Гримич Марина. Юра. Уривок

Марина ГРИМИЧ

ЮРА
Роман

Київ
Нора-Друк
2020

Київ : Нора-Друк, 2020. — 352 с.

ISBN 978-966-688-051-5.
© Нора-Друк, 2020

Замовити книжку…

Слухати уривок з аудіо-книжки

Присвячую цей роман моїй мамі —
Гримич Галині Михайлівні.

Розділ 1

Похмурий, попелясто-сірий цековський будинок байдуже роздивлявся сталевими очницями вікон чотирьох молодих людей, що безладно метушилися біля відкритого багажника «Волги». І він, цей будинок, і фонтан асфальтового кольору посеред двору, схожий на величезну вазу для фруктів, з другого ярусу якої ліниво стікали безформні струмені води, і голуби, ці вічні супутники київського життя, що дрібно чалапали по обідках сірої «фруктової вази», — всі вони знали молодих людей як облуплених, іще з того часу, як їхні номенклатурні матусі, нянечки й бабусі поперемінно дефілювали у дворі з модними візочками, навперебій розповідаючи одна одній: «А наш пупсик Гарик…», «А наша Зойка-піратка…», «А сьогодні Юрчик…», «А наш нечемний Андрійко, тьху-тьху-тьху, щоб не наврочити!..».
Клавка стояла біля під’їзду і, кутаючись у легку вовняну шаль та підставляючи виснажене від зими обличчя квітневим променям сонця, спостерігала, як ці дев’ятнадцятилітні «цуценята» борсаються, намагаючись запхати в багажник наготовані нею наїдки і напої для святкування дня народження її Юри. В картонних коробках торохтіли каструлі, у торбах дзенькали банки з консервацією і пляшки. Втиснувши все це в багажник, вони щоразу виявляли, що один із пакунків «зайвий».
— Клавко, ну що ти стоїш, як укопана! Поможи ж їм! — з балкона другого поверху долинув голос Анюти, яка тримала на руках пухкеньку і рум’яну, немов з реклами молочної суміші для грудного вигодовування «Малиш», дівчинку.
Будинок легенько здригнувся, бо різкий Анютин голос рикошетом пройшовся по його вікнах, а Клавка лише посміхнулася і, піднявши праву руку, поворушила пальцями, посилаючи привітання подрузі: вона давно вже навчилася мовчати у цьому дворі, де кожен твій ненавмисний пчих ставав надбанням усієї номенклатурно-сусідської спільноти. Натомість вона здутою повітряною кулькою просюрчала «Васссьь» до чоловікового водія Василя, який старанно протирав ганчіркою лобове скло машини. Той підняв голову, відразу зрозумів що до чого, і за мить уся конфігурація упакованого святкового столу акуратненько і щільненько помістилася в багажнику.
— Ну що, тьоть-Клав, ми поїхали? — накручуючи на вказівний палець пасмо кучерика, що не влізло в товстий снопик її густого русявого волосся, нетерпляче спитала Зоя.
Клавка знову посміхнулася: серед «сердець чотирьох», три з яких належали хлопцям, Зоя була чи не найбільшим хлопчиськом, перебравши командирські здібності від свого батька — генерала КДБ Борового.
— Зараз вийде Бакланов… — Клавка затнулась, — тобто Олександр Сергійович, і дасть розпорядження Василеві Івановичу! — і кивнула в бік водія.
— Ага! Ясно! — Зоя наморщила лоба, придивляючись до Клавчиного обличчя.
— Що? — спитала та.
— Веснянки! — розсміялася та. — Весна!
Так, весна починалася для Клавки з орди веснянок, якими, немовби з пульверизатора, забризкувало її обличчя.
Бакланов не забарився вийти, очевидно, спостерігаючи за сценою пакування з вікна кухні.
