Гайтон Стівен. Соловей не дасть тобі заснути. Уривок з роману

Гайтон Стівен

Соловей не дасть тобі заснути

Роман

Переклад з англійської Володимира Горбатька

Steven Heighton

The nightingale won’t let you sleep

ISBN 978-966-688-038-6.

© Нора-Друк, видання українською мовою, 2019

Еліас Трифанніс, який пройшов пекло війни в Афганістані, прибуває на Кіпр для реабілітації. Виснажений кошмарами, він шукає забуття в обіймах турецької журналістки Ейлюль. Та романтична прогулянка коханців закінчується трагічним інцидентом. Трифанніс тікає до Вароші, колись популярного греко-кіпрського курортного містечка, покинутого після турецького вторгнення у 1974 році.
Там він приєднується до загубленої у зарослих руїнах громади вигнанців, де нарешті міг би знайти спокій і зцілення, але дехто не може змиритися з цією ідилією посеред руїн…
Захопливий роман про приховані секрети, наслідки війни та пошуки кохання.

Частина перша
Мертва зона

Пафос, Кіпр, 26 жовтня

— І скільки ж ви не спали? — поцікавився лікар.
Еліас поглянув на стелю, намагаючись пригадати. Лопаті вентилятора оберталися якось апатично, явно уповільнюючись, — невже знову струм вимкнули?
— Але ж ви хоча б трохи поспали відтоді, як ми бачилися востаннє?
— Це було вчора, так?
— Учора вранці.
— Ага…
— Близько тридцяти годин тому, — підказав лікар.
— Я рази зо два відключався, але ненадовго, бо намагався не заснути.
— Ви намагалися не заснути? Щоб отой сон знову не наснився?
— Так.
— Ви могли б описати мені його знову — чи, може, сам інцидент?
— Вони майже не різняться. Насправді це не сон. Більше схоже на жорстоке відео.
— Я вже говорив вам, що для вашого стану це характерно. Фактично це діагностична ознака. Однак ви…
— Ні, не буду.
— Прошу?
— Я не хочу описувати його знову.
На червонуватій лисині лікаря, прикритій стріхою зачесаного з боку на бік білявого волосся, заблищали краплини поту. Товсті лінзи окулярів химерно збільшували його безбарвні очі з червоними повіками; часто кліпаючи, він втупився у свого пацієнта.
— Однак сну уникати не слід. Я вас розумію, але боюся, що таке… така поведінка лише погіршить і без того непросту ситуацію.
— Я звик мало спати.
— Такі чоловіки, як ви, часто вихваляються, що їм потрібно мало сну.
— А лікарям дозволено глузувати з пацієнтів?
— Ви дійсно маєте дуже втомлений вигляд, — мовив лікар, наче не почувши, — хоча взагалі-то сьогодні виглядаєте трохи краще. Утім, я хочу вибачитися за…
— Чесно кажучи, я почуваюся не так і погано, я відчуваю полегшення, бо зараз не сплю, а якби спав, то все переживав би наново. Порівняно з цим безсоння — це щастя, чорт забирай.
— У вас не безсоння, ви позбавляєте себе сну з власної волі.
— А що ви мали на думці, коли сказали «такі чоловіки, як ви»?
— Чому питаєте?
— Тому що я вже сам не знаю, який я.
— Ну, великі чоловіки, кремезні. Чоловіки метаморфного типу. Перепрошую, мезоморфного.
Еліас Трифанніс поглянув через плече лікаря у вікно: пляж із білою галькою, тихі середземноморські води виблискують на сонці райдужними зайчиками. Армія використовувала цей колишній студентський гуртожиток на західному узбережжі Кіпру для лікування військовиків, відправлених у відпустку через стрес, отриманий під час бойових дій. Минулої ночі, коли Еліас мовчки — вже вкотре — віджимався від холодної цементної підлоги своєї кімнати, пацієнт по сусідству несамовито кричав. Це допомагало, давши кілька додаткових годин бадьорості, підтримуваної адреналіном.
— Так дивно, коли люди гадають, що варто лише глянути на чиєсь тіло — і враз пізнаєш душу, — зауважив Еліас.
Лікар знову закліпав очима під лінзами окулярів. І невпевненою скоромовкою відповів:
— Ah, mais oui, ясна річ, ви маєте рацію. Ніколи не слід вбачати прямий зв’язок між… як би це краще сформулювати…
Еліас, не дочекавшись відповіді, широко позіхнув. То був патологічний позіх, від якого все його тіло конвульсивно здригнулося.
— Вибачте, докторе Бодро, — сказав він насамкінець. — Насправді мені надзвичайно цікаво з вами говорити.
— Можливо, вам спатиметься краще, коли на вихідні ви поїдете в гості. Сподіваюся, так і буде. Хочете з’їздити на той бік острова провідати сім’ю?
— Далекі родичі.
— А як зараз ваша грецька мова?
— Etsi ki etsi. 1 Не ображайтеся, але ви самі маєте дуже втомлений вигляд.
— Та отож, — зітхнув лікар і закліпав очами так, наче щось хотів передати азбукою Морзе, якісь слова, котрі він не наважувався вимовити. — Тут річ не просто в оцій страшенній спеці. Зазвичай до роботи з… з людьми психічно травмованими лікарі звикають досить швидко, одначе мені стає
дедалі важче… Господи, що ж я таке кажу? Я не можу так казати!
А вентилятор безперестанку намагався створити враження, що ось-ось зупиниться, та все не зупинявся.
— У будь-якому разі, пане старший капрале, я бажаю вам гарних вихідних.
— Не називайте мене так, добре?
— А ви не розповідайте про те, що трапилося в Кандагарі, добре?
— Та я й не наважився б, бо взагалі не знаю, як про це говорити.
— І не забувайте: ви ні в чому не винні! Ніхто ні в чому не винний!
Намагаючись угамувати кліпання, лікар на хвилю заплющив очі, а потім широко їх розкрив.
— То просто був…
— Нещасний випадок. Знаю.
— І не забудьте ваші ліки.
— Ще б пак! Ці ліки мені до вподоби.
В Еліаса паморочилося в голові й двоїлося в очах, і він спробував зосередити погляд. За вікном удалині якась засмагла фігура в купальнику — явно не лікар — з’явилася на березі й увійшла в море.

