Роберт Тарагуд. Марловський кримінальний клуб. Уривок з роману

Тарагуд Роберт
Марловський кримінальний клуб : Роман / Роберт Тарагуд ; пер. з англ. Наталі Тисовської. — К. : Нора-Друк, 2022. — 352 с. — Серія «Морок»
ISBN 978-966-688-099-7 (палітурка)

Robert Thorogood
The Marlow Murder Club
A Novel

Для розкриття парадоксального вбивства потрібен і парадоксальний детектив! Сімдесятисемирічна Джудит Потс щаслива як ніхто. Вона мешкає сама-одна у старовинному особняку, складає кросворди для газет, і ніхто не диктує їй, що робити і скільки пити віскі. Але одного вечора, плаваючи в Темзі, Джудит стає свідком убивства. Проте місцева поліція не вірить її словам, тому Джудит вирішує взятися до розслідування сама, ще й залучити двох нових подруг. Але невдовзі в Марлові знаходять ще одне тіло, і жінки розуміють: у місті, схоже, з’явився серійний убивця. І тепер загадка, яку вони взялися розгадати, перетворюється на смертельно небезпечну гру…

Роберт Тарагуд — творець серіалу «Смерть у раю» (в українській озвучці — «Злочин у раю»). Написавши серію романів за мотивами серіалу про детектива Ричарда Пула, автор вирішив змінити харизматичного головного героя на не менш харизматичну героїню — і так постав роман «Марловський кримінальний клуб».

© Robert Thorogood, текст, 2021. © Наталя Тисовська, переклад, 2022. © «Нора-Друк», видання українською мовою, 2022.

