Куварос Джордж. Спадок. Есеї про мислення поколінь. Уривок з книжки
Куварос Джордж
Спадок. Есеї про мислення поколінь / Джордж Куварос ; пер. з англ. О.Туркало. – К. : Ніка-Центр, 2025. – 160 с.
ISBN 978-966-521-239-3
George Kouvaros
PATRIMONIES
Essays on Generational Thinking
260.00₴Add to cart
«Спадок» Джорджа Кувароса – надзвичайно тонка й вишукана книжка, написана в жанрі особистого есею. Вона складається з невеликих роздумів, кожний з яких під новим кутом висвітлює те, ким ми є, як формується наша ідентичність і яке місце в цьому процесі займають спогади. Минуле тут не просто тло – воно присутнє як жива сила, що зберігає свою дію, впливаючи на наші почуття, вибори, способи бачити світ. Але водночас – і це важливо – автор говорить і про нашу свободу: ми не замкнені у цьому спадку, ми не зобов’язані його продовжувати.
Автор занурюється в глибини культури, сплітаючи тонке мереживо зі спостережень, філософських роздумів і мистецьких алюзій, – він звертається до творів мислителів і митців, режисерів і фотомайстрів, уплітає в канву своєї оповіді думки Ханни Арендт, образи Віма Вендерса, світлини Вокера Еванса, Джорджії Метаксас, уривки з фільмів Ясудзіро Одзу, тіні романів Італо Кальвіно, Патріка Модіано тощо; його текст живиться не лише цитатами й кадрами, а й особистими спогадами, світлинами з родинного архіву, що в цій інтелектуальній мандрівці набувають ваги культурних артефактів.
Автор пише про покоління – про те, як одне минає, а інше приходить. Ми – продовження своїх батьків, але водночас не їхня частина. А в чомусь навпаки: ми їхня частина, але не завжди – продовження. Ця книжка – про те, як живе пам’ять у тілі й мові, в поглядах і жестах, у тому, що ми знаємо, і в тому, чого не можемо пояснити, але що все одно керує нами. «Спадок» – це роздуми про те, як ми живемо з тими, кого вже немає, і як у цій присутності минулого відкривається наше сьогодення.
Copyright © 2024 George Kouvaros
© О. Туркало, переклад, 2025
© Видавництво «Ніка-Центр», 2025
Зміст
«Вже ні та ще ні»
1 Букет
2 Пасифік-парк
3 Вирішальні миті
4 Ключі від дому
5 Примарний поклик
6 «Разом із ними ми однаково самотні»
7 «Скромний і дорогоцінний секрет»
8 «Світло з минулого»
9 Ніби це востаннє
10 Процес горювання
Міста й мертві
Кода
Примітки
Подяки
«Вже ні та ще ні»
І
І ось я знову натрапляю на неї – переді мною фотографія, яку від моменту її створення пильно розглядали, вдивлялися у неї, передавали з рук у руки. Скільки ж разів вона губилася серед купи інших світлин і знову знаходилася, вже у новітні часи, аж поки не посіла своє місце серед різноманітних предметів, покликаних зберігати спогади про минуле. На перший погляд у цій фотографії немає нічого особливого. Проведіть трохи часу в домі будь-якої родини, яка прибула до Австралії – чи до Великої Британії, Німеччини, Сполучених Штатів, Канади, Південної Африки – у повоєнний період, і ви знайдете майже ідентичний образ, за яким тягнеться та ж сама історія. Пильно придивіться до обличчя дорослих на цих фотографіях – у них ви побачите той самий сплав розгубленості та рішучості, очікування і тривоги. Обличчя дітей важче піддаються розшифровці, вони ніби ковзають між цікавістю і байдужістю, наче вони ще не визначили, що саме з тієї метушні навколо зйомки вимагає їхньої співпраці, а що можна просто проігнорувати. Ніхто не просить їх усміхатися, їм варто лише дивитися прямо перед собою і дозволити процесові йти своїм шляхом.
