Кокотюха Андрій. У темряві приходить пес. Уривок з роману

Кокотюха Андрій
У темряві приходить пес. Роман / Андрій Кокотюха. — Київ : Нора-Друк, 2024. — 272 с. — серія «Морок».
ISBN 978-966-688-143-7. Палітурка

Обкладинка: Іван Дубровський

290.00₴Add to cart

Зима 2022 року. Росія вже не перший місяць завдає шкоди українській енергетиці. Як результат, українські міста раз по раз занурюються в темряву. Одного дня на околицях Києва знаходять труп чоловіка, який став жертвою бездомного пса. Такий висновок напрошується при огляді тіла, поліція кваліфікує справу як нещасний випадок. Але екс-поліцейський Данило Кречет знає загиблого з дитинства і йому чудово відома кримінальна біографія шкільного товариша. Тому підозрює: це не випадкова смерть, а навмисне вбивство. А зброя вбивці незвична й раніше ніде ніким не застосовувалась — спеціально навчена тварина. Підозру розділяє поліцейська Юлія Сапіга. Молода жінка дуже любить собак і хоче знайти й покарати того, хто навмисне їх тренує на вбивство. Так у темряві, під акомпанемент сирен повітряних тривог починається полювання на пса-вбивцю… Чи, краще сказати, на його хазяїна. Несподівано розшук виводить із темряви чимало таємниць недалекого минулого — загадок, свого часу не розгаданих самим Данилом Кречетом…

