Іса Мухаммад Фуад. Краватка. Уривок з роману

Іса Мухаммад Фуад
Краватка. Роман / Мухаммад Фуад Іса; пер. з арабської О. Прохорович — Київ : Нора-Друк, 2023. — 224 с. — серія «Морок».

ISBN 978-966-2961-38-6 (cерія)
ISBN 978-966-688-122-2 (палітурка)
ISBN 978-966-688-123-9 (epub)

Mohamed Fouad Eissa
Tie

250.00₴Add to cart

Молодому амбітному журналістові доручають зробити серію публікацій про розслідування жорстокого вбивства жінки у центрі Каїра. Згодом у такий самий спосіб убивають іще одну жінку. Публікації про хід слідства стають дуже популярними, журналіст одержує керівну посаду в газеті, активно долучається до розслідування і допомагає прокуратурі отримати неспростовні докази. Злочинця засуджено і страчено. Але коли на околицях Каїра скоєно ще одне вбивство, стає зрозуміло, що слідство припустилося фатальної помилки: вбивці вдалось уникнути покарання, а невинній людині вкоротили віку. Слідчий і прокурор докладають усіх зусиль, аби викрити справжнього злочинця.
Читач зануриться в атмосферу єгипетського мегаполісу, дізнається про особливості ведення бізнесу по-єгипетськи, а також про систему єгипетського правосуддя.

© Originally published in Arabic by Dawen publishing house in 2014, All rights reserved
© Оксана Прохорович, переклад, 2023.
© Нора-Друк, видання українською мовою, 2023.

Батькові…
Який привчав мене до читання з дитинства.
Матері…
Яка навчила мене писати.
Ця книжка — плід того,
що вони виплекали у мені.

Тобі, тій, котру я так довго чекав.
Знаю, що без тебе написане не побачило б світ.
Моїй дружині
І тобі, мій синку Іяде.

Декотрі люди створюють димові завіси, щоб перешкодити очам бачити. Але найлегшого повіву істини досить, щоб обернути пелену сліпоти проти них самих.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
ТАЄМНИЦІ

