Генова Євгенія. Мої бабусі не дожили до війни. Уривок з книжки

Мої бабусі не дожили до війни : роман / Євгенія Генова. Київ : Ніка-Центр, 2025. 144 с.

ISBN 978-966-521-814-2

260.00₴Add to cart

У часи, коли пошуки власного коріння, історії родини та національної ідентичності стають важливими елементами самовизначення кожного українця, ця книжка дає голос як минулому, так і сьогоденню. Роман Євгенії Генової складається з сімейних спогадів та присвячений становленню національної ідентичності у родинах жителів українського Півдня. Історії об’єднані спільною рефлексією героїні, яка розповідає про свої переживання під час нинішньої повно¬масштабної війни та порівнює їх з подіями, які довелося пережити її рідним у минулому. Подумки лірична героїня постійно спілкується зі своїми пращурами, нанизуючи їхні спогади про Першу і Другу світові війни, Голодомор, репресії та інші випробування на свої суб’єктивні переживання сучасних подій. Книжка показує, що ідентичність – це не щось абстрактне, а конкретний досвід, переданий через пам’ять, розповіді, побут, мову, культуру та навіть мовчання, що ховає біль минулого.
Авторка досліджує, як досвід предків та вивчені ними уроки впливають на нас сьогодні, додаючи сили вистояти й зберегти себе як особистість і частину великої національної спільноти, як любов і пам’ять можуть зберегти цілу націю навіть у найтемніші часи.

© Євгенія Генова, 2025
© «Ніка-Центр», 2025

Глава 1. На порозі біди

Мої друзі чимдалі, то частіше зізнаються, що більше не почуваються молодими. Я – теж. Коли, в який момент це сталося? Після початку великої війни? Чи раніше? Намагаюся згадати, зануритися у власний світ, і це виявляється найтяжчим – зрозуміти, коли ця думка почала не просто гризти, а оселилася, наче в книжковому порівнянні, десь біля серця і ніколи не дає тепер про себе забути.
У дзеркало на мене дивиться ніби та сама, а ніби інша людина. Те саме обличчя, ті самі волосся й очі, але тепер – в обрамленні тонких ниточок-промінчиків зморщок. Промінчики з майбутнього.
Увесь цей рік – рік великої війни – я постійно думаю про своїх прабабусь, прадідів і їхніх дітей. Здається, ніколи в житті стільки про них не думала і не мала звички питати їх: а як вам було, коли?..
Я думаю про те, що моїй прабабусі Євгенії було 36, коли почалася її велика війна. Мені – 38. У неї було троє дітей, ошатна хата під залізним дахом у селі поблизу Одеси і мобілізований у перший же день чоловік – мій прадід Олексій. Я не знаю, якою вона була у 36. Маю лиш кілька її світлин – з весілля у 1927 році, а потім уже з онуками. Між цими світлинами вмістилося все її життя, про яке нині можна лише здогадуватися. Ось вона виходить заміж: коротко підстрижене, вкладене модними хвилями каштанове волосся, витончений профіль, ошатна сукня, разок перлинок обвиває струнку шию. Задумливий спокійний погляд. Атмосфера такого собі українського «Гетсбі». Інше фото – ця ж жінка у білій хустці, запнутій так, що кінчики сховані під підборіддя. Округла фігура спереду прикрита фартухом з розтягнутою кишенею. Найбільше в очі впадають її руки, які вона трохи незграбно тримає попереду, – завеликі для її постаті, жилаві, із великими суглобами пальців, які випинаються крізь темну, засмаглу шкіру. Вочевидь, на чорно-білій світлині – літо, звична степова спека і коричневі від сонця обличчя, шия та руки. Поруч – онуки і дорослі діти. Ловлю себе на думці, що на всіх фотографіях вона не одна – або з братом на власному весіллі, або з дітьми чи онуками, або – сміх і гріх – з коровою, яку вона саме доїть, коли старший син натиснув на кнопку «Зеніту». Чи було в неї дзеркало? І як часто вона туди зазирала? Я не знаю, але, думаю, нечасто.
Хата під залізним дахом вростає у землю, ніби повертаючись до свого початку, до того місця, з якого вона народилася колись дуже давно – ще задовго до народження моєї бабусі. Ми з моєю мамою стоїмо на зарослому різнотрав’ям подвір’ї. Колись моя мама гасала цим двором наввипередки з двоюрідними братами і сестрами, гралася жабками за хлівом і смакувала бабусиною випічкою. Найсмачнішими були молочні коржики і сирна запіканка з цільного коров’ячого молока. Може, Євгенія пекла ці коржики ось тут, за стіною? А ось тут, біля вікна, напевно, стояла її швейна машинка. Колись давно вона сіла за цю машинку і пошила для моєї бабусі сукню, аби та мала в чому поїхати першого вересня на перший дзвінок у технікум до Одеси. Іншого вбрання у 17-річної доньки не було. Тканину для сукні Євгенія взяла зі своєї весільної – трохи перешила і прибрала святкові рюші, – не до веселощів. Величезний каштан підпирає хату, ставши з нею єдиними цілим. Він тільки починає цвісти, але вже дає гарну зелену тінь на весь двір. А подекуди в траві червоніють перші травневі тюльпани. Хто їх саджав? Євгенія? Її діти? Онуки?
Хата підсліпувато дивиться в мою душу, намагається мене впізнати. Я ходила цим двором так давно, що дитяча пам’ять фактично не зберегла ті спогади. Вона трохи з докором дивиться у моє серце: там не збереглися навіть обриси живої прабабусі. Тільки те, що запам’ятала з фотографій. Мені соромно, але як не стараюся – пригадати прабабусине обличчя не можу. Натомість пам’ятаю цей каштан, двір і кудлатого песика Чарлі. Мозок п’ятирічки зафіксував усе довкола цієї жінки у білій хустці, лиш не її саму. Мені гірко через це.

