Тайґе Трюде. Пацієнт. Уривок

Тайґе Трюде
Пацієнт
Роман
Переклад з норвезької Наталії Іваничук

Київ : Нора-Друк, 2018. — 384 с. — серія «Морок».
ISBN 978-966-688-027-0.

© Trude Teige. First published by H. Aschehoug & Co. (W. Nygaard) AS, 2017
Published in agreement with Oslo Literary Agency
© Нора-Друк, видання українською мовою, 2018

1
Клініка Дікемарк,
15 травня 1993

Доглядальниця Анне-Марія Скоґ ніколи раніше не бачила літньої жінки, яка стояла на порозі кухні, запитуючи, де їй знайти Ґюннара Лауріцена. Їй було десь під вісімдесят, маленька на зріст і мила на вигляд, одягнена в чорне двобортне пальто. Очі вибляклі й сумні, але смуток, здавалося, був не з якоїсь причини, а мовби постійно їй властивий. Перед собою жінка тримала обома руками червону торбинку.
— Я його сестра, — сказала вона, подаючи руку Анне-Марії. — Лідія Лауріцен.
Анне-Марія розгублено подивилася на жінку.
— Ґюннар Лауріцен? Але в нас немає… — почала вона.
І раптом здогадалася. Жінка мала на увазі Креза. Чиста випадковість, що Анне-Марія згадала його справжнє ім’я. Скільки вона тут працює — скоро вже п’ятдесят років, — ніхто його так не називав.
— Можна з ним побачитися?
— Звичайно, але, боюся, він дуже слабкий.
— Мені вже про це повідомили, — сказала Лідія Лауріцен, рушаючи за Анне-Марією до холу. — Тут гарно, — завважила вона, коли вони піднімалися широкими сходами, які вели на другий поверх; на стінах висіли великі барвисті герби, що їх змайстрували пацієнти.
Крез перебував тут довше за Анне-Марію. Казали, що потрапив до лікарні в двадцятирічному віці, а тепер йому виповнилося сімдесят сім. Анне-Марія ніколи не чула про існування його сестри. Чи будь-яких інших родичів. Він жодним словом ніколи не згадував братів-сестер або батьків, ані в розмові з нею, ані з будь-ким іншим; це вона добре знала, вони часто розмовляли, а вона все дивувалася, чому його ніхто не провідує. Чи мав він близьких? Лікарі,
вочевидь, мали більше інформації, бо ж є записи в журналах, але молодший медперсонал не мав до них доступу. І ось тепер, коли він лежить на смертному одрі, раптом з’являється сестра. Анне-Марія була обурена, але доклала зусиль, щоб відвідувачка цього не зауважила.
Крез лежав з заплющеними очима. Анне-Марія підсунула до ліжка стільця. Сестра сіла, кілька секунд дивилася на брата, а тоді поклала руку поверх його долоні. Надто давно хтось, хто близько знав його, брав його отак за руку, подумала Анне-Марія, виходячи з кімнати. Хтось, хто знав його в дитинстві та юності, хто знав, ким він був і ким став.
За годину сестра повернулася. Вона була схвильована, бліда на обличчі, в очах блищали сльози. Чи її сльози від того, що брат помирає, чи від нечистого сумління, що не піклувалася про нього за життя, майнула Анне-Марії думка.
— Він щось прошепотів, — сказала жінка.
— Що?
— Мені виразно вчулося: «Вони тут убивають людей».

