Горст Йорн Лієр. Справа 1569. Уривок з роману

Йорн Лієр Горст
Справа 1569

Роман
Переклад з норвезької Наталії Іваничук

Jørn Lier Horst
Sak 1569

ISBN 978-966-688-077-5.

Copyright © Jørn Lier Horst, 2020
© Нора-Друк, видання українською мовою, 2021
© Наталія Іваничук, переклад, 2021

250.00Додати у кошик

Уривок з роману

1

Муха сіла на край склянки. Вістінґ змахнув її рукою і перемістився у тінь парасолі. Він випив півсклянки води й перевірив кількість пройдених кроків у застосунку телефону. Майже чотири тисячі, а ще й полудня не було. Застосунок відраховував кроки, доки він ходив туди й сюди з газонокосаркою. Вістінґ поставив собі за мету у відпустці щодня проходити десять тисяч кроків, та поки що в середньому ледь дотягував до восьми.
За кілька років до смерті Інґрід Тумас подарував їм обом по крокоміру. То була маленька цифрова штучка, яку треба було прикріпити до паска або до штанів над стегном. Прилад реєстрував рухи стегна як кроки. Перші тижні вони з Інґрід змагалися, хто більше находить. Згодом крокомір закінчив свої дні в шухляді, але телефон завжди був при ньому.
Вістінґ глянув на екран і відкрив «читалку». У новинах писали про Аґнету Ролл. Вона зникла того ж дня, коли Вістінґ пішов у відпустку, але про її зникнення заявили на два дні пізніше. В перших статтях у пресі йшлося про пошукову операцію. Однак із кожною публікацією справа дедалі менше ставала схожою на звичайну історію зникнення. Вона починала скидатися на щось зовсім інше. Щось таке, що Вістінґ уже бачив раніше.
Тепер уже не керівник операції розповідав, на яких територіях проводився пошук. Справа перейшла в іншу фазу, і про її перебіг звітував Нільс Гаммер. Тричі в статті місцевий журналіст назвав Гаммера виконувачем обов’язків начальника слідчого відділу.
У справі, власне кажучи, не було нічого нового. 32-річна Аґнета Ролл вийшла на прохід у місто зі своїм чоловіком. Між ними виникла сварка, і вона пішла додому раніше. Через півгодини чоловік сказав своїм друзям, що також іде додому. В газеті писали, що зниклу жінку востаннє бачили, коли вона перед північчю виходила з пабу в центрі Ставерна.
Щоразу беручи до рук планшет, Вістінґ сподівався двох повідомлень: знайшли тіло Аґнети Ролл або заарештували чоловіка за підозрою у зникненні дружини.
Він відклав набік iPad, відпив іще ковток води. Простягнув ноги й закинув назад голову. Над ним кружляла чайка.
Вістінґ досі любив паперові газети, але чекати на оновлення новин до наступного дня було надто довго. Особливо коли йшлося про динамічний розвиток подій. Йому подобалося мати доступ до актуальних новин будь-де і будь-коли. А ще йому подобалось усвідомлювати, що він опанував нові технології й методи отримання знань та інформації. Він не звик спостерігати за справою про ймовірне вбивство збоку, не беручи активної участі в розслідуванні. Виходячи з фактів, поданих у засобах масової інформації, у справі далеко не все стикувалося. Ім’я чоловіка Аґнети Ролл не згадували, але Вістінґ знайшов його в соціальних мережах. Ерік Ролл. Він був на рік старший за дружину й працював у місцевій ІТ-фірмі. Чоловік дві доби зволікав із поданням заяви про зникнення. І цей факт вписувався у певну схему.
Справи про зникнення завжди важкі, але Вістінґ добре уявляв, як він сам організував би розслідування. Пошукову роботу треба проводити і вшир, і вглиб. Ушир — щоб все охопити, а вглиб — щоб зосередитись на тому, що вибивається з загальної картини й може підказати напрям для слідства.
Вістінґ знав, що Гаммер та решта колег уже почали розслідування. І найглибше копали саме навколо Еріка Ролла.
Планшет на столі давав йому змогу доступу до бази даних поліції. Він міг би ознайомитися з документами справи, але свідомо цього не робив. Скоро доведеться звикати до ролі стороннього спостерігача. Вік підказував, що ось-ось доведеться назавжди покинути управління поліції.