Випадок на пляжі біля Вароші

Останні промені вечірнього сонця згасли за низкою мертвих готелів, що стояли вздовж пляжу. До п’ятнадцяти поверхів заввишки, вони були споруджені так близько один до одного, що тепер, коли їхні фасади темнішали в сутінках, ці готелі зливалися в один гострозубий силует, нагадуючи руїни величезної морської дамби або якусь прибережну фортифікаційну споруду, збудовану багато століть тому. На їхньому тлі вже ледве виднівся іржавий паркан з колючим дротом, який відокремлював пляж від готелів та від міста-примари, розташованого за ними.
У своєму нинішньому стані Еліасу важко було уявити той оптимізм та підприємницький ентузіазм, які, напевне, знадобилися для того, щоби спланувати, швидко збудувати й вигідно експлуатувати цей туристичний рай. Якимось чином людям вдається займатися такими речами безустанку: будувати міста, вести війни, вирощувати й вирубувати ліси, організовувати міжнародні рухи, займатися культуризмом і вчитися на концертних скрипалів. Він міг лишень зачудовано споглядати такий несамовитий і цілеспрямований порив — наче той паралізований вибухом придорожнього фугасу військовик, що спостерігає по телевізору за шаленими спринтерами на змаганнях з естафетного бігу.
Та оптимізм власників готелів виявився безпідставним.
Дядько й тітка Еліаса, які зараз жили недалеко звідси, в Ларнаці, з грецького боку Зеленої лінії, були одними з перших забудовників і, як вони стверджують, останніми з тих, хто втік.
Готель вони мали невеличкий — лишень три поверхи та двадцять чотири номери, називався він «Афродіта»; звідси до нього щонайменше півгодини ходьби вздовж пляжу. Еліас збирався вирушити туди ще до заходу сонця, після того, як прийме ліки й хильне свою звичну дозу протипоказаного алкоголю. Але в барі готелю «Palm Beach», єдиного робочого готелю на цьому узбережжі, який знову відкрився наприкінці 90-х уже під управлінням турків, він зустрів одну жінку, і тепер вони віддалялися в темряву, ступаючи вздовж берега по досі теплому піску. За їхніми спинами поволі блякли вогні готелю «Palm Beach». Їхні пальці легенько зіткнулися, переплелися, і тепер вони йшли, міцно тримаючись за руки.
Минулого вечора в Ларнаці тітка й дядько попросили його дізнатися про стан їхнього готелю. Еліас, як власник закордонного паспорту, міг без проблем перетнути Зелену лінію, трохи
проїхатися автомобілем до мертвого міста і обійти його по периметру, включно з пляжем, по краю якого росли пальми. Цей пляж не був відгороджений, але, схоже на нього ніхто не ходив. З пляжного боку огорожі Еліас збирався тихцем зробити декілька заборонених фотографій готелю «Афродіта» своїм мобільним телефоном, який зараз дрімав у кишені його сорочки. З юридичної точки зору тітка з дядьком тепер і самі мали змогу перетнути Зелену лінію, але вони, будучи мешканцями Вароші у вигнанні, принципово відмовлялися навіть наближатися до міста, допоки його не повернуть колишнім жителям.
Вони в курсі, що більші готелі перебувають у безнадійно занепалому стані, бо бачили в грецьких ЗМІ потайки зроблені фото, на яких набережна мала такий вигляд, наче щойно зазнала обстрілу з турецьких військових кораблів. Але Еліасові родичі й досі плекали надію, що «Афродіті» пощастило більше.
Її спорудили досить міцно і якісно ще до того, як почалася будівельна лихоманка, і тому вони гадали, що її ще можна буде врятувати — якщо на острів коли-небудь повернеться мир і
якщо Вароша, з Божою поміччю, коли-небудь знову стане грецькою.
Дядькові з тіткою (насправді вони — далекі родичі, але, за грецькою традицією, до них слід звертатися як theia і theios) вже далеко за сімдесят. Їхня непохитна надія (і це в їхньому
