Аль-Фіккі Сога. Рейс Каїр – Касабланка. Уривок з роману

Аль-Фіккі Сога
Рейс Каїр – Касабланка. Роман / Сога Аль-Фіккі ; пер. з араб. Олени Хоміцької. — Київ : Нора-Друк, 2021. — 206 с.
ISBN 978-966-688-084-3

سها الفقي

شكلها سافرت

ISBN 978-966-688-084-3 (палітурка)
ISBN 978-966-688-085-0 (EPUB)
© Олена Хоміцька, переклад, 2021
© Нора-Друк, видання українською мовою, 2021

170.00Додати у кошик


Це вперше я подорожую сама…

Справді, автодорога Салаха Салема була порожньою, бо зараз четверта ранку, проте в самому аеропорту панувала майже святкова атмосфера та юрмився люд. Радість, туга, хвилювання і ностальгія змішалися у поглядах подорожніх.

Аеропорт — це особливе місце. Один із моїх друзів завжди говорив, що територія аеропорту бачила більше сліз любові та щирих обіймів, ніж весільні зали чи приміщення для урочистостей. Можливо, тому, що існує тісний зв’язок між митями прощання та справжніми глибокими почуттями. Бо ж, певно, ми не усвідомлюємо цінності моменту, поки не втратимо її.

Чи тому, що ми взагалі не відчуваємо цінності будь-чого… Можливо, ми зовсім не відаємо почуттів? Нехай я не знаю причини цієї подорожі, проте ніколи я не була настільки впевненою у своєму рішенні, як цього разу. Ймовірно, зібратися і поїхати — це перше моє сміливе рішення, яке я прийняла свідомо. Можливо, це перше справжнє рішення у моєму житті взагалі.

Я вирішила поїхати… Я хочу!

Існує прихована сила, яка підштовхує мене поїхати до цієї країни, саме зараз і саме цим рейсом.

— Нічого не забула? Зарядний пристрій для телефону та камеру взяла?

Я відповіла, не замислюючись:

— Взяла, мамо.

— Зубну щітку?

— Взяла.

— Шкарпетки, піжаму?

— Взяла. Запевняю, мамо, я нічого не забула. Абсолютно нічого.

Якийсь час вона мовчала, відвернувши погляд, потім стурбовано запитала:

— Як довго ти маєш намір там залишатися?

— Іще не знаю, може, місяць чи два. Я не буду постійно сидіти на одному місці, я хочу гуляти, відпочивати, відвідати всі міста, куштувати страви, співати, танцювати!

— До речі, твоя тітка дуже засмутилася через те, що ти не зупинишся у неї.

— Не хвилюйся, я проведу в неї кілька днів і вибачуся, подарувавши їй басбусу[1]. Я не знаю, чому їй так подобається та басбуса. Ти впевнена, що вона марокканка, а не єгиптянка з Шубри[2]?

Мати засміялася, спостерігаючи за літаками у вікно кафетерію, а я запитала її:

— Справді, а куди ти поклала басбусу?

Вона перестала сміятися, вираз обличчя змінився, можливо, тому, що я нагадала їй про свій від’їзд. Мати мовила:

— Що? Ах… Так, басбусу я поклала у твою велику валізу зверху.

— Сподіваюсь, мене не затримають через неї. Єгиптянина скрізь завжди видає живіт. Коли його оглядають в аеропорту, обов’язково знаходять мулухію[3], оселедець і басбусу!

*Пасажирів рейсу № 619, що прямує до Касабланки, просимо пройти до…*

— Я сумуватиму за тобою, мамо… Молись за мене.

— Я молю Бога, щоб люди любили тебе… Щоб Бог дав тобі душевний спокій і оберігав тебе на кожному кроці.

— А я ще глузувала з моєї тітки, що вона з Шубри, коли її сестра, виявляється, з Хильмії[4]! Я сумуватиму за тобою, мамо. Поцілуй мене. Бувай!

Я попрощалася з мамою, взяла сумки і стала в чергу, щоб завершити решту формальностей. Я здалеку дивилася на неї, коли вона непоспіхом ішла до виходу, така самотня… Якась частина мене залишилася разом із мамою.

