Чайковська Наталія. Три обіцянки. Уривок з роману

Чайковська Наталія
Три обіцянки. Роман / Наталія Чайковська. — Київ : Нора-Друк, 2023. — 384 с.

ISBN 978-966-688-109-3 (палітурка)
ISBN 978-966-688-110-9 (EPUB)

© Чайковська Наталія, текст, 2023.
© Олена Шум, обкладинка, 2023.
© Нора-Друк, 2023.

270.00₴Додати у кошик

Пролог

За вікном похитувалася стара яблуня. Календар на стіні сповіщав, що настав листопад.
Невисока худа жінка повільно ступила крок до вікна, обперлася обома руками на підвіконня, провела вказівним пальцем по потрісканій білій фарбі й прикипіла поглядом до різнобарвного садка за хатою.
На яблуні майже не лишилося листя, а груша, яка повільно всихала, стояла геть голою. Кущ калини тріпотів, торкаючись похиленої дровітні, стіни якої увігнулися всередину, ніби засмоктані.
Минуло трохи часу — може, хвилин двадцять, а може, й година збігла, — жінка відвела від вікна погляд і голосно зітхнула, й те зітхання пронеслося порожньою хатою, як порив вітру.
Здригнулася від такого порівняння. Не любила вітрів. Вони їй навіювали думки про безповоротність долі. Тоді, коли вулицями гуляв вітер, підхоплюючи сухе опале листя, вона намагалась не виходити з дому, а якщо і йшла кудись, то швидко переставляла ноги і часто кліпала очима, аби не загрузнути в спогадах. Той вітер — точніше, його настирливий голос, який наганяв спомини з минулого, — був її ворогом.
Вона хотіла забутись.
Але не вдавалося.
Її звати Марина. Це все, що вона могла про себе сказати з упевненістю, а інше… Решта інформації здавалася вигаданою, туманною, штучною, її хотілось би поховати й забути. Подумки часто порівнювала себе з водоростями на дні каламутної річки — вони ніби й існували, але приховані від людського ока. Отак і вона, жила з дня в день, а підводна течія її гойдала, заколисуючи.
Розвернулася і попрямувала до столу. По центру стояв тріснутий глечик. Збоку тарілка з хлібом, який завжди накривала чистим лляним рушником, карафка з водою і чашка, на денці якої лишилося трохи вишневого компоту.
Жила ощадливо. Не викидала навіть черствий хліб, розмочувала його в супі чи рибній юшці, а крихти згрібала в долоню. Грошей, які вона отримувала, працюючи прибиральницею в місцевому санаторії у Ворзелі, ледве вистачало, однак уже багато років вона не нарікала на долю. Як буде, так буде, часто повторювала і гірко всміхалася. Якби їй хтось сказав подібне тоді, коли вона була молодою і задерикуватою, певна річ, не повірила б. Проте життя відшліфувало. Аж занадто витесало її, не лишивши й сліду від тієї колишньої Марини.
Їй іще п’ятдесяти немає, а почувалася на всі дев’яносто. У волоссі блищали сиві волосини. З кожним днем їх ставало все більше. Вони перепліталися з її чорними локонами і нагадували сірий туман. Руки сухі, пальці покручені й скалічені. Торкаючись подушечками пальців до будь-якої поверхні, нічого не відчувала. Сама про себе часто думала як про стару бабу, котра прожила довге й важке життя. На обличчі зморшки — глибокі, довгі, розлогі. І рубець на пів щоки — великий, помітний. Той рубець став щоденним нагадуванням про те, що минуле їй не наснилося. Воно було, як би Марина не намагалася від нього заховатись.
Її життя було схожим на небо в листопаді — темне, буремне й загрозливе.
Та вона звикла.
Звикла до того, до чого звикнути неможливо.
Почувся гавкіт Тото. Марина глянула на годинник, що монотонно відбивав хвилини на стіні, й здивувалася — полудень, а хтось завітав у гості. Своїх вона чекала ближче до вечора, а сама посеред будня-полудня лишилася вдома, оскільки тиждень тому вивихнула ногу, послизнувшись біля колодязя. Нога боліла, але Марина не зважала. Це не той біль, який її скосить. Вона терпіла й сильніший.
Хутко накинувши теплий светр на плечі, пошкандибала в темні сіни, відчинила старі двері, які завше рипіли, й визирнула надвір. Прохолодне осіннє повітря змусило її струснутися, ніби від різкого поштовху. Примружившись, вона дивилася на втоптану стежку від порога до хвіртки.