віці, майже сорок років по тому, як їх силоміць позбавили майна і зробили злидарями) вражає Еліаса як іще один приклад оптимізму, який для нього став тепер цілковито незбагненним.
Він почувається так само покинутим і спустошеним, як і оці споруди.
Його мовчазність бентежила дядька, який усіляко намагався відволікти його місцевим гірко-солодким вином, і тітку, яка частувала щедро пересоленими стравами. Хоча Еліас їв і пив
наче в якомусь імлистому забутті, майже в ступорі, їв він і пив усе ж таки багато, тому родичі, дивлячись, як він поглинав харчі, заспокоїлись; а ще їх заспокоїла його обіцянка перевірити
стан їхньої маєтності ще до повернення в Пафос на протилежному боці острова. Шпиталь у Пафосі Еліас називав центро підготовки, а про військових лікарів-психіатрів не сказав нічого. На запитання про війну відповідав ухильно або не відповідав узагалі, інколи вставляючи фрази ламаною грецькою, вдаючи, що не зрозумів, про що йдеться. Він запевнив їх, що просто
втомився — втомився так, як ніколи не міг собі уявити до армії, — і принаймні в цьому він їм не збрехав.
На пляжі було безлюдно. Ані він, ані жінка не вимовили жодного слова, але, синхронно підкоряючись інстинкту двох незнайомців, раптово охоплених одним бажанням, вони зупиняються й сідають на тонкозернистий пісок. По-тропічному теплий морський прибій тихо плюхає на пляж за двадцять кроків від їхніх ніг. Вона підкурює турецьку цигарку. Позаду них, за
лінією паркану, привиди Вароші — еліта Європи, бонвівани та світські красуні, кінозірки, професійні картярі, представники шахрайських благодійних фундацій, кримінальні авторитети та глави держав — всі вони порозлягалися в шезлонгах на балконах готелів (ті всі балкони вже давно пообвалювалися), посьорбуючи з фужерів кампарі з содовою або віскі і спостерігаючи, як над темним морем мерехтять сузір’я, вистрибуючи з води, наче бризки шампанського.
— Ти пам’ятаєш, як вимовляється моє ім’я?
— Ейлул?
— Ей-люль. Там над літерою u є дві крапочки. Умляут називається.
— Ейлюль.
— Молодець.
— Це означає «грудень», — упевнено каже він.
— І знову ти забув — це означає «вересень».
— Там було так шумно.
— Там було оглушливо шумно.
— Отже, ти народилась у вересні?
— Ти ще спитай, скільки мені років.
Еліас тихо хихикає і раптом усвідомлює, що вже давно не чув власного сміху.
— Зви мене Триф. Це скорочено від Трифанніс.
— Твоє прізвище, еге ж?
Він киває, не кажучи їй, що прізвище — це майже все, що залишилося від його родини.
Вона — журналістка зі Стамбула, висока, по-аристократичному струнка, в стильних окулярах із червоною оправою, за якими її темні очі інколи спалахують бентежною запальністю й пристрасністю, отою шалено-різкою зміною настроїв, яку Еліас останнім часом став асоціювати саме з цією частиною світу. Йому — часом до заздрощів — подобається неприхована
інтелектуальність її мови; сам він сахався надмірної розумової діяльності ще з дитинства. Її коротке висвітлене фарбоване волосся відтінює засмаглу оливкову шкіру та широкі чорні
брови. Коли вона говорить, акуратно, мов старшокласниця, розставляючи наголоси в англійських словах, то жестикулює руками — жваво, але стримано. На здогадку Еліаса, їй десь років з тридцять п’ять, трохи більше, ніж йому.
