Гайтон Стівен. Соловей не дасть тобі заснути. Уривок 2
— Через деякий час, після тривалих службових поїздок до інших гарячих точок, мене відрядили на Кіпр, до Ефіри. Я ледве повірив своєму щастю. Я вже казав тобі про те, як припала мені до серця краса того села, про те, як, здавалося б, добре уживалися в ньому греки з турками. Звісно, не можна було сказати, що вони любили одні одних, бо для цього вони були надто обачливими й більшість із них не надто добре володіли мовою своїх сусідів. Але всі разом вони любили Ефіру, і це гарантувало міцність та щирість їхніх зв’язків. А їхній чудовий спосіб життя! Без перебільшення можу сказати, що саме ті люди навчили мене любити.
…
Бували дні, коли я, завершивши денну роботу, годинами просиджував на майдані під розлогим ріжковим деревом, граючи в нарди, попиваючи каву або крижане пиво та базікаючи з місцевими мешканцями: турками, греками, а також нечисленними туристами, які інколи ненадовго заїжджали туди. Люди в північних країнах можуть визнати таке одноманітне життя — принаймні в зрілому віці — звичайнісіньким марнуванням часу. Але я наполягаю, що для мене воно мало свою цінність.
У тому селі все стало реальним. Я й раніше любив випити й попоїсти, але там я вперше пізнав силу й багатство смаків — і це стало для мене потрясінням! Я дивився на людей довкола себе і — принаймні мені так здавалося — дійсно бачив їх, чув та розумів. Я став таким спокійним, що сам себе не впізнавав. До своїх ближніх я став відчувати тиху, глибоку симпатію, навіть до тих, кому не надто симпатизував, наприклад, до сільського голови Адаму та багатого турка-кіпріота Шеноґлу.
Невдовзі я почав учащати до вдовиці, яка тримала курей і вирощувала овочі на південній околиці села. Мені та Аріадна дуже подобалась. Оскільки місцеві ставилися до мене добре (хоча й не настільки, як мені здавалося), то, схоже, ніхто не заперечував проти моїх візитів — навіть священик, незважаючи на те, що Ефіра, як і всяке гірське село, від Баварії до Болівії, була вельми консервативна, причому в конкретні вияви цього консерватизму я свідомо не заглиблювався. Розумієш, я прийняв рішення не повертатися до своєї об’єднаної країни й осісти на Кіпрі. Тут важко не помітити іронії: я знайшов своє щастя в місцевості, яка й досі була сильно розділеною, і виступав там у ролі вартового на стіні, яка її розділяла! Ясна річ, жодної стіни в Ефірі не було, а я вже давно не почувався вартовим. Подібно до нашого лінькуватого полковника, я дедалі частіше забував одягти уніформу і ніколи не носив із собою пістолета. Та кожного ранку проїжджав уздовж маршруту на білому джипі, хоча часто зупинявся переговорити з людьми або відвозив лантух рису чи сулію вина з крамниці діда Спіру до будинків літніх людей, що мешкали за межами села. Або возив усілякий крам до будинку вдовиці.
…
Як на мене, то в більшості місць більшість людей схильні уживатися без суперечок та борні, але скрізь є жменька глибоко затятих людей, готових за слушної нагоди скористатися своїм шансом. Ці люди є або ідеалістами, або циніками, третього не дано. Вони чинять отруйний вплив на юрму і обманом змушують її виконувати роботу, якої вимагають їхні нездорові ілюзії.
З самого початку я відчув, що, можливо, Янніс Адаму якраз і є такою людиною, але відмовлявся вірити в те, що він дійсно спроможний спричинити справжнє лихо.
