Горст Йорн Лієр. Код Катаріни. Уривок з роману

Йорн Лієр Горст

Код Катаріни

Роман
Переклад з норвезької Наталії Іваничук

Jørn Lier Horst
Katharina-koden

ISBN 978-966-688-039-3

© Нора-Друк, видання українською мовою, 2019

1

Картонні коробки стояли в одежній шафі. Три коробки. Вістінґ вийняв найбільшу. Вона вже почала рватися в одному кутку. Вінстінґ обережно поніс її до вітальні.
Верх коробки закривався нахльостом. Він роз’єднав накривку й узяв верхню чорну теку. На ребрі теки виднілася вицвіла від часу наліпка: «Катаріна Гауґен».
Вістінґ відклав її набік, вийняв червону теку «Свідок І» і ще дві червоні — «Свідок ІІ» і «Свідок ІІІ». А тоді нарешті побачив те, що шукав — теку з наліпкою «Кляйверваєн».
У картонних коробках зберігалося все, що було зроблено й письмово зафіксовано у «справі Катаріни». Правду кажучи, зберігати матеріали кримінальної справи вдома
було суворо заборонено, але вони не заслужили собі на те, щоб припадати пилюкою в архіві. Щоразу, коли він брав з шафи сорочку, коробки нагадували йому про давнє розслідування.
Вістінґ взяв окуляри й сів, поклавши теку на коліна.
Востаннє він гортав її рік тому.
Кляйверваєн — це вулиця, на якій мешкала Катаріна. Скромний будинок посеред лісу був сфотографований з різних ракурсів. На одному фото виднілося вдалині болотисте озерце Кляйверхєрне. Сам будинок стояв на узвишші, за якусь сотню метрів від дороги. Коричневі
стіни з білими віконними рамами, зелені двері, порожні квіткові скриньки на підвіконнях.
Гортати теку з фотографіями було однаково, що тинятися домом з примарами. Катаріна зникла, але в сінях стояло її взуття. Пара сірих кросівок, коричневі чобітки, дерев’яні шляпанці, поряд — чоловічі сандалі великого розміру й робочі чоботи. На стінному вішаку висіли три куртки. В коридорі на комоді лежала кулькова ручка, список закупів на щодень, непрочитаний лист у конверті, газета й кілька рекламних брошур. Біля декоративної цяцьки лежав букет напівзів’ялих троянд. Кілька аркушиків-нагадувань наклеєні на дзеркало над комодом: на одному — дата і час, на другому — ім’я з номером телефону, на третьому — три літери і сума. AML 125 крон.
На ліжку — відкрита валіза з купою одягу, ніби Катаріна готувалася до довгої відсутності вдома: десять пар шкарпеток, десять пар трусів, п’ять бюстгальтерів, десять футболок, п’ять пар штанів, п’ять светрів, п’ять блузок і спортивний костюм. Вістінґ так і не зумів збагнути, що ж не так з тією валізою, і чому йому здавалося, ніби щось не так. Добір одягу був якийсь дивний, складений
наче за якимсь формальним приписом, спакований кимось стороннім або для когось стороннього — не для себе.
Вістінґ гортав далі. На столі у вітальні лежало п’ять книжок. Видно було, де їх вийняли з книжкової полиці. Декотрі з тих книжок Вістінґ читав: «Зоопарк Менґеле» Ґерта Нюґордсгауґа, «Алхімік» Пауло Коельйо, «Білі ніґґери» Інґвара Амбйорнсена. Поряд з книжками — фото
Катаріни з Мартіном Гауґеном на оглядовому майданчику. Вони стояли, обійнявшись, й усміхалися якомусь, вочевидь, випадковому перехожому, який погодився їх сфотографувати. Фото було в рамці, але його вийняли з-за скла й поклали поряд.
Фотографії кухні видавалися найдивнішими з-поміж усіх. На робочому кухонному столі стояла тарілка з намащеною маслом скибкою хліба і склянка молока. Стілець відсунений трохи вбік, на столі — кулькова ручка й те, що згодом назвали «кодом Катаріни».
Вістінґ примружився, розглядаючи фотокопію записки.
Серія чисел, розділених уздовж аркуша трьома вертикальними лініями. Ніхто досі так і не розгадав їхнього значення.
На допомогу поліційним експертам навіть прикликали криптологів з департаменту безпеки міністерства оборони, проте їм теж не вдалося розшифрувати загадкового повідомлення. Код надсилали й закордонним експертам, але і їм записка видалася безсенсовною комбінацією чисел.
