Борець Юрій. ДІМ. Спомини. Уривок з книжки - Видавництво Нора-Друк, книгарня

Борець Ю.
ДІМ. Спомини / Юрій Борець. – Київ: Ніка-Центр, 2026. – 808 с.

ISBN 978-966-521-817-3

Книжка Юрія Борця «Дім» – це збірка спогадів булавного УПА, а потім успішного підприємця та громадського діяча, що охоплюють події від початку Другої світової війни і до австралійської еміграції. Це літопис героїчної боротьби українців Надсяння проти нацистської та більшовицької навали, їх спротиву операції «Вісла». Це послання тим, хто вже у наступному сторіччі підхопив прапор їх вікової боротьби.

Від упорядника

Перші десятиліття життя Юрія Борця, як і значна частина його бойового шляху, минули на так званому Закерзонні – етнічних українських землях, що після Другої світової війни з примхи Сталіна опинилися у складі Польської Народної Республіки. І ці спогади донесли до нас безцінні подробиці побуту та особливості живої розмовної мови цієї нині назавжди втраченої після операції «Вісла» частини історичної України. А завершальна їх частина присвячена становленню української еміграційної громади в Австралії, одним із лідерів якої, як багаторічний Голова Станиці воїнів УПА в Австралії, став Юрій Борець.
Та найбільш хвилюючі уяву, найбільш важливі для нинішніх українців сторінки його книги присвячені бойовому шляху в складі УПА (ВО-6 «Сян») – боротьбі з нацистськими й московськими загарбниками, польсько-московській операції «Вісла» з депортації українців, якій нечисленні сотні УПА з незрівнянним героїзмом намагалися протистояти. І нарешті – відчайдушному рейдові через усю поневолену Сталіним Центральну Європу на Захід – до свободи, до нової надії. Як колись триста спартанців, у протистоянні проти всієї сталінської імперії та її сателітів вони, здавалося б, програли, але донесли до нас – їхніх нащадків – вогонь, що палав у їхніх серцях.
Окремі сюжетні лінії цих спогадів лягли в основу написаного Юрієм Борцем сценарію україно-австралійського фільму «Залізна сотня», знятого 2004 року на пожертвувані ним кошти, який у вільному доступі можна переглянути на YouTube.
Уже в Австралії, будучи активним членом Наукового братства УПА, Юрій Борець чимало часу присвячував літературній і публіцистичній діяльності. З його друкарської машинки вийшли книги: «У вирі боротьби» (1971), «Рейд без зброї» (1982), «З найкращими» (1986), «УПА у вирі боротьби» (1992), «ОУН-УПА: Шляхами лицарів ідеї і чину» (2008), брошури «За Україну, за її волю», «Слово до молоді», «Боротьба з двоголовою гідрою», «Незборимі русичі-українці», «ОУН і УПА в боротьбі за Українську державу», «Ідея сильніша від зброї», а також сотні статей. Крім фільму «Залізна сотня», він написав сценарій фільму «Наша Батьківщина», який знімала кіностудія «Галичина-фільм».
Розриваючись між керівництвом великою фірмою, працею в українській громаді, а згодом і в міському самоврядуванні міста Пенріт поблизу Сіднея, Юрій Борець писав свої спогади понад два десятиліття.

В Україні

Мене готують

Не спала й наша мала громада в Динові. Неділями, по обіді ми часто ішли на прогулянку понад чудову й чисту річку Сян. Я був тут наймолодший і прислухався до кожного слова розмови. Підсвідомо я шукав між ними тих, як казав мій, уже небіжчик, вуйко, найкращих. Спостерігаючи, оцінював і сортував їх у своїй уяві. На перше місце я ставив Філька Бака, на друге – Юрка Прокопа, на третє – Степана Сорочака і т.д.
Філько Бак народився в селі Рибне, біля Явірника Руського, Сяніцького повіту, в родині заможних селян. Батько його був довгі роки війтом свого й навколишніх сіл. Майже всі діти одержали вищу освіту, і всі втішались великою пошаною. Його батьків я часто відвідував, коли служив у тих теренах у лавах УПА.
Бак студіював право, а тепер, як і сотні інших по студіях, почав працювати на торговельній ниві. Він із своєю гарною і талановитою дружиною та шваґром Иосифом Туцьким відкривають у Динові крамницю з поживним крамом.
Бака й Туцького крамниця розвивалась дуже успішно і до двох років стала гуртівнею. У ній закуповували товари наші сільські кооперативи й приватні крамниці. Часто можна було зауважити, як ті кооперативні покупці розмовляли щось дуже приватно з паном Баком.
Мала наша громада в Динові мала великий вплив і на окружні села, де нас часто запрошували на фестини, театральні вистави й національні свята. При кожній такій нагоді до громадянства мав слово наш авторитетний Ф. Бак. Він говорив обачно, але так, що залишав добру дозу ненависті до ворога.
Наді мною, як я догадувавсь, працював Юрко Прокоп. Він давав мені дещо читати, а дискусія була завсіди на тему кривди нашому народові. За його порадою я поїхав на Свято Героїв на могилу Січових Стрільців до села Пекуличів біля Перемишля. Про це свято я мусів йому звітувати в деталях: скільки там було людей, скільки польської поліції, як справно хтось виніс вінець і прапор на високий хрест на могилі, як публіка створила оборонне коло і не допустила до його арешту, як він блискавкою зліз із хреста й загубився між натовпом.
Того дня рано на всіх дорогах стояла польська поліція і не допускала до могили. Та прочани приходили на могилу полем і польовими дорогами. Свято мало велику національно-мобілізуючу силу.

