Еґгольм Ельсебет. Коли ніч запалює зірки. Уривок з роману

Еґгольм Ельсебет
Коли ніч запалює зірки. Роман. / Ельсебет Еґгольм ; пер. з данської Н. Іваничук. — Київ : Нора-Друк, 2022. — 352 с.
ISBN 978-966-688-090-4 (палітурка)
ISBN 978-966-688-091-1 (e-pub)

Elsebeth EGHOLM
SOM NATTEN KENDER STJERNERNE
Roman

270.00Додати у кошик

Малу — талановита піаністка, одружена з успішним імпресаріо, який керує її професійною кар’єрою. Однак того дня, коли помирає її мати, вона втрачає пристрасть до музики і радість від неї. Розчищаючи квартиру матері, Малу з сестрою знаходять старий запис Шопена у виконанні французької піаністки Софі Косто. Музика чарівна, а піаністка на обкладинці платівки дивовижно схожа на Малу, котра вирішує довідатися, хто ж ця таємнича жінка. Пошуки приводять її до Меца у Франції. Незабаром вона дізнається, що Софі Косто була її бабусею, яка загинула під час Другої світової війни і про яку ходили чутки, нібито вона працювала на німців під час окупації Меца. Малу спустошена цією інформацією, але хоче дійти до кінця в своїх пошуках і дізнатися всю правду про Софі і про минуле своєї матері.

© Elsebeth Egholm and JP/Politikens Hus A/S 2020 in agreement with Politiken Literary Agency
© Наталія Іваничук, переклад українською, 2022.
© Нора-Друк, видання українською мовою, 2022

I

1

Come on baby light my fire… come and set the night on fire… [1]

Гітара здається продовженням його руки. Щось є у ній таке, що змушує забути. Чи радше пам’ятати, що треба забути.
Він обводить поглядом залу, Аріель у той час гатить по басах, а нога Джої на великій педалі ударників стрясає подіумом. Клер і Жанна вигойдують стегнами; у тугих блискучих шортиках, топах і високих білих чобітках вони схожі на забамбурених мажореток. Дівчата підспівують, на них тримається увесь виступ. Особливо на Клер. Він перехоплює її погляд.

Come on baby light my fire…

Він не вміє співати. Та однаково співає. Він не вміє грати на гітарі, та все ж грає. Щось є у цьому дійстві, що спонукає його вірити, ніби він може. Щось у погляді Клер. Щось у гнучкому тілі на танцмайданчику перед ним, у гойдливих грудях дівчат, у їхніх стегнах і голівках, у тому, як вони метляють довгим волоссям; у тому, як вони вимахують руками, вимальовуючи в повітрі візерунки; у ритмічному вистукуванні ногами. Це схоже на якийсь великий організм, який дихає у такт гупанню басів.
Тут, у вируванні музики, все інше здається далеким і нетутешнім. Фантін і Сусанна й останній тривожний поворот подій лякають його. І ще трохи раніше, за день до біди. Вагітна Шарбат з великим животом граційно вигойдує руками, стоячи в проймі дверей; пекуче відчуття в усьому тілі; кров на жовтих уламках розваленої стіни й блакитне конфетті на уніформі Джека. Все кудись витіснилося, сховалось у найдальшому закутку його свідомості.
Він підносить до губ мікрофон.

Try now we can only loose
And our love becomes a funeral pyre. [2]

Біль зник. У нього є руки й ноги, у нього є серце, яке б’ється, він дихає разом з публікою і з Клер. Саме тому стоїть тут. Лише музика може примусити його пам’ятати, як треба забувати. Абстрагуючись від пульсуючої стіни й клубів пилюки, від очей Фантін тієї миті, коли лікар встромляє голку, він відчуває недоречну жагу. В паху пече вогнем. Наче полум’я враз охоплює тіло.

Come on baby light my fire. Come and set the night on fire.