Вістінґ обернув копію іншим боком, ніби цього разу могло щось змінитися, і він ось зараз розгадає загадку.
Раптом він стрепенувся, відірвався від споглядання фото. Ліне прийшла. Він не почув її привітання. Навіть не завважив її появи у вітальні.
— Гм? — перепитав він, знявши окуляри, і вони повисли на шворці, одягненій на шию.
Ліне посадила донечку собі на коліна й почала стягати з неї курточку та черевички, поглядаючи водночас на картонну коробку.
— Я забула, що завтра десяте жовтня, — повторила вона.
Вістінґ відклав теку, простягнув руки до внучки і взяв її до себе на коліна. Це вже було не немовля, маленька, безпорадна шкварка, яку він вперше тримав на руках чотирнадцять місяців тому, а справжня особистість. Він голосно цмокнув її у щічку. Амалія аж гикнула від сміху і спробувала впіймати пухкими долоньками окуляри на грудях. Вістінґ зняв окуляри і відклав їх подалі від малої.
— Сподіваєшся там знайти те, чого не помітив раніше? — Ліне кивнула на теку.
Вона видавалася бурчливою і роздратованою.
— Щось трапилося? — запитав Вістінґ.
Ліне зітхнула, запхала руку в торбинку і різким рухом витягнула цидулку, запечатану в жовтий пластик. За цидулкою посипалися на підлогу губна помада, кулькова ручка, пачка жувальної ґумки та ще якісь дрібнички.
— Штраф за неправильне паркування, — буркнула вона, жбурнула цидулку на стіл, а сама заходилася збирати до торбинки розсипані речі. — Сімсот крон!
Вістінґ зиркнув на жовту смужку.
— Порушення правил паркування, знак під номером 372, — прочитав він. — Що таке «знак під номером 372»?
— «Паркування заборонено».
Вістінґ усміхнувся, потерся носом до дитячої щічки.
— Мамі вліпили штраф, — смішним голосом промовив він до малої.
— Не розумію, навіщо ти й далі копирсаєшся в тих паперах, — Ліне підвелася і рушила на кухню. — Стільки років минуло!
— Будеш оскаржувати? — ігноруючи докір дочки, запитав Вістінґ. — Штраф, я маю на увазі.
— Та що там оскаржувати! Я не помітила знака. Просто шкода грошей!
Ліне повернулася з чайною ложкою, вийняла з дитячої торбинки йогурт і забрала Амалію знову до себе на коліна.
— Ти знайшла ще якихось родичів? — запитав Вістінґ.
Ліне зірвала покришку з йогурту.
— Кількох у Берґені, у п’ятому й шостому коліні, — усміхнулась Ліне, годуючи Амалію.
— І що таке «шосте коліно»?
— Це, коли є спільний пра-пра-прадід.
— Хто в нас пра-пра-прадід?
— Артур Торсен, мамин прадід.
— Ніколи про такого не чув.
— Народився він на Аскьой 1870 року.
Вістінґ похитав головою і знову взявся до теки з документами.
— То ти вважаєш, що я даремно копирсаюся у старих паперах? — усміхнувся він.
— Того, що ти шукаєш, там немає. Ти раз по раз повертаєшся до цієї справи впродовж двадцяти п’яти років, але відповіді там нема.
— Двадцяти чотирьох, — уточнив Вістінґ, підводячись.
Він знав, що відповіді не знайти в коробках, схованих в одежній шафі, але був переконаний, що принаймні одна людина з 763, згаданих у матеріалах слідства, була тією особою, яка знала, що сталося у жовтні, майже двадцять чотири роки тому.
Вістінґ вийняв з коробки одну з червоних тек, розгорнув навгад якийсь з документів. Свідчення одного зі свідків. Аркуш був добряче потертий, а текст ледве читався. Вістінґ прочитав початок першого-ліпшого речення посередині сторінки, наперед знаючи його закінчення. Рутинний допит. Не було там ніяких суттєвих чи цікавих деталей, та щоразу здавалося, що ось зараз йому
таки пощастить виявити подробиці, яких він не догледів раніше, або вловити непомічений взаємозв’язок, який усе прояснить.
— Поїдеш? — Ліне вирвала його з задуми.
Вістінґ згорнув теку і знову впіймав себе на тому, що не почув, про що говорила Ліне.
— Знову поїдеш з ним у літню хатинку?
— З ким? — запитав він, хоча відразу здогадався, про кого мова.
