Гардинг Р. Ідеальна родина. Уривок з роману 

Гардинг Робін
Ідеальна родина : Роман / Робін Гардинг ; пер. з англ. Наталі Тисовської. — К. : Нора-Друк, 2023. — 352 с.

ISBN 978-966-688-105-5 (палітурка)
ISBN 978-966-688-106-2 (epub)

Robyn Harding
The Perfect Family
A Novel

290.00Додати у кошик

Адлерам заздрять усі сусіди: гарна й успішна пара виростила чудових дітей і мешкає в чарівному будинку. Але одного дня вони, прокинувшись, виявляють, що хтось закидав їм ґанок яйцями. Це дитячі жарти, вирішують вони, проте коли на газон їм жбурляють димову шашку, а потім ріжуть шини в автівці, родина починає хвилюватися. Поліція не сприймає ці атаки всерйоз, запевняючи, що то — розваги знуджених підлітків. А напади тим часом наростають, і з кожним новим витком насильства росте і страх. Адже в родині Адлерів усі мають таємниці, а таємниці можуть бути дуже небезпечними… Новий бестселер канадської письменниці Робін Гардинг — це захопливий, повний несподіваних поворотів психологічний трилер про те, що часом ховається за бездоганним фасадом ідеальної родини.

Copyright © 2021 by Robyn Harding
© RobynHarding, текст, 2021
© Наталя Тисовська, переклад, 2023
© «Нора-Друк», видання українською мовою, 2023


Пролог

Стою самотою на вулиці, спостерігаючи, як безмовний будинок готується до ночі. По черзі вимикається світло, нагадуючи зорі, що згасають у чорнильному небі. Заможне передмістя моторошно-тихе — не чути ані звуку, крім мого власного дихання. Мого власного серцебиття. Але я ще чекаю. А потім чекаю ще трошки. Всі пожильці повинні поснути. Всі до останнього. Якщо мене хтось почує, якщо хтось прокинеться, нічого не вийде. Якщо мене спіймають, будуть серйозні наслідки. Мене можуть побити. Ба навіть посадити. Але мене не спіймають.
Особняк гарний, ніхто не заперечить. Збудований в американському ремісничому стилі — такі в Портленді зустрінеш повсюди. Старі двоповерхові домівки мають криті ґанки, масивні дерев’яні колони й великі панорамні вікна. А цей будинок відремонтували й оновили. Його не можна назвати ні велетенським, ні екстравагантним, але він точно дорогий і доглянутий. Газон у дворі підстрижений ідеально, а з асфальтованого під’їзду, либонь, їсти можна. Усередині буде так само… відкрите планування, шикарні меблі, цінні картини, дизайнерські оздоби. Всі ці дурниці, які створюють враження елегантності й витонченості.
Та люди, які тут мешкають, лише видаються ідеальними. А коять жахливі речі. Ховають жахливі таємниці. Мене від таких людей нудить. Лицеміри. Фальшивки. Вдають, що вони кращі за інших, а насправді душа в них гнила. А зараз у них стрес, переляк, усе з рук валиться. Ця думка викликала в мене посмішку.
Натягнувши на голову каптур і туго зав’язавши шнурки, рушаю під’їздом. Кросівки ступають асфальтом майже безгучно, але червона пластмасова каністра б’ється об ногу, тож доводиться її притримувати. У ніздрях уже пече від запаху бензину. Добре, що я в рукавичках. Руки, пропахлі бензином, могли б мене виказати.
Ступаю на траву, холодну й вологу, і навпростець іду до бічної стіни будинку. Камера над дверима підморгує мені, але на екрані буде видно хіба що мої розмиті обриси. Родина вважала, що камера спостереження відлякуватиме злочинців, але це не так. Неможливо встановити мою особу, неможливо з’ясувати, хто я. Просто чергова безлика постать, яка шастає поночі.
Під бічною стіною будинку я, присівши, балансую навпочіпки. У жилах вирує адреналін, тіло вібрує від потреби втілити мій план, але я змушую себе зачекати. А потім ще трошки. Про всяк випадок. І щоб набратися мужності. Адже те, що я збираюся зробити, дуже серйозне. І може стати фатальним. Але відступити я вже не можу.
Не знаю, скільки я так сиджу навпочіпки в темряві, та коліна вже ціпеніють, а права нога починає німіти. Час починати. Випірнувши з тіні, я мчу до декоративного живоплоту, який тягнеться вздовж фасаду будинку. Відкрутивши кришку з каністри, вихлюпую бензин на кущі, обливаючи лискуче зелене листя токсичною рідиною. Така рослинність загоряється погано, але пальне їй допоможе. Бензин вибухне полум’ям, і вогонь полетить по листю. Є навіть шанс, що спалахнуть і дерев’яні бильця ґанку, що вогонь поповзе дерев’яними балясинами й охопить другий поверх. Якщо не спрацює пожежна сигналізація…
Що ж, без таких людей, як Адлери, світ стане тільки кращим.
Запалюю сірника. І кидаю.