290.00₴Додати у кошик

Розділ 1

У свої сімдесят сім років місіс Джудит Потс була цілковито задоволена життям. Вона мешкала на річці Темзі в особняку, збудованому у вікторіанському стилі «Мистецтва й ремесел», мала улюблену роботу, яка не забирала забагато часу, а головне, в її житті не було ніяких чоловіків. А отже, ніхто в неї не цікавився, що сьогодні на вечерю, і не допитувався, куди це вона зібралася, щоразу як вона виходить з дому, і не нарікав, що вона витрачає забагато грошей на віскі, скляночку якого Джудит випивала щовечора близько шостої.
Того дня, коли життя Джудит перемінилося, літо було в розпалі, й уже кілька тижнів Англію не відпускала аномальна спека. Джудит тримала всі вікна відчиненими, щоб впустити хоч трошки вітерцю, який прилітав з долини, але нічого не допомагало. Сонце прогріло і цеглу, і дерев’яні перекриття, і дубові сходи, і балкон.
Повечерявши перед телевізором, де йшли новини, вона відставила тарілку й дістала свіже число журналу кросвордів «Пазлер». Розгорнула на логічній головоломці й заходилася розгадувати. Зазвичай Джудит отримувала задоволення, зводячи лінгвістику формулювань до математики одиничок і нулів, але сьогодні вона не могла цілком поринути у кросворд. У таку спеку неможливо було зосередитися.
Джудит неуважно потягнулася рукою до ключа, який носила на ланцюжку на шиї, а її думки полинули в минуле, в набагато чорніші часи. Вона підскочила з крісла. Ні, так не можна. Просто не можна. Завжди знайдеться справа, щоб не сидіти склавши руки. А Джудит потрібна переміна обстановки, ось і все, і для цього є ідеальний варіант.
Джудит почала роздягатися. З кожним знятим предметом гардеробу вона відчувала дедалі більше звільнення від задушливої скутості дня. Заки роздягнулася догола, вже вібрувала від пустотливого задоволення. Джудит перетнула коридор, проминула рояль «Блютнер», на якому грала тільки на дуже п’яну голову, й дістала темно-сіру вовняну пелерину, яку тримала біля вхідних дверей.
Пелерина була у Джудит найціннішим скарбом. Коли хтось питав (а її і справді багато хто про це питав), вона пояснювала, що пелерина зігріває її взимку, служить підстилкою для пікніків улітку, а навесні, якщо заскочить дощ, можна завжди накинути каптур на голову.
А найголовніше, Джудит вірила, що це — плащ-невидимка. Щовечора, в дощ чи сонце, вона роздягалася, загорталася в пелерину й виходила з хати, відчуваючи чарівний трепет пустощів. Узувши старезні гумаки, вона рушала крізь високу траву — шурх-шурх-шурх! — до елінгу. Як і будинок, елінг був фахверковий: дерев’яний каркас, закладений рожевою цеглою, яка потроху обсипалася.
Пірнувши в затягнуту павутинням темряву, Джудит скинула гумаки. Повісила пелерину на старий гачок і, схована від очей стулками старезних дверей елінгу, здолала кам’яний спуск і зайшла в Темзу. Дотик холодної води до шкіри викликав мало не побожне відчуття, і Джудит, зі свистом видихнувши, пірнула в обійми річки. І зненацька почулася невагомою — її підтримувала м’яка водичка, що огортала шкіру, наче шовк.
Джудит попливла проти течії, а навколо неї на воді вигравало діамантами сонце. Жінка всміхнулася до себе. Вона завжди отак усміхалася до себе, коли ходила плавати. Не могла стриматися. Зрештою, на Темзькій стежці, можливо, хтось вигулює собаку, та й усе одно неподалік повно людей, думала вона, поглядаючи на шпиль марловської церкви Всіх Святих і на вікторіанський підвісний міст, який з’єднував містечко з сусіднім селом Бісем. Ніхто з цих людей і не здогадується, що зовсім поряд плаває голяка сімдесятисемирічна жінка.