Та все ж його шкребла цікавість. Розв’язок справ про зникнення майже завжди крився у словах та вчинках, що передували самому зникненню.
Якийсь звук змусив його стрепенутися. Брязнула покришка поштової скриньки на вулиці по інший бік будинку.
Вістінґ вичекав, доки поштар поїхав далі, і лишень тоді підвівся, перейшов через весь будинок на протилежний бік. У затінку гаража вилежувався сірий кіт. Він зірвався на лапи, перебіг вулицю і зник за сусідським парканом.
Вістінґ глянув на будинок доньки. Він пообіцяв забирати її пошту. Донька на п’ять днів поїхала з дому.
Він підійшов до скриньки, вибрав її вміст. Жмут рекламних проспектів і лист. Білий конверт з його іменем та адресою, написаними охайними друкованими літерами.
Вістінґ обернув конверт, але адреси відправника на звороті не було.
У поштовій скриньці Ліне — лише реклама й нічого більше. Він викинув рекламки у смітник і подався додому, заінтригований листом.
Він нечасто отримував листи, та ще й анонімні. Навіть рахунки майже не надходили, їх відразу надсилали в онлайн-банк.
Напис на конверті був якийсь особливий, скидався на чорний друкарський шрифт. Літери «В» в прізвищі та імені — Вільям Вістінґ — зовсім схожі, наштовхнули його на думку, що, можливо, ідеться про іменну рекламу, однак «і» трохи відрізнялися між собою і свідчили про те, що конверт підписаний рукою.
Вістінґ узяв з кухонної шухляди ніж, розрізав конверт і вийняв удвічі складений аркуш. Папір начебто спершу зіжмакали, а потім розгладили. Посеред аркуша — рядок цифр: 12-1569/99.
Цифри такі самі, як адреса на конверті. Охайні, старанно виведені. Рівні й чіткі.
Вістінґ завмер з аркушем у руці. Він знав, що там написано, і все ж таки нічого не розумів.
То був номер справи. Так їх реєстрували, коли він починав працювати в поліції. Тепер нові кримінальні справи отримували восьмизначний реєстраційний номер, а раніше в номери справ закладали інформацію. Остання ланка, за рискою, означала рік. 1999. Перші цифри позначали поліційний округ, у якому розглядалася справа. 12 — колишній поліційний відділок у Поршґрюнні. 1569 — номер справи в хронологічному порядку.
Усе це нічого йому не промовляло.
Вістінґ утупився поглядом в аркуш на кухонному столі.
До 12-го округу входила контора ленсмана в Бамбле. То був сусідній округ, але Вістінґ ніколи там не працював. За величиною 12-й округ був приблизно такий самий, як і його, — близько 50 000 жителів. Кількість кримінальних справ теж майже однакова — десь 3000 на рік. Тож справа 1569 припадала на літо 1999 року.
То було так давно, що її, напевно, уже вивели з електронних журналів. Він не знайде її в жодній базі даних, хіба в архіві.
Вістінґ намагався пригадати, що такого особливого відбулося влітку 1999-го, але нічого не спадало на думку. У червні того року Ліне й Тумасові виповнилося шістнадцять, восени мали перейти до старшої школи з професійним орієнтуванням. Вістінґ не пригадував, чи їздили вони кудись на літніх канікулах. Ліне мала, здається, літню роботу в кафе-морозиві у Ставерні чи це було, може, наступного року? Тумас працював на човновому причалі.
Вістінґ залишив лист на столі, вийшов на терасу й почав шукати на планшеті 1999 рік. Великі газети вже тоді мали свої онлайн-сторінки, але в них важко було знайти потрібні матеріали. Були також сайти, які подавали найважливіші події за кожний рік. Потрійне вбивство на хуторі Урдерюд 23 травня. Відставка Бориса Єльцина, 15 000 загиблих під час землетрусу в Туреччині. Тоді ж відбувалися вибори до місцевих органів влади, а в Осло побував з візитом Білл Клінтон.