Адаму був чоловіком середньої зовнішності, середньої статури й середнього інтелекту (хоча достатньо розумний для реалізації своїх планів), з тих, кого було б важко пригадати, якби поліція попросила вас описати чоловіка, причетного до скоєння злочину. Та була одна риса, котра відрізняла його від решти мешканців села: він позиціонував себе не як кіпріот, а як грек із Греції. Як ти, напевне, знаєш, греки-кіпріоти спокійніші та стриманіші, вони рідко дивляться прямо тобі у вічі, вони не бовваніють над тобою, намагаючись верховодити, — на відміну від «грецьких» греків, на кшталт нашого Стратіса, для якого його роль є частиною вистави під назвою «Життя». Можливо, Адаму став марнославним від усвідомлення того, що він був у тому селі великим цабе: на посаді мера він працював ще з того часу, коли йому було років з двадцять п’ять. Але я підозрюю, що він завжди був таким, яким він був насправді.
Утім, коли він заходив до Мехмута підрізати собі вуса чи постригтися (Адаму був лисуватий, з великою кількістю лупи на голові, але те волосся, яке в нього залишалося, було густим і чорним), то ставився вельми чемно до цирульника, котрий, між іншим, був найсумнішим та найдоброзичливішим чоловіком з тих, що мені траплялися за все моє життя: він мав темні, з опущеними куточками очі, завжди вологі, наче він безперервно оплакував якусь свою біду або біду всього світу. Однак цирульник відповідав усмішкою на жарти, яких у нього в перукарні звучало дуже багато. Ті жарти, часто саркастичні, були для мене чудовими уроками з обох мов. Фактично, маленька шумлива цирульня Мехмута на майдані була тим осердям… тією ланкою, яка з’єднувала греків і турків Ефіри. Вона була чимось на кшталт крихітного парламенту в країні, де жили два народи.
Одного ранку я лежав у кріслі Мехмута з гарячим рушником на обличчі, слухаючи, як сперечалися троє греків-кіпріотів, з котрих найголосніше було чути Адаму. З їхньої суперечки мені стало ясно, що та розмова була не обговоренням нової теми, а продовженням дискусії, яка почалася раніше і про яку я вже мав би здогадатися, зважаючи на ті нечисленні ремарки, котрі чув від Аріадни і котрим не надав значення, точніше — не захотів надавати. Але я збагнув, що цього разу мені треба прислухатися до розмови уважніше.
Сільський голова Адаму казав таке: за останній рік дехто з молодих греків-кіпріотів полишили Ефіру, скориставшись нещодавно набутим членством республіки в Європейському Союзі, аби поїхати на заробітки до Європи. За той самий період якось немовби випадково — хоча чоловіки в цирульні мали стосовно цього певні сумніви — в турецькій частині села стався несподіваний сплеск народжуваності, і, окрім того, з міста Ґірне перебралася велика родина, якій дозволили переселитися до Ефіри, бо вони мали там родичів. У результаті вперше число турків-кіпріотів в Ефірі впритул наблизилося до числа місцевих греків. Ясна річ, кожен знав, що в турецьких родинах народжується більше дітей. А тепер вони почали запрошувати сюди чужинців під надуманими приводами, щоб витіснити греків, як це робилося за часів Оттоманської імперії.
І ось найзаможніший турок села, Дервіш Шеноґлу, колишній власник готелю з Фамагусти, котрий свого часу приїхав до Ефіри, бо мав там родичів, і спорудив собі будинок, прийшов до Адаму і, посилаючись на демографічні зміни, запропонував себе як представника турків-кіпріотів, аби зустрічатися з сільським головою для регулярних консультацій. Адаму зрозумів, що Шеноґлу пропонує йому щось на кшталт оборудки з метою спільно виконувати обов’язки мера, і це його страшенно розлютило, бо, зрештою, Шеноґлу ніхто не обирав. Звісно, що його могли запросто обрати на наступних виборах, бо на той час турки в Ефірі могли опинитися в більшості!
Коли Мехмут зняв з мого обличчя рушник — схоже, при цьому в нього тремтіли руки, — чоловіки якраз почали обговорювати заходи, яких слід ужити в тому разі, коли турецьке населення дійсно переважить грецьке. Тепер я побачив, кому належали інші голоси: це були Сократіс, власник крамниці господарчих товарів, і Андреас, доволі молодий чолов’яга, який, схоже, ніде не працював і жив з батьками. Мені ставало дедалі важче розуміти їхню розмову. Схоже, вони звернули увагу на мою присутність і стали обережнішими, хоча, мені здається, загалом вони вже більше не вважали мене за представника ООН. Я став просто приязним і приємним ksenos, який вирішив серед них оселитися. Що ж до Мехмута, то, скоріш за все, вони вже настільки звикли до нього, що він став для них невидимим, наче слуга.