І коли Джудит саме подумала: «Оце життя», — почувся зойк.
Долинув він з протилежного берега, десь від будинку її сусіди Стефана Данвуді. Але знизу, з води, їй не було видно, що там відбувається. Над густими комишами, якими поріс берег річки, проглядався лише дах Стефанового будинку.
Джудит напружила слух, але стояла тиша. Мабуть, то якась тварина. Собака чи лисиця.
А потім почувся чоловічий голос:
— Ні, ні!
Що це в біса таке?
— Стефане! — гукнула Джудит з ріки, але її крик заглушив різкий постріл.
— Стефане! — закричала вона, панікуючи. — З вами все гаразд?
Знову запала тиша. Проте Джудит знала, що їй не причулося. Хтось стріляв, правильно? А перед тим долинув голос Стефана. А що як сусіда зараз спливає кров’ю і його слід негайно рятувати?
Джудит щодуху попливла до Стефанового будинку, та коли вона досягла берега, перед нею постала проблема. За комишами Стефан поставив ребристий металевий паркан, щоб річка не підмивала йому газон. А ще Джудит розуміла: якщо запливе в осоку, поріжеться до крові, та й навіть якщо досягне берега, вилізти на сухе не зможе — їй просто забракне сили.
Попереду вона побачила блакитне каное, що вклинилося серед комишів. Може, вдасться якось вийти з ріки, залізши в нього? Джудит учепилася за край, але ніяк не могла надійно вхопитися, бо каное стрибало на воді, наче корок, та й Джудит зрозуміла, що все одно не зможе підважитися й залізти всередину. Але вирішила все-таки спробувати ще раз — і цього разу майже перевалилася через край. А потім, повільно-повільно, разом з каное почала перевертатися, не втрималася — і з плюскотом незграбно гепнулась у воду.
Випірнувши, Джудит ковтнула повітря й помахала головою, струшуючи воду з волосся. Каное можна викреслити, то що ж його робити?
Джудит попливла назад на середину річки, відчайдушно шукаючи, кого покликати на допомогу. Де ті собачники й закохані парочки, коли вони так потрібні? Ніхто не попадався. Лишалося тільки одне. Розвернувшись, Джудит чимшвидше попливла додому.
Діставшись елінгу, вона вилізла з води; була вже геть засапана, але розуміла, що часу гаяти не можна. Вона швидко накинула пелерину, вийшла на газон і розвернулася лицем до Стефанового будинку, щоб роздивитися бодай щось. За вербою, яка вільно росла собі на тому березі річки, видно було тільки половину його садка.
Джудит побігла до себе в хату, схопила телефон і набрала 999 — номер служби порятунку. Чекаючи на з’єднання, перейшла в еркер, щоб не спускати з ока господу Стефана.
— Потрібна поліція! — зразу сказала Джудит, щойно на тому кінці відповіли. — Біля сусіднього будинку була стрілянина! Покваптеся! Когось підстрелили!
Оператор записав Стефанову адресу, а також занотував усе, що бачила Джудит, потім сказав, що рятувальники вже виїхали, й обірвав дзвінок. Джудит була у відчаї. Невже вона не може більше нічого зробити, більше нікому зателефонувати? Може, береговій охороні? Зрештою, трагедія сталася біля води. А може, подзвонити у КНОРЧ*?
Джудит визирнула у вікно на будинок Стефана. Він досі стояв собі цілком невинно на вечірньому сонечку.
Якби цієї миті хтось був на ріці й випадково глянув на особняк Джудит, то побачив би низеньку і пухкеньку жіночку під вісімдесят, з розпатланим сивим волоссям, яка стоїть під вікном еркеру голяка, в накинутій на плечі пелерині, мов супермен у плащі. Ким вона багато в чому і була.
Вона просто сама про це ще не знала.

