Брати Капранови. Рута. Уривок з роману

Уривок з видання:
Брати Капранови
Рута. Роман. / Брати Капранови — К. : Нора-Друк, 2020. — 224 с. (Cерія «День Європи») . ISBN 978-966-688-053-9.

© Нора-Друк, 2020.

130.00 100.00Додати у кошик

Телефонний апарат без диска. Без кнопок. Немовби вирізаний з цільного шматка чорного мармуру. Наче макет телефону, зроблений людьми далекими від техніки, а чи то скульптура у стилі поп-арт. Хоча ні, поп-арт заборонений у Радянському Союзі, а такі телефони стоять у будь-якій військовій частині, секретному підрозділі або частині охорони. З них неможливо нікуди потелефонувати. Вони працюють лише на прийом дзвінків. Важливих дзвінків. Дзвінків згори. Від вищого керівництва. Дзвінків термінових. Алярмових. Екстрених.

Капітан із пов’язкою «Черговий» підняв трубку чорного бездискового телефону і мало не вдавився печивом, яке секунду тому безтурботно відкусив.

— Бойова тривога! — повторив він, бризкаючи бісквітними крихтами, і підскочив із місця, неначе катапультований власним стільцем.

Наступної миті руки його забігали пультом керування, вмикаючи тумблери, натискаючи кнопки та накручуючи диски. І хоч у пальцях відчувався легкий трем, вони влучали туди, куди треба, розносячи звістку всіма можливими каналами.

— Бойова тривога!

У коридорах та кімнатах казарми запалилися, заблимали з-під дротяних намордників червоні лампочки, зарипіли-задзвеніли сирени, загримів у примусовій трансляції залізний голос:

— Бойова тривога! Бойова тривога!

Й одразу застукали солдатські чоботи, не шкодуючи витертої черговими до блиску давно вже не фарбованої підлоги. І перекриваючи стукіт, загримали різкі голоси старшин:

— Бігом! Ворушись! Урою, падлюка! Давай! Давай!

Заскреготіли двері зброярні, відкриваючи доступ солдатам у шинелях з касками, притороченими до поясів, або вдягнутих поверх ношених овечих шапок з кокардами. Хтось перечепився, хтось зашпортався, комусь старшинський кулак уже надав прискорення. І на подвір’я військової частини з усіх дверей потекли ручаї озброєних, боєготових бійців, шикуючись у статутні прямокутники повзводно та поротно і перетворюючись на єдиний військовий організм, здатний знищити все на своєму шляху.

Втім, існувало одне місце, де під час загального переполоху панували мир і спокій. Це — невеличка комора поруч із Ленінською кімнатою. Там у кутку працював старенький телевізор «Рекорд», а за столом сидів сержант у розстібнутій сорочці та, розклавшись просто поверх недоробленого «Бойового листка» із заголовком «Литва вітає радянських воїнів» малював значно приємніші та вигідніші для полкового художника речі — картинки для дембельських альбомів із бравими солдатами та голими дівками.

Телевізор показував кругле обличчя Президента Радянського Союзу Михайла Горбачова.

— Верховна Рада Союзу Радянських Соціалістичних республік і Президент СРСР закликають Верховну Раду Литовської РСР відмінити свої незаконні рішення та відновити на території республіки дію Конституції РСР у повному обсязі, — з характерним акцентом промовляв Президент, але художник не чув його так само, як примудрився не почути сигналів тривоги та стукоту чобіт у коридорах.

Раптом двері комори з тріскотом відчинилися. На порозі виріс взводний, лейтенант Бурмантов.

— Так, я не зрозумів! — закричав він одразу, без віддиху. — Сержант Литвин! Тобі що, окреме запрошення потрібне? Не чуєш тривоги?

Художник відірвався від роботи і обернув голову до дверей. Він не підскочив, як це годилося б зробити звичайному солдату, не став струнко і навіть не сполошився. Тільки руки автоматично заховали недомальованих голих жінок.

— Та я «Бойовий листок» малюю. Наказ замполіта.

Взводний у відповідь визвірився:

— Сержант Литвин! Бойова тривога! Тобі позакладало?

Тут уже художник від здивування підвівся з місця:

— Бойова! Ні фіга собі! А що таке?

— Гімно рідке! — гаркнув лейтенант.

— Рот закрив і бігом!

Сержант Литвин дещо розгублено роззирнувся, а потім неквапливо пішов до виходу. Лейтенант пропустив його у дверях, було вже замахнувся, щоб підштовхнути у спину, але в останню мить стримався.

А з екрану «Рекорда» продовжував просторікувати Горбачов:

— Такі дії суперечать інтересам народу Литви і братських народів Радянського Союзу. Нас об’єднує спільна історія, ми разом долали труднощі та перемагали ворогів. І жодна сила не зможе розчленувати те, що збудовано батьками й дідами, що кувалося у вогні Громадянської та Великої вітчизняної війни.