***

Одного разу вліті 1939 року я пізнім вечором вертався з прогульки до свого мешкання. Тихенько відчинив фронтові двері досить вже старого єврейського будинку і так само тихо їх зачинив, щоб не збудити сусідів, також українців. І вже пустивсь іти сходами на перший поверх, як легенько скрипнули котрісь двері. Я задержавсь під сходами. Чоловік щось вовтузився біля однієї сходинки, щось звідтам витяг і пішов до кімнати.
Наступного дня, вдень, коли цей чоловік був на праці, я докладно оглянув сходи, відкрив одну дощину, знайшовши там якісь журнали і кілька листів. Листів я не відважився «позичати», лише забрав кілька журналів і друковані листівки. Я їх потайки із захопленням читав, а через три дні пішов тихенько вночі повернути назад до сховку. Я ще не справивсь, як якась рука зловила мене за комір, і чоловік силою втягнув мене до своєї кімнати. Там він засипав мене запитами. Коли я цей сховок знайшов, що з нього читав і кому про це розказав? Я його упевнив, що листів не читав, бо мав їх за приватні, а літературу прочитав із захопленням і хотів би її ще читати, і про це нікому не говорив, бо здаю собі справу, що таке розконспірування: це арешт і тюрма. Цей випадок я уважав своїм особистим щастям, бо він спричинивсь до того, що я багато скорше попав між тих найкращих з найкращих.
Багато місяців пізніше я довідався, що ця людина займала вищий організаційний пост, і моє відкриття поставило її перед дилемою. Всипа даної людини потягла б ланцюгову реакцію арештів у нашому терені. Йому лишалось або усунути мене і пустити кінці в воду, або підготувати мене і зактивізувати. Він вибрав друге. За деякий час мій сусід повідомив мене, що завтра, о четвертій годині, я маю стрінути когось на єврейському цвинтарі, радив, щоб я добре викув напам’ять Декалог, і подав мені кличку.
Якийсь чоловік приїхав на ровері на цвинтар і пішов до мене, читаючи по дорозі єврейські нагробники. Він виглядав на вчителя віком коло тридцяти років. Коли підійшов ближче, обізвавсь:
– Шукаю вуйка!
– А я вуйну! – відповів я.
Після того чоловік щиро привітавсь зі мною, і ми пішли у тихий безлюдний кут. Тут він почав мене питати, чи я направду готовий прийняти цей обов’язок. Чи здаю собі справу, що після приречення мушу виконати найбільш небезпечні накази, якщо такі одержу. Що на випадок арешту краще муки і смерть, як зрада друзів. Мені виступав піт на чолі, а він питав:
– Чи ви готові сьогодні до приречення? Може відкладемо?
– Готовий! – прошепотів я, проковтнувши слину в горлі.
Чоловік вийняв з кишені маленький старий молитовник, папірець з намальованим гарним тризубом і малу пістолю. Молитовник і тризубчик, з пістолею на них, він держав у лівій руці, а правою поклав мою ліву руку згори і казав повторяти за ним. Коли приречення скінчилося, він потиснув мені руку і побажав щастя на новій бурхливій революційній дорозі.
Людина на ровері поїхала у бік Сяну, а я – задуманий, поважний і дещо застрашений – пішов назад до містечка. По дорозі думаю: «Що я зробив? Я долучився до тих, які мають за собою арешти, тюрми, знущання, концентраки й шибениці, а я мрію про успіх у торгівлі, веселе товариство та дівчат. Де мені до них!».
Вкоротці сусід призначив мене до звена, де були ще два старші від мене хлопці з мого села Лубної.
До часу вибуху Другої світової війни я знав лише три особи, які належали до ОУН. Цією приналежністю я чувся дуже гордий, хоч часами мурашки лазили попід шкірою на згадку небезпечних наказів. Та вони прийшли згодом.

500.00₴Додати в кошик