Гримич Марина. Юра. Уривки з роману

(Фото будинку, що розділяв вулицю Косіора і вулицю Глібова. Автор фото Василь Галайба)

Вулиця Глібова була тим Києвом, про який Юра читав у Паустовського, чиї книги вперто підсовувала йому мама, коли він був підлітком. І він полюбив той Київ, і мріяв туди потрапити, перенісшись у капсулі часу. В Київ Паустовського.
Там, у районі вулиці Глібова, замість сірих, розграфлених під лінієчку кварталів Печерська, де кожен будинок мав своє законне місце, відповідно до визначеного порядку, – були вулички, які несподівано починалися «ні з чого» і не менш несподівано «в нікуди» закінчувалися, перетікали одна в одну, химерно перепліталися, слідуючи не за логікою генерального плану міста, а за нелогічністю природного ландшафту. Замість точно прорахованих Зеленбудом і висаджених у строго геометричному порядку дерев, замість прокладених алейок у парках з побіленими крейдою бордюрчиками, замість «соціалістичних» клумб з червоними сальвіями і голубими «хтозначим» під колір прапора Радянської України – старі садки, що хаотично товклися навколо старих міщанських садиб, перехиляючи через почорнілі від часу дощаті паркани гілля паморочливо розквітлих абрикос, яблунь і груш, а ще й кетяги бузку (цих садків на Глібова було так багато, що хотілося сказати «горщичок, не вари!»). Замість пихатих багатоповерхівок у стилі сталінської класики – одно-дво-триповерховий старосвітський Київ, куди випадково затесалися дві компактненькі хрущовочки. Замість ідейних бабусь, номенклатурних жінок і партійних нянечок у сірому дворі – чарівна Надія Миколаївна у відкритому вікні першого поверху, з малиновим манікюром, обов’язковим перманентом і грудьми на підвіконні. Замість монументального фонтану в центрі двору – цегляна кочегарка, що попахкує парою, а з її бічної прибудови, де розташований смітник, стрілою з голосним нявканням вилітають урізнобіч дворові коти, коли хтось має нахабство зайти туди з повним відром. Замість «постового» міліціонера на кожному кроці Печерська – єдині охоронці: дворові собаки, що прекрасно знають своїх та чужих і ретельно охороняють перших від других.
Цей Київ був неофіційний і неформальний, теплий, наївний і трохи старомодний.

Костянтин Паустовський

Юра вийшов з темного університетського холу і завмер між червоними колонами, на мить замруживши очі від сяяння білого снігу. Це не була дратівлива засліпленість білосніжністю в сонячний день. Місто вже закуталось у вечір, і від снігу лилося благодатне світло, яке заповнювало всі закутки його тіла й душі. Серце калатало: як же він любив цю пору, коли все місто перетворювалося на «Київ Паустовського», що його він собі, будучи підлітком, раз і назавжди намалював в уяві, читаючи «Далёкие годы». «Київ Паустовського» був для Юри водночас землею обіцяною і втраченим раєм, великою мрією, а точніше, фантазією про подорож у старосвітське, допотопне його минуле.

Він стояв на сходах червоного корпусу і дивився, як мами в пухових хустках під нутрієвими шапками і тати у вушанках тягнуть за собою на санчатах дітей, чиї личка наполовину затулені шарфами. Одні малята в дешевих пальтечках, перев’язані пуховими хустками навхрест, а інші вдягнені в цегейкові шубки і шапочки з бездоганно круглими помпонами. І всі вони схожі на безформні оберемки чи на великі кокони. А ось дядько везе на санчатах обмотану мотузкою ялинку і поспішає, щоб встигнути за кілька годин до нового року поставити її у себе вдома і прикрасити. Ось сторожовий пес вибіг з університетського підворіття з великою мозковою кісткою в зубах і так само, як і Юра, почав спостерігати за перехожими. І це все було настільки по-старосвітському, що Юра уявив себе молодим Костянтином Паустовським, студентом фізико-математичного факультету Університету святого Володимира.