Шість тижнів тому

Вівіян Адлер
(Вів)

Схрестивши ноги і склавши долоні перед серцем, я сиділа на весняному осонні. Ранкове світло давало небагато тепла, проте заливало спальню мерехтливим сяйвом, а обрані мною кольори — приглушені блакитні та кремові — створювали ауру морського узбережжя, хоча мешкаємо ми в передмісті. Приплющивши важкі повіки й дихаючи носом, я переживала усвідомлену мить удячності. Це була вправа, яку я часто виконую: я намагаюся починати кожен ранок з удячним серцем. Якщо вірити подкасту, який я слухаю останнім часом, удячність — ключ до здоров’я, щастя й достатку.
Внизу на кухні Томас варив каву і, як завжди, гуркотів і торохтів начинням. Я намагалася викликати в собі трохи вдячності до чоловіка, з яким прожила двадцять два роки, але відчуття повноти у грудях, тепла й легкості не хотіло матеріалізуватися. Я люблю чоловіка, правда люблю. Він чудовий годувальник родини, чудовий татусь, а ще він щоранку встає і варить каву. Але важко відчувати вдячність до чоловіка, який тебе зраджує.
Доказів я не маю, тільки нутром це чую. Останнім часом Томас віддалився, став неуважним і дратівливим. Він, агент з нерухомості, завжди багато їздив і ніколи не мав сталого графіку роботи. Йому закрутити роман було б нескладно. Але я йому довіряла… досі. Ми вже переживали складні моменти — та в якого шлюбу їх не буває? Але навіть у найчорніші часи ми завжди були командою, об’єднанням. А нині ми почуваємося як двоє співаків, які вийшли з гурту, щоб почати сольну кар’єру. Він — Джордж Майкл. А я — Ендрю як-там-його.
Можливо, це криза середнього віку: в лютому Томасові виповнилося сорок вісім. А може, щось трапилося на роботі. Але найлогічніше пояснення — інша жінка. Мій чоловік ще може похвалитися повнотілою красою середнього віку. Він харизматичний і стильний, з іскоркою в горіхових очах. Я бачила, як з ним фліртують жінки. Томас завжди поводився так, наче не усвідомлює цього, але, можливо, він усе-таки усвідомлював? Я займаюся фізкультурою, їм самі салати, зафарбовую сивину. Але ж нам усім відомо, що інтрижки виникають не через партнера у шлюбі.
Його піджаки не пахли парфумами, а на комірці не трап¬лялося слідів помади. Якщо мені потрібні докази, доведеться залізти в його телефон і в ноутбук. Але він тримає свою техніку при собі, постійно змінює паролі й установив розблокування через сканер обличчя. У певному сенсі це й на краще. Я ще не готова дізнатися правду. Не готова розвалити родину. Ба й усе своє життя.
Покинувши намагання відчути вдячність до чоловіка, я зосередилася на своєму синові Ілаю, який спить за двоє дверей звідси. Він приїхав додому на літо, закінчивши другий курс престижного Ворбі-коледжу. Пустотливий зеленоокий хлопчик, який усміхався одним кутиком вуст, нині перетворився на чоловіка, вищого за свого батька, і почав кар’єру воротаря у футбольній команді коледжу. Але він і досі мій малюк, і я вдячна за те, що він пробуде вдома чотири місяці. Чи й довше… Нещодавно Ілай оголосив, що кидає коледж. Томас був просто спустошений. Сам він закінчував державний коледж, бо не мав грошей на такий поважний навчальний заклад, як Ворбі. Ми багато чим пожертвували у фінансовому плані заради Ілаєвої освіти, а тепер він кидає навчання. Томас вибухнув і звинуватив Ілая в невдячності, в марнуванні свого майбутнього — і грошей теж. Але син був непохитний. Відмовився пояснити своє рішення, просто сказав: «Я туди не повернуся».
