Роберт Тарагуд. Приходить смерть у Марлов. Уривок з роману

Тарагуд Роберт
Приходить смерть у Марлов : Роман / Роберт Тарагуд ; пер. з англ. Наталі Тисовської. — К. : Нора-Друк, 2024. — 352 с. — Серія «Морок»
ISBN 978-966-688-149-9 (палітурка)

Robert Thorogood
Death Comes to Marlow
A Novel

Після різдвяних свят прийшов січневий штиль, аж тут Джудит Потс отримує несподіваний дзвінок від сера Пітера Бейлі, заможного марловця, який напередодні весілля влаштовує гостину. От тільки тон у нього якийсь дивний — наче сер Пітер побоюється за чиєсь життя. Джудит не проти випити шампанського в товаристві місцевих достойників, але святкування зненацька уриває гучний гуркіт.
Невже сер Пітер непокоївся недарма? Джудит разом з подругами Бекс і Сузі готова з головою поринути в розслідування.
Роберт Тарагуд — творець серіалу «Смерть у раю» (в українській озвучці — «Злочин у раю»). Написавши низку романів за мотивами серіалу про детектива Ричарда Пула, автор вирішив змінити харизматичного головного героя на не менш харизматичну героїню — і так постала серія «Марловський кримінальний клуб».

© Robert Thorogood, текст, 2023. © Наталя Тисовська, переклад, 2024. © «Нора-Друк», видання українською мовою, 2024.