— З отим, — Ліне хитнула головою убік стосу документів.
— Мабуть, ні.
— Але ж ти збирався завтра до нього в гості?
Вістінґ кивнув. Так уже повелося — щороку, десятого жовтня, він навідувався в гості до Мартіна Гауґена.
— Вибач мою розсіяність.
Вістінґ відклав теку.
Він завжди так почувався з наближенням річниці.
Давня справа виповнювала його голову, і все інше відсувалося кудись на задвірки.
— Які ваші плани на нинішній вечір? — запитав Вістінґ, підходячи до вікна.
Надворі було темно. Шибка зрошена краплями дощу.
Ліне поклала до ротика Амалії останню ложку йогурту.
— Я йду на тренування, — сказала вона, зсаджуючи
малу на підлогу. — І розраховувала, що ти приглянеш за малою. Вона не любить бавитися в дитячій зоні.
Маленька Амалія встала, похитуючись на нетвердих ніжках.
— Можеш припаркувати її тут, — усміхнувся Вістінґ і заплескав у долоні, щоб підманити внучку до себе.
Дівчинка почеберяла до дідуся, голосно засміялася, коли той упіймав її і підняв високо в повітря.
— Обережно! Вона щойно поїла, — застерегла Ліне.
Вістінґ поставив малу долі, приніс з сусідньої кімнати коробку з іграшками, висипав усе, що там було, і вмостився разом з внучкою на підлозі.
Амалія взяла з купи червоний дерев’яний кубик, щось пролепетала, але Вістінґ її не зрозумів.
— Дякую! За дві години повернуся.
Ліне підвелася, помахала доні й татові, але Амалія була надто зайнята і навіть не завважила, що мама кудись іде.
Хвилин десять Вістінґ й Амалія бавилися на підлозі, але потім дівчинка настільки зацікавилася іграшками, що вже не потребувала товариства.
Хрупнули коліна, коли він зіп’явся на ноги. Вістінґ знову взявся до коробки з документами, поклав перед собою нотатник. Гортав туди й сюди папери, потягнувся по окуляри і почепив їх на носа. Всю вартісну інформацію він записував у грубий синій нотатник. Спершу ключові слова, які стосувалися голих фактів, потім — окремі деталі, свідчення свідків, перелік документації
і результати лабораторних експертиз. Нотатник був таким собі якорем усієї справи. В ньому були зафіксовані всі до єдиного допити, які він проводив, кожнісінький речовий доказ. Нотатник був основою для подальших слідчих дій.
Вістінґ не розумів, чому Ліне так негативно налаштована до його копирсання в давній справі. Зазвичай її теж приваблювали нерозгадані загадки й запитання без відповідей. Та ж жадоба пізнання, завдяки якій він став слідчим, привела її до журналістики. Якщо шлях, яким вона простувала, розгалужувався, і вона звертала, скажімо, праворуч, їй завжди кортіло довідатися, а що очікувало б її, якби вона звернула ліворуч. Після народження Амалії Ліне захопилася дослідженням свого родоводу. Спонукою до цього стало, вочевидь, її бажання дати своїй доні велику родину зі свого боку, якщо вже таточко більше чи менше з цієї родини самоусунувся. Та
все ж головною причиною родинних пошуків було, мабуть, непереборне бажання довідатися, хто започаткував її рід. Вістінґ розумів доньчине задоволення від можливості постійно відкривати нові родинні узи, поступово витворюючи цілісну картину роду. Це дуже схоже на
поліцейське розслідування.
Пошуки відповідей — ось що було головним у журналістській діяльності Ліне. Для неї важливо не просто відрапортувати про новину. Їй завжди кортіло дізнатися, що ж за нею. Таку професійну рису дуже високо цінували в редакції газети «ВҐ». Керівництво боялося втратити
чудового працівника й продовжило Ліне відпустку з догляду за дитиною, сподіваючись, що вона таки повернеться до роботи на повну ставку.
Вістінґ не мав жодного бажання, щоб Ліне вникала в суть «справи Катаріни», але й браку її зацікавлення не розумів. Можливо, байдужість спричинена постійною присутністю цієї справи. Ліне виповнилося шість, коли зникла Катаріна Гауґен. Вона звикла, що батько регулярно виймав давні документи і знову та знову копирсався в них, дошукуючись правди. А може, просто, як
і більшість дотичних осіб, вирішила змиритися з тим, що Катаріна Гауґен однієї темної жовтневої ночі обрала смерть, наклавши на себе руки.
