Боланд Брук. Останній ковток весни. Уривок з книжки

Боланд Б.
Останній ковток весни / Брук Боланд ; пер. з англ. В.Самойленка. – Київ : Ніка-Центр, 2025. – 128 с.

ISBN 978-966-521-230-0 (м’яка обкладинка)

150.00₴Додати в кошик

Австралійська письменниця Брук Боланд вміє побачити те, що зазвичай проминає повз, — і висвітлити його з такою увагою й теплотою, що читач починає інакше вдивлятися у власне життя. Низка розповідей про близькість і втрату, про турботу і самотність, про будні, наповнені тишею, спогадами, світлом, плином життя.
Вона пише так, що серце трохи стискається — від ніжності, від пізнавання, від чогось неозначено важливого. Звичайні побутові сцени — розмова на веранді, гра з малим сином, мовчання біля ліжка хворого батька, зустріч із сусідом — раптом розкриваються як вікна у внутрішню реальність, знайому кожному, але рідко називану вголос. Уважно вдивляється в дрібниці життя і показує, як за ними ховається філософія буденності — тонка, жива, справжня.
Для широкого кола читачів.

Брук Боланд живе й працює на землях Джеррінджа та Воді-Воді у регіональній частині Нового Південного Уельсу. Вона — незалежна письменниця, має ступінь доктора філософії з сучасної жіночої літератури, здобутий в Університеті Нового Південного Уельсу. Раніше викладала письмо й літературу як запрошена викладачка для студентів бакалаврату в UNSW та Вікторіанському університеті. Нині працює мистецькою журналісткою, дописує у різні видання. Її художня документалістика з’являлася у «Meanjin», «Overland» та «Sydney Review of Books».

————————————

Шкіряна куртка, частина перша

Куртка вже з віком, м’яка на дотик. З товстої чорної шкіри, з підбитими плечима й коричневим кантом уздовж кишень. На талії — три пряжки, що стягують її докупи, створюючи ту саму впізнавану силуетну лінію в стилі вісімдесятих.
Я знайшла її, коли вона висіла у вітрині вінтажної крамниці в Брайтоні, Англія. Десь у затишному мощеному провулку, що відходив від Кранборн-стріт, під різнокольоровими прапорцями й квітковими ящиками. Я приїхала туди з доповіддю на симпозіумі, присвяченому сучасному жіночому письму, — аспірантка, що прагнула заявити про себе й чекала, поки її життя нарешті почнеться. Тоді я ще цього не усвідомлювала, але була вільною. Усі обов’язки, які мала, ідеально збігалися з тим, чого я сама хотіла. Мені щойно виповнилося двадцять вісім.
Я досі прив’язана до тієї жінки — її мрій і амбіцій, хоча вона мене й лякає. Те, що я могла бути такою зосередженою, що відкидала будь-який інший досвід заради одного великого задуму. Вона була вперта, ця жінка в шкіряній куртці, — мала п’ятирічний план і трималася його! Захопливо впевнена в собі, але водночас до прикрості — спрагла нагоди. Та сама жінка, яка не знаходила часу провідати бабусю, яка регулярно пропускала дні народження племінників і племінниць, яка поїхала — і не озиралася.
Вона й я — це, звісно, одна й та сама людина. Але водночас ми зовсім різні. І в цьому немає нічого поганого — це просто життя, що йде своїм звичним плином: погоджуєшся на роботу, яка дає змогу оплачувати рахунки, купуєш дім, заводиш сім’ю.
Я навмисне не порівнюю теперішнє з тим первоцвітом незалежності й амбіцій — бо що може з ним змагатися? Йдеться не про успіх чи поразку. Зміна була глибшою — вона сталася за кілька років після початку п’ятирічного плану, коли все йшло добре й список справ успішно коротшав. Але щойно одну ціль досягнуто, на її місці виростає інша. Такий уже ритм у надміру амбітних.
Я почала сумніватися, чи взагалі все це приведе до справжнього успіху, окрім хіба що стійкої здатності жертвувати всім іншим. Моя рішучість похитнулася. Навіщо я все це затіяла? Я зрозуміла, що більше не прагну того самого. Куртка переїхала у самий кут гардероба.
Минуло кілька років. Я стою перед шафою, приголомшена кількістю мотлоху, за який чіплялася всі ці роки, і не знаю, що робити з цією громіздкою річчю, яку ніколи не ношу. Колись, коли англійський холод просочувався аж до кісток, куртка здавалася практичним придбанням — і водночас наслідувала панк-стиль молодих жінок, яких я зустрічала в Брайтоні: з поголеними головами й вінтажним убранням. Але тут, під сонцем Австралії, вона завжди здавалася трохи недоречною. Вислів із чужого клімату й іншого часу.
Я кинула її важким пластом на ліжко — до решти речей, які вирішила віддати: тісні чорні сукні для офісу; блискучі топи з паєтками; яскраві штани, куплені колись на хвилі імпульсу, коли мені захотілося більше кольору в гардеробі. Це були речі, яких я тоді хотіла, але тепер ніколи не ношу.
І все ж, попри її непрактичність і те, скільки місця вона займає, в останню мить я повертаю шкіряну куртку назад у шафу. Можна назвати це сентиментальною цінністю. Завеликий сувенір. Вона завжди буде уособлювати щось інше — частину мене, від якої я не готова відмовитися назавжди: ту амбітну, вмотивовану жінку, навіть якщо куртка вже більше не пасує мені, як колись.