Він задав у пошук Поршґрюнн, та чітких збігів не знайшов. У деяких матеріалах йшлося про поліцію, однак ніякого натяку на те, що він шукав.
Справа 1569 могла й не бути голосною, про неї могли й не писати медіа, але чомусь же анонімний відправник подав саме її номер. Це могла бути справа, до якої він мав той чи інший стосунок.
Або й ні.
Йому, слідчому, часто надходили анонімні листи. Вони були, як правило, довгими, з плутаними ствердженнями, написані конспіративним тоном. Деякі спрямовані проти нього самого й проти справ, які він вів, а інші автори просто шукали шляхів примазатися до відомого слідчого.
Вістінґ знову повернувся на кухню, ще раз придивився до специфічного написання літер. Користувалися, швидше за все, чорним фломастером. Відстань між літерами близько міліметра. Марка на конверті проштампована минулим днем, але на штампі не вказано місця, звідки надіслали листа.
Такий лист — це ніби вторгнення у приватний простір. Хоч і не погроза, та однаково неприємно. Тривожно, ніби від попередження, що далі буде.
Вістінґ вийняв з шухляди рулон целофанових пакетиків для заморозки, відірвав два й за допомогою виделки запхав лист в один пакетик, а конверт — у другий.
Він починав дратуватися. Це не те, що можна відкласти й забути. Він відчував, що змушений з’ясувати, про яку справу йдеться.
У Поршґрюнні поліційного відділку вже не було. Якщо йому пощастить, то справа лежить десь серед документів, спакованих для перевезення у нове поліційне управління у Шіені. Тоді можливо отримати відповідь ще сьогодні. У гіршому разі справа вже давно припадає пилом у державному архіві, і на її пошук піде кілька днів.
Він зателефонував Бйорґ Карін, завідувачці архіву місцевої поліції. Вона була цивільною співробітницею, але виконувала одну з найважливіших функцій у щоденному житті поліційного управління. Бйорґ Карін пропрацювала в поліції довше за нього, знала всі потаємні лазівки й була тією людиною, до якої завжди звертався Вістінґ, якщо хотів знати, де і що шукати в системі. Судячи з усього, вона точно знала, кому можна зателефонувати й кого попросити розшукати необхідні папери в архівах сусідніх округів.
Перш ніж перейти до справи, йому довелося розповісти, як минає відпустка, трохи поговорити про погоду й про плани на решту літа.
Він нічого не згадав про анонімний лист, лише сказав, що йдеться про давню справу з сусіднього округу.
— Можеш роздобути її для мене?
Бйорґ Карін ні про що не питала.
— Зателефоную Елі. Отримаєш справу до свого повернення з відпустки, — сказала вона.
Вістінґ припустив, що Елі займає таку саму посаду, як і Бйорґ Карін.
— Я хотів би, щоб мені її переслали якнайшвидше, — попросив він.
— Ясно, — відповіла Бйорґ Карін, хоча з голосу було зрозуміло, що нічого їй не ясно. — Внутрішню пошту ми одержимо завтра, близько полудня.
— Було б чудово!
Вони вже готові були завершити розмову, але Вістінґ, кинувши оком на листа, на мить її затримав.
— Ще одне! Ти могла б попросити Елі з’ясувати, якого роду ця справа, й повідомити мені?
Вістінґ розумів, що Бйорґ Карін здивували його слова, але вона нічого не сказала, просто пообіцяла виконати його прохання.
Вістінґ вийшов на терасу й узявся вивчати сайти газет. Бйорґ Карін передзвонила за півгодини.
— Розмовляла я з Елі, — сказала вона й на мить затнулася. — Може таке бути, що це справа про вбивство?
— Припускаю, що так. Я маю лише номер.
— Вона перешле її нам завтра. Десь до ланчу.
— Прекрасно.
Вістінґ підвівся, підійшов до поручнів тераси, обвів поглядом місто, яке простиралося перед ним унизу.
— Кого вбили? — запитав він.
— Туне Ватерлянн.
Ім’я нічого йому не нагадувало. Навіть подумки повторив його, однак ніяких асоціацій воно не викликало.
— То я побачу тебе завтра? Зайдеш в офіс?
— Так, побачимося завтра, — відповів Вістінґ.

