Джейн Коррі

Сестри по крові

Роман

Переклала з англійської Аліна Акуленко

Jane Corry

Blood Sisters

Вперше опубліковано англійською мовою у 2017 році видавництвом PENGUIN BOOKS.

ISBN 978-966-688-063-8 (EPUB)
ISBN 978-966-688-056-0 (палітурка)

Copyright © Jane Corry, 2017
© Нора-Друк, видання українською мовою, 2020

Усі персонажі цієї книжки є вигаданими і будь-які збіги з реальними людьми, живими чи мертвими, є абсолютно випадковими.

180.00₴Додати у кошик

Уривок з роману

ЧАСТИНА ПЕРША

Останні новини. Повідомляють, що в тюрмі відкритого режиму на околиці Лондона скоєно вбивство. На цю хвилину жодних подробиць немає, але ми триматимемо вас у курсі подій. Тим часом на «Радіо 2» нова пісня від «Great Cynics» …

1

Вересень 2016 року
ЕЛІСОН

Обережно. Не розмір має значення. Гострота. І кут. Лезо має співати. А не шкрябати.
Підношу скалку синього скла до віконного світла. Кольором таку, як, буває, ненароком угледиш поміж пляшок, вишикуваних на полицях старомодних аптек. Чудовий, чистий зріз. Жодних зазубнів, які потребують завжди сповненого каверз шліфування. Заввиграшки можна ввігнати скляну скалку в шкіру або одяг.
Або в мозок.
Тепер тест кислотою. Чи ляже скло в контури? Моє серце завжди аж вискакує з грудей на цьому етапі, ніби це питання життя і смерті. Дурниці, звісно, але нема на те ради. Коли ти вже стільки зробила, не хочеться помилитися. Це не лише змарноване скло. Це змарнований час.
Кожна секунда життя — безцінна. Я це аж надто добре знаю.
— Ви не могли б мені допомогти з цим, місіс Бейкер?
— Насправді міс, — відповідаю, дивлячись крізь зразок. — І, будь ласка, називайте мене Елісон. Як усі.
Більшість учнів старші за новачка, котрий стоїть переді мною. І нижчі за нього. Міцної статури, але не гладкий. На зріст, думаю, за метр вісімдесят п’ять. Сантиметрів на сім від мене вищий.
Дитиною мене нещадно цькували як найвищу в класі. Я робила все можливе, аби змізерніти, але ніщо не допомагало. «Розпрямися», — благала мама. Вона хотіла мені добра, а от я хотіла лише стати як усі, бути непомітною. Приховати дещо завеликий ніс («класичний», лагідно казала мама), окуляри в брудно-коричневій масивній оправі та брекети. А от моїй бездоганної статури сестричці дісталася вроджена впевненість, завдяки якій вона завжди несла себе з гідністю.
Нині я навчилася користуватися перевагами свого зросту. Ти можеш носити одяг, який іншим — зась. Набрати зайве кіло — і це не впаде в очі. Проте щоразу, коли ловлю своє відбиття в дзеркалі чи вітрині магазину, згадую, що треба випростати зажурені плечі. «Понуро опущені янгольські крила», — так моя сестра, бувало, їх називала.
Як іронічно.
Чоловік, який звертається з запитанням, не молодий і не старий. У цьому ми також схожі. Що більше років минає, то рідше кортить мені рахувати свій вік. Мені лячно думати про речі, які планувалося втілити в життя до цього часу, але які чомусь так і не втілилися. Насправді, це місце з тих, де вік не має значення. Упевнена рука — ось що важить. Виготовлення вітражів може здаватися безневинним ремеслом. Але всіляке буває.
Що правда, те правда.
— Я не можу точно пригадати, Елісон, що ви говорили про олов’яну стрічку.
Голос чоловіка глибокий, він виводить мене з задуми.
Гарна вимова, певно — недешева освіта. Допитливий. Небагато чоловіків записується на вечірні курси, котрі я веду в місцевому коледжі. Коли цей незвичний студент прийшов минулого тижня на перше заняття, я враз відчула бентежне тремтіння. Це не минулося й досі.
І не лише через те, як він дивиться. Чи його тямущі запитання. Чи впевненість, із якою він ріже скло на занятті для початківців. Чи його ім’я — Клів Блек, у якому є владна симетрія, котра дозволяє припустити, що батьки над цим помізкували. Чи навіть те, як він щойно промовив «Елісон», ніби ім’я це йому з якихось причин поособливому загадкове.
Через усе це разом. І ще через щось, що мені ніяк не вдається вловити. Роками я вчилася довіряти інстинктам. І щось просто зараз підказує мені бути дуже обачною.
