Роздобудько Ірен. Райські яблучка. Початок книжки - Видавництво Нора-Друк, книгарня

Роздобудько Ірен
Райські яблучка. Збірка оповідань. Вид. друге, доповнене. / Ірен Роздобудько. — Київ : Нора-Друк, 2023. — 224 с.

ISBN 978-966-688-120-8 (палітурка)
ISBN 978-966-688-127-7 (epub)

270.00₴Add to cart

Перша частина збірки — це «щоденник» перших десяти днів облоги Києва, які перевернули свідомість мирних мешканців, котрі опинилися в ситуації повномасштабного нападу. Частина тексту написана в режимі «он-лайн», а тому є одним із тисячі свідчень, подекуди — суб’єктивних і особистісних — про час, коли ми і світ ще не знали про масштаби трагедії геноциду і звитягу наступних днів, що ведуть Україну до Перемоги.
Друга частина збірки розповідає про ментальність і побут мешканців Донеччини. Адже сама авторка народилась і виросла в Донецьку. Його «топографія» тісно пов’язана зі спогадами дитинства і юності письменниці.
Третя частина складається з новел, написаних у 2014–2017 роках, коли пересічні громадяни ставали героями «видимого і невидимого фронту», а показові «герої» — зрадниками. Картатий печворк розмаїтих зрізів суспільства складається з новел, у яких переважає психологія «різних людей», їхніх вчинків, бажань і пошуків сенсу життя…

Зміст

ЧАСТИНА ПЕРША КИЇВСЬКА СИМФОНІЯ – 2022
Увертюра
Києве мій
Епілог Коли кричатиме каміння
Маршрутка
ЧАСТИНА ДРУГА ТОПОГРАФІЯ
Юзовка
Вулиця Артьоми. Райські яблучка
Кінцева «дев’ятки». Донецький аеропорт
«Завод ізоляційних матеріалів». За всіх — на майбутнє!
Макіївка. Дикі танці
ДМЗ. «Трудова книжка» Ісуса
Луганськ-2014. Хтось мусить залишитись!
Бульвар Пушкіна. «Пушкіна убілі!»
СМТ. Курячий бог
Місцевість
ЧАСТИНА ТРЕТЯ РІЗНІ ЛЮДИ
Прості люди
Різні люди
Два гендерні оберти в машині часу з багатьма невідомими
Коханець
Перший мільйон
Смайлик у кінці тунелю
Такий футбол…

ЧАСТИНА ПЕРША
КИЇВСЬКА СИМФОНІЯ – 2022

Увертюра

…Ірен Немировська народилась у Києві 1903 року. З виходу в Парижі першого роману — «Давид Гольдер», написаного нею в двадцять п’ять років і виданого, коли їй ледь виповнилось двадцять шість, вважається французькою письменницею. Була страчена в газовій камері концтабору Освенцим у серпні 1942-го. Решту — поґуґліть. Сподіваюсь, зацікавить і заохотить почитати про неї.
А я вже не дуже пам’ятаю, що спонукало до читання мене — чи то ім’я (тезка!), чи то назви творів або чиясь порада. А можливо, історія написання роману, який добрих півсторіччя пролежав у валізці, що залишилась від матері двом осиротілим донькам. Зошити були настільки дрібно списані (за браком паперу й олівців!), що старшій доньці, Денізі, довелося розшифровувати їх, користуючись лупою. Власне, вона довго не наважувалась приступити до розбору материних речей, а, отже, вирішила віддати валізу з цими пожовклими аркушами до музею, вважаючи, що читати «щоденник» їй буде надто тяжко.
…Слово за слово, день у день з-під «лапок» друкарської машинки виникав один із найкращих романів Немировської — «Французська сюїта», який вона писала з перших днів окупації Франції. І який був уперше опублікований аж 2004-го.
Книжку я прочитала за півроку до 24 лютого 2022-го. І в той же день згадала її як… керівництво до дії.
Точніше — до «бездіяльності»!
Тоді, коли з самого ранку виїзди з Києва були заповнені автомобілями, моя тезка тихо шепнула зі сторінок роману: ні в якому разі! Вода. Бензин. Їжа. Туалет. Корки. Ґвалт. Чвари. Прохання підвезти «хоча б матір з дитиною». Відмови. Коробки-валізи на голові і грудях. Загублені тварини. Плач дітей. Гроші, що в корках втрачають значення. Серцеві напади. Тиск. Запах розлитих ліків. Страх. Істерики. Амок. Зрештою — завертання в найближчі передмістя у пошуках ночівлі. Їжі. Води. Ліків. Бензину…
Так починається «Французська сюїта» з іще чималою купою інших нюансів, прописаних з такою філігранною точністю і повним «знанням справи», ніби саме про цей день.
Наш день.
День, який почав для мене «Київську симфонію».
День, у який Ірен Немировська підморгнула мені і лишила мене на місці, мовляв — сідай і стукай по клавішах.

