Гарпер Джейн. Посуха. Уривок з роману

Гарпер Джейн
Посуха

Переклад з англ. Наталі Тисовської

Jane Harper
The Dry

ISBN 978-966-688-035-5
© «Нора-Друк», видання українською мовою, 2018

Пролог
На ферму смерть прийшла не вперше, а мухи ж не перебирають. Їм що туша, що труп — однаково.
Цього літа посуха забезпечила мухам широкий вибір.
Коли ківарські фермери націлювали рушниці на сухоребру худобу, мухи швидко обліплювали незмигні очі й липкі рани. Нема дощу — нема корму. А коли нема корму й маленьке містечко день у день плавиться під палюче-блакитним небом, доводиться приймати нелегкі рішення.
— Так не може тривати вічно, — казали фермери, а місяці збігали, і вже перевалило на другий рік. Фермери повторювали ці слова одне одному вголос, як мантру, а потім ще раз, пошепки, як молитву.
Але синоптики в Мельбурні так не думали. Вбрані в костюми і в співчуття, вони сиділи в своїх кабінетах
з кондиціонерами і майже щовечора о шостій між іншим повідомляли погоду. Офіційно найгірша посуха за останні сто років. Ці погодні умови мали назву, яку досі ніхто не навчився вимовляти. Ель-Ніньйо.
Бодай мухи раділи. Але того дня знахідки їм трапилися незвичні. Менші за розмірами, з гладенькою шкірою.
Хоча яка різниця? Головне в них таке саме. Скляні очі. Вологі рани.
На галявині тіло було найсвіжіше. Два інші, в будинку, мухи відшукали не одразу, хоча вхідні двері погойдувалися, гостинно відчинені. Ті мухи, які не зупинилися біля першої жертви, в коридорі, а полетіли далі, отримали ще одну, у спальні. Це тіло було менше, зате й конкуренція тут нижча.
Першими опинившись на місці злочину, мухи задоволено роїлися у спекотному повітрі, а чорна кров збиралася в калюжі на кахлях і на килимі. Надворі на мотузках непорушно висіла білизна, пересохла й закоржавіла на сонці. На брукованій стежці валявся покинутий дитячий самокат. У радіусі кілометра від ферми билося одне-єдине людське серце.
Отож ніхто не відреагував, коли в глибині будинку заплакало немовля.

