Гіслоп Вікторія. Статуетка. Уривок з книжки - Видавництво Нора-Друк, книгарня

Гіслоп В.
Статуетка : Роман / Вікторія Гіслоп ; пер. з англ. Наталії Ференс. — К. : Нора-Друк, 2025. — 480 с.

ISBN 978-966-688-170-3 (тв. обкладинка)

VICTORIA HISLOP
FIGURINE
A Novel

У своїй новій книжці відома британська письменниця Вікторія Гіслоп проливає світло на сумнівні шляхи надбання культурних скарбів і на те, яку ціну часом готові платити за них люди. Героїня роману «Статуетка» Гелена Маклауд, яка має половину грецької крові та змалечку часто бувала в Афінах у дідуся й бабусі, вже дорослою успадковує від них афінську квартиру. Це помешкання приховує багато і приємних, і травматичних спогадів з часів, коли Грецією правив диктаторський режим чорних полковників. Але це не єдині таємниці старих запилених кімнат — у дідовому письмовому столі Гелена натрапляє на справжні скарби, от тільки звідки вони взялися? І якими людськими стражданнями було за них заплачено? Пошуки відповідей на запитання про своє минуле приводять Гелену ще до однієї загадки — чарівної кікладської статуетки бронзової доби, заради якої деякі колекціонери готові піти на злочин…
Захопливий роман «Статуетка», на сторінках якого оживає Греція, це чудова нагода познайомитися з творчістю авторки й відкрити для себе, чому десять мільйонів читачів у всьому світі так люблять книжки Вікторії Гіслоп.

УДК 821.111-311.6

ПЕРЕДМОВА

Проста краса і примітивні форми кікладської статуетки надихнули чимало митців двадцятого століття. Серед них були Пікассо, Модільяні, Бранкузі й Генрі Мур. У результаті ці статуетки, створені у третьому тисячолітті до нашої ери, стали високо цінуватися. Наприклад, 2010 року на нью-йоркському аукціоні малесеньку фігурку — менш як двадцять п’ять сантиметрів заввишки — продали за шістнадцять мільйонів доларів. Водночас ця популярність призвела до масових нелегальних розкопок і підпільної торгівлі.
Викрадення культурних скарбів і фальшування провенансу* підважують наше розуміння цивілізації. Кожен незаконно вилучений, вивезений контрабандою і проданий предмет збіднює країну-жертву, а ще це незрідка пов’язане з ширшою протизаконною діяльністю — відмиванням грошей, торгівлею наркотиками та зброєю. Боротьбу зі злочинцями ведуть ненастанно й на міжнародному рівні.
Краса завжди зачаровувала людей, але в усі часи декого з них штовхала на злочин.