Я наполягла, що нам слід удосконалити підхід: не репетувати, не чіплятися, не допитуватися. Ми просто вдаватимемо, що все гаразд, — дамо Ілаєві час вирішити свої проб¬леми. Хай що його засмутило, а в нього ціле літо на те, щоб це залагодити. А потім, усе владнавши, він збагне, що найкращий варіант для нього — повернутися в коледж… Проблиск тепла, викликаний думками про мого чарівного малюка, згаснув на згадку про всі останні труднощі.
Не було навіть сенсу намагатися відчути вдячність до моєї сімнадцятирічної доньки. У Тарин нині найнеприємніший період. Тримається вона похмуро і зверхньо, вважає і батька, і мене (але переважно мене) незначущими, нетямущими, нечутливими бебі-бумерами. (На моє пояснення, що ми, як по правді, належимо вже до покоління Х, вона лише закотила очі). У Тарин досі гарні оцінки, вона має друзів, але моя балакуча дівчинка перетворилася на понуру, сердиту буркотуху.
Проте, попри всі негаразди, ми — та сама родина, якою були завжди. Ми всі здорові. У нас чудова домівка. І за це я була…
— БЛЯХА!
Це був Томас. У мене серце підстрибнуло в горло, стиснувшись від страху. Не те щоб мій чоловік узагалі ніколи не лаявся, проте він ніколи не лаявся на повний голос о сьомій тридцять ранку. Трапилося щось жахливе. Я важко підвелася з підлоги і просто в піжамі побігла вниз. Вхідні двері були широко розчахнуті, у вітальні нікого. Визирнувши надвір, я пошукала очима свого засмученого чоловіка. А потім, схрестивши руки на грудях, щоб приховати відсутність бюстгальтера, вийшла на ґанок.
— Томасе! — погукала я. Але його ніде не було видно.
Аж тут він вийшов з-за рогу з садовим шлангом у руках. Вродливе обличчя потемніло від гніву.
— Що коїться? — запитала я.
Він звів погляд, не змінюючи похмурого виразу.
— Уночі якісь кляті дітиська закидали яйцями будинок. І мою машину.
Тоді-то я й помітила білу шкаралупу, яка всіяла під’їзд до будинку, і густу масу, яка вже позастигала на віконних шибках. Томасова «БМВ» теж постраждала — до чорної фарби поприлипали шматочки шкаралупи.
— За що? — запитала я.
— Гадки не маю, — буркнув Томас, прикручуючи шланг до крана на розі будинку. — Запитай Тарин. Може, вона знає, в чому справа.
Він увімкнув воду, і струмінь врізався в бік машини.
Я повернулася в будинок і зачинила двері. Тарин скоро прокинеться. Можливо, наша донька-підлíтка зможе пролити трохи світла на цей напад. Але ж Тарин сімнадцять, вона вже у старшій школі, в передостанньому класі. Хіба її ровесники не занадто дорослі, щоб по-дитячому жбурляти яйця? Та й раніше в неї ніколи не було ворогів. Усі свої шпильки вона приберігає для родини, а з друзями завжди мила.
Знову піднімаючись нагору, я почувалася нервовою і збудженою. Я розуміла: якщо так логічно подумати, то це все дрібниці. Знуджені діти, залишені без нагляду, постійно валандаються вулицями, шукаючи пригод собі на голову. Але це трапилося вночі. Поки ми спали. Наша спальня виходить вікнами на вулицю, тож я почула б цей напад, якби не заснула так міцно. Які батьки випустять дітей надвір після одинадцятої вечора в будній день? І чому напали саме на нас? Не схоже, щоб будинки сусідів теж постраждали.