У барі за ними невідривно спостерігав гурт військових та двійко немолодих турків-кіпріотів. Спершу — зі щирою цікавістю завсідників, а згодом, у міру того як розгорталася розмова, з неприхованим осудом, про що Ейлюль попередила Еліаса, тихенько постукавши пальцем по руці, знявши окуляри й вимкнувши мобільник. У барі було майже порожньо, і танцмайданчик являв собою пустелю. Явно знуджений молодий діджей безперервно крутив музику. Він був худорлявий, носив борідку в стилі «мушка» під нижньою губою і, як і офіціант та бармен, мав на голові завелику феску, котру хвацько начепив набакир. У гучномовцях глухо й настійливо гупали баси. Еліас знав, що в більшості його колег-пацієнтів така музика призвела б до панічного сплеску спогадів, але останнім часом він вітав будь-який шум, який допомагав нейтралізувати дію його транквілізаторів достатньо сильно, аби тримати сон і кошмари на відстані.
Коли вони з Ейлюль спробували говорити, перекрикуючи турецький хіп-хоп, то їхні губи опинилися за кілька сантиметрів від вух одне одного. Вушко в Ейлюль було маленьке, засмагле і, хоч як дивно, не мало жодної прикраси, бо не було проколоте. Як і її щока, воно пашіло жаром. У барі було безлюдно, за винятком чоловіків, які не зводили з них очей. Еліас не сумнівався, що ті вже дійшли висновку — правильного, — що в його жилах тече грецька кров. Вочевидь, у них спрацював древній інстинкт, нюх на крихітну відмінність, притаманний мешканцям будь-якого регіону, де стикаються різні етнічні групи, де за кордони й лінії розмежування точаться суперечки і де взаємні претензії мають глибоке коріння. (Еліас знає про цей інстинкт, але сам його не має; йому здавалося, що чоловіки, котрі сиділи, витріщившись на нього, мають приблизно таку саму зовнішність, що й він.) Безперечно, вони зрозуміли, що Ейлюль — турчанка, бо вона замовляла напої турецькою, але ці чоловіки, напевне, спромоглися зробити ще багато висновків: що вона зі Стамбула, що вона — освічена, сучасна й витончена світська жінка.
Ейлюль сказала Еліасу, що на тих чоловіків їй начхати.
У всякому разі, цих військових не мало бути на Кіпрі взагалі.
Острів треба об’єднати, а турки з греками мають керувати ним на спільних засадах. Вона збиралася написати велику аналітичну статтю — посміхнувшись, Ейлюль жестом узяла слово
«аналітична» в лапки, і ця іронія видалася йому дивною на тлі того запалу, з яким вона розповідала йому про свою роботу; їй хотілося якнайшвидше завершити своє журналістське дослідження в цьому закапелку, де лють і ненависть били через край, і повернутися до Стамбула.
Місяць тому Еліас аж спітнів би від усвідомлення присутності цих чоловіків і все його єство напружилося б в очікуванні неминучого конфлікту. Але зараз про можливість такого
конфлікту в нього навіть думки не виникло. Бо конфлікт існує в потоці часу, а Еліас, постійно перебуваючи під дією заспокійливих пігулок та алкоголю відтоді, як його два тижні тому при-
везли літаком на Кіпр, оселився в імлисто-розмитому примарному сьогоденні і в ньому жив днями і ночами.
Коли вони виходили з бару, Ейлюль озирнулася через плече.
Тепер, коли він затягується її цигаркою (зараз він не відмовився б курнути й дещо серйозніше), вона запитує:
— А що ж скажуть твої родичі в Ларнаці, дізнавшись, що ти дружиш із турчанкою?
У його вухах і досі гупав хіп-хоп. Це гупання наче підсилювало ту неземну химерну тишу, яка наповзала на них із мертвої зони поза їхніми спинами.
— Я знаю, що скаже матір моєї тітки. Їй майже сто років.
Вона хвора на те, що ми називаємо Альцгеймером по-грецьки.
Це коли людина забуває геть усе, крім образ та наточених на когось зубів.
— Якби ж то, — каже вона, — на такого Альцгеймера лише греки хворіли.
— Узагалі-то я з Канади. А батько мій народився в
Нью-Йорку. Моя матір — наполовину мексиканка, а це означає на певні частини іспанка й індіанка. Моя мачуха з Пакистану. Я навіть грецькою до пуття розмовляти не вмію.
— Канадські чоловіки дуже чемні.