ЧАСТИНА ПЕРША

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
1968

Гелена спинилася на верхівці трапа літака, мружачи очі від сонця. Гарячий вітер кинув їй в обличчя пасма волосся. Чому все мерехтить? Чому все таке сліпуче, яскраве?
— Паме мікрі, — сказала стюардеса, міцно беручи її за руку, й вони почали спускатися на розплавлений асфальт. — Ходімо, маленька.
На паспортному контролі Геленина «авіатітонька» показала чиновникові новенький цупкий паспорт дівчинки, а тоді пішла забирати з каруселі її брунатну пластикову валізу. Гелену передали водієві, який чекав просто на виході. Коли підійшли до великої чорної машини, Гелена звернула увагу на срібну фігурку на капоті: це була блискуча крилата панна.
Їхали п’ятдесят хвилин — повз море (таке блакитне, таке спокійне), а тоді лабіринтом велелюдних строкатих вулиць, де Гелена підняла скло, щоб не смерділо вихлопами. Коли машина зупинялася через затори, двічі навколо неї збиралися діти й зазирали в салон, а Гелена, знітившись, втискалася у крісло. На іншій вулиці підійшла торговка квітами. Все здавалося екзотичним, дивним: будівлі — високими, вулиці — вузькими.
Нарешті спинилися біля елегантного багатоквартирного будинку в районі, де людей було менше, дерев більше, а вітрини здавалися моднішими.
— Едо їмасте, — вперше з початку поїздки заговорив водій. — Ми на місці.
Сама будівля була кремова, а ще Гелена бачила сірі мармурові сходи, що піднімалися до подвійних скляних дверей. З іншого боку виднілися великі вазони з широким листям, яке здавалося
полірованим.
Мабуть, це і є будинок номер 45 на вулиці Евдокіяс у районі Колонакі, де мешкають її дідусь і бабуся.
На тротуарі чекала маленька огрядна жіночка з сивим завитим волоссям. На ній була синя спідниця і така сама шовкова блузка з бантом на шиї. Коли Гелена вийшла з машини, жіночка плеснула в долоні від радості. Вона здавалася нітрохи не схожою на Геленину маму — але, мабуть, це й була бабуся.
— Куклакі му! Куклакі му! — вигукнула вона і так міцно й надовго стиснула Гелену в обіймах, що та вже не знала, чи її колись відпустять. Пестливого звертання вона не зрозуміла, але потім подивилася у словнику. «Лялечкою» її ще не називали.
Коли бабуся нарешті випустила її з обіймів, Гелена слідом за нею піднялася сходами, проминула мідну табличку з п’ятьма кнопками і ступила до лискучого фоє. Усміхнений добродій у формі піднявся з-за стійки, вітаючи її. Водій заніс Геленину валізу, консьєрж узяв її і разом з ними поїхав нагору дзеркальним ліфтом, без упину всміхаючись і теревенячи. Поки дісталися п’ятого поверху, він уже знав Геленине ім’я, її улюблений колір і улюблене морозиво, а вона зрозуміла, що потоваришує з цим киріосом Манолісом.
Двері квартири були навстіж відчинені, й Елені Папаянніс завела онучку всередину. Розширеними очима Гелена роззиралася навколо, аж злякавшись високих стель і притлумленого світла. Повсюдний полиск золота, вікна на всю стіну і дзеркала в пишних рамах у нішах нагадували розкішні садиби, куди їх возили на шкільних екскурсіях. Вона відчула, що опинилася дуже далеко від батьків і простого, але затишного, будинку на дві квартири в Саффолку, проте налаштувалася триматися мужньо, як і обіцяла їм уранці, коли прощалася з ними. Це ж тільки на два тижні, нагадала вона собі, а ще бабуся говорить до неї грецькою, а отже, поки Гелена тут гостюватиме, краще опанує мову. Саме для цього, серед іншого, вона сюди приїхала, хоча варто, мабуть, попросити бабусю розмовляти повільніше.
Бабуся показала їй вітальню, їдальню й кухню. Там Гелена познайомилася зі служницею Діною, яка саме мила підлогу, але схопилася на ноги, побачивши таку поважну гостю.
— Так приємно нарешті з тобою познайомитися, маленька Гелено! — заусміхалася вона. — Твоя кімната вже готова!
Гелені показали простору спальню, де вона буде ночувати.
Було зрозуміло, що це спеціальна гостьова кімната. Вони проминули двері ще чотирьох спалень і трьох ванних кімнат. Нарешті Гелені показали і двері дідового кабінету, але всередину не запрошували.
Найкращим виявився великий балкон, з якого відкривався розкішний краєвид на Парфенон. Цю картину Гелена знала дуже добре і зненацька почулася майже вдома.
— Обов’язково його потім відвідаємо, — пообіцяла Елені. — Але сьогодні, мабуть, краще піти на морозиво. Що скажеш?
Гелена кивнула.
У день її приїзду дідусь повернувся додому не дуже пізно. Генерал Папаянніс носив однострій і був вищий за бабусю принаймні на голову. Якби Гелена очікувала на таку саму теплу зустріч з його боку, то її спіткало б розчарування. Стаматіс Папаянніс тримався суворо. Мама попереджала, що манери в нього вельми штивні, але тоді Гелена не зрозуміла, про що мова. Побачивши онуку, дід був відверто нерадий, що в неї таке яскраве волосся. «Кóкіно» — ось перше слово, що вона від нього почула. «Руда». І це був не комплімент, а критика. Гелена присоромлено почервоніла. Її зелені очі обурили його ще більше.
