Роздобудько Ірен. Метелик не кричить. Уривок з роману

Роздобудько Ірен
Метелик не кричить. Роман. / Ірен Роздобудько. — Київ : Нора-Друк, 2020. — 224 с.

ISBN 978-966-688-054-6. © Нора-Друк, 2020

140.00Додати у кошик

Перший розділ книжки:

Двадцять рокiв тому

Маленький Мiка нiколи не гуляє на вулиці сам.
Тільки бачить з вікна, яка вона довга. Взимку засипана снігом і здається солодкою, мов цукор — от би вибігти і скуштувати на смак! Влітку сонячна, яскрава, кольорова, аж в очах мерехтить від різнобарв’я — і теж здається солодкою, як льодяники-монпансьє, що колись принесла тітонька Льоля.
Мама не бере його з собою навіть до магазину. Прив’язує мотузкою до батареї і йде, посваривши пальчиком — мовляв, ані руш, а якщо захочеш «пі-пі», не здумай надзюрити посеред кімнати. Ставить горщик і йде.
Міка стає навшпиньки і дивиться за вікно — наскільки сягає зір. Адже підвіконня високе, а влізти на нього не дає мотузка. А отже бачить Міка лише смужку довгої-довгої вулиці, що впирається у ставок.
Ситуація змінюється, коли приходить тітонька Льоля.
Тодi можна буде тихенько, але наполегливо, поки Льоля iз мамою п’ють каву або коричневий прозорий напiй iз череватої пляшки, час вiд часу скиглити: «Хочу на ставок… Хочу на ставок…».
Тiтонька Льоля не така заклопотана, як мама. I не така сувора. Маленький Мiка точно знає, якщо ось так поскиглити хоча б з годинку, Льоля обов’язково зглянеться.
А мамi просто набридне слухати це скавучання i вона скаже:
— Забери цього дебiла! Я бiльше не можу!
Що таке «дебiл» Мiка не знає, проте слово йому подобається, а головне — це означає, що зараз тiтонька Льоля зiтхне i скаже:
— Що ж, малий, пiшли. Тiльки не бiльше, як на пiв годинки!
I тодi маленький Мiка прожогом кинеться по своє заповiтне знаряддя: скляний пiвлiтровий слоїк та сак, натягне шорти, взує розтоптанi сандалики і, згоряючи вiд нетерпiння, застигне на порозi.
Ой, як довго Льоля застiбає свої моднi черевички, пiдфарбовує і без того яскравi вуста! Та ще й по сигаретці треба викурити з мамою — «на дорiжку»!
— Льолька! Тільки не довго! — наказує мама. — Я поки поставлю картоплю!
I вони вирушають на ставок. Йдуть по довгій-довгій стежці і Міка крутить головою, роздивляючись будинки — які вони високі! З вікон лине музика.
Маленькому Міці боляче слухати голосні звуки. Але вони затихають, щойно закінчується асфальт і трав’яні джунглі виводять до ставка.
Ставок — це диво!
В його густих заростях усе рухається, шарудить, стрекоче, усе сповнене невідомим життям. Не таким галасливим, як посеред будинків.
Мiка iз задоволенням ступає у вогку траву i уявляє, що пiд його ногами — величезнi, невидимі людському оку мiста iз дивовижними мешканцями.
Там вирує своє життя, і там, так само як і у «великому світі», є будинки, магазини, школи, стадіони. Тільки живуть тут не люди, а маленькі комахи — прекрасні й огидні водночас. У них багато лапок, крилець, лупаті очі…
Міка добре чує, як лущаться пiд його сандаликами всі їхні споруди (можливо, такi ж самi, як i його багатоповерхiвка, тiльки дуже-дуже малi!). Але роздивитись наслідки руйнування майже неможливо — надто рясно росте трава.
Краще спостерігати за мурашником. Якщо гiлкою розворушити його, стає дуже добре видно коридори, кiмнатки, пiдземнi переходи, а головне — метушню, що здiймається там.
Зовсiм як у кiно про вiйну, яке він дивиться, зазираючи у шпарину материної спальні. От тiльки прикро, що не чутно звуку! А галасу, певно, там багато. I усе це наробив вiн, маленький Мiка, володар мурашиного всесвiту!
Після мурашника настає черга ще одного захоплення: ловити бабок та метеликiв. Треба нахапати їх якнайбiльше, адже на все про все — лише пiвгодини, Льоля довше не чекатиме.
Добре було б ще жабу впіймати — їх тут безліч. Виблискують гладкою мокрою шкірою, мов пластмасові! Огидні, лупаті, з м’якими білими черевцями. Якщо перевернути їх палицею — черево роздувається, якщо натиснути палицею сильніше… Бр-р-р…
З жабами завжди проблема — мама нiколи не дозволить занести їх до хати! Жаби підуть «в діло» пізніше, вирiшує Мiка, тоді, коли зможе приходити сюди сам. Адже колись настане і такий час!
Вiн iз задоволенням ганяє берегом, вдихає трохи задушливий очеретяний запах, усiєю шкiрою ловить спекотнi променi травневого сонця — полює. Тiтонька Льоля сидить на поваленому деревi з заплющеними очима, пiднявши обличчя догори — загоряє.
Крiзь бiлу тканину легкої спiдницi свiтяться ніжно-рожеві коліна. От якби вона була його мамою, мрiє Мiка. Хоча його мама гарніша за Льолю. Тiльки дуже нервова. Не любить Мiку. А Льоля — добра, водить на ставок.
Ось в слоїку затрiпотiло кiлька метеликiв, три бабки, одна невiдома зелена комашка iз довгими, як у бабки, крильцями. Ура! Тепер можна і потерпіти до наступної прогулянки з тiтонькою Льолею — є що робити до її візиту.
— Ну, що, малий, нагулявся? — гукає Льоля, поглядаючи на годинник. — Пора. Я ще iз твоєю мамою не наговорилася!
Мiка неохоче згортає сачок, розправляє шорти, щiльно закриває слоїк полiетиленовою кришкою. Зітхає. Можна йти.
А була б його воля — сидiв би тут до вечора, до ночi, до наступного ранку! Познайомився б iз хлопцями, якi цiлий день грають на подвiр’ї в футбол. А то взагалi, зiбрав би свiй маленький наплічник (подарунок Льолі) i вирушив у подорож.
Але йому лише сiм. Це так мало. Вiн навiть не дотягується до шпарини замка власної квартири! От тiльки-но дотягнеться i мама ще за ним пожалкує!