Фотографія, яку ми бачимо, належить до категорії так званих ідентифікаційних знімків: зображень, які створювалися сотнями тисяч, аби супроводжувати заяви на отримання паспортів, візові документи та посвідчення особи, а через роки знову з’являлися у фотоальбомах і за склом поличок. Саме в цьому й криється сучасна привабливість цих знімків: вони показують нам минуле не як щось застигле чи наперед визначене, а як миті, сповнені відчуттям цілого нового життя попереду. Саме тому, якщо ми придивимося до цих фотографій, відзначаючи їхні звичайні риси, то почуємо знайому мелодію, що звучить щоразу трохи по-іншому, її мета – створити атмосферу тихого внутрішнього підбиття підсумків. Фотографії, попри свою уявну німоту, насправді можуть бути красномовними і гамірними. Насправді вони сповнені голосів, які прагнуть бути почутими. Голоси, що супроводжують знімки перед нами, різняться тоном і настроєм: іноді вони благальні, часто трохи гордовиті та майже завжди із ледь вловимим смутком. Кожен із них запитує: чи воно того варте? Чи я зробив правильний вибір? Що було б, якби я обрав інший шлях?
«Усвідомлення нашого минулого і майбутнього, – пише Джон Берґер [1], – це саме те, що робить нас людьми, завдяки цьому ми стаємо тим, ким ми є». Він говорить про це, розмірковуючи над здатністю фотографії нагадувати нам про те, що ми смертні, – кожне фото допомагає нам усвідомити, що кожна мить наближає нас до тієї межі, коли питання, закладені в цих знімках, доведеться перейняти наступному поколінню – для осмислення або для байдужого забуття.
ІІ
«Відповідальність живих перед мертвими має складний характер», – стверджує Енн Карсон [2]. Саме ми відпускаємо їх, бо не можемо піти за ними. І в той самий час це ми тримаємо їх тут – відмовляємо їм у небутті, згадуючи та називаючи їхні імена. Епітафія – продукт цієї суперечності. Ці роздуми допомагають наблизитися до питань, що лежать в основі цієї книги: як ми можемо запозичати щось від тих життів, які передували нашому, і водночас віддавати їм належне? Яким чином їхні вибори та вчинки залишили відбиток на нас?
Передусім це відбувається через пам’ять. Мене особливо цікавить той її різновид, який збігається з процесом письма [3], що набуває особливої гостроти в певний момент: коли одне покоління відходить – або вже відійшло, – а інше ще не посіло його місце. Ханна Арендт описує це як момент «вже ні та ще ні», невизначений проміжок, у якому безперервність між минулим і майбутнім поступається певному моменту, якому притаманне зовсім інше особливе мислення, йдеться не стільки про з’ясування істини попереднього покоління, скільки про осягнення його спадку та його значення для нас сьогодні.
Есеї, зібрані у цій книжці, сповнені роздумів про плинність поколінь, про те, що йде назавжди, а що залишається, про цінність минулого і майбутнього та їхню обов’язкову присутність у теперішньому. Читаючи їх один за одним, можна простежити певну схему тем і варіацій, що покликана пробудити відчуття хиткості – людей, місць і речей, які перебувають на межі. Маємо надію, що ці есеї допоможуть відчути неповторність моменту й водночас усвідомити нашу відповідальність перед тими, хто був до нас, і тими, хто ще прийде.
ІІІ
Для початку повернемося до тої ідентифікаційної фотографії і спробуємо дослідити деякі деталі, які може зчитати лише той, хто знає історію зсередини. Жінці на фотографії тридцять один рік. Перед нею, за віком і зростом, розташовані її троє дітей – двох, чотирьох і шести років. Ми можемо бути впевненими в цьому, оскільки знімок було зроблено під час збору документів, необхідних для оформлення їхньої візової заяви на еміграцію до Австралії. На іншій фотографії, зробленій у той самий час, зображений чоловік цієї жінки, він стоїть поруч із нею та трьома дітьми. Тож, окрім віку людей на знімку, ми можемо додати й дату: це 1966 рік. Встановлення дати важливе, адже це дозволяє розрахувати нинішній вік тих, кого ми бачимо на світлині. Є ще одна деталь, яку варто зауважити: дитячий одяг і сукня з квітковим візерунком, у яку одягнена жінка, пошиті нею власноруч. У заяві на візу її професія зазначена як «домогосподарка». Проте більш точним визначенням було б «швачка». Як і багато жінок її покоління, які виросли в селах і містечках Південної Європи та Середземномор’я і чия освіта не виходила за межі базового рівня, саме цього її навчали і саме цим вона зароблятиме додаткові гроші для сім’ї – шиючи та лагодячи одяг, іноді в переповнених майстернях, а іноді в себе вдома, сидячі допізна при тьмяному світлі.
