Коррі Джейн. Дружина мого чоловіка. Уривок

Jane Corry
MY HUSBAND`S WIFE

Коррі Джейн

Дружина мого чоловіка

Роман. / Джейн Коррі ; пер. з англійської Аліни Акуленко. — Київ : Нора-Друк, 2019. — 432 с.
ISBN 978-966-688-036-2.

Усі персонажі даної книжки є вигаданими і будь-які збіги з реальними людьми, живими чи мертвими, є абсолютно випадковими.
Вперше опубліковано англійською мовою у 2016 році видавництвом PENGUIN BOOKS.

Copyright © Jane Corry, 2016.
© Нора-Друк, видання українською мовою, 2019.

Присвячується моєму дивовижному другому чоловікові Шону. Із ним не занудьгуєш! Не лише смішить мене, але й дає можливість писати.
Ця присвята адресується також і моїм прекрасним дітям, котрі щодня мене надихають.

ПРОЛОГ
Металевий спалах.
Гуркіт у вухах.
«П’ята година. Ви слухаєте випуск новин»…
Радіо жваво цвірінькає з соснового комода, забитого вщерть фотографіями (канікули, випуск, весілля); миленькі сині й рожеві тарелі; квадратна пляшка віскі «Джек Деніелс», напівсхована за вітальною листівкою.
Голова розривається від болю. Правий зап’ясток — теж.
Біль у грудях жахливий. А ще — кров.
Я падаю на підлогу, гамуючи біль холоднечею чорного сланцю. Лихоманить.
На стіні наді мною — оточений пурпуровими бугенвіліями білий будиночок в Італії. Згадка про шлюбну подорож.
Чи може заміжжя скінчитися вбивством? Навіть якщо воно вже віджило своє?
Картина буде тим останнім, що я побачу. Але подумки я ще раз проживаю все життя.
Так, про відхід у небуття кажуть правду. Минуле повернеться, аби піти з тобою.

«The Daily Telegraph»
Вівторок, 20 жовтня 2015 року
Художника Еда Макдональда знайшли зарізаним у його будинку. Підозрюють, що…

