Їлмаз Кемаль. Елефтерія зі Стамбула. Уривок з роману

Їлмаз Кемаль
Елефтерія зі Стамбула. Роман / Кемаль Їлмаз ; пер. з турец. Людмила Глава. — Київ : Нора-Друк, 2023. —192 с.
ISBN 978-966-688-096-6 (палітурка)
ISBN 978-966-688-097-3 (epub)

Kemal Yılmaz
İstanbullu Elefteria

Мало кому випадає пережити таке велике кохання, про яке оповідатимуть із покоління в покоління, яке перетвориться на легенду. Але що станеться, якщо покохають одне одного турок і грекиня у такому величному та багатому на історію місті, як Стамбул, ніби створеному для того, щоб у ньому закохувались?
Історія Елефтерії зі Стамбула — це історія кохання, яка розпочалася до трагічних подій 6-7 вересня 1955 року і це кохання не згасло після того, як було перегорнуто сторінку, на якій закарбовано жахіття тих вересневих днів.
Кемаль Їлмаз вражає поціновувачів літератури своїми оповідями. А історія Елефтерії зі Стамбула ще раз підтверджує силу його слова та майстерність пера.

Copyright © 2018 Tohum Yayıncılık Turizm Reklam ve Sağlık Hizmetleri San. Tic. Ltd. Şti, All rights reserved.
© Людмила Глава, переклад з турецької мови, 2023.
© Олена Шум, обкладинка, 2023.
© Нора-Друк, видання українською мовою, 2023.

250.00Додати у кошик


Є «маленькі», геть непримітні, пересічні люди,
які розлучилися з коханими та зазнали великого горя,
чия душа щоденно квилить у тузі за батьківщиною,
а їхнє життя і маленький світ докорінно змінилися
через амбітні забаганки «великих» людей…
Відомо, що кожна людина має свою долю.
Шкода, що в історії про них не напишуть!

Афіни
25 липня 1989 року

У липневу спеку мармурові надгробки на першому афінському цвинтарі Прото Некротафіо засліплюють очі… Вулиця Анапафсеос (Спокою), розташована позаду відомого храму Зевса — храму культури Афін та давньогрецької цивілізації, — завжди в містичній тиші супроводжує тих, хто вирушає в останню мандрівку, до самого цвинтаря. Наприкінці вулиці ви помітите вхід. З моменту відкриття Прото Некротафіо у 1837 році на цьому цвинтарі спочивають вічним сном відомі люди, отож коли ви ввійдете через велику браму-склепіння, опинитеся посеред площі і раптом вас охопить відчуття, ніби прогулюєтесь у музеї просто неба, де на огляд виставлено старовинні витвори. Велику відкриту місцину прикрашають дві священні будівлі, однією з яких є церква Святого Лазаря; а прямісінько навпроти неї доволі широка дорога поведе вас у саму глиб кладовища. Коли дістанетеся центральної алеї, ваша дорога проляже в тіні сосон та вічнозелених кипарисів, які звично бачити на кожному цвинтарі. Невеликі доріжки праворуч та ліворуч схожі на вулички, що виходять на центральну алею. Кожен надгробок, на який із захопленням мимоволі падає око, розповість вам про соціальний статус покійного, чий вічний сон він охороняє. Статуї на могилах за майстерністю виконання — кожна сама по собі окремий витвір мистецтва, а більшість — це роботи відомих скульпторів.