Я мала велику надію повернутися з подорожі з відповідями на всі свої запитання, щоб більше ніколи не залишати маму саму. Я не могла визначити, що я відчувала у цей момент, — щось середнє між відчуженістю та спокоєм, самотністю й комунікабельністю, між внутрішнім галасом і суперечливими думками, що перекривалися дивною тишею.

Я піднялась на борт літака і роздивлялася номери місць, поки не знайшла зазначене у своєму квитку. Чудове крісло у проході. Не замислюючись, сіла біля вікна. Я знала, що це не моє місце, але дитина всередині мене затято наполягала на тому, щоб сидіти біля вікна, поки не прийде «дядя», господар крісла, і не зжене мене.

Я вимкнула мобільний і поклала його в сумку, разом із паспортом та блакитним блокнотом, куди записую свої думки, застібнула ремінь безпеки й уважно оглянула місце: зробила все, що можна було зробити, поки літак іще не рушив. Зо двадцять хвилин нічого не відбувалося, і після незрозумілої затримки я поцікавилась у стюардеси: «Вибачте, чого ми чекаємо?» Вона відповіла: «Перепрошую, пані, але один пасажир запізнився і зараз закінчує посадку». Я не уявляла, що автентична єгипетська культура «маршрутки» дісталася й авіакомпаній. Вочевидь, навіть літак може злетіти лише тоді, коли пілот його «заповнить».

Я знову дістала мобільний, одягла навушники й увімкнула спокійну музику у виконанні Омара Хайрата[5]. У вікні ілюмінатора розквітав дивовижний світанок, і я могла спостерігати за останнім сходом сонця у Каїрі перед подорожжю, яка невідомо скільки триватиме. Я відчула рух у кріслі поруч, вийняла навушники з вух, обернулась і побачила високого й кремезного чоловіка в білій сорочці та джинсах, що стояв у проході літака і розміщував свою валізу на полиці над кріслами, прямо наді мною. Я зробила висновок, що, напевно, це і є власник місця, де я зараз сиджу. Я не бачила його обличчя, але була впевнена, що він буде не дуже задоволений, коли побачить, що я «окупувала» його крісло.

— Перепрошую, я зайняла ваше місце. Я звільню його негайно.

Він відповів мені, тоді як валіза все ще приховувала від мене його обличчя. Здається, вона завелика для полиці і не дуже туди влазить. Спокійним і впевненим голосом він сказав:

— Ні, не треба, я знаю, що все життя ти любила сидіти біля вікна.

— Перепрошую??

— Я гадав, ти впізнаєш мій голос. Побачив тебе, щойно увійшов у літак.

— Хто ви? Неймовірно! Оце так несподіванка!

— Все насправді. Як справи?

— Добре! А як ти? Скільки ми не бачилися? Два роки? Три?

— Ні, дев’ять років. Дев’ять років ми не бачились… Уявляєш?

— Ого! Але ти… ти дуже змінився, на краще… Чесно! Ти певен, що не хочеш сидіти на своєму місці?

— Ні-ні, не треба, залишайся! Мені взагалі не подобається сидіти біля вікна. Бог з нею, з секретаркою, — це вона бронювала квиток, а я, тільки між нами, щойно рушає літак з місця — засинаю. А ти зовсім не змінилася… Така само красива, як завжди.

— Гм… Так… А ти на відпочинок?

— Ні, по роботі, у мене конференція там, чотири дні.

— У Марокко вперше?

— Так. А ти, певно, вже не вперше? Знаю, що мама в тебе марокканка. Як там вона, до речі?

— Добре. Понад тридцять років вже у Єгипті мешкає, стала як місцева.

— Переказуй їй мої вітання, як повернешся. І не забудь, як зазвичай буває!

— Цього разу, гадаю, ти повернешся з вітаннями раніше за мене.

— Чому? Ти надовго?

— Можливо. Місяць або два, ще не знаю.

— Ти що, звільнилася з роботи?

— Працювала до вчорашнього дня…

— Дострокова пенсія?

— Ні. Лише перерва. Можеш називати це «кризою середнього віку».

*Шановні пасажири, вітаємо вас на борту літака… *

— Слухай, а ти вмієш плавати?

— Так, звичайно.

— Добре, тоді, якщо літак впаде у море, ти мене врятуєш.

— Ти, здається, забагато хочеш! Все це тільки тому, що ти дозволив мені сидіти біля вікна?