Покинувши всі спроби викликати в собі вдячність, я зайшла в душову кабіну. О дев’ятій у мене зустріч з клієнткою, і я не хотіла запізнитися. Моя фірма з дизайну інтер’єрів маленька, але квітуча, — це вже не «хобі», на відміну від крамниці веганського морозива моєї клієнтки. Її заклад дотує чоловік, керівник гедж-фонду. Байдуже, що вона виходить на переповнений ринок, і що морозиво — сезонний продукт, і що локація в центрі міста не дуже вдала. Ідея була не в тому, щоб заробляти. Ідея була в тому, щоб створити щось життєздатне і щось своє. Я це розуміла і дуже хотіла допомогти.
Голячи попід пахвами, я міркувала про власний бізнес. Томас напряму його ніколи не фінансував, проте успіхом я все одно завдячую йому. Коли я працювала графічним дизайнером (переважно з упаковкою), він попросив мене допомогти йому з передпродажною підготовкою об’єктів нерухомості. У мене завжди було чуття на декор. І я люблю підшукувати меблі й унікальні скарби, завдяки яким порожній або немодний будинок перетворюється на привабливу домівку. Про мої здібності заговорили, й мене почали наймати інші рієлтори. А коли й покупці почали замовляти мені оформлення інтер’єру їхніх щойно придбаних осель, я звільнилася з фірми графічного дизайну. Бізнес у мене йде непогано, та ми все одно ще залежимо від Томасових заробітків. Я заробляю малу частку того, що заробляє він.
Вийшовши з душу, я зняла з гарячого змійовика рушник. Витираючись, я досі тремтіла та зціплювала зуби. Я зреагу¬вала занадто гостро. Нормальна реакція на те, що твій будинок закидали яйцями, — це роздратування, а не отаке бентежне відчуття вразливості. Це просто смішно. Але, вдягнувши халат, я поквапилася зі спальні.
Й одразу пораділа з того, як нещодавно переобладнала гардеробну. Ми виламали стіну між спальнею і маленькою дитячою, яка прилягала до неї. Там я встановила шафи, що дозволяли розвісити весь одяг за кольорами. На стійках стояли під нахилом черевики, у кубиках стелажа видно було всі сумочки, а на полицях я розклала светри. По цент¬ру був невеликий комод з кількома шухлядами для білизни, нічних сорочок і прикрас. Ремонт добряче перевищив наш бюджет (ми ще й досі за нього не розрахувалися), але результат був того вартий.
Пірнувши в гардеробну, я зачинила двері, відсікаючи хлюпотіння води зі шланга. Томас і досі змивав бруд, тож я могла не хвилюватися, що він мене застукає. Висунувши третю шухляду в комоді, я витягнула мішанку колгот, панчіх і шкарпеток, які тут зберігала. А потім зняла фальшиве дно й відставила його. Таємний сховок не потрібен у нашому безпечному передмісті Портленда, та це ідеальне місце для моїх скарбів: пляшечки темно-сливового лаку для нігтів, тоненької сережки-кільця, металевої запальнички, штопора й маленького поліетиленового пакетика з крихітними блакитними пігулками.
Діставши пакетик, я подивилася на блакитні цяточки. Пити я їх не збиралася — я навіть не знала, що воно таке. Але, перебираючи своє добро, я почала розслаблятися.
Відчуття вразливості зникло. Я знову контролювала ситуацію.