Розділ перший
Навіть тим, хто в церкві з’являється хіба що на Різдво, було ясно, що на поминальну службу зійшлося людей
більше, ніж може тут поміститися. На вході вже зібрався сіро-чорний затор, коли у хмарі куряви й сухого листя під’їхав Аарон Фок.
Місцеві мешканці, що дуже хотіли зайняти сидячі місця, водночас намагаючись цього не показувати,
штовхалися під дверима, в які потихеньку вливався натовп. На тому боці вулиці кружляли ЗМІ.
Припаркувавши свій седан поряд з таким самим немолодим пікапом, Фок заглушив мотор. Кондиціонер затихнув, і салон миттєво почав нагріватися. Фок дозволив собі посидіти мить, роздивляючись людей, хоча куди вже зволікати. Цілу дорогу з Мельбурна він і так ледве плівся, розтягнувши п’ятигодинну поїздку більш як на шість годин. Зрадівши, що ніде не видно знайомих облич, він вийшов з машини.
Його, мов ковдра, накрила спека пізнього пообіддя.
Рвучко відчинивши задні дверцята, Фок, обпікши руку, витягнув піджак. Трохи повагавшись, узяв із сидіння і капелюха. Брунатний полотняний капелюх, ширококрисий і цупкий, зовсім не пасував до жалобного вбрання. Але Фок, у якого шкіра півроку мала блакитний відтінок збираного молока, а півроку була вкрита нездоровим ластовинням, що викликало думки про рак, був готовий ризикнути порушити дрес-код.
Білошкірий від народження, з дуже світлим коротко стриженим волоссям і майже невидимими віями, Фок за
свої тридцять шість років частенько почувався так, наче австралійське сонце щось намагається йому сказати. Серед довгих тіней Мельбурна це повідомлення ігнорувати було легше, ніж у Ківарі, де тінь у дефіциті.
Фок озирнувся на дорогу, яка вела геть з міста, потім глянув на годинник. Похорон, поминки, переночувати — і назад. «Вісімнадцять годин», — підрахував він. Не більше. З цим твердим наміром він швидко рушив до людей, притримуючи рукою капелюха, якого шарпнув різкий порив гарячого вітру.
Церква всередині виявилася ще меншою, ніж йому пам’яталося. Стоячи пліч-о-пліч з незнайомцями, Фок дозволив затягнути себе в юрму парафіян. Помітивши під стіною вільне місце, він пірнув туди, втиснувшись поряд з фермером у бавовняній сорочці, яка туго напиналася на череві. Чоловік кивнув і знову перевів погляд уперед. На ліктях у нього Фок помітив заломи: донедавна рукава сорочки були закасані.
Скинувши капелюха, Фок непомітно обмахнувся. Не втримавшись, роззирнувся. Обличчя, які спершу здалися йому незнайомими, нарешті потрапили у фокус — і Фока накрив нелогічний подив через побачені зморшки, срібні нитки у волоссі, набрані кілограми.
Старший чоловік за два ряди від Фока зустрівся з ним поглядом — і вони, впізнавши один одного, обмінялися сумною усмішкою. Як же його звати? Фок спробував пригадати. Ніяк не міг зосередитися. Цей чоловік — колишній учитель. Фок уявив, як він стоїть перед класом, хоробро намагаючись зацікавити знудьгованих підлітків географією, або працею, або ще чимось, але пам’ять усе одно зраджувала.
Чоловік кивнув на свою лавку: мовляв, він може посунутися, одначе Фок увічливо похитав головою і знову
перевів погляд уперед. І за кращих часів він уникає пусто-порожніх балачок, а сьогоднішню подію, безсумнівно, від кращих часів відділяє мільйон жахливих миль.
Господи, яка ж маленька труна посередині! Між двох дорослих трун вона видавалася ще жалюгіднішою. Хоча куди вже гірше. Маленькі діточки з охайно зачесаним, прилизаним волоссячком тицяли в неї пальцями: «Татку, дивися. Скринька у футбольних кольорах». Старші діти, які вже розуміли, щó всередині, налякано мовчали, нервово вертілися у своїх шкільних формочках і тулилися до матерів.
На три труни дивилася згори збільшена родинна світлина — батьки і двоє дітей. Застиглі піксельні усмішки
були непомірно великі. Фок упізнав це фото: його показували в новинах. Багато показували.
Унизу квітами, в національних кольорах, були викладені імена загиблих. Люк. Карен. Біллі.