Вдома на кухні вже сидить сусiдка, пахне вареною картоплею, солоними огiрками.
Мiка ковтає слину. Але вiн знає правило: спочатку мама приймає гостей i на Мiку — нуль уваги, потiм — обiд для нього, що залишилось. Хiба що зi столу можна щось непомiтно стягнути. Або Льоля занесе до його кiмнати бутерброд.
— Нарештi! — кричить мама з кухнi.
— Ось i наш герой! — солодким голосом каже сусiдка.
Мiка її не любить. Колись на власні вуха чув, як та говорила, що у його мами є «волохата лапа». Але скiльки Мiка не придивлявся до маминих нiг — анітрохи вони не волохаті! І не «лапи» зовсім. Бреше!
Якби це було правдою, хiба б маму показували в кiно?! А мама у Мiки — вiдома артистка. Вiн це бачив по телевiзору!
Щоправда, фiльм цей бiльше чомусь не крутили — і мама плакала. Проте, є кiлька маленьких фiльмiв, що крутять весь час — про мило, про якийсь «педiгрiпал», про пральну машину. I скрiзь у головнiй ролi — вона, мама!
У цих стрічках взагалi тiльки вона — красива, молода, усмiхнена, справжня кiнозiрка! Ось — стоїть під душем, оголена, вся в піні, мов морська царівна, повертається і каже до всього світу: «Мило “Ідеал” зробить ваш вечір ідеальним!». Або сидить зверху на пральній машині в білому пухнастому халаті, похитуючи стрункими ніжками, і притискає палець до вуст: «Тс-с-с… Вона працює — ти відпочиваєш…».
І всі це бачать!
Коли мама — а це трапляється не часто! — бере його з собою до магазину, то Міка часто чує шепіт в черзі: «Це ж — вона? Ну та, що гола в піні миється?». Маму це дратує, а Міка пишається. «Я ще їм всім покажу!», — сичить мама. А Міка думає — що вона ще збирається показати? Мама — мов ангел, але от тільки зовсiм не зрозумiло, чому мама вважає, що вiн, Мiка, зiпсував їй життя? Так i сказала колись Льолi (це Мiка чув на власні вуха, коли пiдслуховував): «І чому я вчасно не зробила аборт?! Повiрила тому покидьку, мовляв, не кине, одружиться, вивезе ледь не до Голлiвуду — народила! I що тепер? Ролики? А на що я здатна iще, адже у мене няньок немає — анi матерi, анi бабусi, щоб сидiли iз цим недоумком!».
А хiба погано мати ролики, мiркував Мiка, вiн, наприклад, мрiє про ролики! Та мама нiколи їх не купить…