ЧАСТИНА ПЕРША
За п’ятнадцять років до того
1
Лілі
Вересень 2000 року
— Нервуєшся? — питає Ед.
Він заливає молоком улюблені пластівці «Райс Криспіс».
Вони мені теж зазвичай смакують (сухі, без молока). Дитиною я шаленіла від ельфиків на упаковці, і ця магія не минула й досі.
Але сьогодні й крихта в горло не лізе.
— Нервуюся? — повторюю і застібаю перед маленьким дзеркалом біля раковини сережки з перлинами.
Наша квартира крихітна. Довелося йти на компроміси.
«Через що?» — ледь не додаю. Імовірно, нервуюся через перший день подружнього життя. У нове тисячоліття — в статечному сімейному статусі. Нервуюся через те, що нам слід було б присвятити більше часу пошуку квартири й знайти щось краще, і то деінде, а не в недоладному Клепхемі, з сусідом-п’яничкою через стінку, де спальня і ванна настільки малі, що мій єдиний тюбик тоналки «Рімель» (світлий беж) і дві помади (ніжно-рожева і яскраво-червона) туляться разом із чайними ложечками в шухлядці для столових приборів.
Чи нервуюся, бо треба повертатися на роботу після шлюбної подорожі до Італії? Після тижня на Сицилії, розпивання марсали пляшками, поїдання смажених сардин і тонесеньких шматочків сиру пекорино в готелі, оплаченому Едовою бабусею.
Імовірно, нервуюся через усе це разом.
Звісно, я люблю свою роботу. Донедавна працювала в галузі трудового права — допомагала людям, зокрема неправомірно звільненим жінкам. Піклування про невдах. Оце моє.
Я трохи не стала соціальним працівником, як тато, але завдяки шкільному вчителю з професійної орієнтації і, зізнаюся, через певні події в житті стала тим, ким стала. Двадцятип’ятирічна новоспечена адвокатка з мінімальною зарплатнею. Котра намагається впоратися з ґудзиком на темно-синій спідниці, що застібається ззаду. У юридичній конторі ніхто не вдягається яскраво, хіба що секретарки. Бо можуть не так зрозуміти, пояснили
мені, коли тільки влаштовувалася на роботу. Юриспруденція може бути чудовою кар’єрою, але через ось такі речі видається абсурдно старомодною.
— Ми переводимо вас у відділ кримінальних справ, — проголосив мій шеф так, ніби обдарував на весіллі. — Думаємо, впораєтесь на відмінно!
Тому першого робочого дня після шлюбної подорожі я готуюся вирушити у в’язницю. На зустріч із чоловіком, обвинуваченим у вбивстві. Я ніколи раніше не бувала в тюрмі. І ніколи не хотіла. Незнаний світ. Світ обмежень для тих, хто щось зробив неправильно. Я ж із тієї когорти, котра повертає зайве, якщо неправильно відрахували решту, навіть коли йдеться про купівлю в кіоску чергового числа «Космо».
Ед замальовує. Злегка схиливши голову до лівого плеча, креслить у блокноті, покладеному біля пластівців. Мій чоловік безперервно малює. Саме цим мене й причарував.
— Рекламою, — страдницьки повів плечима на моє запитання, чим він заробляє на хліб. — Її творчою складовою. Але одного дня я стану професіональним художником. Це ж так, тимчасово, аби оплатити рахунки.
Мені це імпонувало. Чоловік, який знає, до чого прямує.
Але я помилилася. Коли Ед робить ескізи чи малює, то забуває, на якому він світі. Навіть зараз уже забув, що про щось запитав.
І раптом мені стало надважливо відповісти на його запитання.
— Нервуюся? Ні, аж ніяк.
Він киває, але сумніваюся, що чує. Коли Ед занурюється в себе, світ для нього не існує. Навіть моя брехня.
Я торкаюся його лівої руки, на якій виблискує золотом обручка, і картаюся, що замовчую свої справжні відчуття. Чому не зізнатися, що мені недобре і знову треба бігти у вбиральню,
хоча щойно звідти? Тому що кортить удавати, ніби проведений удалині від усіх тиждень ще триває, а не витіснений у минуле привезеними сувенірами — блакитними й рожевими тарелями, які Ед так ретельно зараз замальовує?
Чи тому, що намагаюся вдавати, ніби зовсім не боюся того, що чекає на мене далі? Мені аж мороз біжить спиною, допоки легенько змащую зап’ястки «Шанеллю № 5» (презент Еда, ку-
плений у дьюті-фрі за подаровані нам на весілля гроші). Минулого тижня адвокат із конкурентної фірми отримав ножові поранення обох легень під час зустрічі з клієнтом у Вондсворті.
Таке буває.
— Збирайся, — кажу. Через стривоженість мій безтурботний голос звучить різкіше. — Спізнимось обоє.
Він неохоче встає з хисткого стільця, залишеного нам у спадок попереднім власником квартири. Мій новоспечений чоловік височенький. Худорлявий, і ходить так, ніби повсякчас
перепрошує за те, що хотів би опинитися насправді десь в іншому місці. Дитиною, певно, був таким само золотоволосим, як я (ми знали, що ти Лілі, щойно тебе побачили, завжди примовляла мама), але з часом волосся потемніло до русявого. Пальці — товсті, анітрохи не схожі на пальці великого художника, яким йому мріється стати.