Фок задивився на Люкову світлину. В густій чорній чуприні подекуди майнула сивина, але й досі Люк був
у значно кращій формі, ніж більшість чоловіків після тридцяти п’ятьох років. Обличчя трохи постаріло порівняно з тим, яким Фок його пам’ятав, але ж і минуло вже майже п’ять років. Проте ні самовпевнена усмішка, ні хитруватий погляд очей не змінилися. «Яким був, таким і лишився», — майнуло в голові. Але три труни свідчили про протилежне.
— От же ж трагедія, — ні сіло ні впало заговорив фермер поряд з Фоком. Він стояв, схрестивши руки й упер-
шись кулаками собі під пахви.
— Так, — озвався Фок.
— Ви добре їх знали?
— Не дуже. Тільки Люка… — почав Фок — і цілу запаморочливу хвилю не міг дібрати слова, щоб описати
чоловіка в найбільшій труні. Рився в пам’яті, але на гадку спадали тільки газетні кліше. — Батька, — зрештою закінчив він. — У дитинстві ми дружили.
— Та я знаю, хто такий Люк Гедлер.
— Тепер, здається, всі знають.
— Ви тут досі живете, ні? — переступив фермер з ноги на ногу й уперше зупинив погляд прямо на Фокові.
— Ні. Давно вже не живу.
— Ясно. Але в мене таке відчуття, наче я вас десь бачив, — нахмурився фермер, силкуючись пригадати. —
Гей, а ви не з тих нікчемних тележурналістів, ні?
— Ні. Я з поліції. З Мельбурна.
— Та невже? Вам, хлопці, давно пора почати розслідування проти уряду, який довів до такого, — кивнув
чоловік на Люкове тіло, що лежало поряд з тілами його дружини й шестирічного сина. — Ми тут намагаємося нагодувати країну, сто років уже такої жахливої сухоти не було, а уряд зібрався скорочувати дотації. Як так подумати, цього сердешного покидька можна зрозуміти.
Це ж бісо…
Він затнувся. Обвів поглядом церкву.
— Це ж просто ганьба, ось що це таке.
Фок не відповів, і вони двоє замислилися над некомпетентністю Канберри. Потенційних винуватців загибелі родини Гедлерів уже добряче пошмагали на сторінках газет.
— То ви приїхали розслідувати? — кивнув чоловік на труни.
— Ні. Просто як друг, — озвався Фок. — Не думаю я, що тут є що розслідувати.
Знав він, як і всі інші, тільки те, що почув у новинах.
З новин картина здавалася ясною. Рушниця належала Люкові. Пізніше її знайшли біля його тіла: цівка була застромлена у те, що лишилося від його рота.
— Либонь, ваша правда, — мовив фермер. — Я просто подумав, якщо ви були друзями…
— Та я й не в тому підрозділі. Федеральна служба. Фінансовий моніторинг.
— Мені це ні про що не говорить, друже.
— Це означає, що я відстежую гроші. Якщо раптом сума з кількома нулями опиняється не там, де потрібно.
Відмивання коштів, розтрата — отакі речі.
Чоловік щось відповів, але Фок не розчув. Його погляд перемістився з трун на жалобників у першому ряду,
зарезервованому для рідних. Вони сидітимуть попереду друзів і сусідів, які, витріщаючись їм у потилиці, дякуватимуть Богові, що не потрапили на їхнє місце.
Минуло двадцять років, а Фок миттю впізнав Люкового батька. Джері Гедлер посірів з обличчя. Очі глибоко ввалилися. Він слухняно всівся на своє місце в першому ряду, одначе голову відвернув. Ігноруючи заплакану дружину, яка сиділа поряд, і три дерев’яні ящики, що прихистили рештки його сина, невістки й онука, він дивився прямо на Фока.
У глибині церкви з динаміків залунали перші музичні ноти. Починалася панахида. Джері легенько кивнув, і Фок мимовільно запхав руку в кишеню. Намацав листа, якого знайшов у себе на столі два дні тому. Сім слів, написаних незграбною рукою Джері Гедлера:
«Люк брехав. Ти брехав. Приїзди на похорон».
Фок відвів очі перший.
*
Важко було дивитися на світлини. Вони спалахували на екрані в центрі церкви, невблаганно змінюючи одна одну.
Люк-футболіст, якому ще й десятьох не виповнилося, святкує перемогу; маленька Карен на поні перестрибує
загорожу. Було щось гротескове у застиглих усмішках, і Фок знав, що не він один відводить очі.
Фото знову перемінилося — і Фок з подивом упізнав себе. На нього дивився розмитий відбиток його власного