Я дивлюся на облуплені одвірки, які давно перехилилися і якимось дивом ще трохи тримають старезні двері. Зайти до хати вже неможливо, так сильно вона вгрузла у ґрунт, але мені здається, я ніби бачу, як жінка виходить на поріг. З тривогою дивиться кудись за обрій, прикладає до очей руку, щоб прикрити їх від сонця і краще роздивитися, що там. Вона чує сильний гуркіт і вибухи. Їй напевно страшно – не стільки за себе, скільки за дітей. Десь там точаться бої. Вона не знає, де саме, але напевно знає, що наші відступають і несуть жахливі втрати. Десь там – і її чоловік Олексій. Вона не знає, чи він живий, чи поранений. Вона вдивляється так пильно, що на очі навертаються сльози, аж поки хтось не торкається її ноги. Євгенія мимоволі здригається і дивиться униз – її малюк, син, що народився минулого року, намагається підвестися на трохи кривуваті ніжки, притримуючись за неї. Ще трохи – і він навчиться ходити, бігати, говорити і гратися у хованки. Але поки що він ледь-ледь зіп’явся на ноги, і Євгенія страшенно боїться. Що його вб’є снаряд або куля. Або що він помре з голоду, як ледь не померли малими її старші дівчатка.

Про що вона думає у цю мить? Що відчуває, коли ворог підступає до її села і вона не має уявлення, що буде далі? Чи ховається з дітьми у підвал? Чи робить запаси їжі? Чи збирає хмиз на зиму? Чи опускає руки від страху і горя і з останніх сил примушує себе не думати про страх і відчай, натомість думаючи, як їм пережити осінь, що насувається разом із гуркотом артилерії? Чи тремтять її руки, коли місять тісто на хліб, так само, як тремтіли мої, коли я намагалася підігріти вчорашній суп і слухала перші віддалені вибухи над Одесою? Чи з першого разу вона змогла розпалити піч, чи, як і в мене, у неї гаснули один за одним сірники?

Вогонь не любить боягузів. І тому зрештою вона запалить піч, спече хліб, сховає кілька хлібин у надійне місце і закопає у садку трохи зерна. Їй 36, вона – доросла жінка зі вправними руками, у неї доньки-підлітки і син-однорічка, вони разом слухають гуркіт канонади і їм дуже страшно. Мені – теж.

***

Восени 2022-го я купую кілька банок консервів, пару пачок круп і трохи «мівіни». Мені 39 років, але запаси, хоч і такі скромні, роблю вперше в житті. Сама з себе жартую, коли розкладаю гречку і рис по банках – мовляв, ти диви, пакет з пакетами – це ще не дорослість, а от банка гречки – оце вона. На початку жовтня приходить остаточне розуміння, що восени й взимку на нас чекатимуть серйозні проблеми з електроенергією та опаленням через російські обстріли, тому варто хоч трохи запастися. Кілька життів тому – як давно це було – я завжди кепкувала над звичкою робити запаси: ніколи нічого не купувала заздалегідь, ігноруючи заяви політиків, панічні телеетери та чергові «цукрові» або «м’ясні» кризи і навіть ковідну паніку. Але цього разу все виглядає і відчувається інакше.

Паніка перших днів великої війни, черги на заправках і в магазинах, які були на початку, вже трохи забулися, однак історії людей, які пережили голод під час окупації, роблять у моєму серці дірку.
– Моя мама міняла невеличкі запаси круп на картоплю і планувала дещо продати з одягу, аби купити трохи сала. Однак ми нарешті змогли виїхати з Херсона і це все тепер намагаємося забути, як страшний сон. Особливо я. Мама, здається, якось легше сприймала ці черги за їжею і натуральний обмін продуктів на вуличних базарчиках. А я був просто в шоці, що мушу обмінювати одну їжу на іншу у центрі європейського міста у ХХІ столітті, – розказує мені херсонець, який разом з мамою вирвався з окупації влітку 2022-го. Їм майже пощастило, і вони хіба що відчули дефіцит певних продуктів, а от у селах, які були закриті російськими окупантами, люди голодували.
Голод. Його боялися всі мої пращури. Боялися так, що не викидали у помийне відро й крихту хліба: змівши зі столу чистою ганчіркою, їх відправляли до рота або в крайньому разі домашнім котам. Хліб не можна було викидати жодному поколінню, і хай навіть я сміялася над цими дивними, як мені здавалося, звичками моїх бабусь, про всяк випадок я старалася ніколи хліб не викидати. Тепер – тим більше.

