Брати Капранови. Паперові солдати. Уривок

Брати Капранови

Паперові солдати

Київ : Нора-Друк, 2019. — 224 с.
ISBN 978-966-688-041-6.

Уривок з роману

Титла вирішив скористатися ласкавим дозволом і ближче познайомитися зі Школою та учнями. У найближчій аудиторії ішов урок малювання, і зазирнувши туди, він спершу побачив оголену жінку, що стояла на підвищенні біля червоного драпування в оточенні десятка студентів, озброєних олівцями та папером на мольбертах. Обережно, щоб не рипнути підлогою, Титла прокрався всередину і завмер. Просто перед ним на сидів худорлявий хлопець із зачесаним назад волоссям, але не це привертало до нього погляд, бо поруч з його стільцем стояв іще один, на якому покоївся протез. Точніше, протезом його можна було назвати хіба за функціональною приналежністю, бо насправді це був просто обрубок дерева, грубо обтесаний до пляшкоподібної форми із гумовою набійкою на кінці. Сліди ножа та сокири, частково загладжені часом, засмальцьоване дерево із великим сколинами, задерте там і тут, шорстке і брутальне — ця картина чомусь притягувала до себе погляд більше, ніж натурниця, а у порівнянні з нею виглядала, немов академічне протиставлення потворності і краси, вульгарного та високого, грубості та витонченості.
Проте довго спостерігати за цим не довелося, пролунав дзвінок, натурниця накинула на себе квітчастий халат, а студенти стали збирати свої речі.
— Прошу пана, ви є пан Хасевич? — Титла підійшов до хлопця.
— Так? А що пан має до мене? — здивовано запитав той, піднявши очі від малюнка, на який продовжував класти штрихи олівцем.
— Моє прізвище Титла. Я українець з Америки.
— Тю! Тоді що ти мені прошепанькаєш. Давай вже по-нашому. Мене звати Ніл.
— А мене — Білл.
Обидва посміхнулися цій несподіваній римі.
— Ніл і Білл.
— Точніше, Володимир. Батьки назвали Володимиром, але в Америці такого імені не знають, то звуть Біллом.
— А у Варшаві чого шукаєш?
Поки Білл розповідав історію своєї появи у Школі мистецтв, Хасевич збирав олівці у старенький пенал. Потім відкрив теку і поклав до неї свіжий малюнок.
— Гарна робота. Я теж хочу такого навчитися, — зауважив Титла.
— Навіщо? – здивувався Хасевич. — Ти ж кажеш, що для фільмів малюєш.
— Ну, не вічно ж на титрах скніти.
Студенти прощалися і виходили з аудиторії. Білл супроводив їх поглядом.
— Може, ходім десь на дрінк? — запропонував він.
— Дрінк?
— Віскі, — виправився Титла. — Я українською лише вдома говорю та в церкві, а там, сам розумієш, віскі не згадують, то й уживаю американського.
— Дивак ти, — Хасевич кинув поглядом по екстравагантному одягу нового знайомця. — Ну ходім, як ти кажеш, на дрінк.
Дешева кнайпа, в якій студенти розпружувалися після творчих мук, була повна по самі вінця, і Титла запропонував пошукати розради у ресторані навпроти.
— Це дуже дорого, — заперечив Ніл.
— Нічого. Знаєш, я тут з американськими долярами відчуваю себе мільйонером. Тож пригощаю на честь зустрічі з земляком.
Але Хасевич мав пересторогу перед дорогими закладами і, глянувши на його пошарпаний одяг, потворну дерев’яну ногу та примітивний ціпок, на який хлопець спирався ідучи, Білл зрозумів це. Тому зупинив свій вибір на барі у підвальчику за рогом, куди Хасевич досить вправно спустився крутими сходами.
Віскі у барі, зрозуміло, не було, тому почали з пива, Титла наполіг на добрій закусці, і, відкинувшись на лаві з гальбою в руках, спостерігав, як його новий знайомець ретельно знищує все, що лежить на тарілках.
В нас багато українців училося і вчиться, тому ми створили мистецький гурток, щоб разом діяти та організовувати національне художнє мистецтво, — не відриваючись від наїдок розповідав той.
— А хіба буває національне художнє мистецтво?