У захисних рукавичках (обов’язкових для кожного в класі, як і фартух), я беру тоненький, злегка покручений шматок олов’яної стрічки сантиметрів у тридцять завдовжки. Він завжди нагадує мені сріблясту лакрицю на кшталт тих, що ми з сестрою купували в крамничці дорогою додому зі школи.
Викинь це з голови. Подумай про щось інше.
Швидко простягаю Кліву щипці.
— Берете один шматок — плаский край щипців має дивитися вгору — і тягнете. Я робитиму те саме з іншого боку. Нахиліться вперед. Так добре.
— Дивовижно, як воно розтяглося вдвічі! — він каже це з нотками, які подеколи мені доводилося чути від дітей.
— Неймовірно, правда ж? — видихує хтось, бо клас зібрався навкруги.
Люблю цю маленьку виставу. На захоплення підсідаєш.
Беру ніж для обрізки. Кумедно, але я з дитинства була незграбою. Поки що це єдина справа, в якій рука моя ніколи не хибить.
— Розхитуємо лезо з боку в бік, а тоді натискаємо, — пояснюю. — Хтось хоче спробувати?
Навмисне спрямовую запитання жінці з кобилячим лицем. Вона відвідала вже кілька моїх курсів. Якось запропонувала написати схвальний відгук на моїй сторінці у фейсбуці й була явно розчарована, коли я зізналася, що сторінки в мене нема.
— Ви не маєте потреби оприлюднювати ваші роботи? — поцікавилася скептично.
Я знизала плечима, бажаючи приховати справжню причину.
— Якось обходжуся без цього.
Заняття завершилося («Папа!» — махає Беріл, яка, за її словами, «дуже полюбляє сюди ходити»), але чоловік із гарною вимовою ще вичікує. Подумки я охрестила його Олов’яним Паном і силкуюся не розсміятися, бо прізвисько вдалося з двох причин. Високий. Худий. Чисто виголений. З вольовим підборіддям. Гнучкий. Мабуть, непередбачуваний. Точнісінько як матеріал, із яким ми працюємо.
З досвіду знаю, що завжди не обійтися без «А можна останнє запитання?» від студента, якому не хочеться йти. Але саме цей змусив мене нервуватися.
— Я оце подумав, — каже. Тоді замовкає на хвильку, зиркає на мій безіменний палець, на якому нема обручки (зауважую, що і на його пальці теж нема). — Ви часом не зголодніли?
Він усміхається так, ніби усвідомлює, що трохи забігає наперед у знайомстві на коротку ногу між учителькою та учнем.
— Я нічого про вас не знаю, — додає, — просто не мав часу перекусити після роботи перед тим, як прийти сюди.
Кажучи це, опускає в кишеню руку. Мені на шиї збирається піт. Зиркаю на двері. Він дістає годинник і дивиться. На циферблаті — сцена з диснеївського мультика. Відчуваю водночас полегшення й інтерес. Але цього не досить, щоб погодитися на запрошення.
— Дякую, — відповідаю чемно, — але на мене вдома чекають.
Він видається розчарованим. Зневаженим.
— Гаразд, я розумію.
Як він може розуміти? Я навіть сама себе не розумію. Розвернувшись, беруся за прибирання скляних обрізків.
Суто формально цей студент саме такий, якого б моя мама схвалила. Чудові манери. Правильний вік. Чоловік при грошах, з огляду на ідеально скроєний піджак. Розкішне світло-русяве волосся, зачесане назад, відкриває широкий лоб.
«Можливо, ти занадто вимоглива, — завжди каже, хоч і лагідно, мені мама. — Час від часу життя вимагає ризику, люба. Містер Твій може прийти в будь-якій подобі».
Чи так вона почувалася, беручи шлюб із батьком? Я раптом відчуваю такий звичний укол болю від втрати. Якби ж тато все ще був тут!
Тепер Олов’яний Пан пішов. Мені кортить якнайшвидше повернутись у свою квартирку в районі Слон і Зáмок , увімкнути щось із Елли Фіцджеральд, відкрити консервований салат з тунцем (моя сестра ненавиділа рибу), змити під гарячим душем цей день, згорнутися калачиком на дивані з хорошою книжкою і намагатися забути про комірне, яке треба знову платити наступного тижня, і про всі інші рахунки.
Стягнувши гумові рукавички, старанно мию в обладнаній у кутку раковині руки. Потім натягаю блакитний пухнастий мохеровий кардиган із магазину вживаних речей, рушаю сходами вниз, зупинившись на вахті, аби віддати ключі від аудиторії.