2
Лусвіка,
14 березня 2016

Кайса Курен поставила дитячого возика на гальма. Вийняла з нього трирічного сина, Юнаса, посадила собі на стегно, перекинула через плече торбинку й увійшла в готель «Лусвіка».
Чоловік, який зателефонував їй напередодні, мешкав у двісті десятому номері. Кайса, минаючи рецепцію, відразу попрямувала до сходів. На біса вона погодилася на зустріч з чужою людиною, яка навіть не захотіла сказати, про що з нею говоритиме? Усе розповім, коли зустрінемось, сказав він.
Кайса постукала в двері й, почувши «Заходьте!», увійшла. Мабуть, цікавість спрацювала, подумала вона.
Ніколи не знаєш, чим обернеться розмова. Вже й раніше бувало, що з нею виходили на контакт, не пояснюючи
заздалегідь своєї мети. Кілька разів результати подібних зустрічей ставали навіть сенсаційними новинами.
Чоловік стояв біля великих вікон і дивився на фьорд.
— Гарно тут, біля моря, — озвався він, не обертаючись.
Його вимова змусила її подумати, що він, напевно, швед, бо говорив гортанно, з відчутним придихом.
— Так, тут гарно, — погодилася вона, очікувально дивлячись йому в спину й не рушаючи з порога.
Нарешті він напівобернувся, глянув на неї через плече.
— Ви ж, мабуть, місцева, так?
— Я тут народилася, згодом, коли мені було десять років, моя родина перебралася до Естланна. А два роки тому я повернулася сюди з чоловіком і дітьми.
Чоловік махнув рукою, запрошуючи підійти ближче, простягнув руку.
— Йоран Нордін, дуже приємно, — відрекомендувався він. — А хто цей маленький хлопчик? — звернувся він до Юнаса; той засоромлено сховав личко на грудях Кайси.
— Буйно й красиво, — чоловік знову відвернувся до вікна. — Особливо, коли зривається вітер.
А ж т епер К айса з ауважила, щ о о дна п оловина обличчя в нього спотворена. Усе чоло, частину носа й щоку вкривали глибокі червонуваті шрами. Ліва верхня повіка нависала над оком, надаючи йому печального образу. Вік важко було визначити, може, ледь за тридцять. Високий, десь метр дев’яносто.
Голова поголена, за винятком невеликого незугарного клаптика збоку, куди затягувався шрам. Вухо деформоване, вушної раковини майже немає. Густа, доглянута борідка, модернові окуляри в тонкій чорній оправі.
Готель «Лусвіка» — споруда зі скла й каменю — гарно вписувався в ландшафт морської набережної в Лусвіці, на самому краю узбережжя Сюннмьоре.
Навколо будівництва точилося чимало суперечок, багато хто вважав, що готель незугарний, дисонуватиме
з розкішною природою. Але що вище здіймалася споруда, то тихішими ставали протести.
Кайса дивилися униз, на ресторан-терасу просто під вікном. Була середина березня, і, хоч весна на узбережжя приходить рано, зима ще ніяк не хотіла відступати — дуже незвичне тут явище. Попри теплу останніми тижнями погоду причал у гавані ще вкритий тонким нальотом примерзлого снігу. За винятком невеликого рибацького бота, пришвартованого до одного з пірсів, у гавані було порожньо. Неймовірна панорама перед очима. Розлогий фьорд вужчав між двома островами на півночі. Ген удалині, на сході, впиралися в небо стрімкі, шпичасті вершини Олесуннських Альп. Мереживний морозний серпанок спроквола плив над водою.
— Човник, — показав ручкою Юнас.
Маленький рибацький човен обходив мис навпроти готелю. За ним хвостом тягнулася зграя чайок. На палубі стояв чоловік в оранжевому дощовику, патрав рибу, а нутрощі викидав у море, на превелику радість чайок.
— Як гадаєте, він щасливий? — запитав Йоран Нордін, показуючи на чоловіка в човні.
Кайса зиркнула на нього, заскочена запитанням.
— Хто це знає?
— Отож, хто це знає? — усміхнувся чоловік. — Навіть тут, де всі одне з одним знайомі, ніхто не знає, чи щасливий його сусід.
— Мабуть, так і є, — відповіла Кайса.
Йоран Нордін оперся долонями на підвіконня і кивнув убік вікна. Кайса зауважила на його мізинці перстень з бірюзою. Своєю непретензійною маскулінною елегантністю чоловік дуже пасував сучасному інтер’єру.