— Прáсіно! — мало не сплюнув він, ніби то було лайливе слово. Гелена зрозуміла, що дід бачив її тільки на чорно-білій фотографії.
На щастя, бабуся ставилася до восьмирічної онуки з такою добротою, що та насолоджувалася кожним днем і майже засмутилася, що час минає так швидко. Виявилося, що вони з бабусею тезки, просто грецький варіант «Гелени» — «Елені». Бабуся називала її Еленакі, «маленька Елені», а Гелена мала казати на неї «яя».
Дівчинку захопило знайомство з барвистим, курним, вогненно-спекотним містом, а бабуся розганяла її тугу за домівкою розмаїтими частуваннями. Перші два тижні у грецькій столиці здалися їй солодкими — і не лише через смак ласощів із захаропластейо, як-от баклава чи апельсиновий торт, що аж стікав сиропом, а й завдяки запаху лаку, яким бабуся бризкала своє волосся, пахощам пишного ясмину на терасі й аромату бджолиного воску, яким натирала все Діна. А ще бабуся лагідно називала її «ґлік’я му» — і Гелена швидко дізналася, що це означає «моя солоденька».
Гамір і метушня столиці різко контрастували з містечком у Саффолку, де автобус до центру графства ходив лише двічі на день, де кінотеатр працював тільки в суботу, а головною подією був щорічний приїзд ярмаркового балагану.
Гелена прийняла невідоме грецьке життя — від закликів вуличних торговців до незнайомої їжі, яку подавали в ресторанах. Спершу вона не зрозуміла гострого білого сиру й гірких чорних маслин, але скоро призвичаїлася до дивних смаків, зокрема і присмаку води. Перші дні в товаристві бабусі були безпечні, затишні. У найперший день вони пішли до улюбленої бабусиної кав’ярні «Зохарс», де зустрілися з її елегантними подругами і їли морозиво. Наступного дня вирушили на пляж, де дрібний білий пісок під ногами був такий дивний, а море — тепле й синє. Гелені можна було купатися, але тільки так, щоб бачила бабуся, а щойно вона виходила з води, мусила сідати під
барвисту парасольку.
Всі, хто бачив Гелену, — і знайомі Елені Папаянніс, і чужі люди, — зауважували її яскраве волосся і навіть торкалися важких локонів, щоб роздивитися краще.
— Кокіномалліко! Рудуля мала! — вигукували вони — хто зачудовано, хто презирливо. Гелена звикла вирізнятися і вдома, але там люди не були настільки неприховано цікаві, ба й грубі. Зливалася з натовпом вона лише в Шотландії, де всі її родичі були тієї самої масті, а ластовиння мали ще більше.
Діда вдома не було іноді по кілька днів поспіль, або ж він виходив рано і повертався пізно. Гелена бачила його здебільшого у військовій формі, й він лишався постаттю далекою і грізною.
Дівчинка не могла сказати бабусі, що боїться його, і тільки собі зізнавалася, що щасливіша, коли його немає.
Та ось одного дня він прийшов додому перед вечерею і, перш ніж сісти за стіл, викликав онуку до свого похмурого кабінету і почав грецькою мовою розпитувати, що вона сьогодні робила.
Гелені було лячно, вона боялася робити помилки — і відчувала, як він дратується на кожну її обмовку.
Перед початком випробування дідусь (Гелена мала називати його «паппу», але старалася цього уникати) взяв зі срібного портсигара на столі біля чорнильниці цигарку, вклав її до рота й нахилився. З цього жесту Гелена зрозуміла, що повинна піднести до неї настільну запальничку, важку, суцільно металеву, з вигравіюваним дідовим іменем, і швидко зметикувала, як клацнути
важільцем, щоб видобути з неї вогонь. З відвертою насолодою затягнувшись, дід відкинувся на кріслі та слухав, як вона затинається, розповідаючи про свій день, а між ними пливли хмари диму.
Що кілька секунд дід перебивав її, щоб виправити.
Під кінець оповіді його вуста скривила посмішка, але очі лишилися безживними. Гелена ще не бачила, щоб різні частини обличчя людини діяли так незалежно одна від одної. А тоді він підвівся, високий і грізний, і пішов вечеряти з бабусею. Якусь мить Гелена сиділа непорушно, втупивши очі в цигарку, що дотлівала в попільничці.
Коли за кілька днів ситуація повторилася, дід заявив, що найкращий спосіб навчитися — боятися помилок. Щоразу як Гелена вимовляла щось неправильно, то простягала руку, щоб дід ляснув по ній. І хоч він бив несильно, слід лишався, не кажучи вже про приниження, яке вона відчувала.
Гелена старалася, щоб ці розмови з дідом не псували їй гостини.
Здебільшого він був відсутній, а радісні враження від прогулянок з бабусею більш ніж компенсували ці сеанси в його товаристві. На відстані, більші за кількасот ярдів від дому, вони їздили з дідовим водієм у лискучому «ролс-ройсі», й Гелені було так захопливо всюди кататися з шофером! Сидячи поруч з бабусею на оббитому кремовою шкірою задньому сидінні, вона милувалася містом. Завжди було на що подивитися, поки стояли в заторах: то акордеоніст, то чистильник взуття, то крамниця з виставленими товарами, то священник, який здавався височезним у своїй здоровенній чорній шапці. Нічого подібного в Деллбриджі не було.