Зелені машини з брезентовими тентами над кузовами вже почали виїздити з широко відчинених воріт військової частини, коли сержант Литвин у касці та з автоматом з’явився на подвір’ї у супроводі лейтенанта. Побачивши, що відбувається, він спочатку пришвидшив крок, а потім побіг, доганяючи останню машину. З кузова замахали, кілька рук простягнулося з-під тенту, щоб допомогти, і за мить він уже важко перевалився через борт просто на руки товаришам.

— Ти чого? — запитав хлопець із погонами єфрейтора, посуваючись, щоб дати місце на лаві поруч.

— Та не почув.

— Бойової тривоги? Ну ти даєш! — засміялися сусіди, які за гуркотом двигуна почули цю розмову.

— Наряд отримав? — перепитав єфрейтор.

— Та що йому буде? Любимчик замполіта, — заздрісно пробурмотіли ззаду.

Литвин озирнувся, але всі вже опустили очі і виявити балакуна не вдалося.

— Та припини, — смикнув його за рукав єфрейтор.

— А що за тривога? — запитав Литвин. — З ким війна?

— А чорт її знає. Лейтенант тільки сказав «Догралися». А хто догрався і як догрався — невідомо.

— Строк життя солдата у сучасній війні складає три хвилини, — серйозно зауважив рядовий із грузинським обличчям, який похнюплено сидів біля борту.

— Ну так ти його вже вичерпав. Зайвого живеш, — засміявся єфрейтор.

— У мене мама хвора, — не підтримав його веселощів грузин. — Хто її глядіти буде?

Після цих слів у кузові запала тиша. Обличчя посерйознішали, бо мама, хай і не хвора, була у кожного. Єфрейтор зіщулив очі й показав рукою на табличку «Люди», що прикрашала борт машини.

— Бачив там табличку? То це помилка. Ми — не люди. Ми — солдати.

А зелений військовий ГАЗ тим часом виїхав з Північного містечка і в колоні таких самих однаково пофарбованих машин попрямував до мікрорайону Віршуліскес міста Вільнюса, столиці Литовської РСР, яка нещодавно оголосила про вихід зі складу Радянського Союзу.

Зима 1991 року видалася теплою, скупий сніжок не хотів триматися на землі, а одразу відлітав, щойно його торкався цупкий січневий вітер. Мороз приходив тільки вночі, а вдень все тануло, залишаючи на вулицях калюжі. Здавалося, місто ще не оговталося від святкування Нового року, хоча, як казали по радіо, мітинг проти підвищення цін зібрав біля Верховної Ради тисячі людей. Крім того у повітрі витала невизначеність: оголошена навесні незалежність, енергетична та економічна блокада, запроваджена Москвою, литовський «Саюдис» проти російського «Єдінства» — як це розуміти? Чи Литва ще в Союзі, а чи вже незалежна? Які закони діють? Кого слухати й кого слухатися?

Добре бути солдатом — тебе не стосуються всі ці розборки та проблеми. Робиш те, що скаже начальство, засинаєш та прокидаєшся за командою, сачкуєш на заняттях, нудьгуєш у караулі і пам’ятаєш, що дембель неуникненний, як загибель капіталізму. Живеш від сніданку до обіду, а від обіду до вечері — аби годували вчасно. Щоправда, назвати їжею перловку без м’яса та рідкий суп на яловичому салі — це велике перебільшення, але солдатський шлунок і не таке перетравлював. Двісті років тому генералісімус Суворов звелів: «Тримай ноги в теплі, голову в холоді, а живіт у голоді» — і армія досі виконує цей наказ. Однак починає з кінця. Живіт — у голоді. Голову — у холоді. А ноги — як вийде. Влітку вони пріють у кирзових чоботах, взимку мерзнуть у благеньких онучах.

Добре тим, хто до служби встиг отримати якісь корисні навички — наприклад, закінчити художню школу. Бо Радянська армія тримається на політичній роботі, і основа її — «Бойовий листок», який вивішується в коридорі та розповідає солдатам, а насправді начальству, яке приїздить з перевірками, про службу та дозвілля, перемоги та окремі недоліки, а головне — висвітлює лінію Комуністичної партії як єдиної керівної сили Радянського Союзу. А тому «Бойовий листок» має бути намальований акуратно, без художніх досягнень, але рівно, по струночці, як усе в Радянській армії. І тут потрібен художник. Ну а плакати у Ленінській кімнаті? А гасла до свят? Тому гарний художник у частині — це справжній скарб. Його треба берегти та леліяти, і опіку над ним має особисто замполіт, відповідальний за політичне виховання бійців.


130.00 100.00Додати у кошик