Києве мій

…На мені були шкільні туфлі з перетинкою на круглому ґудзику — зовсім дитячі, грубі колготи (такі тепер не носять навіть у дитсадку) і кумедний плетений капелюшок. Я приїхала здавати документи в один із твоїх закладів, хоча всі мої думки були не з тобою — а там, звідки я приїхала, адже там мене не любили.
І я хотіла померти подалі від дому.
В тобі.
А документи були лише приводом блукати по твоїх завулках і шукати небезпечних пригод.
І ти відразу зрозумів це. І повів на Володимирську гірку, не зважаючи на мої дитячі туфлі і вовняні колготи в огидний «рубчик». (О! Щойно мені спало на думку, а чи не був ти збоченцем-педофілом?!)
Ти налив мені повну склянку червоно-чорного портвейну. Князь Володимир був повернутий спиною, і я подумала: цікаво, який у нього вираз обличчя? Певно, відсторонено-врочистий і байдужий…
Був холодний квітень. Портвейн хлюпнувся вниз — аж до підошов моїх шкільних туфель — і вмить підступив до горла, а потім я почула дзвін. Я ніколи не чула дзвонів у місті і тому вирішила, що ця музика лунає в моїй голові. Хоча це дзвеніли дзвони Софії Київської.
Потім ти водив мене колами. Назва однієї вулиці була така довга, що я читала її по складах: «Червоноармійська»…
Ти не знав, куди мене приткнути, а коли нарешті знайшов зручне місце, десь у нетрях іще на той час існуючих комуналок, несподівано вимовив: «З тобою щось не так… Не розумію… Але щось не так…» — і наказав негайно тікати звідси.
Негайно, поки ти рахуватимеш до п’яти. Адже потім ти за себе не відповідатимеш — заковтнеш мене, мов удав. Ти вчинив по-джентльменськи.
Але я не втекла…
Я взагалі не люблю задкувати, коли рішення прийнято…
*
Ми ніколи не шукали одне одного.
Хоча ти прийняв мене до того закладу, в який я відвозила документи, але більше не пригощав чорним портвейном. А я поки що вирішила не помирати.
Тепер ти був для мене — архіпелагом. Мені здавалося, що кожна станція метро — це столиця острова, зусібіч оточеного водою. Я виходила на кожній, робила кола і знову поверталася під воду — в особливий запах, напівтемряву і прохолоду. Всі, хто приїздить сюди, шалено катаються на ескалаторах — на цьому восьмому диві світу — туди-сюди і спостерігають, як назустріч підіймаються чи спускаються тисячі людей з однаковим виразом обличчя.
Певно, я гаяла час…
Ти спробував дати мені шанс і звернувся з іншою пропозицією: «Дівчино, а чи не хочете ви танцювати в ансамблі Вірського?» І запропонував негайно в ньому танцювати. От просто зараз, щойно сходимо до гарного генделика на Володимирській. Чомусь ти весь час намагався звести мене на ту кручу…
Хотів скинути? Чому?
Я знаю: тому, що я сама довго не любила тебе.
І ти це відчував.
І не відчиняв переді мною інші двері, крім дверей метро і дешевих кнайп.
Я не те щоб не любила тебе — просто розуміла, що ти для мене надто великий і надто галасливий, що я тобі байдужа. Що ти ніколи не зможеш змиритися з тим, що тебе можна завоювати…
Адже всіх приїжджих ти сприймав саме так — як вар’ятів, адже вони ходили твоїми узвозами, безжально встромляючи гострі підбори в крихке старовинне каміння.
Тепер я чула твої дзвони…
І співала біля вогнища в Гідропарку разом з однокурсниками: «Як тебе не любити…» — і все одно не любила.
Вірніше, ВВАЖАЛА, що не люблю.
*
Потім я не могла любити тебе тому, що ти проковтнув у своїх хвилях мого товариша. Тоді я ще не звикла до втрат. Але звикла до того, що двічі на рік, під час сесій він захищав мене, вважаючи, що у мене «немає навичок соціальної поведінки». Як набути цього досвіду і що значить цей зарозумілий вислів, я не знаю і досі…
Але я покладалася на досвід цього добродушного велетня, котрий встиг повоювати в Афгані, народити одну дівчинку і зачати іншу (яку він так і не побачив). Він робив «страшні очі» і ганявся за мною по аудиторії — певно, він теж не мав навичок соціальної поведінки, адже нас вважали божевільними. Я здавала за нього письмовий залік з англійської мови і вчила наголосів, а він — любити тебе таким, яким ти був для нього: в світлі зимових ліхтарів, у первинності непорушеного снігу довкола Володимирського собору, в банях церков, які, мов золоті ліхтарі, світились у зелені Дніпрових схилів. Любити Дніпро, який він перепливав, мов торпеда.