Накрапав дрібний холодний дощ, торкався її чола, запалих щік. Знала, що, коли змерзне, рубець на обличчі посиніє, стане майже фіолетовим і нагадуватиме півмісяць.
— Добрий день, — почула дзвінкий голос, який одразу ж упізнала.
— Добрий, — привіталась у відповідь.
Там стояла поштарка Люда — зсутулена жінка одного з нею віку.
— Тут лист, — гукнула та голосніше.
— Лист, — повторила Марина й важко ковтнула.
Люда крокувала до неї стежкою, скоса позираючи на будку Тото. Пес гавкотів гучно, аж у вухах дзвеніло.
— Треба розписатися, — простягла Люда папірець із зім’ятими кутиками й тицьнула в руку ручку.
Марина поставила підпис, намагаючись приховати тремтіння руки, видушила нещиру посмішку й подякувала.
— У мене ще є календар на наступний рік. Може, треба, то я з торби дістану? — вела своє поштарка, але жінка вже не чула її слів, бо конверт, який тримала в руці, обпікав.
Там була відповідь. І надія.
Коли Люда пішла, невдоволено скривившись, бо жінка не купила календар, Марина зачинила хвіртку і попленталася до хати, замкнула двері й спинилася біля столу. Поклала конверт, а сама сіла на стілець, обпершись плечем об мисник, що тулився у кутку кухні.
Вона ніяк не могла наважитись і торкнутися конверта. Внутрішній голос настирливо нашіптував, що там може бути послання, яке подарує надію, а страх сковував тіло, адже не раз доводилося читати, що пошуки марні.
Минав час, а вона так і сиділа згорблена за столом, дивлячись утомленим поглядом на конверт.
Невже вдалося знайти? Невже роки, які вони витрачали на пошуки, не минули даремно?
Тото замовк і заховався в будку. Чути було, як кукурікав півень. А в будинку панувала задушлива тиша.
Насилу підвівшись, Марина попрямувала надвір. Дрова самі в хату не прийдуть, а топити грубу треба. Набрала на оберемок сухих полін і кинула коло печі. Переступила з ноги на ногу, аби не навантажувати зболене місце. Пошукала в шухляді мисника сірники, підсунула низький дерев’яний ослінчик і вмостилася.
Коли перші іскри затріпотіли в грубці, вона підвелася, взяла конверт і помітила, як тремтять руки.
Важко опустилася на стілець. Від раптового поруху заколисалася квітчаста фіранка на вікні. У грубі потріскували соснові поліна. Смолисте дерево шкварчало, як сало на плиті.
Вона й не пригадувала, чи їла сьогодні. Таке траплялося не вперше, коли забувала перекусити.
Візит поштарки вибив її з колії. Не дивно, адже скільки подібних листів вона читала і розуміла, що надія гасне з кожним днем.
Зрештою зважилася. Відірвала тонку смужку паперу. Витягнула лист. Він був написаний розлогим, рівним почерком, трохи нахиленим уліво. Літери акуратно тулилися одна до одної, слів багато. До болю знайомий почерк.
В очах запекли сльози.
Вона тричі кліпнула й розгорнула послання.
Прочитала, відклала, схилила голову й голосно видихнула.
«Знайшла, — йшлося в листі. — Не уявляю, що ти відчуваєш, бо я, коли довідалася, то ридала пів дня. Знаєш, я вже починала втрачати надію, але нам таки вдалося. Отож чекай гостей. Звісно, я теж приїду. Ти тільки уяви, скільки років минуло, але ми змогли».
Намагалась осмислити ті акуратно написані рядки і пройнятися змістом кожного слова. Марина відклала конверт і відчула, як пересохло в горлі. Потягнулася по чашку з компотом, зробила жадібний ковток, а тоді відхилила фіранку і визирнула надвір, аби подивитись, чи не повертаються додому її рідні. Не було нікого. Тото вистромив морду з будки і вдавав, що спить. Вулиця за парканом теж була порожньою. Потерла ногу, яка нила після вивиху, обережно провела рукою по конверту і притулилася спиною до стіни.
Чекала.
Довго слухала потріскування полін у грубі і вперше за довгий час відчула, як тугий вузол, який протягом років зав’язався на її шиї, послаблюється.
У вухах дзвеніли слова з листа.
«Ти тільки уяви, скільки років минуло, але ми змогли».
— А нам справді вдалося, — мовила вголос сама до себе і затулила долонями обличчя.