Еліас відчуває, як його рот розтягнувся, — то він, напевне, усміхається.
— Так, чемні, але, мабуть, здебільшого вдома. Коли поруч сусіди, та й поліція недалеко.
— Та хіба ж то тільки канадці такі.
Він мовчки киває.
— Але ти бездоганний джентльмен, — каже Ейлюль, немовби намагаючись його заспокоїти. — Та, бачу, тебе щось непокоїть.
— Зараз?
— Ні. Це почалося раніше.
А Тілець усе виймає й виймає з моря зірку за зіркою. Еліас сильно закидає голову назад. Небозвід хитнувся й закрутився. Зазвичай людина відчуває, наскільки вона п’яна, лише тоді, коли підводиться на ноги, але Еліас і сидячи на піску второпав: він п’яний, як чіп. П’яний цілком і повністю. Ну то й що? Зараз йому не хочеться бути ніде більше, окрім як у своєму тілі, яке пливе, обертаючись у просторі. Він не бажає робити нічого, крім маленьких ніжностей, — за винятком тих моментів, коли йому не хочеться робити нічого, крім чогось дикого й жорстокого, наприклад, кинутися на нападника, на кривдника і полоснути його по обличчю в отому моторошному кошмарі, від якого зупиняється серце.
— А коли мені можна буде стати менш ідеальним джентльменом?
Вона вивільняє свою руку з його долоні, підтягує свої голі коліна, опускає руку, скидає свої чорні туфлі на пласкій підошві і ставить поруч на пісок. Ця послідовність її рухів заворожує й перехоплює подих так, наче вона скидає з себе білизну.
Потім Ейлюль знову бере його за руку. Його долоня аж бринить пристрастю, яка, здавалося, йде від кісток.
— Коли? Зараз, — відповідає вона і повертається до нього обличчям. Її подих приємно пахне терпким білим вином, дрібочкою віскі й тютюном. Її парфум має солодко-лимонний аромат, схожий на запах лілій у літньому ставку. Можна увійти у воду, щоб їх понюхати, а можна підпливти до них у човні й перехилитися через борт. Господи, та це ж запах іншого життя! Її губи розкриваються для поцілунку, але вона притримує свого язика, і це спричиняє в Еліаса запаморочення, неначе він летить стрімголов у прірву саме в тому місці, де очікував зустріти щось тверде, пружке й опірне.
Понад пляжем повіяв легкий вітерець, охолоджуючи його спітніле обличчя, і їхній поцілунок стає пристраснішим і глибшим.
Через деякий час Еліас питає, чи не заважкий він і чи не твердо їй на піску.
— Можна й важче, — відповідає вона. — Втім, мені дуже добре.
— Ти хочеш сказати, що можна й важче, тобто…
— Т-с-с-с…
— Я не хочу робити тобі боляче.
Вона сміється.
— Отак лагідно — і боляче?
Ступор та седативний ефект ліків дійсно дещо уповільнюють Еліаса, і через це «він» ще й не надто твердий, тому вони з Ейлюль немовби пливуть і пливуть у якомусь розслабленому,
підвішеному й наркотичному ритмі.
— Т-с-с-с! — знову каже вона. — Мені дуже добре.
Вона лежить під ним, міцно заплющивши очі, наче намагаючись пригадати щось дуже важливе. Ейлюль виявилася набагато тихішою, ніж можна було б подумати. Еліас погойдує стегнами і робить поштовхи, але неквапливо, дуже неквапливо. Робить їх знову й знову в наркотичному забутті, але насамкінець якийсь імпульс змушує його пришвидшитись, заштовхнути себе в її лоно з новою силою; нарешті вона вся напружується, впускає Еліаса ще глибше в себе, стискає нігтями його стегна, і він відчуває ногами її гострі кісточки та литки, шорсткі від піску. Чується тихе й лагідне крещендо стогонів та зітхань. Вона піднімає до нього своє обличчя, і нарешті він смакує її висунутий язик.
Її спазми, які він відчуває всім тілом, нарешті підштовхують його до найвищої точки. Його апогей — якийсь приглушений, не такий гострий, як зазвичай, але навдивовижу розтягнутий, і коли оргазм починає вщухати під звуки його хрипкого дихання і тяжких, як у пораненого, стогонів, Еліас відчуває в піску якесь слабке шерехтіння, котре лунає з різних боків. Він піднімає голову та озирається. Довкола нього все обертається:
пляж немовби пливе повз них до краю води, а може, то вони з Ейлюль линуть пляжем угору, до огорожі з сітки-рабиці, колючого дроту та руїн. Він здогадується, що то в нього голова паморочиться від випитого — і раптом бачить, що ліворуч повз них рухаються сотні маленьких істот, закриваючи собою чималий шматок пляжу. Еліас примружує очі, придивляючись пильніше, — й аж відсахується від огиди: то крізь водорості сунуть до моря тарантули, схожі на малесенькі танки. Його очі поволі призвичаюються до темряви, і виявляється, що то не тарантули, а щойно вилуплені морські черепашки. Тьмяно поблискуючи в місячному сяйві панцирами зі схожим на камуфляж візерунком, загрібаючи маленькими ластами й погойдуючи голівками, вони сунуть чималеньким натовпом з темряви, яка поглинає огорожу. Якимось дивним чином їхня поява викликає в Еліаса приплив ніжності до Ейлюль. Болісний клубок підкочується йому до горла. Кільканадцять секунд він спостерігає за черепашками.
Вона знову піднімає до нього обличчя й легенько кусає Еліаса за щоку.
— Ти лиш поглянь, — стиха каже він.
Але вона вже й без нього помітила цих маленьких істот.
— Господи! — такого слова Еліас іще ніколи не чув від жінки її віку. — Як же ж вони мене налякали!
— Напевне, щойно вилупилися.
— Авжеж.
Заплющуючи очі, він цілує її, а вона шепоче:
— Arkadash2.
— А що це означає?
Раптом посеред черепашок замерехтіли сплески світла, вихопивши з темряви останній десяток, який трохи відстав від своїх, — доісторичні маленькі істоти з байдужими писочками судомно гребли пісок своїми ластами. Світло зсувається.
Еліас отетеріло витріщається, не розуміючи, що відбувається.
Що то — відблиски заграви? Він озирається через ліве плече і кидає погляд на північ, уздовж пляжу. До них наближається світло ліхтаря, погойдуючись із боку в бік.
— Ейлюль…
— Бачу. Злізай з мене.
— Може нам краще…
Вона кидає крізь зуби щось по-турецьки, одначе йому здалося, що він чітко почув англійське слово: «Поспішаймо!»
Схоже, Еліас погано розуміє сказане — куди поспішати і навіщо? Але його тіло, реагуючи швидше, аніж мозок, піднімається й висмикується з неї, і цей розрив стає для нього ще більшим шоком, ніж зазвичай. Ейлюль щось мимрить стиха по-турецьки, сідає в піску, і він бачить, як на неї впали поблиски світла з ліхтаря, що наближався. Йому здалося, що вона перехрестилася — невже християнка? — але потім помічає, що то вона застібає світло-жовту шовкову блузку, яку так до кінця й не зняла. Ось він уже на ногах, підтягує свої джинси, застібає ремінь і шукає поглядом черевики, а потім пригадує, що кинув їх у пісок під ліхтарем біля бару кілька годин тому. Вона підводиться, кидає щось у сумочку й розправляє спідницю. Неподалік на пляжі чується гамір — немов кілька людей сперечаються між собою, а потім із того гамору прорізався чийсь хрипкий голос, розітнув темряву, долетів до них і вдарив, мов шрапнель. Ейлюль завмирає у світлі ліхтарика; її обличчя здається блідим, мов крейда, з губами, стиснутими в тонку виразну лінію. Але вона швидко опановує себе і з майже невимушеним спокоєм вдягає свої стильні окуляри.
— Ну що, тікаймо? — питає Еліас, і тепер світло гойднулося в його бік.
— Стій, не рипайся. Я сама з ними поговорю.