Опубліковано в газеті «Guardian», 2022.

————————–

Чому я люблю свою пилку

Коли прийшла весна, ми вийшли надвір і оглянули занедбаний сад. Дерева навколо будинку захоплювали простір — поросль подвоїлась, а гілля вже загрожувало впасти на дроти. Газон заріс — тижнями ніхто його не чіпав, усе в бур’янах. Ми заходилися поратися біля хати. Денні косив траву й обприскував бінді. Джої вишиковував своїх динозаврів і копався в пісочниці. Я взялася за прибирання.
Як і більша частина хатньої роботи, прибирання, якщо втягнутися, може тривати без кінця. Я почистила ванну кімнату, потім — пральню. Помила собаку і його лежанку. Вирішила впорядкувати веранду й пішла по повітродувку, що припадала пилом у глибині сараю. Я не змогла її завести.
— Я викину це лайно! — пригрозила я. Денні розсміявся.

Коли я вперше захотіла мати повітродувку, я показала Денні електричну модель в інтернеті.
— Нам краще взяти бензинову, — впевнено сказав він.
Я погодилася — так, як колись погоджувалася мама, коли тато ухвалював рішення за двох, а потім вона нарікала, що це зовсім не те, чого їй хотілося. Я взагалі мало що тямила в повітродувках — електричних чи якихось інших, — тільки пам’ятаю, що бачила, як тітка одним натиском кнопки здуває пил і листя з широкої сільської веранди. Це було справжнє відкриття в хатній роботі. Я хотіла те саме.
Те, з чим ми повернулися додому, було зовсім не тим. Вона була більша й громіздкіша. Щоб завести маленький мотор, треба було смикнути за шнур — як я швидко дізналася, це значно важче, ніж здається. Потрібна суміш сили й координації: притиснути її донизу і водночас різко смикнути вгору. Потрібне пальне, змішане з мастилом в якомусь співвідношенні, яке я ніколи не можу згадати. Було три різні кнопки — кожна за щось відповідала. Я відчула в собі невпевненість — таку, що перетворюється на знайому жіночу безпорадність у присутності двигунів і мастила. Того дня Денні завів її за мене, і я пішла прибирати.
А за тиждень його не було вдома — він був на роботі, а я ніяк не могла її завести. Я люто боролася зі шнуром. Перевірила наявність бензину. Натискала всі кнопки. Зрештою здалася і купила мітлу. Повітродувка ще довго безпорадно стояла в сараї. Щоразу, коли вона мені була потрібна, я нарікала Денні й згадувала ту електричну — ту, легку й зручну, чий малий корпус можливий лише завдяки літієво-іонній батареї в самісінькому серці.
Приблизно тоді батькові стало гірше, і він потрапив до лікарні на кілька тижнів. Мама раптово опинилася в ніби-самотньому житті. Вона зателефонувала, роздратована власним газоном: не могла завести газонокосарку. Я впізнала це одразу — цю безпорадність. Тільки цього разу вона була пронизана смутком. Без тата їхній обережний танець хатньої роботи — «його» і «її» — зламав ритм. Наслідок життя у близькості й взаємозалежності, що набирає форми в стосунках між чоловіком і жінкою, а може, й між чоловіком і чоловіком, між жінкою і жінкою. Я не знала інакшого.
Тож коли цього разу Денні запропонував завести повітродувку, я відмовилася. Старанно змішала мастило й бензин, смикнула за шнур так, ніби знала, що роблю, і вона заревла. Я все одно її ненавиділа.
Коли надворі вже не лишилося нічого, що потребувало прибирання, я знову оглянула подвір’я. У межах паркану — у тій частині двору, що ближче до будинку — було чисто. Майже передміське охайне довершення, якого так важко досягти в глушині. Але це лише відсотків п’ять усієї ділянки. Усе решта — хащі з пітоспорума, папороті й дикої малини під шатром білих евкаліптів і терпентина. Така земля вимагає важкої техніки й тижнів підготовки до пожежного сезону щороку. Я знову побачила, як гілля змикається навколо будинку, а паростки акації пробиваються вгору.
Того вечора я показала Денні в інтернеті маленьку акумуляторну пилку — але він був категоричний:
— Нам краще взяти бензинову, — упевнено сказав він.
Я твердо стояла на своєму — і не зрушила з місця майже годину. Наступного дня він прийшов додому з моєю електричною пилкою. Металева й пластикова, легка й невелика, з ланцюгом, що не викликає страху. Упродовж решти тижня я з радісною незалежністю обрізала гілки й колола тріски у важких гумових чоботах.
Ось чому я люблю свою пилку. Це річ, якою мама ніколи б не користувалася, а тато в молодості ніколи б не купив (хоча тепер постійно її позичає). Їй не треба ні бензину, ні мастила. Лише батарея й розетка — і я з цим даю собі раду. Я також не дала себе переконати — попри всі Денніні старання — придбати щось інше, чого я насправді не хотіла і, найімовірніше, ніколи б не використала. Мені нема на що нарікати: моя пилка — ідеальна.

Денні тим часом повернувся з гіпермаркету для дому й саду із акумуляторною повітродувкою для роботи. Він у захваті.

150.00₴Додати в кошик