— Як справи? — цікавиться жінка за стійкою.
Силувано всміхаюсь:
— Чудово. Дякую! Як ви?
Вона знизує плечима.
— Перевішувала оголошення на дошці. Оце щойно хтось пришпилив. Не думаю, що когось зацікавить. Як ви гадаєте?
Читаю оголошення. На аркуші формату А4 — зображення палітри художника і заґратованої камери.
РОЗШУКУЄТЬСЯ
ПОСТІЙНИЙ ВИКЛАДАЧ МИСТЕЦТВА
ДО ЗАКЛАДУ УВ’ЯЗНЕННЯ АРЧВІЛЛЬ
(ЧОЛОВІЧА ТЮРМА ВІДКРИТОГО ТИПУ).
ГОДИНА ЇЗДИ ВІД ЦЕНТРУ ЛОНДОНА.
ТРИ ДНІ НА ТИЖДЕНЬ.
ВИТРАТИ НА ДОРОГУ КОМПЕНСУЮТЬСЯ.
ГІДНА ОПЛАТА.
ЗАЯВКИ НАДСИЛАТИ НА АДРЕСУ: ARCHVILLE@HMPS.GSI.GOV.UK
Мені шкіра вкривається сиротами.
Крик. Тиша. Кров.
— Мене не заманити в таке місце, — фиркає вахтерка.
Її слова приводять мене до тями, і я намацую ручку.
— Ви ж не по-справжньому зацікавились, Елісон, еге ж?
Я переписую електронну адресу.
— Можливо.
— Хай Бог милує.
Коли виходжу на вулицю, в голові моїй тісно від усіх «за» і «проти». Стабільний прибуток. Відшкодування дорожніх витрат. Нарешті зможу перестати хвилюватися щомісяця про свій банківський баланс. Але я ніколи раніше не бувала в тюрмі. Одна лишень думка про це мене жахає. Пересихає в горлі. Серце вистрибує з грудей. Краще б це оголошення ніколи не трапилося мені на очі. Начебто сама доля промовляє до мене. Але чи я справді хочу до неї прислухатися?
Минаю парк, де на гойдалках курять підлітки. Один сміється, закинувши голову. Щасливий, безжурний сміх. Як у моєї сестри. Для неї життя було святом. Для мене? Я була серйозною. Нелегковажною. Навіть до трагедії, пригадую, загадкова туга душила мої груди. Я завжди хотіла все робити правильно. Докладати максимум зусиль у житті. Усі мої шкільні характеристики рясніли означенням «сумлінна».
Але є речі, які тобі не під силу виправити.
«Це не твоя провина», — повторювала мама знову й знову. І все ж, коли я подумки прокручую це в голові, не можу не думати про те, що могла б змінити. Але тепер уже запізно.
Бігцем проминаю вечірній базарчик. Майорять на вітрі шовкові шалики. Лазуровий. Рожевий. Лимонно-жовтий. На ятці поряд розпродують перестиглі помідори по 50 пенсів за упаковку. «Дешевше не знайдеш, любесенька», — кидає власник у чорних рукавичках-безпальчиках. Не звертаю на нього уваги. Повернути ліворуч. Тепер праворуч. Швидко. Мені треба додому. Зараз же. Униз дорогою з однаковісінькими вікторіанськими терасами, переповненими смітниками й пивними пляшками. На деяких вікнах — розсувні штори. Деякі вікна — забиті. На моїх — жалюзі. Легко закривати. З-поміж іншого цим мене дім і привабив.
Три наклейки з іменами біля трьох дверних дзвінків. Мого власника. Іншого квартиронаймача. І — порожня. Моя. Шукаю ключі. Заходжу в хол, де ліворуч — поштова скринька. Нічого для мене. Другим ключем відмикаю свою однокімнатну квартирку на першому поверсі. Мені хотілося на другому (здавалося значно безпечніше), але не змогла знайти жодної й була у відчаї. Зараз звикла, хоча завжди перед виходом з дому перевіряю, чи зачинила вікна.
Зачинивши двері, роззуваюсь, потім жбурляю сумку на бежевий диван від «Ikea», куплений у секонд-хенді.
Жага стає нестерпною. Вона збиралася в мені весь день, але тепер зазвучала крещендо. Зараз. Швидко. Мої руки пірнають по синю скалку до кишені жакета, наче алкоголік тягнеться по пляшку. Подумати, щоб ось така дрібничка могла так руйнувати!
Сьогодні черга правого зап’ястка. На безпечній відстані від артерії. Але глибше, ніж учора. Задихаюся, коли нерівний край розтинає шкіру: мене пронизує темний спалах збудження, за яким приходить біль. Мені потрібне і перше, і друге.
Але цього не досить. Недостатньо ранить. Не діє.
Порівняно з порізами, які ми ховаємо всередині і які завдають справжнього болю. Вони муляють, і ятряться, і вкриваються синцями, і кривавлять. І коли біль і тривога розростаються в голові, вони стають набагато небезпечнішими за видимі, відкриті рани. Аж допоки зрештою тобі доведеться щось із тим зробити.
І зараз час настав.