Він потиснув руку спершу водієві й неголосно розпорядився, щоб той, повернувшись із дачі, заїхав по нього; потім — по черзі кожному з власників «сердець чотирьох»: першій — Зої, що успадкувала від батька генеральську статуру, яку зміцнила у спортивній секції з веслування (Боровий жартував про доньку, що «Дівчину з веслом» ліпили саме з неї), потім — повненькому, схожому на клишоногого волохатого ведмедика в окулярах, Ігореві Морозу, якого всі називали Гариком, потім — невисокому, але завжди стильному Андрієві Федченку і, нарешті, своєму довготелесому Юрі. Сина він іще й обійняв, демонструючи батьківське привітання з іменинами, для чого хлопцеві довелося пригнутись.
Бакланов, посміхаючись, як на картинах із серії «Ленін і діти», награно весело скомандував:
— По конях!
«Штамп!» — автоматично проворушила губами Клавка. В ній, як завжди, зненацька, цілком «не в тему» прокинувся внутрішній редактор, якого вона прозивала Гунькою.
Слава богу, що Василь якраз завів мотор машини і її слова заплуталися у випарах вихлопного газу.
— Тишськзала? — що мало означати «Ти щось сказала?».
Бакланов мав феноменальну здатність чути не те що її, Клавчині, слова, а й думки.
— Я прсв’є (Я про своє), — промимрила Клавка, знову ж таки, з мотивів конспірації у лункому, як колодязь, київському печерському дворі.
Ліфтом їхали цілу вічність.
Клавка втупилася у лампочку на стелі, і якісь дурниці крутились у її голові. Бакланов устиг добряче наодеколонитись, тоді як вона пахла котлетами, що їх із самого ранку смажила. Вона зиркнула на чоловіка і впіймала на собі його серйозний погляд, у якому було щось на зразок здивування. Клавка автоматично поправила волосся, провела рукою по щоці — чи не заїлася, бува? Щока була гарячою, напеченою на сонці.
— Що? — спитала Клавка, маючи на увазі «Чого ти так на мене дивишся?».
Бакланов посміхнувся правим кутиком губ:
— Веснянки…
Клавка кліпнула очима.
Це була його фірмова посмішка, здригання кутиків губ, як у Мони Лізи.
Ліфт зупинився.
Нарешті!
Клавка кинулася з ключем до дверей, немов намагаючись утекти від солодкавого запаху модного чоловікового одеколону, з яким змагався запах її котлет. Її здивувала поведінка чоловіка, що зненацька порушив правила гри, які сам і встановив: у сім’ї має панувати прохолодна, але вкрай витримана ввічливість, позбавлена будь-яких телячих сентиментів.
А «веснянки» — це якраз і був телячий сентимент.
Клавка копирсалася ключем у замку, а він, як на зло, не відкривався.
— Дай я, — сказав Бакланов, і замок, практично не опираючись, моментально піддався йому.
Клавка переступила поріг власної квартири, і до неї повернулася впевненість: це був її простір. Зараз можна буде сховатися у кабінеті, зімітувавши потребу попрацювати над новим рукописом. А там, через годинки півтори, водій повернеться з дачі і Бакланов поїде на свою роботу.
Але зовсім несподівано прозвучала чоловікова пропозиція:
— А давай-но разом поснідаємо! День народження сина, як-не-як!
Це було несподівано, але цілком резонно.
Те, що в них сьогодні не буде гостей, іще не означає, що вони повинні проігнорувати цю дату.
Понад півтора десятка років чотири родини — Бакланови, Борові, Федченки і Морози, — всі з одного будинку, де жила українська радянська номенклатура, збиралися чотири рази на рік на день народження дітей, і це вже стало якимось мало не священним ритуалом з великим «дорослим» святковим столом, довгими моралізаторськими тостами і спогадами. Поряд великого столу спершу ставили маленький столик, який з роками якось непомітно перемістився у дитячу кімнату, потім перетворився з маленького на великий, а згодом діти стали замикатися у своїй кімнаті, виходячи звідти лише для того, щоб із кислою міною вислухати чергову історію про «а от ми у ваші роки». Останнім часом ця ситуація стала просто нестерпною, «серця чотирьох» збунтувалися, та й батьки вже вичерпали ностальгійні розповіді, проте інерція була сильнішою і лещатами тримала всіх у бойовій готовності.