Ми всі потребуємо мрій. Лілії мають бути прекрасними.
Витонченими. Завдяки природному білявому волоссю й «елегантній лебединій шиї», як лагідно казала нині покійна бабуся, я — досконала від маківки до поясу. Але нижче — замість тонкої стеблини погляд натикається на поклади жиру. Хай би що я робила, справа не зсувається нижче шістнадцятого розміру, і це якщо пощастить! Розумію, що перейматися не варто. Ед каже, що «мої форми» — це частинка мене. Тобто його все влаштовує. Хочеться в те вірити. Але мене моя вага доводить до сказу.
Так завжди було.
Уже при виході погляд падає на купу вітальних листівок,
розставлених навколо Едового програвача. Містер і місіс Макдональд. Так незвично.
Місіс Макдональд.
Лілі Макдональд.
Я витратила не одну годину, доводячи до досконалості свій підпис — переплітаючи Л із М, — але час від часу мені видається, що щось тут не так. Що вони не поєднуються. Сподіваюся, це не є поганим знаком.
Проте на кожну вітальну листівку треба відповісти до кінця цього тижня. Чого мене мама навчила в цьому житті, так це ввічливості.
Одна з листівок особливо кричуща — нашкрябана фальшиво-вигадливим почерком і бірюзовими чорнилами.
— Давіна — моя колишня дівчина, — пояснив Ед перед тим, як вона з’явилася на вечірці з нагоди наших заручин. — Але тепер ми з нею просто друзі.
Я думаю про Давіну з її кобилячим реготом і віртуозно викладеними темно-рудими локонами, завдяки яким вона нагадує прерафаелітську модель. Давіну, котра працює в івент-агентстві й організовує всі ті вечірки для «порядних» дівчат.
Давіну, яка під час нашого знайомства так примружила бузкові очі, ніби здивувалася, з якого це дива Ед сплутався з цим огрядним розкуйовдженим одороблом, яке я маю за честь розглядати в дзеркалі щодня.
Чи може чоловік бути просто другом для жінки, з якою розійшовся?
Вирішую лист моїй попередниці відкласти на потім. Зрештою, нагадую собі, Ед одружився зі мною, а не з нею.
Тепла долоня мого новоспеченого чоловіка знаходить мою — так, ніби він відчуває, що я потребую підтримки.
— Усе буде добре, ти ж знаєш!
На мить здається, що він говорить про наш шлюб. А потім згадую. Мій перший клієнт із кримінального світу. Джо Томас.
— Дякую!
Так затишно від того, що Ед не ведеться на мою вдавану хоробрість. І також переживає.
Разом замикаємо вхідні двері, перевіривши двічі, бо ще до такого не звикли, і швидко прямуємо коридором на першому поверсі до виходу. Коли ми йдемо, з відчинених дверей однієї з квартир виходить разом із мамою дівчинка з довгим, блискучим, зібраним у кінський хвіст темним волоссям. Ми вже бачилися раніше, але моє «привіт» залишається без відповіді. У них обох — неймовірно красива оливкова шкіра, і рухаються так граційно, ніби пливуть.
Гостре осіннє повітря впивається в нас усіх одночасно.
Учотирьох ідемо тепер в одному напрямку, але мама з дочкою навіть трохи випередили, бо всю дорогу Ед щось замальовує у своєму блокноті. Зауважую, що парочка ця — як більша і менша копії, якщо не брати до уваги, що жінка вбрана в закоротку чорну спідничку, а дівчинка, котра безперестану скімлить, — у темно-синю шкільну форму. Коли в нас будуть діти, кажу собі, ми навчимо їх не вередувати.
Коли доходимо до зупинки, я ловлю дрижаки: тьмяне осіннє сонце так відрізняється від спеки шлюбної подорожі. Але мої груди насправді стискає не це, а перспектива розлуки. Після тижневого буття разом думка про те, що впродовж восьми годин доведеться якось давати собі лад без чоловіка, майже жахає.
Мене це пригнічує. Ще ж ось недавно я була незалежною.
Мене влаштовувала моя самотність. Але з тієї хвилини, як ми з Едом заговорили одне до одного на вечірці півроку тому (всього півроку!), я почуваюсь і сильнішою, і слабшою водночас.
Зупиняємось, і я налаштовуюся на неминуче. Мій автобус — в один бік. Його — в інший. Едові — дорога в рекламне агентство, де він проводить день за днем, вигадуючи слогани,
що змушують публіку купувати те, чого вона не збиралася.
Мені, в моїй темно-синій спідниці, засмаглій, — дорога у в’язницю.
— Коли ти вже будеш там, страх мине, — каже мій новоспечений чоловік (ніколи не думала, що когось називатиму своїм чоловіком!) перед тим, як поцілувати в губи. Він смакує як «Райс Криспіс», разом з його термоядерною зубною пастою, до якої я ще не звикла.
— Знаю, — встигаю відповісти, перш ніж він рушає на автобусну зупинку по той бік дороги: його очі тепер вбирають і запам’ятовують колір і форму дуба, що на розі вулиць.
Дві брехні. Маленькі і святі. Створені для того, щоб другий почувався краще.
Але з цього й починається неправда. Маленька. Із благими намірами. Допоки не стане занадто великою і вийде з-під контролю.

180.00 Додати у кошик