2

Вересень 2016 року

КІТТІ
— Лицьова-виворітна, — наспівувала Пе-Те. — Лицьова-виворітна…
Кітті хотілося її задушити. Лицьова? Виворітна? Кого вона хоче надурити? Їхнє плетиво — зокрема й Пе-Те — не трималося купи. Скручувалося вовняними вузлами. Сповзало зі спиць. Чи взагалі лежало на підлозі в калюжах сечі, яку люб’язно постачала Доун-Із-Сусідньої-Кімнати, котра страждала на нетримання і в якої не всі були вдома відтоді, як тридцять років тому її дитячий візочок зіткнувся з вантажівкою. За іронією долі, це сталося саме в той день, як мама нарешті навчила її користуватися горщиком.
Кітті знала подробиці, бо підслухала, як мати Доун розповідала про це працівникам. Вона так робила щоразу, під час кожного візиту. Раз на рік. О другій годині в переддень Різдва. Хвилина в хвилину. Ніхто не знав, чим мати Доун переймається решту року, але, хай йому грець, аж ніяк не тим, щоб доглядати дочку.
— Лицьова-виворітна!
Піснеспів Пе-Те стає голоснішим, ніби силою голосу можна залагодити просякнуті сечею спущені петлі й покращити нікудишню якість плетива.
— Ти занадто поспішаєш! — хотілося заволати Кітті. — Я й здоровою рукою не вженуся!
Час від часу другій руці здається, що вона може працювати також, але в неї ніколи не виходить. Це засмучує, коли хочеться щось робити. Але не заважає, коли не хочеться. Як оце зараз. Працетерапія, або ж Пе-Те, як радісно називає її вчителька, така нудна. Не лише плетіння. Також зав’язування шнурків. Праворуч — ліворуч, ліворуч — праворуч чи навпаки? От же ж важко запам’ятати!
Кітті не сумнівалася, що раніше вміла зав’язувати шнурки. Але коли намагалася зібрати спогади докупи, усе розліталося на друзки. Як кольорові порошинки на сонці.
— Таке ушкодження, як у неї, може уразити спогади.
Це вона підслухала в розмові лікаря з П’ятничною Матусею.
— Тому вона може не мати довготермінової пам’яті.
П’ятнична Матуся виглядала сумнішою за матір на дерев’яній дошці з картинками — це єдине, що дали Кітті для того, щоб вона показувала здоровою рукою і в такий спосіб могла спілкуватися. Еге ж! Краще б вони здогадувалися, що вона намагається сказати. Бо завжди все розуміють неправильно.
Вважається, що навчання має допомогти. Вона вдає, що знову вчить абетку, хоча вже знає її. Насправді, це дуже весело — давати літерам інші значення. «П» означає «пам’ять», яка взяла й «загубилася». «Подивіться в шафі, — інколи жартує Кітті. — Можливо, вона там?» Але ніхто не сміється, бо ніхто її не розуміє.
«К» призначається «катастрофі», яку вона пережила. «Яка саме катастрофа?» — допитується вона в персоналу знову й знову.
Але ніхто до неї не озивається. «Бідолашна Кітті, — можуть сказати вони натомість. — Усе, на що спроможна, — белькотіти».
Якби вони лише знали, що коїться в її голові!
«Д» означає «Джеймс». Її прізвище. Принаймні так пишуть на дверях її спальні біля переліку ліків, які вона мусить приймати щодня. «Л» — це «лобові», а «Ч» — «частки». Кітті знає про лобові частки з розмови лікаря з П’ятничною Матусею. То «частина мозку, яка відповідає за координацію, раптові неконтрольовані зміни настрою і ще багато за що».