У найспекотніший літній місяць сонячні промені відбиваються від мармурових плит і стомлюють очі, а під кожною з них приховані такі різні історії… Якісь із них отримали завершення, деякі так і лишилися недописаними або перебувають під надійною охороною своїх сплячих господарів — це бібліотека історій, про які ніколи й ніхто вже не довідається… Це місце, де ви відчуваєте, ніби цілий натовп вам оповідає геть усе про своє буття, не промовляючи ані слова. Кожен камінь розкаже про все, що було за життя. Несвідомо очі зупиняться спершу на даті народження, а потім ковзнуть до рядка з записом про смерть. Ніби на змаганні, очі так і біжать, щоб хоч мигцем прочитати написи, які увічнили похованих. Потрапляючи сюди, ви підсвідомо починаєте рахувати, скільки вам років. Ті надгробки, на яких вказано, що особа під ним прожила довгий вік, заспокоюють, і ви одразу питаєте себе, що на своєму віку бачив небіжчик і хто супроводжував його в житті. Є чимало тих, хто потрапив сюди на самому злеті, у прекрасних молодих літах… І тієї ж миті перед очима промайне ваше життя, ви звернетеся до юних років покійного і проведете паралель між ним і собою з думкою: «Що ж я робив у такому віці?» А найбільше огортає смуток від невеличких надгробків, у серці з’являється печаль, бо таким коротким був вік похованих тут. Ваше єство пронизує усвідомлення, наскільки передчасно смерть наклала на них свій холодний поцілунок; ви відчуваєте біль рідних і близьких, що залишилися чекати своєї черги. Можливо, навіть десь у глибині душі читаєте молитву, щоб Всемогутній уберіг від такої долі…
Вам не почути тих голосів і не зрозуміти, що вони говорять, про що кричать. Лише відчуваєте їхній гомін, але не до снаги знайти слова, в яких можна відтворити свої почуття. Та ви не знаєте і ніколи не пізнаєте їхні таємниці, які відтепер назавжди з ними в місці вічного спочинку…

Часом якась оздоба на могильній плиті привертає вашу увагу, і ви розумієте, яким заможним був за життя небіжчик, чий спокій нині береже плита. Розкіш, що супроводжувала за життя, знаходить відображення й на кам’яному надгробку. Такі пам’ятники мають значно величніший вигляд. Коли ж побачите простий, без будь-яких прикрас надгробок, то він ніби говорить, що тут знайшов останній притулок хтось значно скромніший, ви робите припущення про його простий спосіб життя, далекий від мирських розкошів.
Новонароджених у світі зустрічають із радістю, побажаннями щастя. Ми з усмішкою обнімаємо батька, який приходить з роботи додому, родичів, які приїхали здалеку, друзів. Проте завжди сумуємо за тими, хто йде. Це тому, що розлука — лихо, воно з собою приносить біль. Особливий біль криється в несподіваних розлуках та прощаннях назавжди… Відчувати, ніби ніколи не втратиш, і знати, що не судилося більше побачитися! Махаючи рукою на прощання тому, хто йде, ми сумуємо, навіть якщо знаємо про його повернення… Але це місце — не вокзал, не аеропорт і не пристань для тих, хто йде і з ким прощаються! На прощання вони не махнуть рукою. Єдине, що відомо нам напевно: ті, кого ми проводжаємо, не повернуться, не бачити вже їх нам ніколи.

Поглянете на надгробки, дерева — все оповите глибокою тишею, цвинтарі завжди змушують людей замислюватися. У вечірню годину на кладовищі вам страшно, накриває відчуття, ніби мешканці цього притулку вічної тиші зараз повстають зі своїх помешкань і кинуться обіймати, проте вони значно безпечніші за живих. Страшне обличчя смерті навіть безневинних покійників показує нам страховиськами. Численні оповідки міцно посіли місце в нашій свідомості: бійтеся кладовищ!

За деякий час вам спадає на думку, що прийде той день, коли й вас принесуть сюди. Людина ставить перед собою питання, на яке не знає і ніколи не дізнається відповіді: «Коли?» Можна хіба сказати: «Одного дня…» Перед очима промайне все життя, і ви не можете його уявити без якогось каменя, дерева або навіть напису, що належить певному дню.
Ось і сьогодні ще один новий мешканець узяв із собою всі радощі життя, надії, болі, розчарування, уламки нездійсненних мрій, історії й таємниці і готовий зайняти своє місце на Прото Некротафіо… Як і інші, ця людина нікуди відтепер не поспішатиме, а чекатиме на одному місці тих, хто любить її. Це її нова адреса, на віки вічні зоставатися їй тут…
На цвинтарі натовп перед величною церквою Святих Феодорів відступає, даючи дорогу жалобній процесії, що прибула для поховання. Серед білого мармуру жінки в чорному вбранні, чоловіки в костюмах, літні люди, молодь — усі як один, не порушуючи тиші, починають ходу. Кроки тихі, спокійні, а їхня бесіда — то німа тиша… Це хода серед холодної мовчанки смерті та жалоби, де присутні вдягли темні окуляри, щоб захиститися від нестерпно яскравого літнього сонця та приховати сльози або заплакані очі.