Розглядаючи цю фотографію сьогодні, важко не зауважити, як обличчя постають на тлі, позбавленому будь-яких контекстуальних орієнтирів. Ця цілковита відсутність контексту, який надає тло, створює офіційність, яка допомагає абстрагуватися від всього, водночас висуваючи на перший план ще один елемент, який обов’язково має бути вписаний у нашу розповідь про цей знімок. Квіткова сукня жінки, блузка маленької дівчинки, сорочка з коротким рукавом хлопчика та туніка старшої доньки – усі ці предмети одягу створені так, щоб справляти враження респектабельності. Ніби все добре вже зараз, але водночас вони є свідченням майбутнього, яке формується крок за кроком, стібок за стібком. Праця швачки ніби проєктує чотири постаті на фотографії крізь невизначеність, яка характеризує теперішній момент, у їхньому прагненні до майбутнього, коли всі жертви, принесені задля еміграції, будуть нарешті визнані виправданими. Хто буде жити в цьому майбутньому? Ми. Саме наші життя тоді закладалися і планувалися наперед.
Фотографії й справді подеколи бувають дуже красномовними та гамірними. Джерело цього галасу можна відшукати у важливих на момент зйомки деталях: одяг, жести, манера триматися та показувати себе. Навіть почуття невпевненості, що відбиваються на обличчях, – це теж важлива деталь, що належить суто до моменту зйомки. Красномовності цим фотографіям надає ще дещо – це наявність нав’язливої тиші, яка прагне утвердити своє природне право на минуле. Хто з нас справді очікує, що його голос лунатиме після того, як наш час перебування на землі сплине? Голоси, що лунають з фотографій, насправді не що інше, як відлуння наших власних голосів, чия тональність, інтонації та злами несуть на собі відбиток тих голосів, що звучали до нас, що шепотіли нам, коли ми спали, і спонукали наш розум шукати те, що очікувало на нас попереду. Ми неминуче відчуємо хвилювання від цих голосів, адже вони передають найзагадковішу річ, з якою майже неможливо примиритися: наш власний голос у той час, коли він повертається до нас як частина чиєїсь чужої історії.
260.00₴Add to cart
[1] Джон Берґер (1926–2017) – відомий англійський письменник, мистецтвознавець, критик і художник. Його творчість охоплює широкий спектр жанрів, включаючи романи, есеїстику, драматургію та поезію, проте найбільшу славу йому принесла його діяльність у сфері візуальної культури. Цитата взята з найвідомішої його праці – книга «Ways of Seeing» (1972), написана у супроводі до однойменного документального серіалу BBC. У цій роботі Берґер досліджує, як культура, історія та контекст впливають на наше сприйняття мистецтва, зокрема на те, як ми бачимо та інтерпретуємо картини, фотографії та інші візуальні матеріали. – Тут і далі примітки перекладача.
[2] Енн Карсон (нар. 1950) – канадська поетеса, есеїстка, перекладачка, класична філологиня та професорка. Її творчість вирізняється поєднанням античної культури з сучасною поезією та есеїстикою. Відома своїми перекладами давньогрецьких авторів, зокрема Сапфо, Есхіла, Софокла та Еврипіда, а також оригінальними творами, що поєднують поезію, прозу та драму. Цитата взята з її книги «The Economy of the Unlost» (2000), розділ 3 «Epitaphs».
[3] Мається на увазі концепції Арендт та Вальтера Беньяміна про пам’ять як активний процес, а не як щось статичне, як дію, спрямовану в майбутнє, особливо в письмі, де ми вибудовуємо мости через порожнечі.