Томас Адлер
(Не Том. І в жодному разі не Томмі)

Поки я їхав на роботу, сморід тухлих яєць так і стояв у носі. Я розумів, що запах цей лише у мене в голові. Яйця були не тухлі. І я змив з машини липку речовину. І все одно гнилий сопух з металевим присмаком продовжував мене переслідувати. Він в’ївся мені в одяг? У волосся? Я понюхав рукав. Ні. Це мозок грає зі мною жарти. Потрібно забути про дурнувату пригоду і про пов’язаний з нею запах. Це не більш як дрібна прикрість… Але мені вона зараз потрібна найменше.
Я не мав часу добре відчистити будинок. Самою водою не відмити білок, який засох на шибках. Потрібне мило. І шкребок. Але мені треба забрати на роботі рекламні матеріали і їхати через усе місто показувати об’єкт. Нерухомість у Ґрант-парку не продається занадто довго. Слід знизити ціну, але продавці непоступливі. Потенційні покупці, з якими я збираюся зустрітися, немісцеві; вони знайшли тут нову роботу й дуже потребують житла. Мені не можна запізнюватися.
— Привіт, Сірі*. Напиши Ілаєві.
Сірі слухняно відповіла:
— Що ви хочете написати?
Мені кортіло сказати: «Ану піднімай свій лінивий зад з ліжка, міленіал ти розбещений. Знайди собі роботу в бургерній, а потім розповіси мені, чому ти хочеш викинути на смітник профінансовану батьками освіту найвищого ґатунку».
Та якби я заговорив до сина в такому тоні, Вів мене б убила. Якби я зірвався на ньому, він би замовк і закрився. Він завжди був ніжним і нервовим хлопчиком — лишається таким і зараз, хоч він уже метр дев’яносто, атлетичної будови, вродливий. Для такої чутливої душі, як Ілай, життя непросте, каже Вів. У коледжі напружений графік. Ілай грає у футбол на вищому рівні. Воротарі завжди відчувають найбільшу відповідальність. Для будь-кого це непросто, та особливо для Ілая. Вів каже, для нас найкраща стратегія — поводитися так, наче нічого не сталося. І зрештою син поділиться своїми проблемами. І ми забезпечимо йому підтримку — можливо, психолога, можливо, якісь ліки. Такий заклад, як Ворбі, має все необхідне, щоб дати раду Ілаєвим проблемам. І восени він повернеться до навчання. Все буде гаразд.
І я не збираюся на синові зганяти зло на малих падлюк, які закидали яйцями мій будинок. Можливо, я не розумію свого старшого сина, але я його люблю. Відмити хату від яєць — це не покарання. Просто хтось має це зробити.
— Привіт, друже, — заговорив я в тиші машини. — Якісь малі поганці закидали нам ґанок яйцями. Можеш відмити вікно милом і шкребком? У гаражі є драбина. Дякую, приятелю.
Перечитавши мені вголос моє стримане повідомлення, Сірі відіслала його моєму нащадкові, який і досі спав.
А я вже під’їжджав до контори, й пульс у мене почав прискорюватися. П’ятнадцять хвилин, зайду і вийду, сказав я собі. Нічого особливого. Але напрасована біла сорочка почала вже просякати потом під пахвами, а долоні на кермі стали вологими. Центральний офіс, де колись я відчував підтримку й товариський дух, нині пригнічував, здавався ворожим. Колеги, багатьох з яких я вважав друзями, ними зовсім не були. Друзі не стоятимуть осторонь, спостерігаючи, як ти перекреслюєш ціле своє життя.
Ворота в підземний гараж відчинилися автоматично, і я заїхав у його роззявлену пащу. Зарезервоване за мною місце було поруч з ліфтом — зрештою, я належу до топових агентів з нерухомості. Найкращі паркувальні місця розподіляються відповідно до ваших торішніх фінансових результатів; якщо справи не налагодяться, наступного року мені доведеться паркуватися на вулиці. Залишивши «БМВ», я рушив до сусіднього ліфта. Натиснув кнопку й почав чекати. Зайду і вийду. Можливо, впораюся і за десять хвилин.
Поки я піднімався нагору, думки полинули до тих вихідних на узбережжі, коли ми грали в гольф. Мій сорокашестирічний колега Роджер одружувався (втретє) й відчув потребу відзначити кінець своєї спорадичної самотності. Зараз я розумію, як це було безглуздо — розважатися й пиячити в компанії чоловіків середніх літ так, неначе нам по двадцять. Я думав, ми пограємо в гольф, поїздимо в дюнах на квадроциклах, вип’ємо пива. Ніколи в житті, хоч мільйон років проживи, я б не зміг передбачити, щó станеться під час тієї поїздки. Краще б я залишився вдома. Краще б я сказав, що в мене багато роботи і що я потрібен родині.
Але я поїхав.