Розділ 2

За півгодини Джудит побачила, як до Стефанової господи під’їжджає поліційна машина, з якої вилазить полісмен у формі. Дивлячись у бінокль, Джудит старалася не втрачати полісмена з очей, поки він зазирав у вікна Стефанового будинку й обходив садок. Кортіло крикнути через ріку, що він міг би, чорт забирай, обшукувати маєток трохи наполегливіше, але Джудит припнула язика. Доводилося покладатися на те, що він знає, що робить, і знайде докази того, що там трапилося.
Одначе після двадцятихвилинного огляду, який Джудит не могла назвати інакше як поверховим, полісмен повернувся до машини, сів у неї і поїхав геть.
Що це було?! Полісмен лише побіжно оглянув садок і навіть не заходив до Стефана додому. Може, поїхав по підкріплення? Отож вона спостерігала далі. І далі.
Опівночі Джудит виявила, що в карафці на столику біля неї не лишилося віскі. Це завжди був знак, що час лягати спати. Нетвердо піднімаючись важкими дубовими сходами, вона помітила, що доводиться триматися за бильце міцніше, ніж зазвичай. Від сходів вона випадково повернула ліворуч, хоча її спальня містилася праворуч, але Джудит скоригувала курс, і після короткої сутички з непоступливою аспідистрою їй таки вдалося безпечно дістатися пункту призначення.
Джудит обожнювала свою спальню. Шалівка на стінах була пофарбована у світло-зелений колір, а величне ліжко з чотирма стовпчиками було накрите гобеленовим балдахіном із зображенням сцени середньовічного полювання. Те, що по всій кімнаті валялися старі речі, недоїдені страви й гори викинутих газет і журналів, не хвилювало Джудит анітрішки. Вона ніколи й не помічала безладу. Як по правді, вона дозволяла йому оточувати її так само, як дозволяла річці обіймати її, коли ходила плавати. Що більший у кімнаті був гармидер, то безпечніше Джудит почувалася у своєму коконі.
Наступного ранку Джудит прокинулася від телефонного дзвінка. Вона потягнулася до слухавки, сонним поглядом відзначивши, що зараз по десятій.
— Алло, — прохрипіла Джудит.
— Доброго ранку, — почувся енергійний жіночий голос. — Мене звати Таніка Малік, я детектив-сержант мейденгедського поліційного відділку. Я дзвоню з приводу інциденту в маєтку містера Данвуді, про який ви вчора повідомили.
— А, дякую за дзвінок, — озвалася Джудит, досі не до кінця прокинувшись.
Детектив-сержант пояснила, що вчора посилала констебля перевірити будинок і сад містера Данвуді. Він не помітив нічого особливого, отож вона дзвонить сказати Джудит, що нема підстав для занепокоєння.
— Але я знаю, що я чула! — вигукнула Джудит.
— Так, у рапорті написано, що ви чули постріл.
— Не лише постріл. Я чула, як хтось спершу вигукнув: «Ні, ні!» — а вже потім долинув постріл.
— Так, це там теж записано. Але, наскільки я зрозуміла, ви в той час плавали в річці. Ви впевнені, що то справді був постріл?
Джудит нарешті цілковито прокинулася і відчула граничне роздратування.
— Я виросла на фермі. Я добре знаю, як звучить постріл.
— А що як це було щось інше?
— Наприклад?
— Ну, наприклад, гучний вихлоп автомобіля?
Джудит це не спадало на думку. Перш ніж відповісти, вона хвильку поміркувала.
— Ні. Я впевнена: якби це була машина, я не переплутала б. Це був постріл. Я так розумію, той ваш констебль доповів, що Стефанова автівка досі припаркована біля будинку?
— А чому ви про це питаєте?
— Бо я припускаю, що Стефан не відповів на дзвінок, коли ви йому зателефонували, правильно?
— Ні, вибачте, я не зовсім розумію, про що ви. Який дзвінок?
— Ви ж йому, мабуть, дзвонили вчора ввечері.
— Боюся, я не маю права ділитися з вами конкретними подробицями.
— Але ж вам зателефонувала сусідка й повідомила про постріли біля будинку, тож ви, звісна річ, мали зв’язатися з господарем і перевірити. А оскільки ви не сказали мені, що він відповів на дзвінок, це свідчить про те, що він не відповів. А якщо його автівка досі стоїть у дворі, це мені підказує, що з ним щось трапилося. Зрештою, коли ти вдома, то відповідаєш на телефон. Коли кудись їдеш, береш машину. Принаймні саме так вчинила б людина, яка має машину. Бо я-от не маю.
Сержант Малік відповіла не одразу.
— А ви добре все обміркували, — зрештою озвалася вона.
— Ні про що інше вчора ввечері й думати не могла. Я так хвилювалася за Стефана! А що як його підстрелили, а стрілець утік? До речі, а що як Стефан просто зараз лежить і спливає кров’ю в канаві?
— Не думаю, що він лежить у канаві. Упевнена, що для цього всього є якесь цілком невинне пояснення. У його маєтку ніщо не вказувало на те, що там трапилося нещастя, а люди часто ігнорують телефон. Нині сезон відпусток. Люди роз’їхалися. Містер Данвуді, безперечно, за кілька днів з’явиться. І щойно це станеться, ми вам повідомимо. Отож нема чого перейматися, справді.
Сержант Малік закінчила розмову, подякувавши Джудит за те, що вона така свідома сусідка, й відключилася.
А Джудит лишилася лежати в ліжку, не знаючи, як учинити. Може, сержант Малік має рацію? Може, і справді є набагато невинніше пояснення того, що Джудит чула вчора ввечері? Зрештою, одну річ вона знає напевне: в Марлоу не буває убивств.
Джудит вирішила викинути цю справу з голови і братися до поточної роботи.