І яке ж настало полегшення, коли вони позбулися цього ритуалу. Першою розірвала обтяжливі пута сусідського звичаю Клавка. Рівно два роки тому, коли діти були в останньому — десятому — класі, вона оголосила, що день народження Юри відбудеться подалі від батьків — на їхній ірпінській дачі. При цьому делікатно, як і годилося в їхньому колі, поцікавилася, чи сусіди не проти.
Найрадісніше прореагували Борові. Катерину — Зойчину маму — завжди напружували всі ці сусідсько-сімейні збіговиська. Їй вистачало людської суєти на роботі (вона завідувала пологовим будинком). Борова-старша заздалегідь ставила собі в графік відгули на дні народження дітей, своїх і сусідських, але при цьому завжди залишала черговому лікареві номер телефону тієї квартири, де святкуватиме, — на випадок важких пологів, і таке й справді кілька разів траплялося. Катеринин чоловік, генерал КДБ, і поготів був пофігістом щодо свого чада. Всі педагогічні теорії він вважав «опіумом для народу»; на його думку, діти мали рости самі собою, не заважаючи батькам. Так він колись виховував свого сина від першого шлюбу, в такому ж дусі росла і Зоя. Тому на ідею святкування дня народження Юрка на дачі Бакланових Зойчині батьки відреагували позитивно.
Чого не скажеш про Анюту Федченко, про цю вічно тривожну, вічно зациклену на своїх дітях матусю, яка звикла все на світі контролювати. От якраз Федченки довго думали, чи відпустити свою домашню дитинку, свого кучерявого блакитноокого Андрійка на дачу з ночівлею без нагляду батьків. Коли Анютка не озвалася з відповіддю протягом п’яти днів, Клавку взяло зло, їй так і кортіло нарешті розповісти Федченкам, що їхній синок давно вже не ангел: вона не менш як тричі таємно від батьків відходжувала його від алкогольних отруєнь! Але Бакланов вчасно її зупинив: «Не втручайся! Я сваритися з Федченком не хочу. Це ж мій колега!»
Хоч Бакланов із Федченком і займали рівноцінні посади секретарів ЦК КПУ, другий мав значно більший вплив на Шелеста і був навіть вхожий в його дім, тож стояв на ієрархічній сходинці радянського істеблішменту на пару щаблів вище.
Нарешті, за два дні до події, Анютка передзвонила і зволила дати добро на виїзд Андрія на дачу Бакланових.
Ну, а Тамара… А Тамара Мороз завжди була річчю в собі. Стати секретарем ЦК комсомолу жінці, та ще й матері-одиначці, — це треба вміти! — так казав про неї генерал КДБ Боровий. Офіційно вона вважалася вдовою, але у вузьких колах знали, що насправді це не так. Ніхто ніколи не здогадувався, що в Тамари «на умі» і що відбувається за кулісами її офіційного життя.
Клавка зателефонувала їй на роботу. Почувши пропозицію, Тамара на мить затихла на протилежно-му кінці телефонного дроту. «Вагається?» — здивувалася Клавка, але натомість почула, як та комусь поча-ла втовкмачувати: «А оця фраза тут — як “здрасьтє”!» Клавка зрозуміла, що Тамара якраз вичитує новий партійно-комсомольський документ. Але вже за півхвилини Морозиха промовила в трубку:
— Клавко, ти ще слухаєш? Щодо дачі, то коли всі згодні, я також! Врешті-решт, Гарик давно вже не дитина!
У той рік діти відсвяткували день народження Юри на дачі Бакланових без пригод.