2010 — Міст Каср ан-Ніл

Він стояв на мосту Каср ан-Ніл, що його охороняють скульптури двох левів, і роздивлявся обриси будівель, віддзеркалених у воді. Їх погладжували хвильки, що розбігалися від руху кораблів, які вийшли на річкові прогулянки. До вух долинув шум води й музика, у такт якій молоді дівчата пританцьовували на прогулянкових теплоходах. Він подивився на них, якраз коли вони пропливали під мостом на кораблі, всміхнувся і знову перевів погляд за далекий обрій. Проте вже за кілька секунд його задуму порушив голос немолодого чоловіка, що на позір розміняв п’ятий десяток:
— Пане, купи у мене щось! Хоч що-небудь!
Він подивився на жебрака: вигляд і благенька одежина старця розчулили його. Той простягнув упаковку паперових серветок, за які просив стільки, скільки покупцеві не шкода пожертвувати, і наполегливо повторив:
— Будь-що, пане, будь-що.
Чоловік на хвильку замислився, осміхнувся до себе, заліз рукою в кишеню, витяг звідти складену сторінку газети і дав її жебракові, не глянувши на нього. Старий розгорнув її і втупився в аркуш здивованим поглядом. Він спробував розібрати, що там було надруковано, а потім озлоблено блимнув на чоловіка:
— Що це таке, пане? Ти з мене смієшся?
Він нічого не відповів, сів у машину і рушив; злидар проводжав його очима, поки він переїжджав по мосту на протилежний бік. Коли він вийшов з авто, неподалік, з боку мосту Каср ан-Ніл виднілася Каїрська опера. Тепер він прямував до мосту аль-Ґаля: там він хотів спробувати знову насолодитися Нілом, споглядання якого зовсім недавно зіпсував своїм вторгненням жебрак. Він поринув у спогади, аж перестав помічати плин часу. Було вже кілька хвилин по одинадцятій, коли він подивився на годинник, зібрав докупи думки й уривки спогадів і пообіцяв ріці, що іншим разом він повернеться до неї, щоб завершити те, що вони разом почали багато років тому.
Він вставив ключ у замок, і двері перед ним відчинилися у квартиру з приглушеним м’яким освітленням і чималою площею; невеличкий передпокій за дверима веде до просторої зали. Уздовж зала поділена на дві зони: у першій зоні білі меблі, що явно наслідують американську моду. Справа стоїть великий диван, а за ним — три дерев’яні вікна вздовж усієї стіни, запнуті легкими фіранками, які у певні години доби пропускають сонячне світло. Навпроти вікон — камін, а на ньому — кілька сімейних фотографій. На другій половині кімнати стоїть обідній стіл, теж білий. Сходи навпроти нього ведуть до кімнат на другому поверсі. В кінці цієї зони розташована барна стійка круглої форми. Навколо неї розставлено три барні стільці, що виділяє цей куточок квартири і надає йому особливого характеру. Стіни прикрашені картинами, які він сам обирав і дбайливо перевозив зі світових виставок у Європі. Відвідуючи якусь країну, він щоразу привозив з собою найвідоміші полотна її видатних сучасних митців. Він сів на диван, перевів дух, а його погляд блукав картинами: ці він придбав на одній виставці у Франції. Серед них було полотно, що завжди нагадувало йому про неї, і навіть після всього того, що сталося між ними, він не думав зняти його зі стіни.
Він згадав про теку у шафі в кімнаті, що правила йому за робочий кабінет. Чоловік стрімко пройшов туди, дістав її і взявся перебирати папери, які зберігались у ній, аж поки не знайшов, що шукав: кілька пожовклих аркушів. Тоді чоловік сів за стіл, включив невеличку лампу й одягнув окуляри. Спочатку він переглянув газетні заголовки, а потім швидко пробіг очима і самі тексти, бурмочучи слова собі під ніс.
У теці були важливі контракти і не менше чотирьох газет, що під різними заголовками писали про одну й ту саму подію у розділі хроніки, проте найцікавіші подробиці повідомлялись у газеті «Аль-Саа».
Він відзначив для себе статті, у яких ішлося про ту подію, і згадав минулі дні. То був непростий час. Спогади оживали перед його очима. Він відсунув папери й газети, випростався у кріслі, відкинувся на спинку, неквапно й розслаблено запалив люльку. Кімната простора, заставлена книгами; перед ним стоїть старенький радіоприймач. Він потягнувся рукою до кишені, дістав мобільний телефон, прогорнув список контактів і нарешті знайшов потрібне ім’я. Довго чекати йому не довелось — адресат відповів швидко.
— Алло! Як ти, Ашрафе? — привітався з ним чоловік.
— Вітаю, пане Іззате! Добре, а як ви?
— Все гаразд, — він злегка випрямився у кріслі й запитав: — Скажи, ти вже підготував угоди, про які я тебе просив, чи тобі треба більше часу?
— Ще один день — і вони будуть у вас.
— Чудово.
Він помовчав і продовжив тоном, яким наголошують на важливості справи:
— Не забудь прибрати ім’я Сальмана з усіх нових угод, добре?
— Зрозумів, пане Іззате.
Іззат поклав слухавку і знову запалив люльку, що встигла згаснути. Він підвівся, підійшов до старого радіо, покрутив ручку, вибираючи радіостанцію, і зупинився на новинах. Хоч і не вслухався в них уважно, але залишив їх, щоб хоч якось розвіяти самотність, до якої він звик після її смерті. Ось тільки хвилини цієї самоти тягнулись, ніби години. Іззат згадував, як починав торгівлю землею та нерухомістю на початку дев’яностих, коли він тільки брався розбудовувати свою торговельну імперію, яка зрештою стала однією з найбільших у Єгипті. Вже давно його бізнес, компанію «Таксім. Торгівля та будівництво», з ним ділив його партнер Сальман, як і велику адміністративну будівлю у районі аль-Мугандісін та управління працівниками всередині цієї махини. Іззат підійшов до «галереї слави», як він любив це називати. То була стіна, вся завішана фотографіями, на яких був він з іншими важливими людьми. Іззат підступив до фото, на якому вони з Сальманом стояли поряд з міністром туризму та міністром житлового будівництва на вечірці у королівському лобі готелю «Маріот» у районі аз-Замалік. «Скільки часу минуло з тієї ночі? — розгублено запитував себе Іззат. — Шість років, сім? Ох, минулі дні!» І поринув у глибоку задуму.