Ліфт різко зупинився, двері дзенькнули й відчинилися. Глибоко вдихнувши через ніс, я зайшов у контору. Було ще рано, тихо, лише поралося кілька безневинних прибиральників. Більшість агентів починає стікатися на десяту, та й то лише щоб забрати папери, отримати доступ до бази нерухомості чи обговорити останні новини. Ми самозайняті, практично живемо в машинах. Що й на краще для мене. Напруга в плечах почала спадати, і я рушив до столу своєї асистентки. Емма працювала одразу на трьох брокерів, але примудрялася все встигати. Я попросив її підготувати рекламні буклети й документи на будинок на Генкок-стріт, щоб конверт уже чекав на мене. Емма завжди була дуже сумлінною асистенткою, проте останнім часом трохи хибила. Її увагу відвертало майбутнє весілля з хлопцем, з яким вона зустрічалася ще з коледжу, — дизайнером відеоігор. Чи аніматором? Щось таке.
— Доброго ранку, — привітався я, підходячи.
— А, добридень, Томасе, — відповіла вона, клацаючи мишкою і згортаючи вікна на екрані. Понад сумнів, обирала весільну сукню чи букет. І вже не вперше. — Чого це ви так рано?
— Хочу забрати буклети для Генкок-стріт. Я просив те¬бе вчора їх підготувати.
— А, так.
Розвернувшись разом з кріслом, вона почала ритися у стосі паперів.
«А, так»? Я конкретно попросив її підготувати всі рекламні матеріали заздалегідь, бо вранці поспішатиму. Я розумію, що їй значно приємніше гуглити весільні торти, квіти й обручки, ніж шукати мої папери, але мені доведеться серйозно побалакати з нею про таку неуважність… Та тільки не зараз.
У кінці коридору почувся шум ліфта, і я краєм ока помітив Лео Ґраса. Лео був старшим боярином на двох останніх весіллях Роджера. Це він улаштував парубоцьку вечірку в курортному казино на Орегонському узбережжі, й це він несе відповідальність за розпусту, яка там відбувалася. Своєї¬ провини я не відкидаю, — зрештою, я доросла людина, яка має свою голову на плечах, — але це Лео приніс алкоголь і наркотики. Це він запросив жінок. Це він улаштував «ідеальний шторм».
— Ось і вони, — нарешті промовила Емма.
— Дякую, — схопив я конверт і поквапився до ліфта. Слід було спершу переглянути папери. Минулого місяця серед рекламних буклетів я знайшов її перелік бажаних весільних подарунків. Вони з дизайнером відеоігор хотіли собі повний набір кухонного начиння «Льо Крозе». Смаки в них, безсумнівно, недешеві. Скажу офіс-менеджерці, щоб від усіх нас купила для них чавунок.
Поки я тиснув на кнопку ліфта, підійшов Лео з чашкою кави.
— Привіт, друже, — промовив він зі своїм британським акцентом, який декому видається чарівним, але мене він останнім часом бісить. — Давно тебе не бачив. Досі відходиш?
З цими словами він мені підморгнув, і мене охопило гос¬тре бажання зацідити йому в самовдоволену пику. Від парубоцької вечірки минуло вже понад місяць. Так, я напився, поводився непристойно, навіть огидно. Але щоб відійти від однієї гріховної ночі, не потрібен цілий місяць.
— Зайнятий був, — сказав я з силуваною усмішкою, яка більше нагадувала гримасу.
— Ти вже продав будинок на Генкок-стріт? — поцікавився він, і в його тоні я вчув глузування.
— Саме їду його показувати.
— Чому він не продається? — сьорбнув він кави. — Там що — когось убили?
«Я б залюбки там убив тебе». Але я вичавив смішок. Лео жартував, та все одно це була шпилька. На моє полегшення, відчинилися двері ліфта, і я зайшов усереди¬ну. І двері зачинилися, відрізаючи пихате британське обличчя.
На самоті в маленькій кабіні я заплющив очі, щоб випустити напругу, злість і сором. Лео Ґрас не винен. Лео, Роджер і решта хлопів стали просто випадковими свідками. В усьому винен я, й на думку про це в мене від емоцій стислося горло. Як міг я вчинити так мерзенно? Так низько й огидно? В житті не міг подумати, що я на таке здатен. Та я досі в це не вірю. Але світлини…
Двері відчинилися, і я поквапився до машини. Не збираюсь я розклеюватися. Я збираюся продати будинок, заробити грошей і виплутатися з цієї бісової халепи. Вів здогадується, що тут щось не так. Щоразу як мій телефон писне, вона так і кидає на нього оком, тож удома я переводжу його в нічний режим. Якщо вона залізе в мою поштову скриньку, якщо побачить, щó там, це буде кінець. І не лише нашого шлюбу.
Стрибнувши в машину, я задки виїхав з паркомісця й рушив геть з вогкого гаража.
Мене засліпило весняне сонце, і я потягнувся по темні окуляри «Том Форд», які лежали в бардачку. Останні чотири дні дощило, тож приємна погода мала б тішити. Але я, газуючи до Ґрант-парку, заледве помічав її, поринувши в думки.
Дружина думає, що в мене роман, але ніякого роману немає — і не було, і ніколи не буде. Хотілося сказати Вів, що я досі її кохаю, що вона чарівна, що я їй вірний. Та хіба я можу?
Правда набагато гірша.

290.00Додати у кошик


* Сірі — голосовий помічник для айфону.