…Мiка хоче їсти, але думка про слоїк iз живнiстю зiгрiває душу, поїсти можна і потiм. Тим бiльше, що краєм ока помічає, як мама ховає до морозилки коробку iз тортом, що принесла сусiдка. До морозилки — це означає, що торт зроблений з морозива, та ще зверху посипаний ягодами та шоколадною стружкою! І, певно, його увесь не з’їли, якщо мама ховає його в холодильник.
Мiка прослизує до своєї кiмнати.
Сьогоднi йому не хочеться пiдслуховувати розмови старших, i вiн щiльно зачиняє дверi. У нього безлiч цiкавих занять. Вiн роздивляється слоїк, посмiхається, спостерiгаючи, як метушаться за склом бабки. Хвилюються. Мов пацієнти в лікарні.
Вже кiлька тижнiв, як у Мiки з’явилося це захоплення.
Воно цілковито поглинає його, допомагає долати нудьгу, притлумлює незадоволення вiд того, що йому не дозволяють ганяти вулицями, як це роблять iншi діти. Навіть думка про їжу здається не такою гострою, якщо захоплений новою справою.
Мiка обережно дiстає зi слоїка першого метелика. Вiн нiжно-бiлий, тiльки тулуб чорненький i тонкий, як у гусенi. Крихiтна голiвка, ледь помiтнi лискучі оченята, два ряди нiжок-ниточок.
Спочатку Мiка вiдриває обидва крильця з одного боку i спостерiгає, як кумедно б’ється метелик, завалюючись на бiк, ковзаючи по пiдлозi черевцем і вигинаючи кiнчик хвостика догори. Мiцi навiть здається, що переднiми лапками метелик хапається за голову: «Ой-йой! Що зі мною сталося?!».
Надивившись на ці кумедні маневри, Міка вiдриває інші крила. Тепер комаха просто повзе, недбало, мов п’яна (такою iнодi Мiка бачить маму).
Ледь ворушить ніжками-ниточками. Черга — за ними! Обережно і уважно Мiка здiйснює і цю операцiю. Тепер метелик перетворюється на гусінь і лежить нерухомо.
Мiка лягає на пiдлогу, наближує обличчя до об ‘єкту спостережень, уважно вдивляється, аби розгледiти очi, ротик. Помічає неподобство: лишилися ще закрученi вусики. Мiка миттєво виправляє помилку i знов прискiпливо розглядає плiд своєї працi, прикладає до чорного черв’ячка вухо: чи не почує бодай якогось звуку?
Але чорненький видовжений тулуб лежить нерухомо. Тільки очка виблискують. Але нехай залишаються — нехай бачить себе! Міка кладе тулуб навпроти уламка дзеркальця.
Настає черга бабки. Он вона яка — очi величезнi, так i крутить лобатою голiвкою. І тулуб у неї довший і гладший, ніж у метелика. Жирненький. Наступний дослiд має бути цiкавiшим. Мiка дiстає голку…