Розділ 1

ВОНА ДИВИЛАСЯ НА ЙОГО РУКИ. Доглянуті, випещені, з довгими пальцями, як у піаніста. Він поклав їх на стіл. Долонями донизу. Шкіра була гладенька, як у дитини.
Хіба у такої людини можуть бути такі гарні руки?
— Ви мене чуєте? — повторив чоловік.
Марина кивнула. Один раз. Спокійно, але трохи знічено. Звісно, вона чула, хоча воліла б ніколи не чути.
Чомусь він нагадував їй батька — забальзамовану неживу фігуру. От тільки батько перетворився на живого мерця, лежачи на лікарняному ліжку, а цей чоловік сидів навпроти неї й, з огляду на його здоровий колір шкіри, почував себе більш ніж нормально. Невдале порівняння, відзначила подумки. Відігнала спомини про хворого батька. Тільки не зараз. Не тут, не в цьому клятому й темному місці.
Марина пересмикнула плечима, але не від холоду. Радше від зніяковіння й сум’яття. Що вона робить тут?
— То ви мене чуєте? — перепитав чоловік — мабуть, не помітив її кивка.
— Так, — спромоглася видушити з себе.
Їхні погляди зустрілися. Ніби дві стріли, які зіткнулися в повітрі.
Вона сиділа на твердому й незручному стільці навпроти нього. На столі перед ними лежала тека з документами. Кутики на деяких аркушах були зігнуті, зіжмакані. Чоловік повільно розгорнув теку, але погляду з Марини не зводив. На верхньому аркуші великими літерами було написано: «Вересень. 1938 рік». Збоку інша тека: «Серпень. 1938 рік». І таких тек було багато.
Вона подумала, що він надає великого значення ретельності й клопочеться над паперами, як турботлива мати над немовлям. Іще одне невдале порівняння. Все, що останніми днями спадає на думку, невдале.
Наступної миті чоловік потягнувся по цигарку.
Зараз знову почнеться.
Глибоко вдихнув дим і випустив їй в обличчя.
Навмисне.
Вона була певна, що він робить це навмисне. Скільки разів він уже так робив? Тридцять, п’ятдесят, сто?
В кабінеті було душно й без цигаркового диму — вузьке приміщення з низькою стелею, єдине куце вікно наглухо зачинено, двері теж. Дим стояв стовпом. Хоч ножем ріж. Щипав очі, дер горло.
Марина перевела погляд на запилюжене вікно. За ґратами й брудним склом дрімав вечірній Київ, загорнувшись в осінні сутінки. Уявила, як у цей момент стомлені кияни повертаються додому з роботи, як шепочуться на кухні чоловіки з жінками, боячись, аби їхні слова не просочилися крізь стіни до сусідів. Уявила, як хтось збирається в театр, а хтось крокує тротуаром до ресторану. Ніби все було звичним — місто, вулиці, проспекти, але не таким, як раніше. Не таким, бо нині столиця змінювалася щодня. В повітрі відчувалася напруга, в поглядах читалося нерозуміння, а в думках панував хаос, перемішаний зі страхом.
«Важкий час», — не так давно мовив Маринин батько. Не просто важкий, виснажливий. Надто багато прибуло до Києва чужинців, яким люди всміхались, але яких водночас остерігалися. Чужинців з Москви, Ленінграда, таких, як оцей чоловік, навпроти якого вона сиділа. Кузнєцов — випещений, доглянутий і вірний партії.
Подумки порівняла Київ із задимленим кабінетом Кузнєцова — зачиненим і погрузлим у тривозі, де правила диктувалися прибулими з Росії представниками, які впевнено вкорінялися в місті, які були чужими і небажаними, але ж ніхто не питав киян, чого вони прагнуть.
Була певна, що цей тридцять восьмий рік назавше запам’ятається напругою і наругою. Рік, коли люди боялися вірити одне одному, а ті, на кого впала тінь партії, ставали міченими. Рік, коли такі, як Кузнєцов, проводили чистки, наче Київ був хворим організмом і потребував викорінення заражених клітин. От тільки питання в тому, як цей організм до приходу Кузнєцова і йому подібних дихав і жив без їхнього втручання, але, знову ж таки, це питання нікого не цікавило.
Доки Кузнєцов мовчав, Марина вкотре роззирнулася довкола. Подумалось, що вона вже вивчила кожну деталь у цьому кабінеті, спросоння могла б відтворити всі дрібниці — павутину в кутку справа від вікна, тріщину в склі, зігнуту навпіл лампу на столі, попільничку, напхану недопалками, і випещені руки чоловіка, які абсолютно не пасували до загальної картини вбогості й ницості.
Марина ще раз подивилася на вікно й прикипіла поглядом до ґрат.
Невже він справді думає, що вона може втекти? Отак просто встати з-за столу й вискочити у вікно?
— Продовжимо? — хрипким голосом вів чоловік.
— Так, — мовила вона.
Він схилився над паперами й своїми довгими пальцями перекладав документи з теки на стіл. Зігнута лампа кидала слабке світло на центр столу, захоплювала клапоть сірої стіни, але на документи потрапляло достатньо світла. Більш ніж достатньо.
— То ви будете співпрацювати зі слідством? — не відриваючи погляду від паперів, запитав чоловік.
Марина зраділа, що він не дивився тієї миті на неї. Бо, певна, розгнівався б.
Вона всміхалася. Краєчком губ.
Співпрацювати зі слідством.
Це недоречний жарт? Як вона могла співпрацювати, коли донині, провівши уже третій день під замком, гадки не мала, чому її пов’язали й зачинили тут. Театр абсурду, в якому їй відвели одну з головних ролей, починав набридати. Цікаво, а якби вона погодилася на співпрацю, то що б отримала натомість? Волю? Жінка сумнівалася. Це абсолютно не було схоже на політику комуністичної партії — звільняти людей. Та й, зрештою, чим вона могла б допомогти слідству? Це ж смішно.
— Ні, — вирвалася відповідь.
Чесна відповідь. Бо Марина не вміла кривити душею. Вона ніколи не брехала.
— Ні? — перепитав чоловік.
Вона здивовано глянула на нього.
А чого він чекав?
Доки тиша заповзала в кожну щілину тісного кабінету, жінка й далі невідривно ДИВИЛАСЯ НА ЙОГО РУКИ.

….

270.00₴Додати у кошик