Можливо, «багато що» стосується і того, чому Кітті ніяк не може виштовхнути слова з рота. Вона не має мовленнєвих вад, пояснював лікар П’ятничній Матусі, неначе Кітті не було поряд. Її мозок просто відмовляється перетворювати думки на слова. «Ушкодження деяких частин мозку змушує людей лихословити, навіть коли вони раніше не мали такої звички. Звичайно, оскільки Кітті не може говорити, це ускладнює наше розуміння, що саме відбувається в її голові».
— А тепер усі відкладіть спиці.
Доглядальниці почали підтикувати ковдри у візках і квоктати, як зграя довбаних курок. «Деякі з нас, — хотілося закричати Кітті, — раніше були нормальними, як і ви!»
Не всі, звісно. Дункан з його пласкими круглими окулярами таким оце вродився. Гіпоксія під час пологів. Сяк-так може говорити, але «психічно неврівноважений». Лікарняні записи «зникли безслідно». Усі лише розводять руками. Звичайна історія. Таких повно. Бувають важливіші. Як-от та, що сталася з нею.
— Кітті, готова обідати? — спитала, нахилившись до неї, дівчина. У неї білява рівненька гривка, яка підстрибує в такт словам.
— Звичайно, так, дурна корово!
— Думаю, що готова.
Ха-ха! Якби ця дівчина могла розуміти, що Кітті говорить, то не була б такою безтямно завзятою, плескаючи в долоні, ніби та сказала щось страшенно розумне.
— Що ти нам показуєш на своїй дошці? О, корову! Чудово! Це одна з твоїх улюблених тварин?
— У неї певна симпатія до корів, — протуркотіла одна з доглядальниць. — Інколи мені здається, що вона намагається щось сказати. Але виходить лише дитяче аґукання.
Спробували б вони побувати в її шкірі! Були б більш тямущими! Навряд чи їм сподобалося б носити ці потворні чорні шнуровані черевики, які взувають на неї. Десь у закутках мозку виринають розпливчасті спогади про пару червоних туфель на підборах. Настільки високих, що вона колись аж упала.
— Що тобі ще подобається на твоїй дошці, Кітті?
Коси! Ось чого б їй хотілося! Біляві коси. А не її чорні кучерики.
— Ой, боляче, Кітті! Ти робиш мені боляче!
— Я допоможу. Хватка в неї мертва. Відпусти чубчик бідолашної Барбари.
Кітті відчула, як їй розтискають палець за пальцем на здоровій руці. Один за одним. Ось іще один виверт її мозку. Тепер їй весело. За хвилину — сумно. Погано. Тоді — добре. Можливо, їй не слід було ось так хапати цю дівчину за коси. Вона молодесенька. З місцевого коледжу. Хоче стати соціальним працівником, тому «волонтерить тут раз на тиждень». Кітті чула, як вона про щось таке розповідала Худющій Доглядальниці.
Волонтерство. Круто! Вона теж не проти таким зайнятися, коли одужає. Ага, дурному дурне й сниться, сказала сама до себе.
Як же вона любить оті сни! У них вона може бігати. Кататися на велосипеді. Зав’язувати кляті шнурки. Ганяти чайок, які завжди обгиджують вікна («Це до удачі», — щоразу оптимістично виголошує на те одна з найбільш противних доглядальниць). Час від часу вона по-справжньому співає, хоча співочі сни до неї не навідувалися вже досить давно.
— Ти насправді не корова, — пробелькотіла Кітті, вказуючи на малюнок і хитаючи головою. Щоправда, згори вниз замість із боку в бік. А тоді у спробі перепросити ще якось інакше подарувала Рівненькій Гривці одну зі своїх найкращих, найбільших, найзаслиненіших усмішок. Вона навчилася цього в Доун. Краще, ніж усміхатися, Доун уміє лише обсцикатися. Хоч у яку халепу втрапляє Доун — а небеса не дадуть збрехати, що такого їй не бракує, — вона завжди усміхається дурнуватою усмішкою.
— Вона точно намагається мені щось сказати.