Раптом я почув на вході тупіт модних черевиків, і всі чоловіки враз позамовкали. Я здогадався, що трапилося. То до цирульні ввійшов Шеноґлу. Я хотів був підвестися й сісти пряміше, аби мати можливість роззирнутись, але наді мною пурхав Мехмут зі своєю гострою бритвою. Безперечно, Шеноґлу був достатньо кмітливим, щоб зрозуміти раптову тишу, але він, як і Адаму, був надто пихатим, аби виявляти обережність. Він зробив турецькою жартівливе зауваження Мехмутові. Настільки я пам’ятаю, сенс полягав у тім, що він, мовляв, цінує чемність греків, які воліють не говорити про нього погано в його присутності. Мехмут не відповів. Вочевидь, він краще розумів усю серйозність моменту. Адаму та його… як правильно — заплічники?
— Поплічники.
— Ja, Адаму та його поплічники — всі враз заговорили в один голос, або між собою, або з Шеноґлу, важко сказати. Я здогадався, що всі троє скочили на ноги. Адаму сказав щось ламаною турецькою, а Шеноґлу відповів ламаною грецькою, обізвавши мера vlakas, тобто «ідіот». Я випрямився в кріслі і при цьому наразився на бритву, яка різонула мене, залишивши невеличкий
шрам, — і Роланд показує горизонтальний рубець, який раніше прикривала борода. — Це — єдиний слід, який залишила на мені особисто ота трагедія. Відштовхнувшись носаком від підлоги, я крутнувся в кріслі обличчям до дверей. Коли Шеноґлу побачив мене, то водночас і здивувався, й розвеселився. Ага, мабуть, подумав він, щойно між двома сторонами виникла суперечка, а представник сил ООН уже тут як тут, мов Пилип з конопель! Але Адаму, напевне, сприйняв його посмішку як ще один вияв зневаги і зробив щось дуже химерне: схопив Шеноґлу за носа й крутнув його. Шеноґлу вирячив очі, його густі чорні брови вмить збіглися на переніссі, гадаю, скоріше від отетеріння, аніж від злості. І він ляснув Адаму по пиці, саме ляснув, а не вдарив, але достатньо сильно, щоб Адаму заточився й позадкував. Тепер уже Андреас,
найбільший із присутніх, замахнувся був кулаком на Шеноґлу, але в той момент я вигукнув: «Негайно припиніть!» — спершу грецькою, а потім турецькою. Греки обернули погляди на мене,
а Шеноґлу знову вишкірився в посмішці, крутнувся на п’ятах і швидко вийшов із цирульні. Усі троє греків, щось сердито белькочучи, кинулися до дверей і на якийсь момент застрягли в одвір-
ку, заважаючи один одному, мов у старовинній комедії дозвукового кіно. Хоча їхня штовханина біля дверей і розсмішила мене, я змушений був сказати: «Якщо ви спіймаєте його й поб’єте, то я
накажу заарештувати вас!» Іще ніколи не доводилося мені казати такі слова, принаймні на Кіпрі. Я навіть не знав достеменно, як виконується процедура арешту. Чоловіки враз обернулися, поглянули на мене, і, хоча й були вони розлючені, почали реготати.
Вони просто надривалися від сміху! Я збагнув, що й досі сиджу в перукарському кріслі, геть увесь намилений, з фартухом на шиї, і промовляю з акцентом по-грецьки крізь бороду з піни, яка, мабуть, уже встигла порожевіти від крові. Адаму спитав мене: «Ти що, Роланде, зібрався гнатися за нами по вулиці в такому вигляді?