2

4 червня 1999 року, 20.48

Туне Ватерлянн сіла на велосипед. За кожним натиском педаль терлася об кожух на ланцюзі. Коли їхала швидше, велосипед бряжчав і скреготів. Це почалося після того, як вона звалилася у придорожній рів минулої осені. Переднє гальмо ледь спрацьовувало. Але то дурниці. Вже скоро велосипед стане їй не потрібним. Через шість тижнів їй виповниться вісімнадцять, а інструктор пообіцяв на осінь практику їзди для здачі іспиту з водіння. Мама віддасть їй своє авто.
Потік повітря від вантажівки, яка проїхала повз неї, хитнув її вбік. Вона вирівняла велосипед і знову налягла на педалі.
Уникнути пересування по Е18 не було жодної можливості. Вона третій рік працювала влітку в ятці вуличної їжі на Нургаймшлетта. Першого літа на роботу й з роботи її возили батько або мати. Зазвичай мама. Цього року вони відпочивали на півночі. Вона на чотири тижні залишилася вдома сама.
Треба було проїхати всього лише два кілометри по автостраді з інтенсивним рухом. У такі теплі дні, як нинішній, вона любила ввечері зупинитися біля озерця Стоккеваннет і скупатися. Змити з волосся запах пересмаженої олії і перевдягнутися в чисте. У роботі це було найгірше: запах перегорілого жиру на пательнях і перегрітої олії з фритюрниці. Він в’їдався в усе. Торбу зі змінними речами Туне залишала надворі, біля велосипеда, щоб одяг не набрав смороду. А в усьому іншому робота подобалася. Їй добре платили, вона не перепрацьовувала, і час минав швидко. Найчастіше до придорожньої ятки навідувалися не лише ті, хто їхав на відпочинок чи в справах, але й постійні клієнти.
Кілька з них були неприємними типами. Чіплялися з масними коментарями, які вона, однак, навчилась ігнорувати. Ще приїжджав на мопеді Рольф, який ніколи й рота не розтуляв, хіба лише для замовлення — номер вісім і кола. Номер вісім — це номер меню. Льовстек-бургер і півлітра напою. Він постійно ходив у туалет — до їжі й після. Іноді застрягав там до п’ятнадцяти хвилин. Але вже кілька днів вона його не бачила.
Між деревами, праворуч від дороги, поблискувало озерце.
Вона звернула до води старою розбитою дорогою і зійшла з велосипеда на початку стежки.
Інших велосипедів тут не було, від озерця не доли-нало ані звуку. Видно, зможе побути сама.
Туне закинула на спину наплічник і збігла стежкою до прибережної скелі. Мокрі плями на камінні свідчили, що зовсім недавно тут хтось лежав.
Вона роззирнулася навколо. Ген на протилежному кінці озерця виднілася якась постать у каное — ото й усе.
Туне стягнула через голову фірмову футболку «Бамбле-гриль», скинула взуття й зняла штани.
Два вечори тому вона купалася тут голяком.
Іще раз уважно оглянула місцевість і зважила, чи не скупатися голою і сьогодні. Чоловік у каное веслував у протилежний бік. На стежці нікого. Ніде ані звуку, хіба що з Е18 долинало рівне гудіння потоку машин.
Вона поклала рушник і пляшку з шампунем на самому краю берега, щоб легко було дотягнутися. Швидко зняла білизну, сховала під наплічник і наготувалася шубовснути у воду. Стояла, охоплена відчуттям свободи, й прислухалася до того відчуття. Скоро вісімнадцять. Сама вдома всеньке літо. Заробляє гроші. І це ще не все. Нарешті вона розірвала стосунки з Данні.
Туне ступила ще крок, ближче до краю, підняла вгору руки, склала долоні над головою, хитнулася на ступнях туди й сюди, а тоді стрибнула. Пропливла кілька метрів під водою із заплющеними очима, перш ніж виринути на поверхню.
Вода була ще теплішою, ніж напередодні ввечері. Довге волосся налипнуло на обличчя. Вона відгорнула його й глянула на берег. Жодного натяку на сторонніх.
Зробила кілька гребків, лежачи на спині, а тоді перевернулася і спокійно попливла «кролем», то підводячи, то опускаючи голову поміж водяними лілеями. Зловила ритм. Іще завтра працює, а потім два вихідні. Вони з Марією поїдуть в Лянґесюнн. Може, пощастить потрапити в нічний паб. Марія знала одного з тамтешніх швейцарів.
За двадцять метрів від берега вона розвернулася і попливла назад. Намацала твердь під ногами, хитаючись, побрела каменистим дном до пляшки з шампунем. Кілька птахів здійнялися з дерева біля стежки, а так навколо й далі панувала тиша. Налила в долоню шампунь, а пляшку покинула гойдатися на воді, доки втирала шампунь у волосся. Потім розігнулася, щоб помитись, не спускаючи ока зі стежки. Тоді ще пропливла трохи плесом, виринула, сполоснула рештки шампуню, швидко витерлася і вдягнулась.
І дуже вчасно, бо почула на стежці чиїсь кроки.

250.00Додати у кошик