нарешті наважилася ступити кілька кроків до дверей у кінці коридору, контейнери разом заторохтіли.
Ясла-садок.
Від несподіваної думки в неї стислося в грудях: ясла тепер нагадували гніздо. Стали такими в останні тижні. Кипіли своїми загадковими, прихованими справами. Як працьовита комаха, готувалися до линьки. Аґнеса була в цьому впевнена, хоча й не змогла б пояснити, що відбувалося в тій кімнаті, якби її запитали. І не сказала про це нікому ані слова, навіть директорові, бо той би прийняв її за божевільну.
Вона полізла рукою до кишені спецодягу. Пальці намацали жорстку тканину каптура. Витягла його з кишені й надягла на голову. Тоненька сітка покривала все обличчя, навіть очі. Таке було правило.
Вона увійшла.
У кімнаті панувала тиша. У великій чавунній пічці біля входу ще жевріли вуглини, від неї віяло приємним теплом. Спальні місця були вишикувані в чотири ряди по десять. Ніяких табличок з іменами, лише номери.
Не чути було ні плачу, ані голосів. Аґнеса знала, що побачила б, якби тільки поглянула: порожні очі, без будь-якого виразу.
В усіх колисках, окрім однієї.
Тепер, призвичаївшись до тиші, вона могла його чути: снував ногами там, у самому кінці, набирався сил. Готувався. До чого саме — вона не могла цього пояснити. Можливо, вона таки справді збожеволіла.
Крок за кроком, вона поволі підійшла до номера 39.
На відміну від інших, у тому суб’єкті вирувало життя. Його очі, такі незвичайні, дивилися на неї уважно, спостерігали за кожним її порухом. Аґнеса знала, що суб’єкт шукав її погляду за серпанком сітки каптура. Вона збентежено відводила очі. Суб’єкт номер 39 усвідомлював її присутність, хоча й не мусив.
Жінка перевірила, чи ніхто з персоналу не зазирає у двері, затим простягла палець. Суб’єкт схопив його, міцно стиснув яснами. Його очі тепер дивилися на неї інакше, з бісиками. Короткий збуджений окрик зірвався з його губ, коли Аґнес із лайкою відсмикнула руку.
«Ось його справжня натура, — подумала вона. — Хижацька».
Те, що сталося через мить, переконало її, що вона більше не може тримати певні думки при собі.
Тепер ліжка поряд із номером 39 вже не були мовчазними. Дихання в них стало частішим, ніби ті, хто в них лежав, відповідали на поклик. Гніздо розворушилося.
Та, можливо, то був лише плід її уяви.