Попереду важкими кроками прямує священник, який керує похованням. Насправді такі церемонії нічим не відрізняються одна від одної, лише небіжчик у труні та люди в жалобі змінюються, і, звісно, в таку мандрівку померлий вирушає лише раз… Як завжди, одразу за труною зайняли свої місця рідні покійного. Найближчі родичі йдуть попереду.
У цій жалобній процесії найближчою ріднею є Магнолія…

Магнолія, проводжаючи в останню путь свою наставницю і матір, розмірковує, що це — зустріч. Зустріч її матері з батьком, якого сама дівчина ніколи не бачила, але мати кохала його без тями.

Що ж це таке — смерть, куди всі йдуть? Чи чекають вони на нас під землею, де ми їх залишаємо? Чи дійсно існують рай і пекло? Якщо Божа справедливість реальна і пекло дається як покарання, а рай — як винагорода, то мати неодмінно буде в раю. Для цього є тисячі підстав. Уже й не пригадати, скількох дітей вона виховала, дала їм настанови та ще щось невловимо прекрасне на життєвому шляху ставання Людиною; навчила юні голови розуму, любові, бути чесними та по совісті жити. Протягом життя жінка не мала справи ані з гоноровими, ані з лихими людьми. Її серце було повне любові та добра, здатне опікуватися навіть вуличними котами. Завжди приділяла їм час, знаходила чим пригостити. А якщо існує кара, то й пекло не потрібне. Пекло — ніщо порівняно з пережитими на землі журбою, тугою. Цього й мати не заперечувала. Завжди казала: «У цьому житті я бачила і рай, і пекло». Роками по життю її супроводжували нерозлучні подруги, туга та журба, перетворюючи існування на земне пекло.

Поверх чорнявого довгого волосся Магнолія пов’язала жалобну хустку, а темні окуляри доповнили її чорну сукню. «Неня з татом зустрінуться там, куди вони пішли, смерть поєднає їх», — подумала дівчина.

За кожної нагоди мати розповідала про батька — темноволосого, задерикуватого молодого грека: зеленоокий, волосся зачесане з брильянтином, а як іще надягне темні окуляри, то дівчата всього махаллє мало не випадали з вікон. Знову спав на думку найпривабливіший у світі чоловік, який щоразу оживав у її думках, коли мама оповідала. Проте цього разу на устах не виникло й тіні усмішки… Дитяча цікавість завжди змушувала розпитувати, хотілося слухати, як мати розповідатиме про батька. А Елефтерія розказувала Магнолії про її тата чимдалі з більшою журбою. І про батьківщину, за якою завше тужила, про дитинство, своє дівоцтво, про місто, де жила… Про Стамбул…

Магнолія — дочка Елефтерії зі Стамбула, яка живе в Афінах… Слухаючи та переживаючи материні спогади, вона уявляла вулиці, яких ніколи не бачила, пережиті найпрекрасніші почуття, її домівку та місто кохання батьків — Стамбул…

Труна повільно наблизилася до заздалегідь приготованої могили, розпочали обряд поховання. Цього разу Трисвяте співають Елефтерії, а ті, хто прийшов на похорон, слухають у повній тиші…

— Святий Боже… святий кріпкий… святий безсмертний… помилуй нас!

Коли почали читати Трисвяте, Магнолії вже несила було стримуватися — занадто рано сталася ця втрата в неї. Роззирнулася довкола: є жінки і старші від її неньки.
«Боже, чому в такому молодому віці ти забрав її від мене?»

А ті, хто тут має набагато більше літ, — хіба ж вони не найближчі в одвічній черзі до прощання з буттям? Хіба їх не називають старими саме тому, що вони першими відчувають подих смерті? Виявляється, бути старим — ще не означає помирати. Виходить, старішає і стає ближчим до смерті той, чий час, ніби піщинки в пісочному годиннику, добіг кінця в цьому світі?

