Ренкін Ієн. У домі омани. Уривок з роману - Видавництво Нора-Друк, книгарня

Ренкін Ієн
У домі омани : Роман / Ієн Ренкін ; пер. з англ. Наталі Тисовської. — К. : Нора-Друк, 2023. — 448 с.

ISBN 978-966-688-113-0 (палітурка)
ISBN 978-966-688-114-7 (epub)

Ian Rankin
IN A HOUSE OF LIES
A Novel

Колишній полісмен Джон Ребус не може нормально насолоджуватися життям на пенсії: на околицях Единбурга знаходять скелет приватного детектива, який зник безвісти понад десять років тому. Колись цим зникненням займався Ребус, але так і не розкрив справи, а тепер вона перетворилася на справу про вбивство. Ребус добре пам’ятає своє тодішнє розслідування: коли воно забуксувало, батьки зниклого парубка почали нарікати, що поліція прикриває своїх. Нині ж до слідства долучена Ребусова товаришка Шивон Кларк, але вона не може й уявити, скільки давно похованих таємниць випливе на світло. І що в її колишнього учителя теж є таємниці, які він волів би залишити в минулому… Новий роман відомого шотландського письменника Ієна Ренкіна вчергове доводить, що неперевершений Ребус завжди на висоті.

Вівторок

1

Машину знайшли тільки тому, що Джинджер заздрив своєму другові Джиммі.

Того ранку їх у лісі було четверо. Лютневі канікули, кілька днів не треба ходити до школи. Вони заїхали на велосипедах якнайдалі, а потім змушені були їх покинути, адже стежка почала губитися серед заростів, а коріння й опалі гілки створювали таку собі смугу перешкод. Усім чотирьом було по одинадцять, вони вчилися в одному класі. Джинджер, Алан, Рик і Джиммі. У Джиммі велосипед був найдорожчий — як і решта його речей. Одяг, наплічник, велосипед. Батьки завжди купували йому тільки найкраще. Уся його кімната забита гральними приставками й останніми релізами ігор. Ось чому Джинджер дочекався, поки Джиммі зупиниться на самому краю глибокого яру, пітніючи й відсапуючись після біганини і стрибків, якими вони розважалися, й лише тоді штовхнув його. Несильно. Джинджер думав, що Джиммі лише налякається, ну, сповзе схилом на кілька футів, але зможе без сторонньої допомоги видряпатися нагору, а вони всі, регочучи, спостерігатимуть за ним і зніматимуть на телефон. Але схил був крутий і сипучий, і Джиммі полетів сторчголов у саму долину й упав у зарості папороті, вересу та кропиви.

— Це не я, — сказав Джинджер, як завжди казав у класі, на гральному майданчику і вдома, де він жив разом з батьками і двома сестрами. Алан, лаючись собі під ніс, визирнув, щоб глянути вниз. Рик притримував Алана за каптур, немов побоюючись, що Джинджер ще не заспокоївся.

— Це не я! — повторив Джинджер голосніше.

Усі троє спостерігали, як Джиммі зводиться на ноги. Він оглянув ужалені кропивою руки, потім помацав обличчя й лише тоді нахилився по відламану гілку.

— Зараз він тобі влаштує, — підкусив Джинджера Алан.

Але Джиммі скористався гілкою, щоб розсунути папороть, наскільки можливо, — і тоді вони всі побачили, що ж ховається під нею.

— Хтось викинув машину, — гукнув знизу Джиммі.

— Та машини викидають постійно, — зауважив Рик. — Ти сам зможеш звідти вилізти?

Проте Джиммі проігнорував його. Він обходив машину навколо, стараючись повністю оголити. Вікна були цілі, тільки заросли плівкою моху. Натягнувши на долоню рукав, Джиммі протер шибку.

Хлопці нагорі перезирнулися. Алан перший почав обережно спускатися схилом, а за ним — і Рик із Джинджером.

— Є там що взяти? — поцікавився Алан. Джиммі притиснув обличчя до скла. Поторсав дверцята з боку водія, але їх заклинило.

— Здається, це «поло», — пробурмотів Джинджер, а потім уточнив, — машина — це «фольксваген-поло».

Рик натирав мохом долоні.

— У кропиву вліз, — поскаржився він.

Алан обійшов машину та, смикнувши пасажирські дверцята, відчинив їх. Завіси зарипіли, опираючись.

— Наче порожня, — зронив Алан, залазячи в салон. Ключ був у замку запалювання, тож Алан повернув його, але нічого не сталося. — Не заводиться, — оголосив він.

— Хтось її викрав і покинув, — зробив висновок Джинджер, який уже почав нудитися, тож буцнув ногою крило. Рик розстебнув змійку й мочився у зарості папороті.

— Сечею добре протирати вжалені кропивою місця, — повідомив Алан, але у відповідь отримав тільки піднятий середній палець.

Джиммі підійшов до багажника машини й натиснув на кнопку. Той відчинився на дюйм, а далі застряг.

— Допоможи мені, — скомандував Джиммі до Джинджера, аж тут вибухнула шибка в задньому вікні над багажником, і хлопці здригнулися. Вони обернулися до Рика: це він пожбурив камінь і зараз шкірився, витираючи руки від землі.