Але куди, у такому разі, поділося тіло?
За однією з робочих версій, стався нещасний випадок. Можливо, пішла на прохід, десь упала й не змогла дістатися додому. Однак таке припущення давало більше запитань, ніж відповідей.
Загадкове зникнення — лише частина проблеми, бо були й інші моменти. Тому Вістінґ і повертався рік за роком до цієї справи. Містичний код на клаптику паперу на кухонному столі, чоловік у сусідньому будинку, роль якого в цій історії годі було з’ясувати, і батько, якого вона ніколи не бачила. А ще квіти. Чотирнадцять червоних троянд.
Амалія встала на ніжки. Вона стояла, тримаючись за бильце крісла, поринувши у свій світ, і натхненно гризла пластмасове брязкальце.
Вістінґ усміхнувся до внучки, розгорнув наступну теку і вийняв з неї запис допиту однієї зі свідків, котрі останніми бачили Катаріну Гауґен живою, її подруги на ім’я Міна Рююд. Вони дружили п’ять років і разом співали в хорі. Кілька останніх тижнів Катаріна не з’являлася на репетиціях. Сказала подрузі телефоном, що не в формі, погано почувається. За два дні до зникнення Міна
поїхала її провідати. На думку Міни, Катаріну щось тривожило. Від запитань вона лише відмахувалася, пояснила, мовляв, почала вживати вітаміни, то й сподівається на поліпшення свого недужого стану. На допиті Міна розповіла, що впродовж усього останнього року поміча-
ла значні зміни в поведінці подруги. Зазвичай Катаріна, за словами Міни, була життєрадісною, аж фонтанувала енергією. Міна називала її «енерджайзером». Але потім щось мусило статися таке, що цілковито її змінило. Катаріна усамітнилася вдома. Рідко з’являлася на людях,
майже не зустрічалася з давніми друзями. Стала замкнутою, похмурою і мовчазною.
У свідченні Міни Рююд один момент привернув особливу увагу Вістінґа: Катаріна начеб носила в собі чорну біду, таємницю, яку нікому не могла довірити.
Інші свідки, друзі й колеги з роботи, теж казали, що Катаріна останнім часом впала в депресію, яку всі списували на її тугу за родиною і друзями в Австрії.
Вістінґ перегорнув кілька сторінок, зупинився на іншому уривку свідчень Міни Рююд і зненацька перечепився за одну фразу, яка раніше пройшла повз його
увагу. Міна Рююд намагалася вкласти в часові рамки одну з розмов з подругою. За два дні до тієї розмови Катаріна зустріла якогось австрійця. То була випадкова зустріч у кав’ярні. Він запитав, чи вільне місце за її столиком, а Катаріна завважила акцент чоловіка й запитала, чи він, бува, не з Австрії. Вона була рада зустрічі з земляком.
Слідчі доклали чимало зусиль і ресурсів, аби розшукати того чоловіка. Важливо було точно визначити час зустрічі. Наскільки Міна пригадувала, зустріч відбулася одного пообіддя в середині серпня.
Так це речення мимоволі йому прочиталося, хоча насправді написано було інакше.
Вістінґ ще раз перечитав речення. «Це було пообіддя в середині серпня». Пропущене слово «одного». Нічого особливого, навіть не помилка. Він і сам часто пропускає слова. Не всі слова з думок переходять на папір. При читанні мозок думає, що слово на своєму місці, бо ж ми зазвичай не читаємо слово за словом, а пробігаємо очима цілу фразу.
Брак цього слова тут не має ніякого значення, воно нічого не змінює, однак це наштовхнуло Вістінґа на думку, що в об’ємних слідчих матеріалах могли трапитися й інші недогляди.
Вістінґ відклав запис допиту і зі свіжим ентузіазмом взявся за наступну теку. Коли зникає людина, можливі чотири варіанти: самовбивство, нещасний випадок, втеча або за зникненням стоїть кримінал. Слідчі перевірили всі версії, навіть той варіант, що Катаріна, нікому нічого
не сказавши, могла покинути країну, щоб почати нове життя на своїй батьківщині чи будь-де в світі.
Однак Вістінґ ніколи не вірив у зникнення Катаріни з власної волі. Хоч вони так і не знайшли ні тіла, ні місця злочину, він був переконаний, що сталося вбивство.
Жодний речовий доказ не підтверджував його здогадів, але сукупність обставин справи давала підстави до сумнівів. Як-от валіза на ліжку, зняті з полиці книжки, вийнята з рамки фотографія. А ще записка з кодом на кухонному столі.