— Про що ви хотіли зі мною поговорити? — запитала Кайса, спускаючи малого з рук на підлогу.
— Мені потрібна ваша допомога, — відповів чоловік, жестом запрошуючи її сісти в брунатно-цитринового кольору фотель. — Хочеш солодкої водички? — запитав він Юнаса, виймаючи з холодильника кока-колу.
Юнас видряпався на стілець.
— Що треба сказати панові? — запитала Кайса, коли Нордін простягнув малому пляшку.
— Дякую, — засоромився хлопчик.
Кайса вийняла паперову хусточку й витерла йому носа. Юнас не пішов того дня до садочка через застуду.
— Кави? — запропонував Йоран Нордін.
Він підійшов до маленької кавоварки на краю письмового столу. Кайса подякувала і, доки він закладав у машинку капсулу з кавою, спостерігала за ним у дзеркало на стіні.
— Наприкінці жовтня 2002 року зникла молода жінка. Її так і не знайшли.
Чоловік простягнув Кайсі філіжанку. «Юлія», — подумала вона. Тоді, коли вона висвітлювала «справу Юлії», часто погано спала ночами, а перед очима зринало серйозне обличчя, ніяковий погляд на фотокартці, яку тоді розсилали всім дотичним до розслідування. У житті журналістів бувають такі теми, які не відпускають ще довгі роки. Емоції, вкарбовані в пам’ять. У неї таких тем було кілька: обрання кабінету міністрів у Стуртинґу, проблеми в уряді, високий
посадовець, який змушений був піти у відставку через шахрайство з податками. Але жодна з них не могла зрівнятися з гіркими долями простих людей, вони інакшим тягарем лягали на душу. І жодна тема не була для неї такою морально важкою, як «справа Юлії». Можливо тому, що легко уявляла її дитиною, уявляла, як дівчинка стрибає босоніж у траві чи талапається у хвилях прибою влітку, достоту, як і вона сама.
Ймовірно було скоєно злочин. Її не знайшли. Чи буває щось гірше?
Після переїзду з Карстеном і дітьми, вона не раз думала відвідати тодішніх свідків, опитати всіх по новому колу, можливо, зняти документальний фільм, створити щось таке, аби змусити людей згадати забуте чи розповісти замовчане. У її голові досі зринають кадри тодішніх подій, ніби сцени з фільму: пошукова команда в жовтих світло-відбивних жилетах, яка обходила прибережну смугу, нишпорила в човнярських повітках і коморах, прочісувала гірські схили. Дівчатка, які, пообіймавшись, ридали на шкільному подвір’ї, літні люди, які схилившись головами докупи, розмовляли приглушеними голосами в крамниці.
— «Справа Юлії», — промовила вона вражено. — Звісно, я знаю.
— Я подумав, чи не могли б ви поговорити з людьми, свідками тих подій.
— А чому…
— Я так розумію, що ви працювали над висвітленням новин, коли зникла Юлія? — урвав її Нордін. — Я розшукував вас на Каналі-4, розмовляв з вашим шефом, і він дав мені ваш телефон.
Ага, ось і пояснення. Він шукав людину, яка працювала зі справою, і знайшов її. Та ще й у тій комуні, де зникла Юлія.
— Так, — кивнула Кайса. — У день, коли заявили про зникнення Юлії, мене послали у Вестьой. Перші дні я теж брала участь у пошуковій операції. Але що…
— Мабуть, те що ви місцева, мало свої переваги?
«Він багато про мене знає», — подумала Кайса й сказала, що навряд чи можна її вважати місцевою, бо на той момент не жила у Вестьой вже багато років.
— До того ж, Юлія зникла на іншому краю острова. Я там мало кого знаю.
— Що ви пам’ятаєте про «справу Юлії»?
— Думаю, що багато. Таке не забувається, — сказала Кайса. — Юлія була на молодіжних вечорницях у домі молитви й пішла трохи раніше за решту. Додому так і не дійшла. Її шукали всюди, однак не знайшли жодного сліду. А за тиждень після зникнення дівчини — мене на той момент тут не було, один з колег замінив — арештували її брата, Аллана. Сусід, друг брата, зателефонував до поліції і повідомив, що близько о пів на дванадцяту ночі бачив, як Юлія з братом ішли дорогою, недалеко від їхнього дому.
— Брата за кілька днів відпустили, — завважив Нордін.
Юнас просився на коліна, і Кайса підняла його з підлоги.
— Так, але багато хто вірив у вину Аллана.
— Ви зустрічалися з його родиною? — запитав Йоран.