2003

Вони сиділи за спеціально виділеним для них столиком і в невимушеній атмосфері обговорювали новий проєкт — містечко, яке планувалося звести на Північному узбережжі Єгипту за участі уряду.
— Вітаю тебе, Сальмане!
— І я тебе, Іззате!
— Це буде найкраще туристичне містечко на всьому узбережжі. Головне зараз отримати гроші, щоб зробити все, що хочемо, — сказав Іззат.
— Не хвилюйся, ми знайдемо, як отримати гроші. Хіба це вперше? — відповів Сальман.
— Так, це вперше ми отак беззастережно вступаємо у гру разом з урядом.
— Отже, продовжувати ми маємо так само відчайдушно і беззастережно.
Іззат обмінявся усмішкою з вродливою жінкою й мовив:
— Нам усе вдасться. Ти ж не сумніваєшся у цьому, Сальмане?
— Хто це? — запитав Сальман, дивлячись на незнайомку.
— Так, одна знайома. Ти що, тільки зараз довідався, що в мене є знайомі жінки?
— Та ні, я знаю, що знайомств у тебе вдосталь, — відказав Сальман, підводячись зі свого місця.
— Куди ти?
— Бачиш того чоловіка коло барної стійки?
— Це випадково не Гішам Мансур, директор банку «Ат-Такаммуль»? Я його знаю, але не близько.
— Нічого, я вас роззнайомлю. Його можна взяти в бізнес.
Іззат здивовано глянув на Сальмана. Партнер уже залишив його і впевнено прямував до Гішама Мансура. Вони енергійно поручкались і завели розмову, Сальман розвернувся в бік Іззата, запрошуючи його приєднатися до них. Переконавшись, що він зрозумів намір партнера, Іззат підійшов і потис Гішамові руку. Гішам відмовився сісти за їхній столик, пояснивши, що на нього чекають, тож вони проговорили ще з півгодини, і той повернувся до своїх друзів, а Іззат і Сальман — на свої місця.
— Звідки ти його знаєш?— захоплено запитав Іззат.
— Я продав йому невеличкий клаптик землі, що був у мене віддавна в Октобері1.
— То ти орудуєш у мене за спиною, так?
— Ні, нічого подібного. Я познайомився з ним через спільного приятеля, — пояснив Сальман. — Коли я повернувся з Кувейту, в мене залишалася ділянка землі. Це було до того, як ми стали партнерами. Він її оглянув, вона йому сподобалася, він переговорив з кимось, і ми вдарили по руках. Тоді Гішам іще був дрібним клерком у банку. Одному Богу відомо, де він узяв гроші на цю землю.
— Ну, гаразд. То як ми отримаємо кошти на проєкт?
— Візьмемо кредит під заставу землі, це дасть нашому проєкту змогу зіп’ястися на ноги.
Іззат виструнчився на стільці, взяв люльку, глибоко затягся і видихнув, задимивши повітря навколо.
— Ти гадаєш, що я не думав про цю розмову?
— І до чого ж ти додумався?
— Дивися, люди з уряду отримають свою частку. Ми візьмемо з собою ще двох-трьох підрядників, заплатимо їм їхню частку. Поділимо торт між усіма нами.
Сальман заперечив, посміхаючись:
— Тобто я кажу тобі, що цілий торт може дістатися нам, а ти мені своє правиш про трьох підрядників! Ти смієшся? Ніби нам не досить акул з уряду, які з цього поживляться. Візьмемо Гішама, він отримає частку, і на цьому все, решта грошей буде в нас у кишенях. І не забудь про землі, які я приберіг у районі ат-Таґамму аль-Хаміс. Якщо план провалиться, ми їх продамо і добудуємо містечко.
— Добре, я подумаю і дам тобі відповідь.
— Порадишся з великим Нілом?
— Хіба у мене є хтось, крім нього?
— Друзяко, та хіба чоловік, поряд з яким така жінка, як Гінд, скаже таке?
— Який ти наївний… Ти нічого не розумієш.
Тим часом Сальманові очі почервоніли, а на обличчі виразно читалася втома.
— Гаразд, я вже піду. Багато клопотів, а я хочу трохи перепочити.
— Добре. Я теж скоро піду. Завершу одну справу й піду, — відповів Іззат, не зводячи очей з жінки, з якою вони нещодавно всміхалися одне одному.
— Вперед, хитрий лисе!

2010

Ключ, що безвідмовно розблоковує потік його спогадів, — це Ніл та фотографії. Фотографій не передивитись, а повноводий Ніл не вичерпати. Звідтоді, як він залишився сам, він безнастанно думає про це, шукаючи відповіді на запитання, що зринають у його голові. В минулому він був упевнений, що це не матиме для нього такого великого значення, але усвідомлення цінності певних речей часто приходить після того, як ми їх втрачаємо. Роздивившись фото на стіні, він знову сів за робочий стіл і обхопив голову руками. В одній із газет, розкладених перед ним, він помітив детальний опис тіла та місця події. Він наблизив до себе аркуш, щоб краще зосередитися. «Що ж вона зробила, що це все сталося з нею?»
Коліщатко, яке генерувало думки, безупинно крутилося. Іззат був відомий тим, що міг невтомно й цілковито концентруватися на проблемі, поки не знаходив вирішення, що підходило б йому і неодмінно узгоджувалося з його логікою та висновками. Але цього разу він виснажився, раз-по-раз змушуючи пам’ять переказувати історію її життя. Минуле — це минуле, його вже не змінити. Нічого ніколи вже не зміниться. Воно залишається застиглим у нашій свідомості, яка може провести нас куди нам заманеться. Та коли ми повертаємося до реальності, лише примножуємо тягар минулого турботами про майбутнє.
Чоловік знову запитав себе: що ж такого вона зробила, що її спіткав такий кінець? Він знає, що вона любила гроші, коштовності, екстравагантні дорогі подарунки. А ще використовувала кожного навколо себе винятково заради своїх інтересів. Але хіба вона колись зраджувала йому?
«Ні, ні, вона не зраджувала. Я вірю в це. Людське серце ховає багато таємниць, але настане день, коли доведеться розраховуватись. Усе таємне стане явним у свій час».

250.00₴Add to cart