Дніпро, в якому він зник далеким серпневим літом після сесії на третьому курсі…
Як я могла пробачити таке?
Ти відібрав у мене товариша, який ніколи не пропонував мені чорного портвейну чи станцювати в ансамблі Вірського. Який сказав, що я маю любити тебе — тому рано чи пізно і ти обов’язково повернешся до мене іншим боком.
Але спочатку любити маю я.
*
Я не можу бути туристом. Я мушу обмацати кожну стіну наосліп — руками, мушу почути тисячі запахів перед тим, як віддатися на поталу екскурсоводові. І я справді пізнавала тебе наосліп і навпомацки — майже в прямому сенсі, адже вивчала тебе вночі — так, як має бути, коли ще немає любові, але вже починається кохання (тоді я вже могла розрізняти ці мовні нюанси).
Вночі ти був такий гарний — я нарешті побачила, що з висоти тієї гірки ти виблискував, немов цукор, розсипаний по чорному оксамиту.
Ланцюжки вогнів нарешті приводили туди, куди неможливо дійти без любові. Я почала чути, як ти дихаєш і чим пахнеш. А мої нічні квіти, без яких я себе не уявляла, за словами Еріха Марії Ремарка, «пахли крадіжкою», і фарбами, і березовими бруньками, і мокрим асфальтом, і кавою, яку чомусь продавали в лазні на Малій Житомирській…
Я навіть змирилася зі страшною металевою тіткою, котра здіймала щит і меч над мостом Патона, і думала, що якби мій дідусь, перепливаючи в тому місці Дніпро багато років тому, побачив таку залізну жінку, він би, певно, дуже здивувався…
Ти обертався до мене зі священним скреготом, спроквола і майже сам того не бажаючи. Адже ось так, наосліп і навпомацки торкаючись долонями твоїх мурів, я — можливо і випадково! — натрапила на потаємний, ледь помітний важіль, і ти важко заворушився, струшуючи з себе тисячолітній пил. Ти повернувся і прочинив двері.
І я побачила там усе, про що читала в книжках, і про що гугнявив екскурсовод. Твою красу, твою велич, потаємні западинки в твоєму тілі.
Я не знала, чим засвідчити свою вдячність за цю скороминущу належність до цих таємниць. І… купила два помаранчі на Бессарабці (тоді їх можна було придбати лише там!). І стара сива ворона, котра сиділа на дереві біля Чорторийського озера, з подивом спостерігала, як я роблю «жертвопринесення»: закопую їх у землю. Певно, тоді мені здавалося, що тобі не вистачає лише апельсинових садів… (Я не була на тому місці, на Чорториї, що нині називається парком Дружби народів, років п’ятнадцять: так мені легше уявити, що посеред верболозу ростуть два розкішних апельсинових дерева…)
*
У мене завжди було дивне відчуття: ніби я спустилася на твою землю з повітряної кулі. Доти вона хилиталася піді мною, намагаючись струсити небажаного мешканця, — і от я ухопилась за линву, якою була зав’язана її пуповина, і почала досить вправно спускатися, хоча з фізкультури мала «незадов.».
А коли зіскочила вниз, одразу відчула, що під ногами нарешті тверда і не хистка земля. Я перестала балансувати на кулі. І почала балансувати над зовсім іншим, набагато більшим простором, упасти в який можна лише один раз.
Але я не впала — ти підставив руки, обережно зняв згори, мовби я була яблуком. І оселив у собі, і привчив любити тебе таким, яким ти є…
Яким був тоді.
Без скляних хмарочосів, помпезних готелів, привабливих вітрин із непривабливими цінами, з торговельно-розважальними комплексами, з «світськими» заходами, з потворними радянськими монументами…
Але який ти красивий у сутінках! Звісно, можна вигадати багато епітетів, метафор і порівнянь. Але ти гарний і без них.
Просто: гарний.
Який ти довірливий вранці, коли спиш, розкинувшись по пагорбах. Я бачу тебе саме таким: оголеним і безборонним. Таким, якого хочеться тихо поцілувати в теплу спину і відчути, як ти ворухнешся уві сні.
І сказати тобі: «Спи, спи, мій коханий. Я з тобою. Я завжди буду з тобою…»