Коли далекого 1976 року Джудит успадкувала маєток від своєї двоюрідної бабусі Бетті, вона отримала ще й портфель акцій, який забезпечував їй скромний прибуток, отож не мала потреби заробляти на життя, проте нізащо б не покинула свою роботу. Джудит занадто її любила.
Вона складала кросворди для загальнодержавних газет. Робила їх двічі-тричі на тиждень, і години, які вона проводила щодня над головоломками, були приємною можливістю розвіятися. Коли Джудит складала кросворд, її огортав спокій, і на тривалий час вона забувала про все, старанно працюючи над комбінаціями для особливо цікавої анаграми або міркувала над витонченою фразою а чи над словом, яке може мати більш ніж одне тлумачення.
Джудит перетнула вітальню, підійшла до ломберного столика, який стояв під вікном в еркері, й розгладила рукою зелене сукно. А потім потягнулася до полички й дістала аркуш паперу в клітинку. Далі обрала простий олівець 2М зі стаканчика з олівцями 2М, і хоча він не потребував підгострювання, все одно встромила його в металеву настільну стругачку. Затискач обхопив його кінчик, старий електромотор заторохтів, розганяючись, і коли за кілька секунд Джудит дістала зі стругачки олівець, це було вже не так знаряддя для письма, як убивча зброя.
Джудит усміхнулася до себе. Новий олівець. Порожні клітинки на аркуші перед нею. І битва, яка очікує попереду.
Сівши за стіл, вона взяла дерев’яну лінійку й заходилася креслити сітку п’ятнадцять на п’ятнадцять. Далі вона затушувала окремі клітинки, дотримуючись симетрії: кожна затушована клітинка з лівого боку мала собі близнючку з правого. Джудит не додержувалася конкретної схеми — її рукою керував переважно багаторічний досвід.
Коли сітка була накреслена, залишалося заповнити білі клітинки словами. Це, знала Джудит, забере в неї приблизно годину, і тільки коли вона буде впевнена, що зібрала цікаву добірку слів і що всі вони ідеально перетинаються, можна буде нарешті переходити до формулювань.
Вигадуючи формулювання, Джудит уникала умисної завуальованості, яку полюбляє так багато авторів і яка найкраще представлена практично нерозв’язним щомісячним кросвордом у часописі «Лисенер». Вона відчувала якусь особливу «маскулінність» у тому, як ці автори хизуються своєю кмітливістю. «Дивіться на мене, — немовби промовляють вони, — ви навіть не здогадуєтеся, який я геніальний». Натомість Джудит, як більшість авторів, дотримувалася принципів Хіменеса, легендарного автора кросвордів у газеті «Обзервер» з 1939 по 1972 роки. Отож її формулювання завжди складалися з двох половинок: давалося і буквальне значення, і у вигляді загадки. І ці дві половинки забезпечували «чесну гру» з розгадувачем кросворду — з невеличкою обмовкою: якщо формулювання достатньо винахідливе й хитромудре, Джудит була готова іноді порушити правила.
Одначе сьогодні вранці муза не навідала Джудит. Накресливши свою схему порожніх і заштрихованих клітинок, Джудит ніяк не могла дібрати правильних слів, щоб заповнити кросворд. Їй бракувало рішучості. Це все через Стефана, розуміла вона. Джудит не могла зосередитися. Хотілося пересвідчитися, що з ним усе гаразд.
Вона взяла планшет. Джудит не дуже любила цей пристрій, але ним зручно було фотографувати її кросворди й надсилати їх у газети, тож кілька років тому довелося подружитися з ним.
Вона піднесла планшет до обличчя, але дурна машина не хотіла розблоковуватися, вдаючи, що не впізнає її. Джудит пирхнула, вкотре проклинаючи те, як принизливо бути літньою жінкою. Сучасний світ поводиться з нею так, наче вона геть невидима, і навіть власний планшет критикує її за те, що вигляд у неї вже не такий презентабельний, як раніше. Але нема сенсу боротися з новітніми технологіями. Джудит зрозуміла це багато років тому під час одного випадку, пов’язаного з полуничного кольору «аймаком», електричним дротом недостатньої довжини й походом у ремонтну майстерню.
Глибоко зітхнувши, Джудит узяла себе в руки.
Піднесла до обличчя планшет і знову подивилася в об’єктив.
Нічого не змінилося.
Кляті дрова! Бурмочучи до себе, Джудит ввела код і нарешті розгорнула браузер. Може, за останню добу з’явилися якісь новини про Стефана?
Вона ввела в пошукове віконечко «Стефан Данвуді», але всі результати пошуку лише повідомляли їй, що він є власником художньої галереї під назвою «Данвуді-галерея в Марлові», — та це вона й так знала. Проте Джудит вирішила перевірити все ретельно, тож пройшлася по всіх сторінках з результатами.
Так, а це що таке? Один з результатів у самому кінці вів на сайт місцевої газети «Бакс-фрі-прес» — «Букінгемширська вільна преса». Увагу Джудит привабив заголовок: «Сварка на регаті Генлі».
Клацнувши на посилання, вона почала читати уривок з огляду Королівської регати в Генлі шеститижневої давнини.