одинадцятирічного обличчя. Вони з Люком стояли пліч-о-пліч, до пояса голі, з розтуленими ротами, демонструючи на вудці маленьку рибку. Вони здавалися щасливими.
Фок спробував пригадати, коли була зроблена ця світлина. І не зміг.
Слайди все прокручувалися. Ось на фото Люк, потім Карен — обоє нескінченно всміхаються, а далі знову
Фок. Цього разу в нього стислося у грудях. А з тихенького мурмотіння, яке прокотилося в юрмі, він зрозумів, що не його одного вразила ця світлина.
Він, тільки молодший, стояв разом з Люком; обоє цибаті, прищаві. Вони знову всміхалися, але тут були не самі. Люкова рука притискала за тоненьку підліткову талію дівчину з білявим янгольським волоссям. Фокова рука значно обережніше лежала на плечах іншої дівчини: карі очі, довгі чорні коси.
Фок не міг повірити, що це фото також опинилося на екрані. Він метнув погляд на Джері Гедлера, який дивився прямо вперед, зціпивши зуби. Відчув, як фермер поряд з ним переступив з ноги на ногу, навмисно на півкроку відсуваючись. Запізніло збагнув, подумав Фок.
Він примусив себе спрямувати погляд на світлину. На четвірку. На дівчину біля нього. Дивився їй прямо в очі, поки вони не зникли з екрана. Фок пам’ятав, коли була зроблена ця світлина. Якось по обіді, наприкінці довгого літа. Гарний був день. І це була одна з останніх світлин четвірки. За два місяці по тому кароока дівчина померла.
«Люк брехав. Ти брехав».
Фок цілу хвилину не відривав погляду від підлоги.
А коли знову звів очі, слайди продовжували прокручуватися, і тепер з екрана натягнуто всміхалися Люк і Карен у день свого весілля. Фока також запрошували. Він спробував пригадати, якою відмовкою скористався, щоб не приїздити. Швидше за все, сказав, що працює.
Почали з’являтися перші світлини Біллі. Немовля з червоним личком, перволіток з густим волоссям. Уже
тоді він був схожий на тата. Ось він стоїть у шортиках біля ялинки. Ось уся родина перебралася на монстрів, навколо широких усмішок на розмальованих обличчях лущиться фарба. Ось перестрибуємо кілька років — і трохи старша Карен притискає до грудей ще одне немовля.
Шарлотта. Щасливиця. Її ім’я не довелося викладати квітами. Немов щось відчувши, тринадцятимісячна Шарлотта в першому ряду захникала на колінах у бабусі. Однією рукою Барб Гедлер міцніше пригорнула її до грудей, заколисуючи в нервовому ритмі. Другою рукою притисла до обличчя серветку.
Фок не розумівся на немовлятах, тож гадки не мав, чи могла Шарлотта впізнати матір на екрані. А може,
її обурив той факт, що її також включили в поминальні світлини, хоча вона дуже навіть жива. Доведеться
звикати, подумав Фок. Вибору немає. Куди сховатися дитині, чия доля — зростати з ярликом «єдина
заціліла».
Розтанули останні музичні акорди, й у ніяковій тиші на екрані промайнули фінальні фото. Хтось увімкнув
світло, й рядами пролетіло загальне полегшення. Поки опасистий священик долав дві сходинки до аналоя, Фок знову втупився в жахливі труни. Думав про карооку дівчину і про брехню, вигадану й узгоджену двадцять років тому, коли у венах у нього вирував страх і підліткові гормони.
«Люк брехав. Ти брехав».
Чи не привела пряма дорога від того рішення просто до сьогоднішніх подій? Питання боліло, як синець.
Якась старша жінка з присутніх, відвівши погляд від екрана, зупинила очі на Фокові. Фок не був з нею знайомий, але вона з увічливості автоматично кивнула, впізнавши його. Фок відвів очі. Коли ж знову подивився в тому напрямку, жінка й досі дивилася. Зненацька брови її нахмурилися, й вона обернулася до своєї літньої сусідки.
Фокові не треба було читати по губах, щоб здогадатися, про що вони шепочуться.
«Малий Фок повернувся».
Сусідка на мить метнула погляд на його обличчя, але одразу ж відвела. Легеньким кивком вона підтвердила
приятельчині підозри. Нахилившись до своєї сусідки з іншого боку, вона щось їй шепнула. Фок відчув у грудях неприємну важкість. Глянув на годинник. Ще сімнадцять годин. А потім він поїде геть. Знову. Слава Богу.

150.00 135.00 Додати у кошик