Якби нам знати, кому скільки відміряно віку… Ні! Нам ніколи не довідатися, скільки топтати ряст на цій грішній землі.

А тепер труна з мамою опускається в могилу. Ще трохи, і її буде закрито, відтепер тіло лежатиме під землею. І лишатиметься воно там значно довше, ніж пізнавало земні радощі протягом життя на цій грішній, але такій прекрасній землі. Мозок обпалювала думка, що вже не судилося бачити матір, яка залишиться під надійним захистом чорного покрову землі; не ставало сили глянути на спускання труни в роззявлену пащу могили.

Саме тієї миті спала на думку історія, яку мама оповідала їй щовечора, коли Магнолія була ще зовсім маленькою дівчинкою, — їй це так подобалось! Ця історія-спогад оживляла в дитячій уяві батька, якого вона не бачила жодного разу. І вже не судилося більше ніколи слухати з материних уст ту прекрасну історію кохання, що супроводжувала Магнолію в житті, скільки вона себе пам’ятала. Але ж не може бути перешкод для мрії! У мріях вона знову попросить розповісти. Магнолія заплющила очі й почала думати про матір. Знову дівчинка в її обіймах, а мати гладить чорняве волосся.

— Мамо, розкажи казку про рибу, добре?

Магнолія так полюбляла саме цю оповідку, що мати кожного разу, розповідаючи, заливалася сміхом. Нині Магнолії тридцять три роки, але все одно знову хочеться бути дитиною, переповнитися тими почуттями і слухати, слухати…

— Ну, мамо, розкажи!

А Елефтерія ніяк не могла завершити описувати красу Босфору тих років. Магнолія, щоразу слухаючи оповідь, уявляла Босфор як рай на землі.

— Колись Босфор був зовсім інакшим. Ніби привабливий оркестр різноманітної зелені, де кожна рослина — то є окремий інструмент. Ах… Ах! Нині бачу в газетах його фото — як же змінився Босфор сьогодні! — казала мама.

Навесні розкривається церцис, неймовірний аромат лип у літню пору, а в кожному районі — славетні розлогі чинари… З приходом весни оркестр немов оживає, починає грати з дедалі більшим натхненням. У пору, коли дерева квітнуть у всьому своєму різнобарв’ї, а пуп’янки ремонтантних троянд у квітниках будинків вітають прихід весни, щороку Босфор знову і знову закохує в себе людей.

Якось ми з твоїм батьком пішли до Босфору, то був понеділок. Побачили рибалок, вирішили порибалити й собі. Тримаючи вудку однією рукою, другою батько зважив свинцеве грузило. Десь на рівні поясу приладнав волосінь. Щойно грузило сягнуло землі, він його розкрутив і закинув у протоку. Ген-ген далеко шубовснула у воду приманка. Потім він поволі став підтягувати.
— Клює, знову клює! — схвильовано закричав батько, а тоді ще швидше почав тягти ближче до берега волосінь. — Упіймав, точно є на гачку!
— А це може бути ставрида?
— І що ж ми з цим робитимемо, Елефтеріє?
У риб’ячих очах читається страх, та й хіба може бути інакше: як-не-як, вона вперше бачить світ поза водою. То відкриває, то закриває рота. Страждає, бідолашна. Він обережно витяг гачок із риб?ячого рота, поцілував її, а тоді підніс і до моїх вуст.
І що? Хіба рибу цілують? А як не поцілую, то помре. Отож і мені довелося залишити свій поцілунок на рибині.
— Ну, щасти тобі! — сказали ми.
Він закинув вудку і знову зловив рибину. Так само поволі зняв її з гачка, простягнув мені для поцілунку. Поцілувала я, потім батько — і мерщій у море… Так, цілуючи по черзі улов, ми випустили десь зо два-три десятки рибин. Якби до вечора там зосталися, то, певне, всю рибу в Босфорі довелося б мені перецілувати…

250.00Додати у кошик