– Льошо, візьми щось дітям. Зерна якогось, борошна. Себе не шкода, мене не шкода, подивися на дівчат – одні руки-ноги, як висохлі палички, – я чую змучений голос 28-річної Євгенії, який лунає від вихололої печі.

Вона чистить зморшкувату дрібну картоплю, намагаючись якомога тонше зчистити шкірку невеличким ножиком. Темні стрічки картопляної шкірки звиваються у кільця змійкою і потихеньку опускаються до самої підлоги. Я бачу, як на дрібну позеленілу картоплину крадькома падають кілька сльозин.

– Льошо, ти мене чуєш? Що мовчиш? Хоч раз би приніс пару жмень борошна, я б спекла хліба, хай би дівчата хоч раз поїли вволю. Хліба ж не бачимо. Все одно не вірять, що ти не береш!

– І ти теж можеш не вірити. А я не візьму, – тепер я чую голос Олексія, мого прадіда. Він помер, коли мені було пару місяців, тому можу лиш уявити, що його очі на чорно-білих фотографіях насправді яскраво-блакитні, а голос лагідний, однак іноді буває таким твердим, що не переб’єш і не заперечиш.

Мій майбутній прадід продовжує розмову:

– Я сьогодні, як ішов додому, зустрів Василя. З мішком зерна. Додому пер. Я аж присів, щоб він мене не помітив. І щоб ніхто не помітив. Сама знаєш, що буде, раптом хтось побачить.
Євгенія злякано дивиться йому в очі. Льоша заспокоює: точно нікого не було на вулиці, завірюха якраз. Обоє розуміють без слів: у Василя троє малих дітей і останні гнилі картоплинки вони доїли ще в грудні 1932-го.

Олексій – голова колгоспу, але його дружина, мати і двоє доньок – моя майбутня бабуся Зоя і її старша сестра Оля – голодують так само, як і всі інші в селі. На щастя, вони вціліють, однак смак супу з лободи запам’ятають до кінця своїх днів.

Ще один спогад, переказаний мені бабусею, – з того ж часу. Одного разу в їхній хаті з’явився страшний чорний чоловік. Маленька Зоя не пам’ятала, звідки він узявся, але їй тоді було чомусь страшно на нього дивитися. Я бачу її очима худющу поставу того чоловіка, чиє ім’я вже не збереглося в моїй пам’яті, – це рідний брат її бабусі. Він був такий худий, що малій Зої здавалося, ніби його кістки клацають одна об одну, коли він обережно повертається на печі з боку на бік, здавлено стогнучи. А може, вони й справді клацали. Його шкіра була чи то обморожена, чи то висохла від голоду, тому здавалася такою темною, ніби чорною.

Вранці у хаті дуже холодно: дров не вистачає, доводиться економити, за ніч на стінах зсередини з’являється товстий шар інею, який можна було зішкребти пальцем і облизати. Зоїна баба Мотря – мама Олексія – тихенько плакала біля брата і ревно молилася до мовчазних ікон біля свого ліжка. Іноді маленька Зоя питала бабу, з ким вона розмовляє.

– Це наш Боженька всемилостивий. Він дає нам здоров’я і хліб, і все-все дає, лиш треба молитися.

– А чому нам так мало хліба дає? – питала мала.

– Ану цить! Мало-не мало – скільки є, то досить. Розумні всі стали, безбожники, і дітей тому вчать, – спересердя баба аж плювала собі на фартух і бралася до хатньої роботи.
Батьки казали дівчатам, що баба вже стара і не вміє читати, тому не дуже розумна й вигадує казки про якогось Бога, якого насправді нема.

– То він цьому дідові не дасть здоров’я, баба даремно балакає? – уточнювала Зоя.

– Ох, дитино, не знаю, що вже тому діду робити, – гладила її по голівці мама.

Дід, який, певно, не був ніяким дідом за віком, мучився до весни і помер. Уже значно пізніше моя бабуся дізнається, що його і всю його родину радянська влада запроторила до Сибіру через те, що він мав на одну корову більше, ніж можна було, – тобто рівно одну. Дружина і діти не пережили заслання, а чоловік, відбувши термін, якимось чином таки повернувся додому. Втім, може, й не відбув, а утік – цього достеменно ніхто не знав. Час стер імена його близьких і його самого, і нині, коли в листопаді я запалюю на вікні свічку на знак пам’яті про всіх, закатованих голодом, я думаю і про цю родину теж. У моїх жилах тече трохи і їхньої крові.

***

260.00₴Add to cart