350.00₴Read more

Розділ 1

Після бурхливого літа місіс Джудит Потс провела зиму усамітнено, повернувшись до спокійнішого ритму життя. Прокидалася пізно, дивилася телевізор, розкладала пасьянс, ходила на прогулянку, коли мала такий настрій (та це, як по правді, траплялося нечасто), і щодня обов’язково залишала час на складання кросвордів для газет.
Коли на Гай-стріт запалили різдвяні ліхтарики, вона зловила себе на тому, що, як і щороку, тихенько відгороджується від святкування. Не те щоб вона була проти Різдва. І близько ні! Просто зринало таке відчуття, наче воно для інших — переважно для батьків з маленькими дітьми і для родин, одержимих примусовими веселощами.
Та нехай Різдво було тягарем, а тиждень від Різдва до Нового року дивовижним чином випадав з життя, Джудит знала, що січень цілком належить їй. Це був практично її найулюбленіший місяць. Ніхто не просив її нічого робити. Нікуди ходити. Нарешті вона могла, так би мовити, зарядити батарейки і провести інвентаризацію.
І, певна річ, наплаватися досхочу.
Джудит і не думала відмовлятися від майже щоденного купання в Темзі тільки через те, що нині зима. За такої пори року її занурення були вимушено коротенькі, проте вона не пропускала можливості прилучитися до природи і просто обожнювала, як у неї після цього цілий день бринить шкіра. Особливо Джудит любила поплавати, коли треба було вирішити складну проблему, — власне, саме тому цього січневого ранку вона й опинилася в Темзі.
Джудит намагалася розв’язати загадку.
Почалося все з самого ранку, коли вона отримала свіже число тижневика «Марловська вільна преса». Оскільки рік тільки почався, новин у газеті було ще менше, ніж зазвичай, — передовицю присвятили приголомшливому закриттю місцевого поштового відділення, — але понад усе Джудит чекала на кросворд. Його розв’язання забирало зазвичай небагато часу, проте вона отримувала величезне задоволення від чіткості формулювання всіх підказок. Одначе цього разу, закінчивши заповнювати клітинки, вона поглянула на сітку — і зрозуміла, що її відповіді якісь дивні. Підсвідомість намагалася щось їй підказати, от тільки Джудит ніяк не могла втямити, що саме. Вона терпіти не могла хвостів. Про неї, то всі загадки мають бути розв’язані, — ось чому вона й вирішила добре поміркувати під час ранкового плавання.
І саме тому, що вона замислилася про кросворд і не звертала увагу на те, що діється навкруги, вона випадково встряла в бійку з лебедем.
Вона не збиралася, як пояснила вона потім своїм подругам Бекс і Сузі. І взагалі, наскільки вона могла судити, то була не її провина. В усьому винна дохла качка, яка плавала догори черевом посеред річки, хоча спершу вона взагалі не схожа була на качку. Спочатку Джудит думала, що пливе до двох жовтогарячих патичків, які стирчать з води. Та коли наблизилася, нарешті побачила біле качине тільце, шию і голову, занурені під воду, й у паніці замолотила руками, стараючись відплисти подалі.
І ненавмисно запливла між матір’ю-лебідкою і її лебедятами. Оскільки був уже січень, лебедята виросли, та мати-лебідка, позадкувавши, засичала й розкинула крила, а розмах у них був більший, ніж зріст у Джудит. У неї майнула думка, чи не пірнути поміж крил, щоб схопити лебідку за шию і трохи збити з неї пиху. Проте, як майже будь-хто, хто зростав у Британії, вона знала, що лебідь легко здатен поламати людині руку, та й бійка цілковито голої сімдесятивосьмирічної жінки з лебедем видалася їй трохи непристойною.
Адже в цьому й полягала друга проблема. Як завжди, пірнаючи у воду з елінгу в кінці свого садка, Джудит не вдягнула купальника. Мокра й холодна тканина, що липне до тіла, руйнує відчуття справжньої свободи, яке дарує плавання.
Зі страхітливим сичанням голова лебідки метнулася вперед, і Джудит зрозуміла, що слід негайно вибиратися з води. Ну, добре хоч, що вона була зараз на закруті річки, де, як вона знала, люди майже ніколи не зупиняються.
На її нещастя, саме через те, що місце було таке відлюдне, воно зберігало приємні спогади для Ієна Барнза. Ієн виріс у Марлові, кілька років тому переїхав деінде, але йому хотілося привезти сюди дружину та двох діток, щоб показати їм кілька улюблених сховків свого дитинства. Включно з чарівним місцем на річці, де він провів багато щасливих днів, спостерігаючи за птахами.
І саме тої миті, коли Ієн указав на пеньок, де колись побачив не одного, а зразу двох рибалочок блакитних, просто перед ним і його родиною вилізла з річки гола сімдесятивосьмирічна жінка, пробігла кілька кроків уздовж берега, причому тіло її дивовижно трепетало, а потім, епатажно козирнувши, стрибнула назад у річку, підібгавши ноги, щоб хлюпнутись у воду бомбочкою, з максимальним сплеском.
Випірнувши знову на поверхню, Джудит весело крикнула «Ха!». Певна річ, опинившись голяка так близько до людей, вона відчула страшенне приниження, проте вирішила випендритися, помахавши родині та стрибнувши назад у річку, щоб їм і справді було про що поговорити. Це їм від неї подарунок.
Віддавшись течії, яка понесла її вниз, Джудит і далі всміхалася, геть забувши про кросворд з «Марловської вільної преси». Перед очима раз у раз поставав вираз на обличчях бідолашної родини. Їхній смиренний переляк лоскотатиме її ще багато місяців.
Одначе саме через інцидент з дохлою качкою і дуже навіть живою лебідкою Джудит повернулася в елінг у кінці свого садка раніше, ніж зазвичай. І коли, накинувши сіру вовняну пелерину, вона прослизнула назад в особняк, збудований у вікторіанському стилі «Мистецтва й ремесел», то якраз почула, що дзвонить телефон. Джудит схопила слухавку, і грубуватий чоловічий голос поцікавився, чи вона — місіс Джудит Потс.
— Так, це я, — відповіла вона.