Ліхтарик зупиняється за десять кроків від них, і Еліас скоріше відчуває, аніж бачить скупчені за ним фігури. Їх четверо, можливо п’ятеро. Є в цій компанії щось похапливе й неофіційне: ліхтарик усього один, голоси звучать неорганізовано й безладно, ці люди розгублено зупинилися, так і не наважившись наблизитися до чоловіка з жінкою, котрі стояли тепер на відстані кількох метрів один від одного, немов двоє незнайомців, які, прогулюючись пляжем, страшенно здивувалися такому несподіваному сусідству. Чоловіки, що юрмилися за ліхтариком, напідпитку — Еліас чує це з їхніх голосів.
— Це оті типи, що сиділи в барі, — каже він Ейлюль, але вона перебиває його, звертаючись до чоловіків тонким тремтливим голосом, в якому чується зневага, обурення і страх.
Ненадовго запала тиша, а потім чоловіки щось ґелґотять у відповідь. Уздовж краю променя видовжується рука й показує на Еліаса. І він не знає, чи підійти до Ейлюль, чи відійти від неї.
Циклопічне око ліхтаря витріщається на неї, але час від часу перестрибує на обличчя Еліаса, немовби незнайомці бояться, що він кинеться навтьоки. А йому б хотілося це зробити. Попри спричинену транквілізаторами кволість, він запросто міг би рвонути, мов спринтер, думає Еліас, і кров у ньому закипає, а серце важко гупає в скроні. Ці чоловіки — які зараз не при виконанні, а декотрі, можливо, взагалі в армії не служать — можуть бути й неозброєними. Скоріш за все неозброєні. Він уже був зібрався сказати Ейлюль, що вони могли б запросто втекти від цієї зграї п’яниць, та раптом один із них щось вигукує — і Ейлюль аж заточилася, наче її вдарили. Й оця її безпорадна реакція, оцей невеличкий крок назад став вирішальним. Банда відчула запах крові. Промінь ліхтаря стрибає вперед, а за ним — розмиті силуети нападників. Еліас оніміло рушає вбік, до Ейлюль, ступаючи в кружало світла і намагаючись виглядати більшим, аніж насправді. А він і дійсно більший за кожного з тих типів, які про щось голосно й безладно белькотять.
«Ти — кремезний хлопець», — налаштовує він себе. «Ти великий і сильний», — каже він собі, як зазвичай казав перед кожним розіграшем м’яча в регбі, коли ні про що серйозне не йшлося — не те що зараз.
Чиясь рука тицяє ліхтариком їм в обличчя, і Еліас виставляє руку вперед, затуляючи промінь ліхтаря. На мить позбувшись сліпучого світла, він устигає розгледіти чотирьох чоловіків — троє скупчилися позаду власника ліхтаря, який у другій руці тримає пістолет, притиснувши його до щоки дулом догори. На формі, в яку вдягнені чоловіки, проглядається камуфляжний візерунок. У всіх нападників, окрім того, що з пістолетом, молоді обличчя.
Задкуючи від них — і від нього, — Ейлюль кидає фразу, в якій звучить розпачливе бажання якомога швидше розрядити ситуацію й заспокоїти нападників. Немов віялом, вона розводить руками. Один із чоловіків рухається вперед в кружалі світла. Еліас бачить це немовби послідовність виразних стоп-кадрів. Ейлюль відсахується, а чоловік простягає до неї руки, мов сновида.
— Стояти! — наказує Еліас.
Це слово звучить, мов вибух, різкіше й гучніше за все, що досі тут прозвучало, але на нього ніхто навіть не поглянув.
Еліас став невидимим і нечутним, він ще мав шанс утекти.
Ейлюль з розмаху торохнула сумочкою чоловіка по голові.
Двоє інших приєднуються до нападника, а той, що з пістолетом, націлює на неї промінь світла. Еліас хапає руку з ліхтарем і різко смикає догори, спрямовуючи промінь у небо. Чоловік замахується пістолетом, та Еліас перехоплює удар, підбиваючи пістолет догори, а потім робить підніжку і штовхає турка всією вагою свого значно кремезнішого тіла. Той падає горілиць, а
Еліас настрибує на нього згори й придушує до піску. Турок і досі тримає пістолет у руці, але ліхтарика він не втримав, і тепер уся сцена освітлюється тьмяно-червоним жеврінням лінзи,