…Морозива цього дня вiн так i не отримав.
«Не заслужив!» — твердо сказала мама.
Мiка знає, що дорослi хлопцi «служать» в армiї i розумiє, що для того аби отримати свою порцiю солодощiв, треба її «заслужити». Але так хочеться з’їсти торт зараз! До спазмів у шлунку, до істерики, до сліз. Але Міка тримається з останніх сил, адже знає: буде плакати — взагалі нічого не отримає. Мама каже, що її нудить від його сліз. Ніби вона їх куштувала…
Мiка лягає спати роздратований, ображений на маму, на сусiдку, на Льолю, яка так i не занесла бутерброд, на весь свiт. Виросту, пiду служити в армiю, твердо вирiшує вiн — їстиму морозиво щодня!
Вранцi нiжний промiнчик сонця золотим круглячком лежить поруч iз його головою, як кулька морозива. Мiка навiть пробує його на смак — просто облизує край подушки. Не солодко!
Мiка сповзає з лiжка. В квартирі тиша. Можливо, сьогоднi йому пощастить — мама пішла кудись на репетицiю i вiн сам залiзе до морозилки. I нехай потiм вона свариться, зачиняє в темряві, нехай б’є!
Він готовий до всього.
Але мама, як завжди, сидить на пiдвiконнi в кухнi в прозорому мережаному пеньюарi.
— Чому люди не лiтають?.. — оксамитовим голосом чи то запитує, чи то декламує вона. — Я кажу: чому люди не лiтають так, як птахи?! Менi часом здається, що я — пташка… Дай! — це вона звертається до Мiки, очима вказуючи на пачку цигарок та запальничку, що лежать на столi.
Яка вона зараз гарна!
Вранішні золотисті променi пронизують її наскрiзь, вона вся свiтиться, як казкова фея, як метелик. I нiжки такi гладенькi, такi довгi, схрещенi, як у порцелянової статуетки, що стоїть у сервантi. Мама киває йому головою, закурює і продовжує говорити щось незрозумiле:
— …коли стоїшь на верхівці гори — так хочеться злетiти! Здається, ось, закриєш очi, змахнеш руками i полетиш!..
Мiка колись бачив у кiно, як летить жiнка.
Про що було кiно, Мiка не зрозумiв — щось про хлопця, який вистежував шпигуна. А потiм видерся iз дiвчиною на дах, дiвчина не втрималася на краю — і полетiла вниз. Так повiльно, так красиво летiла. Як метелик.
Мама похитує ногами, Мiка заворожено спостерiгає.
— Що дивишся? Це роль! — плаксивим голосом каже мама. — Через тебе ніколи не зіграю нічого путнього. І не полечу! І ніхто мені не допоможе… Ніхто…
…Поліцейська машина, «Швидка» та знiмальна група програми «Надзвичайно» приїхали майже одночасно за двадцять хвилин пiсля того, як сусiди повiдомили про падiння жiнки з сьомого поверху чотирнадцятиповерхiвки.
За зачиненими дверима квартири голосно ревiв хлопчик, син небiжчицi. Дверi довелося ламати, вiд чого ревiння посилилося.
Жаліслива сусiдка одразу ж потелефонувала найближчiй подрузi небiжчицi, мовляв, «нехай Льолька розбирається. Менi зайвий рот нi-на-да!».
На подвiр’ї біля розпластаного тіла працювали експерти, метушилися лiкарi, юрмилися перехожi. А телеоператор, вiдзнявши сюжет на вулицi, вже входив до квартири, на ходу коментуючи подію.
Темний коридор, двi кiмнати iз розстеленими лiжками.
У «дитячій» — маленький топчан з досить брудним простирадлом, засмальцованi, замальовані кульгавими метеликами шпалери, у свiтло-рожевiй вітальні більш-менш прибрано, велике ліжко накрите грайливо-рожевим атласом, тьмяні штучні букети у вазонах, все припорошене пилом…
Камера безжально нишпорила по всiх кутках і вихоплювала найдрiбнiшi деталi — пляшки на столі, недопалки в горщиках із сухими квітами, немитий посуд…
Ось на кухні те розчинене вікно, з якого пiвгодини тому відбулося падiння, стiл iз коробкою наполовину з’їденого торта i, нарештi, перелякане замурзане обличчя хлопчика…
Хлопчик тихо скиглить, розмазуючи по щоках сльози і шоколад.
Він боїться камери, затуляється руками, залізає під стіл, дряпається, кусається, верещить.
— Припинiть негайно!
Це до квартири вривається тiтонька Льоля.
Вона обiймає Мiку, підхоплює на руки і вiн заспокоюється, замовкає, лише стиха схлипує, ховаючи обличчя у її волоссі. Волосся смачно пахне чимось солодким.
Міка тихо сидить, притискаючись до неї увесь час, поки Льолю про щось розпитує слiдчий. Про маму, про її знайомих, про нервовий стан, роботу і останню зустріч. Льоля відповідає, притискаючи до себе Міку — він чує, як Льоля тремтить, як калатає її серце. Міка хоче захистити Льолю від суворого поліцейського, але не знає — як.
Його ж не питають!
Якби запитали, він би пояснив, що мама просто захотіла трохи політати.
Льоля цiлує, гладить по голові Мiку, говорить до нього лагiдно, ледь стримуючи сльози:
— Не хвилюйся, золотенький. Я заберу тебе до себе. А мама… вона…
— Полетiла? — пiдказує Мiка.
— Так… так… — розгублено повторює Льоля i знову гладить хлопчика по кучерях. — Я зроблю для тебе усе, що схочеш. А хочеш, пiдемо на ставок?…
— Нi, — крутить головою Мiка.
— А що ти хочеш?
— Можна я доїм морозиво? — ледь чутно вимовляє хлопчик.

140.00Додати у кошик