…От і сьогодні: ніякого домашнього застілля. Можна й дозволити собі святковий сніданок з Баклановим, тим більше, що котлет і салату олів’є Клавка наробила більш ніж достатньо.
Стоп! Які котлети? Яке олів’є? Адже Бакланов ось уже півроку з метою омолодження перейшов на вегетаріанство!
Вона відкрила шафу для одягу, автоматично обираючи, у що б вдягтися до столу. Рука потяглася до однієї з улюблених суконь, крій якої вони з Анютою вибрали в одному з польських журналів, а відріз їй привіз Бакланов з якоїсь із країн соціалістичної співдружності, куди віднедавна зачастив. Ця сукня вдало підкреслювала її досі дівочу талію. Припудрюючи веснянки і наводячи червоною помадою губи, Клавка подумки перебирала продукти в холодильнику й пригадувала, що з них може бути вегетаріанським. Морква. Капуста. Буряк. Картопля. Квашена капуста. Квашені огірки. Ага, ще селера. Все свіженьке, з Бессарабки. Салат якийсь зімпровізувати, чи що? Як же не хотілося знову товктися на кухні! З самого ранку готувала наїдки для дітей! І це ще добре, що відмінили колективну обжиральню для батьків, коли доводилося три дні стояти біля плити, щоб на столі були і домашня запечена буженина, і нафарширована яблуками й журавлиною гуска або ж індичка, начинена сухофруктами й горіхами. Обов’язково «Наполеон» або «Анна Павлова»! А для дачного застілля «сердець чотирьох» усе обійшлося, за словами Борового, «діжурними блюдами»: олів’є, відбивні, котлети, тушкована в сметані картопелька з кропом, що виріс в одній із теплиць цековських підсобних господарств.
Так і не вирішивши, що робити з вегетаріанським сніданком для чоловіка, Клавка зайшла до вітальні і побачила, що секретар ЦК і сам успішно впорався із завданням: на столі перед ним стояла глибока піала, куплена ними двадцять років тому під час весільної подорожі в Самарканд, а в ній — почищена свіжа морквина, шматочки свіжого (так, свіжого!) буряка, листки капусти, пружні стеблини селери. Феноменально біла квашена капуста з Бессарабки стояла в окремій узбецькій піалі з жовтою плямою домашньої соняшникової олії на верхівці.
Клавка підняла брови, що беззвучною мовою, яку, знову ж таки, узвичаїв у їхній сім’ї Бакланов, означало здивування.
— Переходжу на сироїдство! — урочисто проголосив чоловік.
У Клавки відразу ж зник апетит. Вона дивилася на свої котлети, на олів’є і тоненько нарізане сало з прожилками і жовтенькою шкірочкою, що не втратила запаху паленої щетини й соломи, і почувалася мало не канібалом.
Неначе відчувши незручність ситуації, делікатний (делікатність, холодна делікатність, також була в їхніх сімейних правилах) Бакланов демонстративно поклав собі на окремо підготоване для цього блюдечко (також узбецьке) ложку салату й одну котлетку.
— …Але заради цих витворів кулінарного мистецтва, — прокоментував свої дії він, — роблю виняток!
Так само, як і «діжурні» страви, в їхньому побуті були і баклановські «діжурні» компліменти, від яких кривився її внутрішній редактор Гунька. Назвати салат олів’є і котлети витвором кулінарного мистецтва — це було занадто. Але вона чемно проковтнула цей комплімент, віддавши данину сімейному етикетові.
Клавка присіла за стіл.
— Смачного! — сказала.
— Почекай хвилинку! — раптом підхопився зі стільця Бакланов і зник за кухонними дверима.
«Зараз принесе квіти», — здогадалася вона. Чоловік дарував їй троянди двічі на рік: на її та Юрин дні народження.
І точно. Він повернувся, обіймаючи вазу з трояндами.