1

Сьогодення

З одного боку стежини лежав ворон: синьо-чорне пір’я настовбурчилося, дзьоб роззявлений. Під надутим животом пляма крові просочила землю і вже засохла, попри вологу днину.
Хтозна, скільки часу він уже там лежав, дивлячись своїм єдиним осклілим оком у небо, що обіцяло сніг, а де він втратив друге ― невідомо.
Маттіас присів і якийсь час розглядав мертвого птаха. Подумав, чи блохи повтікали з нього відразу, щойно серце перестало битись. Якось він чув про це від одного мисливця, і та деталь довго не давала йому спокою. Вона здавалася йому неймовірно страшною і водночас цікавою.
Він доторкнувся до ворона пальцем. Птах був старий. Він здогадався про це, глянувши на його голий білий дзьоб. Лапи задубіли, довгі кігті чіплялися за порожнечу.
Він одразу обтер рукавицю об штани. Якби про це дізнався батько, то негайно заліпив би йому потиличника. Він уже кілька разів заставав сина за розгляданням тушок мертвих дрібних тварин, які той знаходив у саду або в сосновому лісі за хатою, і насварив, уживши слово, якого Маттіас не знав, однак було ясно, що воно означало щось погане. Він навіть пошукав його значення у словнику. Тепер уже не пам’ятав, але воно якось пов’язувалося з божевіллям.
Маттіас хотів стати ветеринаром, а тому користався кожною нагодою, щоб учитися. «Спостереження, ― так колись казав йому дідусь, — це вже половина науки. А решта ― практика і знову практика».
Хлопчик підвівся, не відриваючи погляду від птаха. Йому хотілося його закопати, але потім він вирішив, що так буде краще: природа була хижаком, вона б утамувала голод тими рештками, адже вони згодились би комусь у їжу.
Дзвони на соборній дзвіниці внизу в селищі пробили двічі і ще половину. Він запізнювався, інші вже чекали на нього в потаємному місці.
Він рушив уперед замерзлою стежкою. Селище Травені того ранку прокинулося під сніговою ковдрою. Легесенька й біла, вона швидко розтанула, однак вселила надію, що до початку лижного сезону залишається вже зовсім недовго.
Вийшов на узвишшя на околиці селища. Там, над нижчим підліском із червоних кленів та сосняку, здіймався пам’ятник загиблим у наполеонівських війнах. Бронзовий гренадер озирав небокрай суворим поглядом, його довгі вуса настовбурчилися догори. На штику розвівався блакитний шарф ? ознака того, що хтось із їхньої ватаги вже здерся аж нагору, щоб причепити умовний сигнал.
Маттіас наддав ходу. Того ранку вчителька англійської в школі пояснювала значення слова leader. Його ця розповідь дуже зацікавила. Йому подобалося це слово на звук, було в ньому щось рішуче, та насамперед його приваблювала думка самому стати ватажком для інших.
«Лідер захищає своїх товаришів», ― сказала вчителька, і саме так почувався Маттіас. Він усвідомлював, що є ватажком для своїх друзів, і не тільки через те, що він найстарший, ― десять років, два місяці й один тиждень виповнилося йому того дня, ― а ще й тому, що на нього завжди можна було покластися.
Ось чому той шарф на статуї мусив бути його, а не Дієґо. Він повинен був прийти першим, щоб вказати шлях своїм товаришам, хоча вони вже ходили раніше тією стежиною хтозна-скільки разів. А натомість він затримався, розглядаючи рештки птаха на узбіччі. Може, його батько таки мав рацію.
Узвишшя з гренадером оточували стрімкі скелі, які крутою стіною спускалися до русла гірського потоку. Кількома метрами нижче поміж темним камінням шуміла бурхлива вода.
Маттіас почав спускатися крутою звивистою стежиною, перескакуючи через перешкоди, щоб зекономити час, і хапаючись за огорожу вздовж доріжки, а камінці тим часом котилися з-під його кросівок униз. Коли він вийшов на вкрите галькою старе русло, його коліна тремтіли від напруження, а обличчя розпашіло від бігу.
Він рушив уздовж ущелини, яку вода вимила в скелях за сотні років. Кладки над водою перемежовувалися із вбитими в скелю залізними або дерев’яними сходинками. Внизу, між перекладинами, гірський потік поблискував смарагдом і пахнув кригою. На дно тієї глибокої ущелини світло і тепло сонця майже ніколи не проникали.
Маттіас чув звук власного дихання і стукіт серця в грудях, і тут раптом у нього виникло відчуття, що він не сам. У цю пору року туристи віддавали перевагу лижним курортам, бо тут, унизу, було занадто холодно, до того ж був ризик упасти і скрутити собі в’язи.
Він прискорив крок, сам не знаючи чому.
Над його головою через клаптик неба, що виглядав поміж верхівками дерев, на висоті понад шістдесят метрів тягнулося полотно давно закритої залізничної дороги. Дід його діда брав участь у її будівництві півтора століття тому.
Маттіас задер голову, послизнувся на вкритому кригою камені, впав і забив коліно об землю. Його зойк відізвався луною по лісу. Глухим звуком. Він злякано озирнувся.
«Ліс — не місце для дітей», ― несподівано згадалися слова матері.
Він підвівся, навіть не став перевіряти, чи не порвав джинси, не глянув на подряпини на долонях, що аж пекли під вовняними рукавицями. Пройшов по кладці, яка вела навколо скелястого виступу. Мох — по один бік, бурхливі воронки води ― по інший. Далі стежина пролягала через невеличкий грот. Маттіас не пройшов, а пробіг той короткий відрізок, переконуючи себе, що це поспіх змушує його перебирати ногами швидше, а не страх. Вигулькнувши на відкритий простір з іншого боку, зупинився. Сонячний промінь якось умудрився проникнути через зелень дерев і тепер запалював золотом підлісок. Водограй, який живив потік, падав із шаленої висоти, розбризкуючи навколо дрібнесенькі краплі, які влітку, коли сонцю вдавалося пробитись до ущелини, грали веселкою.
На каменистому березі, всівшись колом, на нього чекали його друзі: Лючія, Дієґо й Олівер.
Одного їхнього вигляду вистачило, щоб розігнати всі страхи. На його вустах розквітла усмішка. Ніхто за ним не гнався. Ніхто не йшов слідом.
Він знову глянув у бік темного виходу з грота, ніби кидаючи йому виклик. Зрештою він переміг, він був справжнім лідером. Та потім його усмішка перекривилася і через мить зникла зовсім.
Несподівано у нього з’явилася певність.
Там, у темряві, хтось був і тепер спостерігав за ним звідти.

390.00₴Add to cart