Гелена дивувалася, що на вулицях стільки солдатів і поліції,
бо нічого незвичайного не відбувалося. Вона спитала в бабусі, нащо це, адже в її рідному містечку був один-єдиний «боббі», і той здебільшого сидів у відділку.
— Може, тому в Англії і коїться стільки беззаконня, агапі му, — відповіла бабуся. — А коли навколо стільки людей у формі, ніхто не наважиться красти.
Гелена не відповіла. Єдиними злочинами, про які вона чула в Деллбриджі, були крадіжки в супермаркеті й перевищення швидкості на новій розв’язці.
Та щоразу як вона бачила діда в армійській формі, годі було уявити, щоб у його присутності хтось скоїв злочин — хіба що тій людині життя не дороге. Якби в Саффолку на кожному кроці траплялися такі, як він, підлітки не крали б помад. Стаматіс Папаянніс здавався Гелені сповненим мовчазної загрози, ніби приспаний вулкан. Чи буде виверження й коли саме воно станеться — хтозна, але відчуття небезпеки було постійне.
У першу неділю (єдиний день, коли вона бачила діда в цивільному одязі) Гелену повели до найближчої церкви й пояснили, що так буває щотижня. Геленині мама і тато обоє були атеїсти, в непоказній парафіяльній церкві свого містечка вона бувала кілька разів на рік з класом, і грецькі православні традиції здалися їй вельми дивними. Прихожани не співали гімнів — це робив винятково чоловічий хор. Потойбічні голоси хористів були чарівні й виводили ідеальні гармонії. Говорили мало, а ще священник, співаючи, махав і махав срібним кадилом, і випов нював повітря запаморочливим запахом, який ще кілька днів не вивітрювався з її одягу. Це теж був різновид афінської солодкості, яка так подобалася Гелені. Священник був наче з теат ру — такої довгої бороди вона в житті не бачила, і носив пишний фелон, гаптований золотом, і високу камилавку. Геть не схожий на вікарія, який проводив шкільні служби й відрізнявся від учителів тільки колораткою.
Жодної миті Гелені не було нудно. Навколо було стільки цікавого! І мальовані образи з великими скорботними очима на стінах, і ряди срібних молитовних амулетів, підвішених на стрічки перед деякими іконами, й жмутки тонких свічок, які люди ставили в повні піску миски, і старі пані, що по черзі схилялися й цілували скло над образом святого, а тоді один раз, другий, третій торкалися чола і серця трикутним рухом. Гелені сподобалися і барви, і сама церемонія.
Дорогою додому дід спитав, хто її нонá.
Вийшло ніяково, бо цього слова вона не знала.
— Він про твою хрещену, — пошепки пояснила яя.
— А, в мене її немає, — спокійно відповіла Гелена. — І другого імені немає, на відміну від подруг. Я нехрещена.
— Ти нехрещена?
З голосу було чути, що дід не повірив своїм вухам. Спершу Гелені здалося, що йому шкода, а тоді вона зрозуміла, що це гнів, сила якого її вразила — адже він щойно вийшов зі святого місця. Вона знову почула слово «нона», а тоді мамине ім’я — його грецький варіант, — яке дід раз у раз повторював. Марія те, Марія се. Здавалося, що він однаково лютий і на дружину, і на доньку, і на онуку, хоч Гелена не розуміла чому — і що, власне, вона може з цим удіяти.
Елені Папаянніс намагалася заспокоїти чоловіка, а Гелена червоніла, соромлячись, що стала причиною такого спалаху. На них озиралися перехожі, й вона зраділа, коли дійшли до вулиці Ев-
докіяс, 45. Дід пішов далі, голосно стукаючи об тротуар тростиною. Старша жінка зблідла, а коли відчиняла двері, рука трусилася. Поки чекали на ліфт, вона ледь кивнула киріосові Манолісу.
— Він іде на зустріч з друзями у кафеніо, — пояснила вона Гелені, — а потім вони, мабуть, і вечерятимуть разом. Товариші по службі. Офіцери, які проходили в нього вишкіл кількадесят
років тому. Хтось уже вийшов у відставку, хтось ні. Вони люблять зустрічатися по неділях.
Гелена мовчала. Вони почали підніматися ліфтом. Вона була певна, що це все неправда, і що детальніше яя розповідала про дідові соціальні плани, то менше віри й цікавості лишалося
в Гелені. Дід їй зовсім не подобався: цей нестриманий норов, ця байдужість до дружини, цей кислий дух, що витав навколо нього.

* Провенанс (від англ. provenance — походження) — термін на позначення попередньої історії, зокрема, історичних артефактів, що має величезне значення для встановлення контексту створення предмета і його призначення. — Тут і далі прим. пер.

450.00₴Add to cart

ПЕРЕДМОВА

ЧАСТИНА ПЕРША

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ 1968

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
1968