— Бляха-муха! — вереснув Джиммі.

— Ходімо звідси, — озвався Рик.

Джинджер зазирав у дірку в шибці.

— В багажнику щось є, — оголосив він, чекаючи, поки підійде решта хлопців.

— Здається, скелет, — припустив Алан.

— Манекен якийсь, мабуть, — сказав Рик. — Не схожий він мені на справжній… а вам?

— А справжній на що схожий, професоре? — парирував Джиммі. Він уже робив фото на телефон. Решта теж полізла по телефони, щоб і собі познімати.

— У нього волосся, — мовив Джинджер. — Волосся й сорочка.

— Тікаймо ліпше, — зронив Рик. — Нехай його хтось інший знайде.

Розвернувшись, він подерся схилом нагору.

— А ви чого чекаєте? — гукнув він униз до решти. Джинджер і Алан перезиралися, вирішуючи, що робити. Аж тут вони почули голос Джиммі й обернулися до нього. Він уже притиснув телефон до вуха і просив оператора з’єднати його з поліцією.

2

Шивон Кларк припаркувалася на з’їзді, позаду цілої вервечки інших поліційних машин. Констебль перевірив її посвідчення, а потім показав стежку в ліс. Відчинивши багажник «воксол-астри», Кларк перевзулася з черевиків у гумаки.

— Мудро, — сказав констебль, поглянувши на власне взуття, на якому налипло болото.

— Мені ж не вперше, — повідомила вона.

Задні дверцята бусика криміналістів були відчинені, й один з фахівців шукав там щось потрібне.

— Керує Гадж? — запитала вона й у відповідь отримала ствердний кивок. Вона теж кивнула і рушила вперед. Гадж Атваль — найкращий керівник криміналістів у шотландській поліції. У руці Кларк завібрував телефон. Номер починався з 0131 — коду Единбурга. Сигнал ще ловився, тож вона відповіла.

— Алло?

На тому кінці — мовчання. Вона глянула на екран. «Виклик завершено». Кларк не впізнала номера, але її це не здивувало. Так само було тричі вчора і двічі — позавчора. Помилилися номером, спочатку вирішила вона, але тепер уже почала сумніватися. Вона проминула чотири велосипеди. Хлопців забрали машиною, щоб у відділку записати їхні свідчення. Велосипеди привезуть їм пізніше — якщо ніхто не забуде.

До яру вона йшла хвилин зо п’ять. Спочатку почулися голоси, потім показалися і постаті. До дерев на краю прив’язали парочку товстих мотузок. Один з криміналістів дерся нагору, з силою підтягуючись на мотузці, а інший скористався другою мотузкою, щоб замінити його.

— Природний добір, — пробурмотів полісмен поруч з Кларк.

Глянувши вниз, вона побачила машину. Майже всю зелень, під якою та ховалася, вже прибрали. Криміналісти фотографували автівку, оглядали землю навколо неї. До портативного генератора під’єднали дугові лампи — ще-но по обіді, але вже почало сутеніти.

— Я так розумію, лікар не знадобився.

— Лікар — ні, — зронив полісмен, — а от патологоанатом уже внизу.

Усі в яру були вдягнені в однакові білі комбінезони з каптурами, але Кларк упізнала серед них Дебору Квант. Квант теж її побачила й помахала рукою. Чоловік поряд з нею, схоже, запитав, кому вона махає, і коли Квант відповіла, він вітально підніс долоню. За хвилину він уже піднімався з яру так спритно, що це здавалося легкою справою. Скинувши каптур, він потиснув руку Кларк.

— Старший інспектор Сазерленд, — представився він. — Але можете кликати мене Ґрем. А ви — детектив-інспектор Кларк?

— Шивон, — мовила Кларк.

— І ви знайомі з місцевим патологоанатомом.

Кларк кивнула.

— Що відомо про жертву?

— Чоловік. Дебора поки що не може сказати, скільки він уже мертвий. Схоже, в нього травма черепа.

— Важкувато сюди з’їхати випадково,— театрально роззирнулася Кларк.

— Припускаю, раніше місце було доступніше, ніж тепер. Не відомо, чи живим він опинився в яру, чи вже лежав зв’язаний у багажнику.

— Скільки років машині?

— Ще не знаємо. Номерів немає. Реєстраційної наклейки теж, і в бардачку чи в кишенях одягу нічого. Передамо машину в лабораторію — побачимо, що там скажуть.

— А це не який-небудь дивний спосіб суїциду?

Сазерленд знизав плечима.

— Дебора сумнівається, що травма черепа спричинена аварією. Удар був ззаду, і це більше схоже на тупий предмет, ніж на іншу травму.

— Ви сказали, він був зв’язаний?

— Ну, не зовсім, — він почав копирсатися в телефоні, а потім обернув до неї екран. На фото був багажник, у кадрі — ноги і ступні. Брудні джинси, що розлізалися від старості, й білі кросівки, які вже почали розсипатися. Гомілки були скуті кайданками. Кларк поглянула на Сазерленда, сподіваючись почути пояснення, але той у відповідь лише знизав плечима.

290.00₴Read more