Потім вони сидять у закамарку бару, п’ють пиво. Всі збуджені від успішного виступу, танцюристів і музики.
— Залишишся? — питає Клер.
Він відчуває крізь одяг її шкіру, коли вона притуляється до нього. За інших обставин це було б цілком природним. Але саме сьогодні все геть інакше.
— Мушу встигнути на потяг.
Вона дивиться на нього. Її шия досі спітніла після запальних танців на подіумі. Здається, у ямці під шиєю, наче в соляному озерці, блищить крапля поту. Зволожіле волосся спадає на обличчя, коли вона тягнеться рукою по пиво.
— Як Фантін? — питає вона.
— Кладуть у лікарню.
— Так серйозно? Я думала, що все вже налагодилося.
Він крутить і мне в руках бляшанку.
— Лише обстеження. Нема чого хвилюватись.
А сам добре чує хвилювання у своєму голосі.
Джої перекидає йому холодну бляшанку з пивом, він ловить однією рукою. Клапан клацає, коли він її відкриває. П’є, приклавши холодний метал до губ.
— Крута публіка!
Джої піднімає свою бляшанку вгору — будьмо!
— Awesome [3],— промовляє Клер, а Жанна киває, посмикуючи себе за пасмо волосся.
— Залишаєшся з нами? — питає його Джої.
Він знову каже, що йому треба встигнути на потяг. Він іще трохи посидить з компанією. Голоси, сміх і розслаблення після концерту огортають мовби захисною оболонкою те місце, де мала б бути його душа, якби він вірив у її існування. Потім він устає, ставить недопите пиво на стіл, цілує Клер у щоку.
— Побачимося завтра, бейбі?
Вона киває і всміхається. З нею легко. Вона має інших коханців, йому нема про що турбуватися. Він підхоплює свою куртку.
— Au revoir [4],— чується навздогін.
Він махає рукою, не обертаючись, перекидає куртку через плече, натискає на клямку дверей і ще чує за спиною прощальні слова друзів.
— So long! Hasta la vista [5]!
Він простує вулицями міста до залізничної станції. У його грудях іще не вщухло радісне збудження від вдалого виступу. Ніяких гонорарів, звісно. Своїми гітами могли б гребти гроші лопатою, але ж вони співають не заради грошей.
На вокзалі Ґар де л’Ест він купує в автоматі квиток. До прибуття потяга ще чверть години. І тоді він вчиняє таке, чого не робив уже давно. Відколи був тут востаннє з Фантін і Сусанною, коли Фантін ходила до ще якогось дорогого медичного світила, а він шукав, чим би її потішити й розрадити.
Він заходить у крамницю «Маркс & Спенсер», роздумуючи, що? станеться з її бізнесом після брекситу. Біля прилавка купує два пакетики цукерок асорті. Один — для Фантін. Доки дійшов до 26-го перону, сам з’їв пів пакетика. Потяг, схожий на срібну рибину, яка дедалі збільшується в розмірах, викочується з темряви до юрмища пасажирів.