А потім заарештуєш нас і кинеш до в’язниці? І до якої ж в’язниці ти нас кинеш? У будь-якому разі, ми все одно поквитаємося з Шеноґлу за більш зручної нагоди. Нехай тікає. Далеко не втече —
Ефіра маленька».
«Я дійсно заарештую тебе, якщо ти завдаси йому шкоди, — сказав я, а потім, намагаючись бути справедливим та об’єктивним, додав: — А з ним я також поговорю про те, що він тебе вдарив».
Усі троє знову розсміялись, а мер Адаму сказав:
«Не клопочися лаяти його за отой ляпас. Його молода жінка — навіть вона вдарила б мене сильніше. Принаймні мені так здається. Можливо, я перевірю, чи так воно насправді», — після
цих слів вони обернулися й вийшли з цирульні.
Я знову відкинувся на спинку крісла; Мехмут зупинив кровотечу своїм спеціальним кровозупинним олівцем, а потім продовжив гоління. Його рука дрижала, а я сидів, намагаючись
обдумати ситуацію й відчуваючи тремтіння бритви на своєму горлі. Мені вдалося переконати себе, що ця справа не матиме розвитку, бо, зрештою, в селі багато років панував мир. Хіба ж ні? З іншого боку, я таки вирішив наступного дня конфіденційно поговорити як з Адаму, так і з Шеноґлу.
Того вечора я, як і зазвичай, пішов до Аріадни. Вона багато разів наповнювала мою склянку, а після вечері — то був кролик, тушкований із сочевицею та цибулею, я нещодавно готував такого, ти маєш пам’ятати — я сказав їй, що маю повернутися до Ефіри й заночувати в штабі представництва ООН. Цілком природно, я розповів їй про те, що трапилося в цирульні Мехмута, але виявилося, що вона — також цілком природно — вже й без мене знала про інцидент. Я наполягав, що мушу йти, аби запобігти погіршенню ситуації, але вона — як же це краще сказати — вона переконала мене залишитися на довше. А опісля я заснув, але об одинадцятій раптом прокинувся. Аріадна лежала поруч, міцно обійнявши мене рукою. Я спробував потихеньку
зняти її руку, але вона притиснула мене до себе ще міцніше. Я знову пояснив їй, що мушу йти, але Аріадна розсердилась, а потім розплакалась і стала благати мене залишитися. Я спитав її, що відбувається, може, вона знає, чому мені не слід повертатися? Та ні, начебто нічого, відповіла Аріадна, все нормально, їй навіть пригадалося, що вона підслухала, начебто сільський голова і Шеноґлу домовилися зустрітися наступного дня, щоб обговорити проблему. Але при цьому вона не дивилася мені у вічі — і це та жінка, чиї чорні очі ніколи не уникали зустрічі з моїми! Аріадна знову почала просити мене залишитись у неї на всю ніч, але я відсахнувся. Вона заплакала, а потім розлютилася.
На порозі Аріадна зупинила мене і спробувала втримати, але я, побоюючись найгіршого, відштовхнув її, і вона впала на стіл із залишками нашого вечірнього бенкету. Потім вона опинилася на підлозі і кинула на мене погляд, сповнений люті й страху. «Не йди! — скрикнула вона. — Якщо не заради мене, то хоча б заради себе!» Але я все ж таки пішов, і найсумнішим у цьому розставанні є те, що я тепер мало що пам’ятаю з інтимних моментів тої нашої останньої зустрічі, ну, як чоловіка з жінкою. Раніше я навчився приділяти багато уваги кожному з таких моментів, але тої ночі… тої ночі мене відволікали інші думки.
Я біг під зорями ґрунтовою дорогою, і мені здавалося, що комахи в полях обабіч шляху перелякано позатихали. Потім я став підніматися до будинків, орієнтуючись на церковну баню.
На майдані було безлюдно, всі кафе зачинені, і це мене здивувало, бо зазвичай літніми ночами вони працювали до півночі.
