Тведт Кріс

За браком доказів

Роман

Пер. з норвезької Наталії Іваничук.

Нора-Друк, 2020. — 368 с. — серія «Морок».

ISBN 978-966-688-046-1. Тверда обкладинка.

Chris TvedT. BEVISETS STILLING

На хуторі Саннторв вбито цілу родину. Усі знають, хто вбивця, адже Маґнус Саннторв у той день втік з психіатричної лікарні і знайдений на місці злочину.
Не має сумнівів і адвокат Мікаель Бренне, призначений захисником підозрюваного. Хоча справа і трагічна, вона не має юридичних проблем, є лише кілька дрібниць, які потрібно вирішити до того, як суд закінчиться, вважає Мікаель. Але що більше він запитує, то менше відповідей отримує. І коли відповіді нарешті починають надходити, те, що видавалося простою справою, перетворюється на суцільний жах.

Частина 1

РОЗДІЛ 1

У Швейцарії є атомний годинник, який пильнує, щоб секунда завжди була секундою, не більше й не менше. Асбйорн читав про це в одному з науково-по- пулярних журналів, які дуже любив, хоча, насправді, важливим було відчуття часу, а не його об’єктивний вимір. Цього оксамитового, сонного літнього вечора час, здавалося, завмер і не рухався. Червоне призахід- не сонце стояло низько над горами, сизий дим з-над мангалів у садках непорушно зависнув у повітрі. На дорозі жодного авта. Лише самотній автобус повз собі спроквола, мов слимак.

Асбйорн увімкнув поворот, з’їжджаючи з головної дороги. Кинув погляд на панель приладів: засвітила- ся червона лампочка — цілком очікувано. Він безліч разів їздив цим маршрутом, знав з виду більшість па- сажирів, знав, хто й коли висідає. Дивна, насправді, робота, подумав він. Водій автобуса знає багатьох своїх пасажирів і водночас не знає нікого. З деякими не раз розмовляв упродовж тижня постійних поїздок, навіть уявлення не маючи, як їх звати.

Асбйорн зупинився, подивився у дзеркало, чи літня жінка з картатою торбою безпечно вийшла з салону, і поїхав далі. Наступна зупинка в центрі Далгайма. Центр — звучить дуже пишно, наче центр великого міста. У містечку лиш дві школи, один дитячий садок, лікарня, крамниця товарів першої необхідності й неве- личка сантехнічна фірма — ото й усе.

Половина пасажирів вийшла, ніхто більше не за- йшов. Асбйорн поїхав далі в долину, хоча й знав, що нікому з решти восьми пасажирів туди не треба. Ко- лись затвердили такий маршрут, от він і їздить. Спер- шу — через центр Далгайма, потім — уздовж північно- го краю озера, доки дорога заходить в глухий кут, там розвертається і їде в зворотному напрямку до виїзду на головну дорогу. Цей гак займає двадцять п’ять хвилин, але пасажири вже звикли й давно перестали нарікати.

З вершини пагорба відкривається широка панора- ма місцевості. Попереду — озеро Ренншьо. Небо, гори, ліс — усе віддзеркалюється у його тихій гладіні, відо- браження навіть здається реальнішим, ніж оригінал. Дзеркальна картина — мовби портал в інший вимір, крайня межа нашого світу. У такі миті Асбйорн підсві- домо милувався речами, про які зазвичай ніколи й не думав. То був такий собі простір між думками та по- чуттями. Щось таке, що не мало імені чи визначення. У такі миті він відчував ледь вловне запаморочення, почувався навіть трохи безпорадно.

Велична панорама, що далі він спускався схилом пагорба, поволі зникала за зеленим буянням лісу. До- рога була вузька, тож Асбйорн їхав обережно. На виїзді з затяжного правого повороту його засліпило сонце. Водієві здалося, що на дорозі хтось стоїть, і він мимо- волі натиснув на гальма.

Автобус зупинився. Асбйорн приклав долоню даш- ком до очей, щоб краще бачити. Яскраве світло било в очі, важко було щось розгледіти, та посеред дороги, приблизно за десять метрів від автобуса, без сумніву, стовбичила чиясь постать.

Асбйорн двічі посигналив.

Ніякої реакції. Постать не зрушила з місця.

— Що сталося? — запитав хтось з пасажирів за його спиною.

Асбйорн озирнувся через плече. Імені пасажира він не знав, але знав, що той працює на нафтовидобувній платформі в Північному морі.

— Якийсь придурок стоїть на дорозі, — відповів він.

— Може, він голосує?

— То міг би піти на зупинку, вона ж недалеко. Чого тут стовбичить?

— Він, здається, щось тримає в руках. Дитину? Може, щось трапилося, може, потребує допомоги? — не вгавав пасажир.

— Запитаю, чого хоче, — вирішив Асбйорн.

Щойно він зістрибнув з підніжки автобуса, випари розпеченого асфальту вдарили йому в обличчя. То був такий довгий спекотний день.

— Агов, ти! Я не можу через тебе їхати далі! — крикнув він.

Жодної відповіді.