2

— Де твоя обручка?
Вони стоять голі, як завжди перед відходом до сну. Вона із зубною щіткою в роті перехоплює погляд Гольґера у дзеркалі ванної. Він дивиться на її палець, на якому видніється світлий слід від обручки.
— Я її знімаю, коли граю, — каже вона, не виймаючи щітки з рота.
Він більше не озивається, мовчки витискає зубну пасту на свою електричну щітку. Починає чистити зуби. Дзижчання щітки майже заглушує її нечисте сумління. Він віддає перевагу електричній силі, вона — механічній. І пастою користуються різною. З них двох лише один має на руці обручку.
— Певно, лежить на роялі, — перекрикує вона дзижчання його щітки.
Вона знає, що мусить бути обережною. Він надто гостро пам’ятає біль, пережитий півроку тому, коли вони відзначали третю річницю одруження. У дзеркалі їй видно, що він дуже посивів, темного волосся стало значно менше, і, хоч він і далі добре тримається, вікова різниця між ними стає дедалі виразнішою.
Тому, почистивши зуби, вона спускається вниз по обручку, яка й справді лежить на роялі. Натягує її на палець і на мить завмирає, думаючи про ті часи, коли ні про яку обручку ще й не мріяла. Але це було так давно, що вона того майже не пам’ятає.
***
За вікном спальні шаленіє вітер. У темряві видно силует плакучої берези й розгойдане віття. Монотонний шум зазвичай швидко присипляє її, однак не цього вечора. У голові звучить оркестр, перший розлогий пасаж фортепіанного концерту мі мінор Шопена. Ллється музика; тема переходить туди й сюди — від скрипок до віолончелей і навпаки; то зростає до крещендо, то знову стишується, і нема у ній супокою. Диригент обертається до неї, подає непомітний знак.
Вона грає перші акорди, виклавши руки на ковдру. Грає соло, а потім знову вступає оркестр. Вона грає свою тему, печальну ніжну тему; звуки дзюркотять, мов кришталево чисті струмочки. Її руки шугають білосніжною пошивкою ковдри.
Гольґер прикриває долонею її руку.
— Все буде добре.
Її руки завмирають.
— Думаєш?
— Не сумніваюся.
— Дуже переживаю за відгуки в пресі.
— Не варто хвилюватись. Я певен, що Карл Шумахер напише приголомшливий відгук у «Зюддойче Цайтунґ».
Вона мне рукою ковдру.
— А якщо ні?
Він нахиляється і цілує її у щоку.
— Напише! А в музичних колах усі читають його писанину. І покотиться хвиля пропозицій з-за кордону.
Він шепоче це їй на вухо, і голос його такий задоволений, як тоді, коли все відбувається за його волею. Однак вона почувається полонянкою у цьому ліжку й сама не знає, чому. Ковдра важко налягає на груди, музика не звільняє голову, дуднить десь глибоко, в потилиці. Подих Гольґера обпікає шкіру.
— Певний, що він прийде?
Він стискає її руку, аж обручка впивається у шкіру.
— Ніколи і ні в чому не можна мати абсолютної певності, але мій інформатор підтвердив.
У голосі раптом звучить пафос.
— Це — наш шанс, Малу!
Наш… Слово ледь вібрує всередині.
— Ти занадто нервуєш, — він гладить її руку. — Так не годиться…
Він добре знає її натуру, вона змушена це визнати. Все життя вона почувалася невпевненою в собі. Через це її постійно нудило перед концертом. Єдиний порятунок — вправлятися, вправлятися, вправлятися.
— Намагатимуся пам’ятати твою пораду, коли блюватиму за п’ять хвилин до початку, — каже вона, сподіваючись, що він вловить самоіронію в її словах.
— Ходи до мене…
Він притягує її до себе. Його руки ковзають її тілом, його губи притискаються до її губ. Вона знає, що буде далі, хоча можливі й варіації, і намагається, як може, піддаватися йому. Вона знає, що спершу він поволі збуджуватиметься, а потім темп наростатиме. Вона знає, що все завершиться бурхливою еякуляцією, і сподівається, що від знемоги вони заснуть.
Вони віднаходять спільний ритм, однак відгомін шопенівського концерту зависає десь у мозку, а пальці далі безгучно грають на його спині й сідницях. Мелодію веде то права, то ліва рука, то знову права — плавним, безперервним потоком. Але він цього не зауважує.
Та потім і вона стихає. Якийсь час існує лише ритм. Урешті він захоплює і її, пальці впиваються у його спину, а музика уривається окремішними чорними краплями, які скрапують у повітрі.
***
Після сніданку вона сходить униз повправлятися. Година розігріву гамами й терціями та іншими вправами для пальців, а тоді переходить до першої частини концерту. Не можна сказати, що вона не засвоїла програму. Засвоїла. Але певність — відносна величина: завжди можна заграти краще. Або гірше… Несподівано вправляння може й нашкодити, раптом починаєш збиватися на найпростіших пасажах — отоді ліпше зробити паузу. Та поки що все гаразд.