— Звісно, буває, — в емоційній промові Хасевича виникали природні паузи, пов’язані з необхідністю прожувати і ковтнути, але він швидко справлявся і повертався до розмови. — Українці бачать світ інакше, ніж поляки і не так, як американці. І наш «Спокій»…
— Спокій?
— Це назва гуртка.
— А чому саме «Спокій»? — обережно запитав Титла.
— Тому що «Спокій» — це не застій, — швидко відгукнувся Ніл. — Ми розуміємо у нім ритм, такт, акорд і гармонію, що панує у нашому мистецтві. Споконвічність його та незмінність.
Дві молоді панянки, що пили каву за сусіднім столиком, почули цю запальну промову і спочатку нишком, а згодом все відвертіше стали поглядати на хлопців.
Ми організуємо виставки, ми разом їздимо на пленери, влаштовуємо забави, допомагаємо, проштовхуємо одне одного.
— І все це називаєте «Спокоєм»? — засміявся Титла.
— Ну, розумієш, польська влада дуже гостро сприймає українське питання, тому радше терпітиме щось, що зветься «спокій», ніж те, що зветься УВО.
— А УВО — це…? — американський гість не знався на тутешніх реаліях.
— Українська військова організація, — нахилився йому до вуха Хасевич.
— Існує й така?
— Існує. Тільки вголос про неї говорити не можна.
Титла запитально подивився на співрозмовника:
— І ти…?
— Ні, — зітхнув той. — Куди мені з моїм протезом.
У панянок за сусіднім столиком цікавість врешті отримала перемогу над скромністю, і найсміливіша з них підвелася.
— Перепрошую, — сказала вона, роблячи крок вперед. — Перепрошую, що втручаюся у вашу розмову, але ми тут з подругою сперечаємося. Панове є іноземцями?
Титла широко посміхнувся, немовби запрошуючи до щирішого спілкування, але Хасевич встиг відповісти першим.
— Так, — сказав він.
— Французи? Британці? — запитала з-за столика друга пані.
— Українці, — заявив Хасевич.
Панянки дружно захихотіли. Титла ж одразу прогнав з обличчя свою американську посмішку.
— А чому, власне, ви смієтеся? Ми українці.
Його українська мова не давала приводу сумніватися, і сміх панянок урвався.
І пан теж? Тоді перепрошую, — сказала та, що стояла ближче. — Але українці такими не бувають.
— А якими вони бувають? — уточнив Титла.
— Ну, такими… такими, як той пан, — дівчина вказала на Хасевича, і одразу стало помітно, що піджак у нього протерся, сорочка не нова, а ношені брюки під столом заголосили на весь заклад про свій життєвий стаж.
Титла стиснув зуби, від чого на його скронях виступили жили.
— Перепрошую, — дівчина помітила цей рух.
— Українці бувають різними, — якомога спокійніше сказав Титла.
Збентежені панянки швидко ретирувалися, а Білл замовив горілку та м’ясо, щоб якось виправити настрій після невдалої розмови.
— Мені сорі, тобто прикро, — сказав він, кивнувши у бік дверей, за якими зникли польки.
— То нічого. Я звик, — відповів Хасевич, хоч вираз його обличчя не підтверджував цього. — Ліпше розкажи мені про своє малювання.
Титла трохи розгубився.
— Ну… Що тут розповідати. Малюю собі.
— А що малюєш і навіщо?
— Навіщо? — брови Титли здивовано полізли вгору. — Мені за це платять.
— І все? — зіщулився Хасевич.
— Більше, ніж хлопцям на конвеєрі в містера Форда, — уточнив американець і розлив горілку по чарках.
Хасевич дивився на нього, немовби вивчаючи.
— Але ж ти приїхав навчатися до Европи. Навіщо?
— Ну як. Коли Бог щось дав, його треба користати. Хіба ні?
Він простягнув чарку землякові, але той не квапився її піднімати.
— Знаєш, — Хасевич раптом двома руками взявся за свій протез та посунув його з-під столу так, щоб було видно. — Мені теж Господь багато дав. А потім раз — і забрав. Я колись так бігав, аж ніхто наздогнати не міг, грав у м’яча, гуляв з дівчиною, землю з братами орав, і раптом в один день… розумієш? Наче познущався. Спочатку показав, яким може бути життя, а потім забрав усе, а натомість видав оцю дерев’янку.

150.00 100.00 Додати у кошик