Над одноповерховою будівлею штабу миротворців жалюгідно звисав з флагштока потріпаний прапор ООН. Поквапившись до тильної кімнати, я взяв там свій пістолет, якого вже й забув коли
торкався востаннє. Моє відчуття тривоги було цілком реальним, але коли я заряджав пістолет, мені стало смішно — я був мов той хлопчик, котрий удає з себе крутого шерифа, — а в дитинстві я дійсно любив гратися в шерифа. Зірвавши з себе цивільну сорочку, я швидко вдягнув формену оонівську, ту саму, блакитну, яку ти на мені бачив, і начепив на голову берет.
А потім я побіг з майдану вниз, до турецького району села. І сходи, і тротуари були безлюдні. Парадні двері будинку Шеноґлу були прочинені — як я й боявся, та очікував, — розумієш, усе тоді почало виявлятися в отій аурі очікуваного, наче якийсь напівсвідомий сон…
— Усвідомлене сновидіння, — тихо поправив його Еліас.
— Ja, ja, саме так. Я поштовхом відчинив двері й увійшов.
Шеноґлу лежав на порозі в калюжі крові. На ньому були халат і труси, сильно заляпані кров’ю. Його подих входив і виходив крізь рану в грудях — кривава піна то всмоктувалася всередину отвору, то виштовхувалася назовні. На його тілі виднілися й інші рани. Я подумав: «Треба викликати поліцію», — а потім збагнув, що ніякої поліції, крім мене, в селі немає. «Треба негайно викликати лікаря Економу», — подумав був я, але в цю мить із коридору до мене долетіли якісь звуки. Я витягнув пістолет, звів курок і пішов по темно-зеленому килиму, товстому, як у розкішному готелі, тому мої кроки були безшумними. Праворуч я побачив відчинені двері. То була спальня з широким ліжком, модерновими меблями та портьєрами замість жалюзі. Подавшись уперед і впершись черевиками в підлогу, над ближньою частиною ліжка нависав Янніс Адаму — я впізнав його за густими, схожими на вінок залишками волосся на голові, а його штани були спущені до колін. Поділ його сорочки звисав донизу, закриваючи дупу, яка рухалася туди-сюди. Стегна Адаму скидалися на стегна горили. Мені не було видно, кого він ґвалтував, але я здогадався, що то, напевне, була молода дружина Шеноґлу — Фатіма, невеличка на зріст жінка. Вона лежала долілиць, а нижня частина її тіла, зігнувшись у талії, звисала з бильця, — Роланд на кілька секунд замовкає, прокашлюється, а потім продовжує: — Її крики приглушувалися ковдрою, але все одно були гучними. Адаму, хоч як дивно, жодних звуків не видавав.
Неподалік стояв, не рухаючись, Сократіс Косту, спостерігаючи за всім із відстороненістю такого собі науковця, який слідкує за ходом експерименту, хоча тепер я розумію, що насправді він перебував у стані шоку, ja. Мабуть ніхто з них, навіть Адаму, не вірив, що їхній візит зайде так далеко — можливо, вони рухалися до такої розв’язки крок за кроком, наче в усвідомленому сні.
Я уявив, як Шеноґлу зустрів їх на порозі: глузливо, з викликом, а насамкінець — пихато, так і не усвідомивши, що таким чином прирікає себе на загибель.
Третій грек, Андреас, стояв за портьєрами, стримуючи маленького сина Шеноґлу, який із жахом спостерігав цю сцену і плакав (я маю на увазі стиха, майже нечутно скімлив, а не гучно ридав). Схоже, на мене ніхто не звернув уваги, навіть після того, як я наказав їм зупинитися. Напевне, мій голос був надто слабким, і його заглушили інші звуки. Тримаючи пістолет у випростаній руці, я, не відчуваючи ніг, пройшов по килиму й націлився меру в скроню. Нарешті ті, хто був у кімнаті, помітили мене, за винятком, мабуть, Адаму й Фатіми, чиє обличчя було притиснуте до ліжка, а очі міцно заплющені. Сократіс поглянув на мене з подивом, але все одно не виказав жодних ознак тривоги. Мабуть, то був шок, або, напевне, він бачив мене надто часто й тому не вірив, що я здатен на конкретні дії. До речі, я не вірив також. Він гукнув, звертаючись до Адаму: «Янні!» Поле мого зору звузилося до кола, в якому виднілось обличчя мера, який досі мене не помічав, і скуйовджене волосся Фатіми, її щока та заплющене око. Раптом те око розкрилося, помітило мене, і в ту саму мить Адаму повернувся до мене. В оці Фатіми я побачив лише страждання і страх, тоді як мер зловісно примружився, скрививши рота — знов ота марнославна зневага! Він і досі мене всерйоз не сприймав! Відвернувшись, мер продовжив ґвалтувати Фатіму, наче ані мене, ані пістолета біля нього не було, а потім, важко хекаючи, виплюнув із себе оту огидну фразу: «Тобі що, мало було вдовиці сьогодні?»