Вона виконує важкі пасажі всіма можливими способами, щоб пальці звикли до них. Подекуди нарощує темп, подекуди грає надміру повільно, піднімаючи кожний палець, щоб він ударяв по клавіші у ту ж частку секунди, як підніметься вгору наступний.
Вона не помічає появи Гольґера. Той стоїть на порозі кімнати, зібрався в офіс на роботу, в руках — ключі від авта. Гольґер дзеленькає ключами, і той звук б’є їй по нервах.
— Може, досить уже грати?
Він кладе ключі в кишеню. Зверхній вигляд, який її дратує. Вона ніби відчитує з його виразу обличчя: до концерту два дні, а вона ж така непередбачувана.
— Мрію, що одного дня ти заграєш Третій фортепіанний концерт Рахманінова, — каже він. — Бралася вже за нього?
В душі ворухнулося нечисте сумління. Гольґер подарував їй ноти на день народження.
— Він занадто важкий. Під силу світовим знаменитостям, а мені до них далеко.
— Та облиш! Він фантастичний! — каже Гольґер і додає з усмішкою: — Послухай старого імпресаріо! Публіка потребує яскравих вражень за свої гроші.
— Шопена теж люблять.
Гольґер неохоче киває.
— Однак Рахманінов тебе прославить.
— Так, якщо добре заграю, а не зламаю собі на ньому шию.
Однак Гольґер упевнений у своїй правоті і вважає, що вона таки повинна спробувати. За свою тридцятилітню кар’єру імпресаріо він знає, чого хоче публіка.
— Це фантастичний концерт, — повторює він.
Звісно, вона з ним згодна. Вона перебирає стос нот на роялі, кивком підкликає його до себе. Програє каданс у першій частині концерту, показує йому нотний стан.
— Ось поглянь. Треба мати руку Горовіца, щоб узяти ці акорди.
— Ти запросто можеш взяти дециму, — каже Гольґер, який нахапався базових термінів, але сам не пішов далі школярського твору «Для Елізи».
Вона згортає ноти.
— Це станеться ще не скоро, — відповідає вона.
І тієї миті її охоплює відчуття дежавю. Таке вже бувало й раніше. Він, який прагне віртуозності, і вона, яка усвідомлює свої межі. Вона враз розуміє, що її життя — довга вервечка повторів, авторитетів, від яких вона не годна звільнитися. Вона поправляє йому краватку й цілує у щоку.
— Але я спробую, обіцяю.
Він буркоче щось нерозбірливе й теж цілує її. Колись їхні поцілунки були пристрасними, думає вона. Вона вже й не знає, коли з’явилося оте відчуття буднів, усталене й непорушне, як тост з маслом і зварена в кавоварці кава. Вона вже й не певна, чи не бракує їй пристрасті.
Він рушає до дверей, але цієї миті на стосику нот вібрує її телефон.
— Зачекай! — просить вона. — Це може бути щось важливе.
Дзвінок з незнайомого номера.
— Марі-Луїсе Бек.
— Вас турбують з реанімаційного відділення клініки Скайбі, — каже в слухавці жіночий голос. — Ви донька Аґнес Даніельсен?
Її серце раптом починає шалено битися в грудях.
— Так. Що трапилося?
— Ваша мати у нас в лікарні. Її сусід викликав швидку. Він знайшов її у ванній.
Долоня Гольґера лягає їй на плече.
— Вона при свідомості?!
— Так. Хоче вас бачити.
Вона накриває вільною рукою долоню Гольґера: тепле відчуття дотику, але серце стугонить уже не біля нього.
— Я зараз приїду. Буду за півгодини.
***
Гостре повітря колько впинається у шкіру. Малу їде велосипедом до лікарні, не помічає ні інших велосипедистів, ні автомобілів, ні світлофорів, автобусів і трамваїв — нічого. В душі — хаос. Надто повільно пересуватися велосипедом, надто довго чекати на червоному світлі світлофора. Думки в голові шугають швидше, ніж вона може за ними простежити, хвилями накочується паніка.
Їй бракує Улли. Звісно, треба їй повідомити, що сталося, але зараз, у гострій ситуації, все лягає на неї. Такий уже розподіл обов’язків. Улла страшенно далеко в усіх сенсах.
До нового відділення швидкої допомоги значно далі, ніж вона думала. Нарешті добирається, мокра, наче з сауни, спітніле волосся липне до потилиці. Перед головним входом до травматології метушня, швидкі під’їжджають одна за одною, з них виходять постраждалі, кульгають у приймальний покій. У фойє стоять візки для транспортування хворих, їх можна вільно брати за потреби. У переповненій почекальні вона завважує чоловіка із заплаканою дитиною на руках і підлітка в забрудненій травою футбольній формі, який притискає до себе руку.
Малу підходить до рецепції, де сидять двоє чергових з навушниками. Позаду неї парамедики завозять ноші. Пацієнт — літній чоловік із закривавленим обличчям — лежить загорнений у ковдру. Його везуть далі.
— Я шукаю свою матір. Аґнес Даніельсен.
— Маєте її ідентифікаційний номер?
Цифри плавають у голові, як ноти, що втекли з нотного стану.
— 17-04-35… е-е…
Пригадує лише дату народження.
— Ідіть услід за парамедиками. Остання палата ліворуч. Номер 262, — каже жінка за стійкою, показуючи рукою на коридор.