— З днем народження сина, люба! — поцілував він її «діжурним» поцілунком і підніс до носа понюхати квіти.
— М-м-м, як смачно! — закотила під лоба очі Клавка, дотримуючись багаторічного ритуалу.
Бакланов поставив серед столу вазу, а потім, як фокусник, дістав «нізвідкіля» дві консервні баночки. Краби й ікра. Ікра чорна, як вона любила.
А це вже був відступ від сімейного ритуалу.
— Може, не треба? — завагалася Клавка: зазвичай такі делікатеси вони ставили на стіл перед Боровими, Тамарою Мороз і Федченками.
— Один раз живемо! — віджартувався Бакланов.
«Штамп!» — проіронізував у Клавчиному мозку маленький занудний докучливий редактор з огидним гугнявим голосочком.
Вона спостерігала, як Бакланов старанно чарочкою для горілки видушує кружальця з нарізаного батона, мастить їх маслом і викладає згори ложечкою пірамідки з ікринок. Ідеальна конструкція.
«Чого це раптом він запобігає переді мною?» — подумала Клавка.
— Ти такий сьогодні уважний до мене, — почала вона. — Неначе зібрався розлучатись! — пожартувала.
— «Хванчкара», твоя улюблена! — замість відповіді поставив він перед нею вино на стіл.
«Невже вгадала? — подумала Клавка. — Запобігає, щоб розлучення відбулося без скандалу, по-тихому? Та я ж не скандалитиму. Хіба ж він мене не знає!» — на мить уявила вона собі цю неймовірну ситуацію.
І поки Бакланов відкорковував вино, поки акуратно вивільняв шматочки краба з консервної бляшанки, поки знімав з них паперові обгортки, вона вже прокрутила в голові неймовірний сценарій свого життя після розлучення, подумки переїхала в однокімнатну квартиру десь на Голосієві, перевезла туди вантажівкою всю свою бібліотеку разом з улюбленим трюмо… Ні, трюмо вона не братиме, воно старомодне, краще купити собі нове… Нове? А за які гроші? За зарплату завідувача редакції видавництва «Молодь»? Ну, гаразд, трюмо вона забере старе. А ще кушеточку, на якій вона спить, разом із цим покривальцем — коричневим у блакитно-сині вставки, схожі на трикутні лапкú. Саме через подібність з лапкáми вона його й купила під час відпочинку з Баклановим на Ризькому узбережжі. Її редакторська натура обожнювала розділові знаки… Так, що ще? Цікаво, а оці каструльки, новенькі біленькі, з намальованими букетиками бузкового вереса, також із Риги, він дозволить їй забрати чи ні? Ну, калачики з вікна на кухні він особисто знесе вниз і поставить на вантажну «полуторку» — хто ж їх без неї поливатиме? Вона опиратиметься: хіба стане їм місця в малесенькій кухоньці? Але що поробиш? Не викидати ж їх на смітник? Змириться, віддасть. І цей сервіз «Мадонна», який він привіз з Німеччини… Чи дістанеться він їй? Тьху, та здалася їй та «Мадонна»! Нехай сам з неї чаює! Міщанська цяця! Нехай свої медочки з горішками вприкуску з неї споживає!.. В неї є її улюблена темно-синя глазурована чашка із золотим виноградом!
— Ти чого? — спитав Бакланов і всміхнувся (він усміхнувся?) й раптом сказав зовсім несподіване: — Дурненька!
«Дурненька?» — запрацював Гунька, її внутрішній редактор. — Це слово вона не чула від чоловіка сто років. Можливо, звідтоді, коли, переживаючи, що народить йому доньку замість бажаного всіма чоловіками сина, здуру бовкнула: «А ти не розчаруєшся, якщо в нас буде дівчинка?» Ось тоді він і вжив це слово. «Дурненька! Це ж прекрасно, якщо буде дівчинка!»