…Куля ввійшла йому в скроню й убила Адаму настільки швидко, що нахабний вираз так і застиг у нього на обличчі, яким він важко гепнув Фатімі на шию. Вона заверещала. Якусь жахливу мить його тіло, лежачи на ній, продовжувало рухи, але потім заклякло. Фатіма заплющила очі й загукала: «Дервіше, Дервіше!» — так звали і її сина, і чоловіка. Вільною рукою я вхопив Адаму за плече і спробував зняти його з жінки, але тільки й зміг, що зіштовхнути його вбік, і сільський голова скотився з ліжка й горілиць завмер на підлозі, витріщивши на мене хижі й хтиві очі. Після смерті вони здалися мені ще глузливішими — то була застигла насмішка! Ті очі й зараз стоять переді мною. А його пеніс — я намагався не дивитися на нього — його пеніс і доти загрозливо стирчав, мов дебелий цурпалок.
Фатіма, натягнувши на себе скривавлену нічну сорочку, відповзла в голову ліжка і, відкинувшись на бильце, повернулася обличчям до кімнати, а потім простягла руки до сина. Андреас безвільно опустив руки по боках, таким чином вивільнивши хлопця, але той начебто цього не усвідомив і далі стояв на невеликій відстані від матері. Хлопець несамовито заверещав, а Фатіма загукала: «Ходи до мене, ходи!» Схоже, вона боялася зрушити з місця. А Сократіс тим часом стояв, благально дивлячись на мене і злегка розставивши руки, намагаючись щось мені сказати. Він говорив так швидко, що я не міг зрозуміти ані слова, я його навіть не чув — і вистрелив йому в груди. Я побачив, як мій палець натиснув на гачок і як мій пістолет устрелив його.
Сократіс упав на спину, і килим майже повністю приглушив звук його падіння. Андреас панічно рвонув до дверей, перескочивши через труп Сократіса. Андреаса я встрелив у бік, і він упав, скулився й закляк. Ясна річ, я подумав, що вбив його теж, — знову Роланд вимовляє це слово «фпив», — але кілька днів по тому виявилося, що лише поранив, та й то не надто сильно.
Нарешті син кинувся до своєї матері, і вони обнялися, безпорадно хлипаючи. Я сказав по-турецьки: «Будь ласка, зачекайте тут, пані», — а сам зірвав з ліжка скривавлене простирадло, накинув його на тіло мера й вийшов зі спальні. Моя голова й тіло були мов під наркозом — ані думок, ані відчуттів. Я пройшов повз Дервіша Шеноґлу — той ледве дихав крізь різану рану в грудній клітці. Вийшовши надвір, я зупинився, нахилився — і мене вирвало; потім я подався бігцем назад, на майдан, і постукав до Петроса Економу, старого лікаря, який обслуговував усіх мешканців села — і турків, і греків. Я постукав іще раз — гучніше. Мені здавалося, що якби я вдарив сильніше й проломив двері, то болю все одно не відчув би. Коли вийшов лікар — одягнений як належить і з медичним несесером — я наказав йому негайно вирушати до будинку Шеноґлу. Лікар сумно кивнув головою: «Я так і знав».
250.00₴ 167.00₴Add to cart