— Мене звати сер Пітер Бейлі, — промовив чоловік голосом, яким у битві командир наказує іти в атаку. — Ми не знайомі, але я б хотів попросити вас про послугу. Бачте, завтра я беру шлюб.
— Вітаю, — сказала Джудит, помітивши, що жар у коминку досі жевріє. Шкіра у неї взялася сиротами, босі ноги мерзли на паркеті, тож вона пішла й сіла у своє улюблене вольтерівське крісло, щоб зігрітися.
— Справа в тому, що сьогодні по обіді я влаштовую прийом, маленьке святкування, й хотів би запросити вас.
Джудит була спантеличена. Сер Пітер — голова однієї з найбагатших марловських родин, тож як пояснити це несподіване запрошення?
— Ніяких формальностей, — провадив він. — Просто костюм чи сукня, щось таке. Як по щирості, це маленька гостина всього на кілька келихів. Приходьте з другої до пів на третю. І вдягніться тепліше. Прогноз обіцяє сонячну погоду, проте все одно буде холодно. Ви знаєте, де я мешкаю?
Джудит знала, де мешкає сер Пітер. Та всі в Марлові знали. Одначе її трішки дратувала його впевненість, що вона покине всі справи заради цього раптового запрошення. Вона вже мала плани на сьогодні. Збиралася посидіти перед коминком, ласуючи пампухами з ожиновим джемом, який купила на суботньому ярмарку. І, може, випити ще ковточок-другий домашньої тернівки, яку тримала на кухні під раковиною для особливих випадків. І як по правді, з якого дива їй відмовлятися від цього всього й пертися на якусь гостину?
— Це дуже люб’язно з вашого боку, але чому ви вирішили мене запросити?
— Усе дуже просто. Я подумав, що напередодні весілля маю шанс подякувати ключовим людям Марлова. Ну, знаєте, «Ротарі-клубу», парафіяльній раді тощо. І мене вразило, як ви торік допомогли нашій громаді.
— А, зрозуміло. То вам про це відомо?
— Усім відомо, як ви допомогли поліції розплутати ці моторошні вбивства.
— Сподіваюся, ви не очікуєте, що можуть ще когось убити, — зі смішком мовила Джудит.
— Що? — перепитав сер Пітер. — Звісно ж, ні. З чого ви так вирішили?
Джудит була заінтригована. Вона відчувала, що її репліка чомусь вибила сера Пітера з колії.
— Та я пожартувала, — сказала вона.
— Ну, дуже невдало.
— Невдало буде, якщо когось і справді вб’ють.
— Ніхто у нас тут не боїться за своє життя. Просто не розумію, чому ви взагалі таке припустили. То ви прийдете на прийом чи ні?
«Ніхто не боїться за своє життя?» — подумала Джудит. Дуже дивні слова. Чого це сер Пітер раптом так розхвилювався? Вона вирішила, що пампухи й тернівка почекають до іншого разу.
— Я залюбки прийду на прийом, — мовила Джудит.
— Добре, — хрипкувато озвався сер Пітер. — До зустрічі по обіді.
Закінчивши розмову, вона одразу набрала Бекс Старлінг.
— Джудит, зачекайте, — відповіла та в телефон. — Коліне, помішай ру*, будь ласка… Як справи? — знову заговорила вона в телефон. — Вибачте, довго не можу розмовляти: ми по обіді йдемо на гостину.
Не встигла Джудит пояснити, чому вона дзвонить, як Бекс змушена була відірватися.
— Семе, навіщо тобі коробка сірників? Не треба тобі ніяких сірників — що ти робиш? О Боже, — знову заговорила вона в слухавку. — Вибачте, у мене Хлоя на другій лінії. Вона сьогодні ночувала у хлопця. Я мушу відповісти. Там могло трапитися що завгодно.
Бекс обірвала дзвінок, і Джудит збагнула, що їй так і не дали вставити слово — жодного разу. Джудит усміхнулася собі під ніс. Бекс — дружина марловського вікарія, дуже люб’язного чоловіка на ім’я Колін, — з усіма позитивними й негативними відтінками слова «люб’язний». Хоча вона все життя поклала на те. щоб стати ідеальною домогосподинею і матір’ю з навкололондонських графств, торік, коли невідомий стрілець почав убивати людей у Марлові, вона дозволила затягнути себе на орбіту Джудит. Відтоді вони тісно здружилися, хоча Бекс і досі непокоїлася, що Джудит саме з тих вільнолюбних душ, проти яких завжди застерігала її матінка. Що ж до Джудит, то вона бачила, скільки енергії Бекс укладає в забезпечення потреб і своєї родини, і громади, і просто хотіла, щоб подруга бодай одну десяту своїх талантів спрямовувала на власні потреби. Але Бекс, розуміла Джудит, уже не зміниться. Частково саме тому їй так і подобалося її товариство.
Джудит набрала інший номер. Після кількох гудків відповіла Сузі Гарис.
— Невже це славетна Джудит Потс? — промовила Сузі трішки занадто театрально, як здалося Джудит.
Сузі, спокійна і надійна п’ятдесятирічна жінка, була третьою в банді Джудит.
— Даруйте, що дзвоню як сніг на голову, — сказала Джудит, — але мені здається, що я допіру провела дуже дивну розмову.
— Розповідайте нам усе.
— Що значить «нам»?
— Ви у прямому ефірі, додзвонювачко. Тож постарайтеся не лихословити, — докинула Сузі з багатозначним смішком.
У Джудит похолола кров.
Опинившись торік на піку слави, Сузі примудрилася влаштуватися в ранкову передачу на місцевому радіо — «Марлов FM». Там вона ставила музику, відповідала на дзвінки, щоб обговорити нагальні питання дня, і користалася з будь-якої можливості порекламувати свій маленький бізнес із вигулу собак, порушуючи всі можливі правила радіоефіру. З іншого боку, як висловилася сама Сузі, вона ж бо мати-одиначка, — хоча доньки давно вже вилетіли з гнізда, — і завжди ледве зводила кінці з кінцями. Отож вона не збиралася проґавити шанс на безкоштовну рекламу.
— Ви це транслюєте? — запитала Джудит.
— Завжди приємно, коли ви телефонуєте, Джудит.
У тоні Сузі майнула легка ревнива нотка, яка змусила Джудит напружитися. Як на неї, то Сузі занадто захопилася своїм новоспеченим зірковим статусом, але це розмова для іншого разу.
— Ну справді, Сузі, не варто транслювати мої дзвінки на ціле місто, та коли вже так, о котрій ви закінчуєте передачу?
— Передаю слово Карен Гьорд з її «Обідньою перервою» о першій.
— Добре. Коли закінчите, не хочете піти зі мною на прийом?

350.00₴Read more

——-

* Ру — обсмажена суміш борошна з маслом, загусник для соусів.