«Ні, — прозвітував гугнявий редактор у її голові, — якби він хотів розлучатися, він би “дурненька” не сказав: надто ніжні конотації в цього слова!»
«Фух!» — видихнула Клавка і в одну мить перевезла назад, у чотирикімнатну квартиру на Печерську, і свою бібліотеку, і вісім вазончиків з калачиками, й улюблену синю із золотими крапочками-виноградинками чашку, і кушеточку з ризьким покривальцем…
Ковток «Хванчкари» протиснувся великим теплим клубком крізь її гортань, а потім прокотився маленькими вовняними м’ячиками по всьому тілу.
Вона ковтнула ще раз.
На голодний шлунок вино гарно пішло, зняло напругу, затуманило мозок, загоїло, як під морською водою, всі душевні ранки, сплутало всі думки: прощавай, рукописе, який вона хотіла сьогодні почитати!
Це було незвичне відчуття: снідати наодинці зі своїм чоловіком за одним столом. Здавалось би, ніщо не може здивувати подружню пару, яка прожила разом двадцять тверезих, рівних, дисциплінованих років, аж тут раптом, як перо ворони на балконі, як павучок у кошику з білизною на прання, як Анютчин голос з балкона другого поверху: «Клавко, ну поможи ж ти їм!» — несподіваний відхід від сімейного протоколу.
— За «Хванчкару» дякую! — люб’язно сказала вона. — Щоправда, як то кажуть, день пропав! Я від незвички сп’яніла!
— А ти відпочинь, виспися, врешті-решт!
— Ти надовго на роботу?
— Так, нарада у першого.
— Щось серйозне?
— Та як завжди…
— А як «завжди»?
— Завжди — як завжди…
Ще ковток вина. І знати не хочеться, що значить в їхніх ЦК «як завжди», але язик уже розв’язався:
— А як це: «завжди — як завжди»?
Ще ковток.
Бакланов знову посміхнувся, ледь піднявши кутики губ.
Захмеліла і тепла, як той ризький пледик на старій тахті в кабінеті, поблажлива до чоловікових словесних штампів, Клавка дивилася йому прямо в очі.
Ні! Він ніколи не розкаже, що діється в нього на роботі. Його робота — це така голка в яйці, а яйце — в качці, а качка — в зайці, а заєць — у скрині, а скриня під дубом закопана, а дуб стоїть на морі-окіяні, на острові Буяні.
Ще ковток «Хванчкари».
А от її робота — це б могла бути сама насолода! Якби не купа тієї макулатури, що її треба читати, тре-ба видавати, бо ті, що на острові Буяні, що на морі-окіяні, із дубом, під яким — скриня, в якій — заєць, у якому — качка, в якій — яйце, в якому — голка, — бо ті жадали тієї макулатури, вони нею харчуються, вони нею живляться, вони нею обпиваються, як Дракула кров’ю, як дракон, що сидить у печері і вимагає щонеділі нової молодої дівиці, молоденького безневинного м’ясця з солодкою кров’ю.
Напевно, їй більше не можна вина, бо, здається, останню фразу вона промовила вголос.
Але Бакланов, на диво, навіть не скривився. Навіть не включив телевізор, щоб підслуховуючі пристрої в їхній квартирі, — якщо вони, звичайно, є, — «заштрихували» промовлені нею слова, які могли ко-мусь там уявитися шпигунською шифровкою.
Бакланов знову всміхнувся і сказав: «Дурненька!» («Другий раз поспіль!» — відзначила вона), а потім десь розчинився. Зник з дому. А вона ще довго роздивлялася чорненькі пірамідки з ікри, які він так старанно приготував для неї.
Із задуми її пробудив телефонний дзвінок.
Це був Баратинський. Привітав із днем народження сина.
«Цікаво! Він ніколи раніше цього не робив», — подумала Клавка, чемно дякуючи за привітання.
«Спершу — Бакланов. Тепер — Баратинський. Щось дивне сьогодні в повітрі».