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ. СХЕМА

Повітряна тривога.
Коли завило-загуло, він покрутив головою. Перших секунд тридцять намагався зрозуміти, звідки тут сирена і хто взагалі її чує. Адже ця, роздовбана росіянами ще в березні частина села відтоді лишилася непридатною для життя. Тож невідомо кого, а головне — навіщо сповіщати тут про небезпеку. Аж раптом усе зрозумів, ляснув себе збоку по пальті. Звідти протяжно стогнало, ожив спеціальний додаток.
Євген Сухомлин витягнув телефон із кишені. Подивився на монітор. Хотів вимкнути звук, бо надто било по вухах і провокувало недалекі й неприємні спогади, що залишаться тепер назавжди. Передумав, бо інакше не знатиме, коли там у них відбій.
Саме так: у них.
Сухомлин зараховував себе до тих, хто щиро не вважав війну своєю. Не оте байдуже й справді не надто прийнятне, пафосне, затято сказане після шостої чарки віскі: «Це все не наша війна, можна ж було домовитися». Ні, Євген усвідомив: Росія напала на його країну. В усіх жертвах та руйнаціях за неповний рік винен саме агресивний сусіда. Сухомлин не оскаржував факту агресії жодним чином хоча б через непопулярність подібних публічних заяв. І кількість публіки, яка могла почути й чула таке, значення не мала.
Росія найперше вдерлася не в його країну, а в його, Жеки Сухомлина, ретельно організований світ.
Тому він себе у воєнній матриці не бачив.
На цьому ґрунті вже не раз сварився з дружиною. Ольга сприйняла ракетні атаки на Київ надто — так щиро вважав Євген — близько до серця. Перші тижні нічого, крім новин, читати й слухати не могла й нічого, крім них, не обговорювала. Від того виникла депресія, порушився сон, зник апетит. Сухомлина почав серйозно турбувати стан її психіки. Цього ще бракувало: ніде нічого не працює, світ зсунувся, до суцільного божевілля за бортом додасться ще й приватне, під боком.
Тож, аби бодай якось самотужки заспокоїти Ольгу, почав підігравати їй. Вдавав небайдужого й щиро стурбованого. Хоча насправді сорокарічний Євген Сухомлин переймався єдиним: як у всьому цьому суцільному пекельному казані не втратити, а бажано — якось відновити можливості заробляти тим, на чому робив гроші все своє свідоме життя. Воєнна доба вже вдерлася в його світ, як два роки тому — перший ковідний карантин з усіма обмеженнями, під час яких одні втрачали роками, десятиліттями вибудований бізнес, а інші — ловили швидкі шанси, як рибку в каламутній воді.
Сухомлин не дозволив собі втратити шанс — і піднявся за півроку після першого карантинного локдауну.
Свій шанс у їхній війні побачив уже в квітні, коли росіян прогнали з-під Києва й випала нагода повернутися додому.
Годинник показував десять пополудні, сонце сьогодні не ховалося, світило щедро. Притрушене нічним сніжком довкілля робило картинки кращими, насиченішими, красномовнішими. Словом, товарнішими.
Відбоєм, судячи з усього, навіть не пахло.
Євген вийшов із машини роздратований — як завжди, коли жодним чином не міг уплинути на ситуацію. Й бодай трошки змінити її на свою користь. Сидіти й чекати означало витрачати в прямому сенсі дорогоцінний час. Відколи почалося безсистемне й абсолютно безжальне вимкнення електрики, нормально працювати й загалом функціонувати як бізнесова одиниця Сухомлин міг лише коли надворі видно. У грудні темніє рано.
Це не означало, що вдень є струм. Але для його нинішньої схеми денне світло важило більше — воно потрібне для фотографій. Тим часом Київ поволі оговтався від кількох діб у мороці й без води, запрацювали генератори різної потужності. Щойно насуваються ранні зимові сутінки, а потім місто пірнає у вологу темряву, знайти для роботи місце зі стабільною подачею електрики вже не складно, якщо до всього ти мобільний, на колесах, а головне — якщо вдома ніхто не чекає.
Тил прикритий, свобода дій повна.
У перший же день російських обстрілів Євген чітко зрозумів: Ольга зв’язує руки. Тримає якорем, обтяжує, змушує коригувати всі рішення, зважати на її потреби, думки, інтереси. Звісно, коли реве сирена, десь гуркотить і сам відчуваєш, як здригається земля, потреба й інтерес в усіх єдині: лишитися живими. Пережити день, дожити до світанку, аби весь кошмар повторився знову. Проте навіть за таких, нових, кризових обставин Сухомлин мав власний план дій. Але не бажав його ні з ким погоджувати й під когось підганяти.
Хай це навіть жінка, з якою вже всім років ділить ліжко. І яку саме тоді, вісім років тому, вдалося аргументовано переконати: в країні робиться чортзна-що. Тест на вагітність показав позитивний результат, коли в центрі Києва вибухали шумові гранати й викрадали, калічили та вбивали людей. Потім відразу почалося в Криму… Словом, поки влада не домовилася з Росією про щось подібне до миру, дітей ліпше не заводити. Оля молодша за чоловіка. Спорт, здорове харчування, встигне народити в кращі часи й у вигідніших умовах. Тоді ж, у квітні чотирнадцятого, вмовив-таки зробити аборт. А потім відправив реабілітуватися в тепліші й спокійніші краї.
— Уяви тепер нас із дитиною, — вирвалося в Сухомлина того лютневого ранку, коли вщухла перша ракетна атака.
— Не уявляю. — Відповідь була механічною, жодних емоцій, мов робот говорив.
Уже під вечір першого дня вторгнення вони на його джипі з мінімумом речей вирвалися з Києва. І не прослизнули під сірий ранок наступного дня за кордон лише через Ольжину впертість. Дружина хотіла лишатися в Україні. Не уявляла, чим зайняти себе десь за межами і, головне, як довго зможе там просидіти. Євген подбав про робочу схему перетину кордону для них обох. Зарядив, де й кого треба. Гроші перекинув на вказану картку наперед, не торгувався, й Ольга чула всі перемовини. Всю дорогу запевняв жінку: він буде з нею, щось та й придумає, викрутить, і взагалі це ненадовго.