наполовину загрузлої в пісок. Ейлюль теж лежить на піску за кілька кроків від нього, відчайдушно борсаючись. Уже вдруге за сьогоднішню ніч Еліас лежав на незнайомій людині, і цей тип, хоча й менший за Ейлюль, був жилавий, несамовито дужий і мовчазний — він відбивався, неначе затамувавши подих.
Раптом — спалах і різкий хлопок: то вистрелив пістолет у притиснутій до піску руці військовика. Сильно вдаривши турка головою в обличчя, Еліас забив йому памороки, а потім підвівся й розмашистим ударом вибив пістолет у нього з руки, і той відлетів кудись у темряву так, що його ніде не видно.
Погойдуючись, Еліас підводиться й рушає туди, де за кілька метрів від нього в червонястому світлі наполовину загрузлого в пісок ліхтарика точиться запекла боротьба, — і мало не збиває з
ніг чоловіка, який поспішає в протилежному напрямку — невже на допомогу офіцеру, якого він щойно нокаутував? Вони зачепили один одного плечима, наче пішоходи на людному тротуарі.
Еліас стягує одного солдата за ногу з Ейлюль, а другого вона несамовито гамселить і дряпає нігтями; солдат повертає голову й дивиться вгору на Еліаса, і той бачить перед собою його обличчя, яке розпливлося розмитою плямою в слабкому світлі ліхтарика. Еліас б’є його в пику ребром долоні. Подає руку Ейлюль, але та вже встигла підвестися сама. Вона бере його за руку — і ось вони вже тікають, немов у вповільненому кіно, бо їхні ноги, не маючи опори, грузнуть у піску. З кожним кроком з Ейлюль виривається стогін, неначе він знову лежить на ній, заштовхуючи себе в її лоно різкими й швидкими рухами.
Раптом перед ними на піску заколихалися їхні тонкі й розтягнуті тіні.
— Онде паркан, — каже Еліас, і вони біжать до нього навскоси.
Світло ліхтарика вихоплює з темряви спіраль колючого дроту поверх іржавого похилого паркану. Слідком за променем ліхтарика до них долітає звук пострілу й рикошетом відлунює від готельних фасадів.
Еліасу на мить здалося, що його повернули туди, де він був іще два тижні тому, до місця, з якого йому начебто пощастило забратися, принаймні фізично. Знову постріли. Він похапцем вишукує проріху — або в колючому дроті, або в паркані під ним. Незважаючи на сп’яніння — а може, і завдяки йому, — стрілець випускає кулі з регулярністю робота — п’ять, шість, десять. На якусь мить Ейлюль уповільнює біг, неначе спіткнувшись, а потім знову біжить поруч із Еліасом. Пострілів більше не чути. Раптом у паркані показується невеличкий отвір — там, де нижня частина сітки закручується догори, піднявшись над піском.
— Отут. Лягай.
Вони стають навколішки, й Еліас простягає руку, щоби притиснути Ейлюль до піску, але вона вже й сама встигла лягти. Він хапається за іржаву сітку й смикає угору, розширюючи отвір.
— Уперед, проповзай.
У мерехтінні променя ліхтарика, який швидко до них наближався, Еліас побачив, що вона лежить нерухомо навзнак, притиснувшись щокою до піску і дивлячись на нього знизу вгору.
— Ейлюль, — тихенько гукає він.
Окулярів на ній немає. Очі не кліпають. На попереку в Ейлюль поволі розпливається пляма. Він притискає долоню до її шиї, торкається пальцями вуха, в яке ще кілька годин тому щось говорив і яке ледь не поцілував тоді в барі. Еліас не стільки хоче намацати пульс — бо до біса добре розуміє, що пульсу вже немає, — скільки востаннє відчути тепло отого засмаглого вушка й щоки. Він важко опускається на пісок біля неї й лягає на спину, немов скоряючись долі. А потім, ухопившись обома руками за відірваний край сітки і звиваючись всім тілом, пролазить крізь отвір до Мертвої зони.

***
1 Так собі (грецьке; надалі грецькі слова у виносках подаються без
зазначення мови).

2 Тут: любий (тур.).

160.00 Додати у кошик

Читати другий уривок