— Ні, ніхто з журналістів не мав з ними контакту.
Усі, звісно, намагалися, але родичі не хотіли розмовляти з пресою. Мати Юлії ніколи не давала публічних свідчень. Батька не було — вони розлучені. Але якої конкретної допомоги ви сподіваєтеся від мене?
— Я подумав, що хтось, глянувши на справу свіжим оком, зможе знайти те, чого не знайшла поліція… або недогледіла, — голос його звучав тепер з притиском. — Щось та мусить знайтися!
— А вас чому цікавить ця справа?
Нордін проігнорував запитання.
— Я певний: хтось щось знає, але тоді промовчав.
Так завжди буває. Ви орієнтуєтеся ліпше за інших у місцевому середовищі і, як журналіст, вмієте розмовляти з людьми — інакше, ніж поліція. А ще вам уже й раніше вдавалося з’ясовувати правду в нерозкритих справах. Хтось мусить щось знати, — додав він.
— Звідки така впевненість?
— Це властиво людям, усі мають таємниці.
Кілька секунд Кайса мовчки дивилася на нього.
— Однак немає гарантії…
— Я, звичайно ж, заплачу, — швидко запевнив Нордін.
— Я не приватний детектив, я — журналістка.
Чоловік ледь усміхнувся.
— Саме тому.
— Але який ваш інтерес у цій справі? Ви швед?
Він легко відмахнувся рукою.
— Скажімо, я взяв на себе таке завдання і…
Тепер уже Кайса урвала його на півслові.
— Отже, є замовник… Ви приватний детектив? Журналіст?
— Гаразд, я зараз в ролі такого собі детектива.
— І хто ж замовник?
— До цього ми ще повернемося.
— То замовник хоче залишитися невідомим?
— Він має для цього підстави. Поповзуть розмови, чутки в таких маленьких містечках поширюються швидко, а це лише все ускладнить. Справа ж така… як би це сказати? Абсцес… Ви ж знаєте — її не розкрили, — він якось зневірено змахнув рукою.
— Можу з вами погодитися, — кивнула Кайса. — Такі нез’ясовані речі легко завдають болю, тут потрібна обережність. Але ж ви й самі можете поспілкуватися з очевидцями.
— Люди не захочуть розмовляти з чужинцем, який випитуватиме їх про давню кримінальну справу. А вам це легше зробити.
Кайса перехопила його погляд. І знову подумала, що він має засмучений вигляд, чи радше, зболений.
— Був би вдячний, якби наша розмова залишилася в таємниці, — попросив Йоран Нордін.
— А чим займетеся ви?
— Іншими розслідуваннями.
Кайса зміряла його задумливим поглядом. Якими розслідуваннями? Їй не раз доводилося чути, що редакції газет залучали до роботи, пов’язаної, чесно кажучи, з порушенням закону, приватних детективів, які добували документацію, недоступну журналістам.
Може, його найняла редакція «Холодних фактів» на шведському телеканалі TV4, документальної програми, відомої своїми сенсаційними журналістськими викриттями? А може, родина Юлії попросила про допомогу? Але чому тепер, через понад тринадцять років після зникнення дівчини?
— Гаразд, я поговорю з очевидцями лише за однієї умови, — сказала Кайса.
— Якої?
— Якщо я знайду щось нове в цій справі, то чи зможу використати інформацію як журналіст?
Нордін кілька секунд дивився на неї, а потім усміхнувся.
— Ви саме така, як я собі й уявляв. Але окей, це порядна угода.
— Ви хотіли б на комусь конкретному сфокусувати мою увагу?
— Сусідський хлопець, друг, який стверджував, що тієї ночі бачив Юлію з братом. Поліція довірилася його свідченням, але доказів, що брат мав стосунок до зникнення Юлії, так і не знайшли. А якщо… якщо друг сказав неправду?
— Фруде Ульсен, — ствердно кивнула Кайса. — Я його пам’ятаю. Всі хотіли взяти в нього інтерв’ю, але він вперто не погоджувався.
— От-от, думаю, що Фруде Ульсен щось приховує.
— Звідки такі підозри?
Йоран Нордін показав пальцем на ніс, чуття, мовляв.
— Таке відчуття з’являється, коли довго в грі. Однак мені потрібна конкретика. Розмовляти зі мною він не захоче. А з вами… Ви ж можете вигадати якийсь привід для балачки! Ви ж бо журналіст.
— Якщо, на вашу думку, Фруде Ульсен збрехав, то що могло бути його мотивом?
— Має що приховувати, ясна річ.
— Підозрюєте, що він якось пов’язаний зі зникненням Юлії.
— Можливо…

200.00Читати далі