— Ти завжди гарна і весела! Звісно, ​​це доля… Давай змінимо тему, сьогодні я справді радий… дуже радий… цьому збігові обставин, який звів мене з тобою… Пам’ятаєш, коли ми були маленькими, ти збирала своє волосся у хвіст, а твоя мама робила тобі такий чубчик? Ти була схожа на актрису Фейруз[6].

— А ти пам’ятаєш, як у тебе з’явилися вуса, ще в середній школі, і твій батько посварився з тобою, коли ти їх поголив?

— Так, звичайно, пригадую. А ти пам’ятаєш, коли я зламав ту твою чудову ляльку і ти плакала? Як її звали? Капуста, здається?

— Пам’ятаєш, як ти докучав нам із Atari[7], яку дядько привіз тобі з Саудівської Аравії?

— О! Які були дні! Ти не змінилася… все така сама. Цікаво, ти все ще плачеш?

— На жаль, ні. Я стала жорсткішою, життя зробило мене сильнішою, ніж те, що може змусити мене заплакати. Я стала як та пальма: вітер може розгойдувати її, вона може нахилитися, але не розколеться навпіл. Коли пальма падає на землю, вона падає цілою.

— А я все ще бачу в тобі дитину, яка ховається за всім, що ти кажеш. Як би ти не намагалася мене переконати, я все одно буду бачити тебе маленькою дівчинкою з хвостиком і чубчиком. Повір мені, краще, щоб усередині людина лишалася дитиною, плакала, кричала, гралася, не дозволяючи нікому завдати їй шкоди або поранити її так, що це змінило б її натуру й характер.

— Дійсно, людина повинна залишатися наївною, отримуючи все життя ляпаси по потилиці.

— А що поганого в тому, щоб людина залишалася трохи наївною дитиною?

— Ти знаєш фільм «Вічне сяйво чистого розуму»[8]?

— Так, і мені відомо, що це один із твоїх улюблених фільмів.

— У тебе гарна пам’ять! Отже, щодо цього фільму… Іноді мені хочеться забути цілі роки свого життя… Забути їх разом з усім, що було.

— Чому?

— Я зробила багато наївних речей без жодної на те потреби.

— Яких, наприклад?

— Наприклад, чудові подорожі, скасовані в останній момент, щоб купити на ці гроші непотрібні речі, а значить, втратити щасливі моменти. Або не відповідати на телефонний дзвінок без логічної причини і втрачати можливість приємних посиденьок у гарній компанії. Чи триматися за друга, який тебе ображає і завдає тобі шкоди, бути відданою в коханні, а потім відкрити, що ти виявилася дурепою, віслючкою із довгим хвостом!

— Дякую!

— Вибач, я не це мала на увазі.

— Нічого. Я погоджуюся з тобою. Але людині не слід забувати власних помилок, навіть якщо вона спроможна на це. Якби кожен, хто неправильно вчиняв, міг натиснути на кнопку і все забути, ніхто б не вчився.

— Можливо, помилки й учать нас, але залишають слід…

*Цей літак має чотири аварійні виходи. Вони розташовані…*

[1] Басбуса — десерт з манної крупи, просочений сиропом. Популярний в Єгипті та низці інших країн Близького Сходу.

[2] Шубра — густонаселений район Каїра, один із найбільших районів.

[3] Назва рослини, листя якої використовується для приготування супу з однойменною назвою — мулухії.

[4] Хильмія — давній район, розташований на сході Каїра, названий на честь Хедива Аббаса Хильмі II.

[5] Омар Хайрат (нар. 1948 р.) — єгипетський композитор, піаніст, диригент, засновник компанії Omar Khairat Group.

[6] Фейруз (1943–2016) — єгипетська актриса, яка прославилася в 50-х роках минулого століття, коли дитиною зіграла кілька ролей у єгипетських фільмах. Вважається однією з найвідоміших акторів-дітей в історії єгипетського кінематографа, і хоча всі пророкували їй блискучу кар’єру кінозірки, у 1959 р. припинила зніматися.

[7] Ігрова комп’ютерна приставка.

[8] «Вічне сяйво чистого розуму» — американська напівфантастична драма Мішеля Гондрі. Фільм отримав «Оскара» за найкращий оригінальний сценарій. На 13 серпня 2021 року фільм займав 100-у позицію у списку 250 найкращих фільмів за версією IMDb.


170.00Додати у кошик