Тут Оля враз ніби прокинулася, зрозумівши: чоловік теж виїде. Завела іншої: хай навіть відкрутишся від призову, хай справді є кому воювати — але йому чесніше лишатися в Україні. А вона, так само чесно, зостанеться разом із ним. У горі, як то кажуть, і в радості.
Ага. Чесного знайшла. Вісім років з ним живе. Все про свого чоловіка знає, включно із прізвиськом, яким той пишався. Звісно, лишилися, тільки гроші пропали…
Дивно.
Про дружину, вдруге за рік вивезену до Рівного, найчастіше згадував через сирени повітряної тривоги. Не те щоб хвилювався. Хай Кречет хвилюється, йому за це платять гроші. А сумувати, скучати нема коли. Сентиментальним не був від природи, інакше не зміг би заробляти тим, чим промишляв. Уже розкрутив новий маховик, усе повинно запрацювати без збоїв у системі.
Проте нагадати про себе треба.
Ольгу час від часу накриває: кинув її, не турбується про неї, охолонув, гірше ставиться. Можна подумати, зараз у тих, хто ловить своїх птахів удачі, є час на слину і шмарклі. Для неї ж старається, як не крути. Тобто для них обох: поки чоловік тримається на ногах, жінка поруч із ним не пропаде.
Вухо вловило легкий шум — пташині крила. На розбитий дах будинку навпроти нього, по той бік неширокої сільської вулички, одна за одною приземлилися три ворони. Перша, лідерка зграйки, — так припустив Сухомлин, — клацнула міцним дзьобом. Чи то злякавшись ворожого звуку, чи просто не бажаючи такого сусідства зсередини, крізь потворну, геометрично неправильну дірку в даху порснула назовні й чкурнула врізнобіч дрібка змерзлих горобців.
Стежачи за пташиним поділом території, Євген послав виклик. Правицею притиснув плаский прямокутник смартфона до вуха. Лівою зсунув трохи набік плетену шапочку. На тому боці озвалися після четвертого сигналу.
— Привіт. Як там у вас?
— Тривога, — зітхнула Ольга. — У коридорі сиджу, на підлозі.
— Ще не звикла?
— Тепер цей страх назавжди, Жень.
— Настрій не дуже в тебе.
— А в кого зараз дуже?
— В мене. Схема витанцьовується.
— Рада за Схему.
— Не чую радості. — Євген далі дивився на ворон, котрі дружно, мовби домовились, заходилися чистити дзьобами пір’я. — І чому сама сидиш? Кречета вигнала, погано себе поводить?
— Ти ж сам у це не віриш. Аби язиком…
— Для порядку, Оль, для порядку. Маю ж знати, де вештається мій найманий працівник. Чому не поруч із тілом, яке повинен охороняти.
— Даня ще зранку поїхав кудись на волонтерський пункт.
Одна ворона злетіла, піднялася над руїнами, розправила крила, закружляла.
— До речі, хороша тема — волонтерські пункти. Їздіть разом. Для моєї схеми може знадобитися.
— І що ж треба для схеми? — У її питанні жодної цікавості, лише ввічливе підтримання розмови з чоловіком.
— Добре, аби вас обох там пізнавали. Домовлятися легше.
— Про що?
Ворона повільно пірнула на протилежний бік розбитого даху.
— Не телефоном. Тут усе запущу — приїду, розкажу. Поки пробийте там, у Рівному, волонтерів із хорошою репутацією.
— Ти далекий від волонтерського руху. Тут нема тих, хто з поганою.
— Але ж є різні групи. Більші, менші, активність, зв’язки, схеми…
— У тебе все схеми.
Розмова відчутно йшла кудись не туди.
— О’кей, я наберу Кречета сам.
— Приїдеш — коли?
— Днів за пару.
У трубці запікало — хтось проривався.
— Що там таке зі зв’язком? — Ольга далі говорила без жодної зацікавленості, сухувато, навіть утомлено.
— То по справах. Передзвоню.
Сухомлин відключився. Але й той, хто добивався до нього, вже припинив спробу. Побачивши, чий дзвінок пропустив, перенабрав умить. Відгукнулися вже після першого сигналу, і Євген не дав привітатися, гаркнув роздратовано:
— Де тебе носить? Відсвічую тут уже сорок хвилин!
— Значить, не відсвічуй, — почув на тому боці. — Я виходжу, Жеко.
Сухомлина ніби вдарили ззаду чимось важезним.
— Стопе?-стопе?! Куди виходиш?
— Звідки, — поправив співрозмовник. — З цієї твоєї схеми. Подумав тут, порадився трохи… Гнила вона, Жеко.
Раптом Євгенові стало нічим дихати.
— Е-е-е! Порадився? Ти комусь мене здав?
— Чотири-п’ять-нуль ситуація, чувак. — Голос був упевненим, його власник знав собі ціну й вирішив усе зважено, без емоцій. — Тобто дихай глибоко, спокійно, бережи нерви. Про твою схему, саме про цю конкретно, ніхто, крім мене, не знає і не знатиме. Від мене — так точно. Але тема сама по собі стрьомна й слизька.
— Все спрацює, Дніпро! Працює все!
— Та хай собі працює, Жеко! Без мене тільки, зрозумів? Не буду в це гратися. Тобі б теж не радив. Тільки ж ти хлопчик великий. Переграй усе, поки не пізно. Придумай будь-яку іншу схему — впишуся на раз. А з цього приводу мені більше не дзвони.
Не відразу дійшло: розмові кінець. Щось вичавив із себе в трубку, хоча вухо чуло короткі гудки. Зціпивши зуби, Євген знову викликав потрібного абонента. Відразу скинули, а з третьої спроби абонент уже перебував поза зоною досяжності.
— От козел, — вицідив Сухомлин. — Чисті ручки в нього і біле пальтечко. Коли війна, ага. Ну-ну… Чистоплюй довбаний, а так і не скажеш…
Його охопило відчуття зради. Запхавши телефон у кишеню, перейшов дорогу, нахилився, підібрав кілька камінців. Не цілячись, вкладаючи в рух стільки люті, скільки зміг, жбурнув камінець у найближчу до себе ворону. Промазав і першого, і другого, і всі наступні рази — дарма, кидав просто так. Бо поруч не було жодної іншої живої душі.
Сполохані птахи полетіли.
Відбою не було.
— Що це міняє? — Євген говорив сам до себе й мав на увазі зовсім не тривогу. — Баба з воза — кобилі легше. Працюємо, час не чекає.
Підбадьорившись, сформулювавши завдання, він знову видобув телефон. Цього разу з іншою метою. Перевів у режим фото. Почергово похукав на трохи підмерзлі пальці обох рук. Розвернув гаджет вертикально. Зосередився, навів на зруйнований сільський будинок.
Фото. Друге. Третє.
— Е, що ти тут забув?
Сухомлин озирнувся на голос — побачив собаку.