Він знову взяв до рук фотокопію записки, ще раз почав уважно її вивчати. Три хвилясті лінії ділили аркуш на дві колонки, підкреслені внизу горизонтальною рискою.
На решті аркуша — лише числа. Число 362 обведене колом і повторюється двічі. Те саме і з числом 334.
Обведене чотирикутником число 18 теж повторюється двічі. Решта написані по периметру аркуша: 206, 613, 148, 701, 404, 49. Привертав увагу в цьому ребусі хрестик на краю аркуша, один хвостик якого був довший за другий і дуже нагадував могильний хрест. Чорна кулькова
ручка, видно, раз по раз рисувала папір, доки майже продерла в ньому дірку.
Вістінґ вдивлявся у хрест і числа. Тепер йому здавалося, що якийсь здогад намагається виборсатися з його підсвідомості. Що числа ось-ось підсунуть йому розгадку.
Він глибоко вдихнув і затамував подих. Саме за такою миттю він полював щоразу, виймаючи з шафи ту давню справу. Завжди сподівався, що за наступний рік чогось навчиться, збагатиться досвідом, а тоді по-новому зуміє витлумачити факти. Він відчував, що істина десь зовсім близько. Ще мить, і він усе збагне. Репліка, картинка, незначна деталь, які за останні дванадцять місяців зачепилися у підсвідомості, ось-ось проявляться і дадуть йому нитку до розгадки.
Вістінґ почав читати числа вголос, допомагаючи мозкові винести на поверхню оте щось невловне.
— 206, 613, 148…
Маленька Амалія намагалася повторювати за ним числа і дзвінко сміялася зі своїх невдалих спроб.
Вістінґ глянув на дитину. Вона густо заїлася чимось синім. У руці — кулькова ручка. Мала прокусила ручку наскрізь, і тепер паста виливалася їй на долоньки. Вона булькотала, сміялася і знову пхала ручку до рота.
Вістінґ полишив свої папери, кинувся до дитини, відібрав зіпсовану ручку. Губи, зуби, язик і все підборіддя стали синього кольору. Він схопив Амалію під пахву і поніс у ванну, увімкнув воду, нахилив дівчинку над умивальником. Набирав у долоню води й намагався відмити личко. Амалія розплакалася. Він захлюпнув з долоні ще води їй у відкритий ротик.
Амалія кашляла й захлиналася. Синя вода збігала в умивальник. Незважаючи на протести, Вістінґ мив її доти, аж упевнився, що рот уже чистий від пасти. Потім сів з Амалією на колінах на покришку унітаза і спробував її заспокоїти.
— Все добре, — примовляв він, намагаючись говорити весело.
Амалія трохи вгамувалася. Вістінґ вийняв з кишені мобільний телефон і зателефонував у швидку. Коротко розповів, що трапилося.
Чергова медсестра запитала ім’я дитини.
— Інґрід Амалія Вістінґ, — відповів він і назвав дату народження дитини.
Вістінґ чув на іншому кінці клацання комп’ютерної клавіатури.
— Скільки пасти вона встигла з’їсти?
— Не знаю, — зізнався Вістінґ.
Він відніс Амалію до вітальні. Кулькова ручка лежала на підлозі, під нею на килимі розповзлася синя пляма.
— Стержень наполовину порожній, — сказав він у слухавку. — Те, що розлилося, здебільшого вибруднило одяг і ручки.
— Невелика кількість пасти не зашкодить дитині, — заспокоїла його чергова. — Було б гірше, якби вона з’їла пластик.
Вістінґ глянув на ручку — кінчик був розчімхраний.
— Чим це може загрожувати?
— Застрягнути в горлі, але, наскільки я чую, ніщо не застрягло. Може, болітиме животик, але рештки пластику вийдуть природнім шляхом.
Вістінґ подякував і знову поніс Амалію у ванну. Намочив якусь ганчірку і спробував відмити личко й пальчики. Однак ті спроби були марні, бо паста не відмивалася. Тоді він наклав зубну пасту на свою зубну щітку, й пошурував нею дрібні сині зубки. Амалія відхилялася
від щітки й знову розплакалася. Вістінґ облишив безсенсовні спроби, відніс малу до вітальні, сів з нею на колінах у крісло. Перший переляк перейшов у роздратування. Роздратування на себе.