Її мати лежить з трубочками в носі, до правої руки підключена крапельниця, на вказівному пальці — кліпса, на моніторі над ліжком світиться червоним цифра 96. Така змаліла. Побачивши Малу, ледь усміхається кутиком губ.
— Підлога була слизька, — каже вона пошерхлим голосом і додає: — Мені так пересохло в роті…
Малу бере зі столика поруч склянку води з трубочкою, подає матері.
— Вони зробили рентген, — каже мати, відпивши трохи зі склянки.
Малу підсуває стілець, сідає, бере мамину руку, таку несхожу на її власну, та вона й ніколи не була схожою. Малу пригадувала мамині руки, коли вона сама ще була маленькою, як вони розчісували її й заплітали косу, що важким, тугим батогом спадала на спину; як навмисне чи мимоволі, залежно від настрою того дня, смикали її за волосся. Тепер руки постаріли, стали зморшкуватими, вкрилися пігментними плямами. Малу ніколи раніше цього не помічала.
— Мені прикро бути тобі тягарем, — промовила мати, котра ніколи не мала звички просити за щось вибачення.
— Ти не тягар. Тобі дуже боляче?
— У тебе ж завтра концерт, так?
— Тим не переймайся. Вони давали тобі знеболювальне?
Мати уважно дивиться на неї.
— Тобі треба зосередитися на концерті. Як звати того музичного оглядача, який має приїхати на твій виступ?
— Карл Шумахер із «Зюддойче цайтунґ».
— О, той! — мати закочує очі. — Хай би поставився до тебе прихильно! Це Гольґер його вмовив приїхати?
Малу воліла б, щоб знаменитість приїхав до неї з власної волі, щоб чутки про її неперевершену гру сягнули через кордони й дійшли до нього. Але це, на жаль, не зовсім так.
— Гольґер вважає, що його відгук відкриє мені шлях у ширший світ, — каже Малу й відразу шкодує про свої слова.
Мати невдоволено стискає губи.
— О, так, йому хотілось би, щоб увесь світ упав до ніг його гуски, яка нестиме золоті яйця.
— Скажи ліпше, як тобі? — урвала її Малу.
— Мені б теж хотілося, але в житті бувають не лише овації, — умисне проігнорувала запитання мати.
— Я не це мала на увазі. Як ти почуваєшся?
Мати мне ковдру. З коридору долинають голоси, спершу крещендо, коли наближаються, потім — дімінуендо, коли віддаляються. Десь дзвонить дзвоник.
— Я часто замислювалася, чи вважала ти коли-небудь, що все оте варте твоїх зусиль, — промовляє мати з безневинним поглядом, у якому невинністю навіть не пахне.
Звуки з коридору тиснуть на барабанні перетинки. Малу переводить погляд на апаратуру й трубки над ліжком і на червоний шнурок, за який можна смикнути, якщо знадобиться допомога медперсоналу.
— Чому б нам не змінити тему?
Але мати вперта.
— Щоб не було запізно. Щоб потім не кусати собі лікті.
— Мамо, я… — Малу дивиться на спокусливу червону мотузку. — Це ж ти занедужала. Це тобі зле. Не мені.
Хай би хоч хтось прийшов. Лікар чи медсестра. Чи прибиральниця.
— Ота боротьба, через яку ти пройшла, — говорить мати кудись у порожнечу. — Безконечні години за фортепіано.
— Все нормально. Я ж сама собі обрала таке життя.
— Ти його домоглася. Сподіваюся, ти пам’ятаєш, як я тебе відмовляла?
Малу пам’ятала не лише це.
— Ти щось вживала від болю? — знову питає Малу.
— Ще підлітком ти завжди блювала перед концертом. Пригадуєш?
У палаті висить рівномірне гудіння. Здається, ніби кожної миті щось може вибухнути.
— Ти вже й тоді була худющою, шкіра й кістки. Але ж хотіла… Ота твоя затятість… І я тебе відпустила, вважала, що лише так правильно.
Малу не пам’ятала того часу в материній інтерпретації. Пригадувала, як потайки займалася музикою, як рано навчилася грати безгучно, як вивчала п’єси напам’ять, «граючи» на обідньому столі чи вечорами на ковдрі, коли в спальні вимикали світло.
Вона завважує маленьку пластянку з піґулками на нічному столику.
— Мабуть, час випити ліки?
— Так, але я не хочу задурманювати голову, — губи матері стискаються у вузьку риску. — Ти була ненаситна у своїй грі. А як з усім іншим у твоєму житті?..
— Що ти маєш на увазі? Чим іншим?
Малу сподівається на усмішку, але марно.
— Мати завжди бажає своїй дитині ліпшого життя, ніж випало на долю їй самій.
— Я ж маю Гольґера.
— О, Гольґера, звісно…
Материна рука змахує у повітрі, наче відганяє невидиму муху. В погляді, попри постійний біль, весь час проглядає якась залізна несхитність.
— А ти коли-небудь замислювалася, що твоє нервування перед концертом ніяк не пов’язане з музикою?
— З чим же тоді?
Тієї миті двері прочиняються, до палати заходить молодик у білому одязі. Малу читає його ім’я на бейджику: черговий лікар Мартін Гансен.
— Маємо результат рентгену, Аґнес, — каже він м’яким голосом. — У вас перелом кульшового суглоба. Потрібна негайна операція.
Мати простягає до неї руку.
— Я старалася задля тебе, як могла. Повір мені…

270.00Додати у кошик


[1] Давай, дитино, запали мій вогонь… прийди і підпали ніч… (англ.)

[2] Спробуймо зараз – і можемо тільки втратити,
І наша любов стане похоронним багаттям (англ.).

[3] Чудово (англ.).

[4] До побачення (франц.)

[5] Бувай! До побачення! (англ., ісп.)