До нас дійшли чутки, що Стефан Данвуді, власник місцевої художньої галереї, влаштував на королівській трибуні п’яну сварку з Елліотом Говардом, власником Марловського аукціонного дому. Якщо вірити пташечці, яка це нам принесла, коли містер Говард почав погрожувати зацідити містерові Данвуді, закликали стюардів, і ті силою виперли обох чоловіків.

Джудит відклала планшет. Отже, Стефан у Генлі влаштував п’яну суперечку з таким собі Елліотом Говардом, а всього за шість тижнів по тому в його маєтку знову зчинилася якась гучна сварка.
Сварка, під час якої хтось стріляв.
І після якої Стефан зник.
«А щоб воно провалилося», — подумала Джудит, перетинаючи кімнату, хапаючи з гачка пелерину й виходячи з хати.
Вона спустилася до елінгу, підійшла до старої плоскодонки, що стояла наполовину у воді, та пхнула її ногою. Потім залізла на корму й узяла ялину, а плоскодонка в цей час зі стукотом випливла з дверей гнилого елінгу й ковзнула на річку.
Попри літній вік, Джудит добре володіла ялиною. Хрускаючи зап’ястками, вона загнала ялину в річкове дно, зігнулася в поясі та щосили відштовхнулася. Плоскодонка рвонула вперед, Джудит висмикнула ялину з м’якого мулу, а інерція понесла човен через річку.
Коли він досягнув протилежного берега та знов опинився на мілководді, було вже не так і складно здолати зо п’ятдесят ярдів до Стефанового дому, відштовхуючись ялиною, потім носом плоскодонки прорізати стіну комишів, які захищали цей берег, і вийти на сухе. Не було потреби прив’язувати човна: він був зусібіч оточений комишами, тож нікуди не подінеться.
Глянувши на годинник, Джудит побачила, що буквально вісім хвилин тому вона ще сиділа у себе вдома, а тепер вона тут, на передовій загадкового зникнення її сусіди.
На смак Джудит, у Стефана був чарівний будинок. Його переробили з водяного млина, чиє дерев’яне колесо й досі ліниво крутилося, але в будівлі прорізали квадратні вікна різного розміру. Будинок справляв приємне враження водночас старомодного й сучасного.
Джудит обійшла маєток і наблизилася до Стефанового авта на під’їзді. Вона геть не розумілася на машинах, і ще менше ними цікавилася, отож сказати про це авто вона могла тільки те, що воно сіре й лискуче — ніде ані плямочки бруду. На гравії не було інших слідів шин, не було й ніяких ознак, що Стефан, можливо, поїхав з дому на якомусь іншому транспорті.
Джудит почала обхід саду, намагаючись зрозуміти, звідки міг долинути постріл, але важко було зорієнтуватися, коли єдиним орієнтиром була позиція в ріці нижче рівня комишів.
Як по правді, погулявши всього кілька хвилин і оглянувши прибережні комиші, Джудит усвідомила, що вона сама не знає, чого шукає. Краплю крові на травинці? Брудний слід ноги?
Джудит подивилася на дерев’яне колесо, яке крутилося з одного боку будинку, й на ставок перед ним. Попри спекотний день, вода тут була темна, і Джудит аж пересмикнуло на думку про це. У стоячих водоймах є щось лячне. Хоча, придивившись, Джудит зрозуміла, що вода не зовсім непорушна. Поверхню збурювала легенька течія. А куди біжить вода?
Джудит обійшла ставок по краю і нарешті побачила, що вода з нього виливається в річечку завширшки зо десять футів. На межі ставка й річечки був вузенький цегляний місток, щоб переходити з одного боку саду на другий.
Джудит роздивлялася річечку за гаткою. Десь вона має вливатися в Темзу. Проте неможливо було побачити де, бо Стефан дозволив цій частині саду перетворитися на зарості, тож вода зникала в густих чагарниках, які тіснилися на обох берегах.
Зрозумівши, що доведеться пройтися вздовж річечки, Джудит зітхнула. Слід усе робити ретельно. Отож вона подерлася крізь кущі: гілки хльоскали по тілу, павутиння чіплялося до обличчя й волосся, але вона пробивалася на той бік.
Але, пробившись, відчула розчарування. Цей куточок саду заріс навіть більше, але видно було, що річечка потрапляє крізь чавунні ґрати в бетонний злив, який веде до Темзи. І нічого цікавого тут нема.
Одначе, відсапавшись після важких зусиль, Джудит занюхала в повітрі якийсь сопух, схожий на сморід задавненої компостної ями. Це від річки тхне? Джудит поглянула на воду, яка проливалася крізь ґрати. З води стирчала якась стара гілка, перекриваючи течію, і стік забився листям.
Та потім до Джудит дійшло.
У воді була не гілка.
То була людська рука.
Вона стирчала з води, і шкіра біліла, наче мармур. А в глибині Джудит змогла розрізнити обриси тіла.
Це був Стефан Данвуді.
І в центрі його чола виднілася маленька чорна дірочка. Кульовий отвір.
Притиснувши долоню до горла, Джудит позадкувала.
Від самого початку вона мала рацію.
Стефана Данвуді — її друга, її сусіду — застрелили.

290.00₴Додати у кошик

——-
* КНОРЧ (Королівська національна організація рятувальних чов-
нів) — благодійна організація, яка займається порятунком на морі по
всіх узбережжях Великої Британії та Ірландії.