ПЕРШИЙ ДЕНЬ.
Перша секунда
Не знаю, навіщо це мені треба, але весь час з маніакальною наполегливістю я намагаюся пригадати і якимось чином відтворити відчуття під назвою «початок війни». І не те, що сталося після першої чи другої години цього початку, а саме — в першу секунду, коли слів немає. Є лише відчуття.
Часом відтворити відчуття складніше, ніж написати сотню рядків, присвячених подіям. Але відчуття, як на мене, важливіші: слова і події забуваються — відчуття лишаються з тобою до кінця днів.
Отже, воно, те відчуття, було дивним. Спочатку виник звук. Але, на диво, не ззовні — всередині. Він пролунав у нетрях мого сонного організму тихим воркотінням, ніби на груди сіла кішка. Таке собі глухе, якесь утробне воркотіння. Приглушене і водночас — всеохопне, ніби в море вкинули велику каменюку, вона гулькнула вглиб, поширюючи на тисячі кілометрів цей дивний і досі не чуваний звук.
А вже потім пролунав вибух.
Я глянула на годинник — була 5.00 ранку.
І… не встала з ліжка, адже не так давно лягла, бо — «сова».
А потім почався цей перший день — слова і події, які я почала «викидати» в он-лайн щоденник. Навіщо?.. Ще не знаю. Але згодом він перетворився на певну «колективну творчість» з тисячами «вподобайок» — а отже, я зрозуміла, що не одна! Що нас багато. Тут, у Києві. Тих, хто лишився. Тих, кому щоранку писала: «Київ стоїть!»
З двохсот днів безперервного он-лайн щоденника нині я обираю лише ці десять.
Десять днів, коли — будемо відвертими! — Київ «висів на волосинці» і тримався на звитязі наших воїнів, нашої ТРО і… нашого тилу з бабцями, жінками й дівчатами, котрі носили каву на блокпости.
P.S.
…іще ТОДІ я пообіцяла собі: якщо колись це буде опубліковано, не поміняю жодного рядка, жодної емоції, навіть якщо все це буде «не літературно», наївно чи надто пафосно. Проте — «з перших вуст». Додала б — із вуст невиправного оптиміста.
Отже…

270.00₴Add to cart