Амалія далі плакала. Вона, мабуть, втомилася, його тривога передалася і їй. Посадивши внучку собі на стегно, він позбирав докупи всю документацію «справи Катаріни» і склав у коробку. Папери з однієї теки розсипалися по столі, кілька аркушів злетіли на підлогу. Він згріб їх і запхав жужмом до великої коробки, байдуже, помнуться вони чи переплутаються. Хотів просто прибрати все з очей.
Вістінґ переклав Амалію на друге стегно, закрив коробку й відсунув її ногою під стіну. А тоді сів з дитиною на підлогу, уважно розглядаючи, якої шкоди могла їй завдати кулькова ручка. Одяг не відіпрати. Зрештою, вона ось-ось з нього виросте, але він запропонує Ліне грошову компенсацію.
Амалія перестала плакати, вони сиділи вдвох на підлозі, складаючи одні на одних дерев’яні кубики. За тією забавою їх і застала Ліне.
Вона усміхнулася, побачивши, як мило бавляться дідусь і внучка, але вмить заціпеніла, завваживши синій рот Амалії і брудний одяг.
— Що сталося?
— Вона розгризла кулькову ручку.
— А ти куди дивився?
— Та вона так чемно гралася.
— Але ж ти був поруч?
— Звичайно. Я й зогледітися не встиг, як мала вже вся вибруднилася в пасті. То була, здається, твоя ручка.
Мабуть, випала з торбинки, коли ти виймала квитанцію на штраф.
Ліне послинила великий палець, спробувала відтерти синє підборіддя Амалії.
— Я телефонував на швидку, — виправдовувався Вістінґ. — Трішки пасти нічим не загрожує. Важкувато відмити, але безпечно.
Ліне зітхнула.
— Покупаю її вдома.
Вона сіла на стілець, почала вдягати доню.
Вістінґ прибрав розкидані іграшки.
— Я їй куплю нову одежинку. Чи дам тобі гроші…
Ліне похитала головою.
— Пусте! Дякую, що посидів з малою.
— Вибач мій недогляд… Погана з мене нянька.
Ліне всміхнулася.
— Усе гаразд!
Вона кинула погляд на коробку з документами.
— Не забудь, що на вихідні повертається Тумас.
Тумас був її братом-близнюком. Він працював пілотом гелікоптера в міністерстві оборони і вдома бував лише двічі на рік.
— Приготую піцу, — усміхнувся Вістінґ.
Відколи Ліне й Тумас увійшли в підлітковий вік, піца стала його коронною стравою. Щоп’ятниці, після роботи, Вістінґ учиняв тісто, а діти допомагали йому з начинкою. Так тривало всі дев’яності, доки Тумас пішов на військову службу.
— Ми прийдемо, — Ліне пригорнула Амалію. — Скажеш «па-па» дідусеві?
Вістінґ обійняв по черзі Ліне й Амалію, провів їх до дверей, а потім стояв ще на порозі, дивлячись, як вони йдуть під дощем до свого будинку на нижньому кінці вулиці.
Він збрехав, зізнався сам собі. Як легко йому збрехалося, начеб він пильнував Амалію, хоча насправді захопився «справою Катаріни». І не лише збрехав, а ще й переклав відповідальність на Ліне. Звинуватив доньку в тому, що її кулькова ручка опинилася серед іграшок дитини.
Вістінґ зачинив двері, повернувся до вітальні, став посеред кімнати, задивившись на відсунену до стіни коробку з документами.
Брехня — частина кожного розслідування. Всі брехали. Про пряму брехню ішлося не часто, однак усі в той чи той спосіб намагалися обійти правду. Свідки давали неоднозначні свідчення, замовчували деталі, переборщували і прикрашали, щоб додати собі ваги, або ж утаю-
вали факти, боячись себе очорнити. А ще в людей буває оманлива пам’ять, коли події пригадуються цілком інакше, ніж було насправді. Замість визнати, що не пам’ятають подробиць, вони заповнювали пустоти ймовірними здогадами чи подіями, що їх часто почули або побачили
сторонні люди. Щоб викрити ці брехні, слідчий мусив мати ще й іншу інформацію, яка допомогла б йому перевірити сказане.
Вістінґ нахилився, підняв з підлоги ручку, яку погризла Амалія. Під слідами від зубчиків ледь виднілося лого «Федерація поліції». То була його ручка! Цікаво, признається він Ліне чи змовчить. У будь-якому разі, ручка вже ні на що не годиться. Він пішов на кухню й викинув її до сміття. Потім повернувся у вітальню, відкрив коробку і знову взявся до справи

180.00 Додати у кошик