Ольга відкотила ковдру, аби тісніше притулитися до голого коханця.
Відразу ж подалася трохи вперед і вгору, закинула ногу на його тулуб. Вилізла нагору, як видираються на надувний матрац, який гойдають легкі хвилі морського прибою. Вмостилася зручніше, засовалася, вперлася витягнутими руками в його широкі, вкриті приємним негустим волоссям груди.
— Ввімкни телефон. Дзвонитиме тобі. Бо не почуєш.
— Не почуємо.
— Ну, так, не почуємо.
— Подаси — вимкну. На підлозі лежить.
— Ще нахилятися…
— Нахиляйся.
— Сам нахиляйся.
Вона реготнула, дала Данилові Кречету легкого щигля по носі. Він, граючись і дуркуючи, примружився. Зловив її занесену для другого щигля руку. Перехопив другу, зробив сильний рух стегнами — і ось уже вони помінялися місцями. Тепер дружина його друга і працедавця лежала під ним, ловила його губи своїми.
Тіла обох вимагали продовження того, від чого їх відірвав такий невчасний телефонний дзвінок.
Був грудень, пополудні. Коханці лежали на ліжку в спальні орендованої двокімнатної квартири. З вікна видно будівлю драмтеатру й загалом невеличке, але затишне, компактне середмістя Рівного. Штори розсунули не для споглядання міського життя. Дорослі, самостійні, самодостатні, кожен зі своїм, не завжди безхмарним життєвим досвідом люди просто купалися в денному світлі. Так, ніби ним можна було зарядити помешкання за короткий грудневий день, мов павербанк або телефонну батарею. Щойно сонце сідатиме, вони ретельно запнуть вікно — і світло дивом збережеться, не витече крізь ледь видимі щілини чи вентиляційні отвори.
Обоє уявляли поневіряння людей, котрі живуть близько до зони бойових дій або взагалі лишилися в окупації. Але ще кілька тижнів тому, фактично — до останнього, ані вони, ані хтось інший не могли уявити себе без світла, а то й без води у великій країні, у першій чверті третього тисячоліття. Коли реальністю стають приватні польоти в космос та штучний інтелект.
Звісно, в теорії існували якісь графіки вмикання-вимкнення електрики. Та на практиці це були амплітуди паралельної реальності. Будинки, а то й цілі квартали й мікрорайони пірнали в зимову темряву безсистемно. Безконечна воєнна ніч поглинала всіх і все, мов велетенський біблійний кит — пророка Йону.
Потужні обстріли Росія почала від жовтня. Але півтора місяця Київ іще маневрував, світло вимикали не всюди та більш-менш передбачувано. Потім перевели годинники, темніло рано, а в кінці листопада місто вперше занурилося в морок щонайменше на добу. Гаснули вікна навіть у частині забудов, заживлених до критичної інфраструктури. В той період електрика та інтернет були лише у великих мережевих маркетах, обладнаних генераторами. Дочекавшись відкриття, покупці розмітали з полиць баклаги з питною водою. До вуличних бюветів вишикувалися черги, в яких доводилося скніти під дощем понад годину й хоч не хоч, а слухати численні плітки, більшість із яких були відверто божевільні. І лише за пару днів, коли трохи стабілізувалося, люди поволі оговтувалися, очухувалися, намагалися призвичаїтись до невивчених, не освоєних дотепер реалій.
Ольга і Данило пристосувалися по-своєму: стали коханцями в темряві і так, у ліжку, перележали перший у новому для обох статусі довгий проміжок штучно створеної ночі. Виявилося, у темряві найкраще говорити — і вони говорили, говорили, говорили між любощами. Вирівнювали дихання, перепочивали, знову говорили про все на світі.
Їх єднала не тілесна спрага.
Кожен із них раптом зрозумів: не любить того, за чий рахунок вони жили тут, у Рівному, в чужому помешканні. Того, кого тішило власне прізвисько — Жека Схема.
Євгена Сухомлина.

290.00₴Add to cart