— Я теж так думала, коли починала, — сказала інша доглядальниця. — Це природно. Але всіх не вилікуєш. Тутешніх так точно. Сумно, знаю. Таке життя. А зараз чи не слід нам рухатися? Сьогодні рибні котлети.
Ура! Знову їсти. Як казала сусідка по кімнаті Марґарет, не так багато задоволень повторюються тричі на день.
— А тепер уперед, — Рівненька Гривка якось кривувато покотила візок униз коридором до їдалень.
— Обережніше, — застерегла її Кітті. — І поквапся, а то отримаємо маленькі порції. Вони завжди так роблять, коли запізнюєшся.
— Не знаю, що ти кажеш, але звучить, ніби ти тямиш, про що говориш, Кітті. І це щось важливе, чи не так?
Майже прибули! Усупереч старанням Рівненької Гривки, яка ледь не зіткнулася з Доун.
— Доброго ранку, Кітті!
Ти ба! У дверях їдальні стоїть головна доглядальниця. Доглядальниця-Начальниця, як називає її Кітті. Зроби це. Зроби те.
Іди геть!
Інколи буває кумедно говорити те, чого ніхто не розуміє!
— Дивись, яка ти гарненька сьогодні!
В оцьому лахмітті? Кітті зиркнула на сині джинси з еластичним поясом і мішкуватий червоний светр, який зранку натягла на неї нянечка. Частина її гардеробу спільна з Доун, яка теж носить вісімнадцятий розмір. Знову ця бісова економія! Як вона ненавидить носити шмаття Доун! Воно завжди смердить сцяками, хай би скільки його прали!
— Знаєш, Кітті, а в мене для тебе сюрприз!
Не хочу я жодних тупих сюрпризів. Я хочу свою рибну котлету!
— До тебе відвідувач!
Бути такого не може! П’ятнична Матуся приходить у п’ятницю. А сьогодні вівторок. «В» — це вівторок. Вони повторювали це вранці у грі в слова, до того як почалася «лицьова-виворітна».
— Ти ж хочеш побачити, хто це, — Доглядальниця-Начальниця говорила без питальної інтонації. Це був наказ.
— Чи могла б вона поїсти перед тим, як зустрітися з відвідувачем? — спитала Рівненька Гривка. — Вона гризе кісточки на пальцях. Схоже, дуже зголодніла.
Кітті ладна була її розцілувати! Дякую, дякую, дякую! Перепрошую, що тягала тебе за коси!
— Ми потім розігріємо їй обід. Вези її от сюди й постарайся тримати візок рівно, добре?
Туди. Сюди. Туди. Сюди. Праворуч. Ліворуч. Потертою дерев’яною підлогою. У кабінет Доглядальниці-Начальниці, звідки відкривається краєвид на «недосяжний для візочників» газон (якось Кітті спробувала там покататися — майже заїхала, рухаючи здоровою рукою свій візок куди хотіла, — але застрягла в траві, і всі з неї сміялися. Почувалася такою дурепою).
Перше, що розгледіла Кітті на відвідувачі, — коричневі туфлі. З маленькими дірочками. Наче малюнок. Коли мусиш повсякчас сидіти, то завжди все роздивляєшся знизу. А потім піднімаєшся. Сірі штани. Рожева з білим сорочка. Темно-синій піджак. Срібні ґудзики. Кругле брезкле лице. Усміхнені вуста. І неусміхнені очі.
— Привіт, Кітті! Перепрошую, що так довго. Але ж ти мене пам’ятаєш, правда?
Кітті почала колотити здоровою рукою об візок. Голова впала на груди. Вона відчувала смак піни на губах.
— Не плюйся на мене, — прошипіла Доглядальниця-Начальниця.
— ЗАБЕРІТЬ МЕНІ ЗВІДСИ!
Раптом візок розвернувся. Вони мчали з кабінету. Коридором. Рівненька Гривка допомогла їй утекти!
Усього хвилину Кітті бігла. Чи, можливо, їхала на велосипеді? Ні. Вона мчала верхи. Усі три картинки спалахували в її мозку одна за одною, ніби вона приміряла їх на себе.
А тоді вони зупинилися.

180.00₴Додати у кошик