Асбйорн неохоче підступив на кілька кроків ближ- че. Перспектива змінилася, сонячні промені тепер сія- лися крізь мереживо листя і вже не так засліплювали. Постать виявилася молодим чоловіком, який, дійсно, мав щось у руках, притискав до грудей, мов немовля. Він був брудний і неохайний, у чимось вимащених штанах і сорочці.

Чоловік поворухнувся, переклав свою ношу, і те, що досі важко було розгледіти, тепер стало видно.

Клубок нудоти підкотився Асбйорнові до горла, у шлунку все перевернулося, і він виблював просто собі під ноги.

— Дідько! — вихопилося йому з рота.

Чоловік не дитину тримав. То була людська голо- ва. Довге, темне, просякле кров’ю волосся, ховало риси обличчя.

Асбйорн обережно позадкував, не зводячи погля- ду з чоловіка. Ноги йому підгиналися від слабкості, у вухах шуміло. Біль пронизав груди й віддав у руку. Дійшовши до автобуса, він ледве спромігся піднятися східцями. Його хитнуло, він боком повалився на водій- ське сидіння.

Чоловік на дорозі рушив до автобуса.

Асбйорн задихався, натужно хапав ротом повітря. Щосили намагався зосередитися і намацати ґудзик за- микання дверей — раптом забув, що треба натискати. А коли нарешті натиснув, гідравлічний звук механізму здався стогоном полегшення.

Пасажири, тим часом, теж збагнули, що відбу- вається. Хтось закричав. Чоловік уже дійшов до авто- буса, поклав закривавлену руку на лобове скло, зазир- нув досередини.

— Їдь уже до біса! — верескнув нафтовик. — Пе- реїдь ту почвару! Ну! Їдь, сто чортів!

Так, треба їхати, подумав Асбйорн, але з місця не зрушив.

Він раптом похилився на кермо, втупившись погля- дом в очі за склом, ніби в них таїлася відповідь на його запитання, яке він, не знати, чи й ставив.

Атомний годинник у Швейцарії невблаганно цокав собі далі, однак у Далгаймі час повз дедалі повільніше, аж доки зовсім зупинився.

РОЗДІЛ 2

«…Отже, я вважаю, що прокуророві не вдалося нада- ти незаперечних доказів вини мого клієнта, тому суд по- винен визнати його невинуватим, за винятком двох до- ведених епізодів про завдання тілесних ушкоджень, про які вже мовилося раніше. Тому висновок буде таким…»

Суддя нотував, доки я виголошував свою доповідь, називаючи пункти звинувачення, за якими хлопчина з похиленою головою за два метри праворуч від мене мав бути визнаний невинуватим, а за якими була дове- дена його вина, і просив у суду поблажливості.

— Прошу суд виявити поблажливість, виносячи присуд моєму клієнтові, — закінчив я промову й сів, вихолощений і виснажений, як завжди після дебатів.

— Дякую, адвокате Бренне, — промовив суддя. — Ваша репліка, прокуроре? Ні? Чудово! Вирок буде оприлюднено приблизно через чотирнадцять днів. Суд оголошує засідання закритим.

Суддя підвівся і, розвіваючи полами мантії, поки- нув зал з помічниками на хвості.

Мій клієнт мав розгублений вигляд, розгубленість не сходила з його обличчя упродовж усього судового процесу, мовби він так і не допетрав, що ж сталося. Йому виповнилося лишень сімнадцять, та, як на свій вік, він був високий і кремезний. Багато років тільки те й робив, що без жодного приводу ув’язувався у вуличні бійки. На суді він пояснив, що розважався на вихідних, мав таке хобі, як ото інші грають у музичних гуртах

чи ганяють у футбол. Два умовні вироки й запевнення підсудного, що він виправиться, не завадили йому й далі бути забіякою. Тепер він сидів у СІЗО і сидітиме там до оголошення вироку.

Полісмен вийняв кайданки, і хлопець слухняно простягнув руки.

— Добра була промова, — почувся за спиною чийсь голос.

Я обернувся. Жінка, одна з поліцейських, усміхала- ся мені. Вона була дуже симпатична, з великими тем- ними очима, каштановим волоссям і широкими вили- цями, а ще видавалася мені незбагненно юною.

Я теж усміхнувся.

— Знаю з власного досвіду, що поліцейські пере- важно нудяться в суді й, по суті, сплять з розплюще- ними очима, а ви, виявляється, слухали?

— Завжди приємно слухати людину, бездоганну у своїй професії, — відповіла жінка.

— То що… ви б його виправдали? — поцікавився я, збираючи свої речі.

Жінка знову всміхнулася.

— Ви добрий адвокат, але не аж такий добрий…

— Як справи? — запитала Сюнне, коли я повернув- ся в офіс.

— Не найгірше, якщо зважати на обставини, але ж ти знаєш…

— Я, здається, знайшла нам нове приміщення, — урвала мене Сюнне.

— Ого! І де?

— Ходімо, я тобі покажу. Я позичила ключі в ріел- тора.

— Отак відразу?

— А чого тягнути? Це в самому центрі, та й тобі по дорозі. Давно час виїхати з цієї халабуди.

Сюнне мала рацію. Мій кабінет був не більший за комору для віників. Ледве вистачало місця на стіл і стілець між переповненими полицями, які вгиналися під вагою товстезних тек.

Ми звернули на пішохідну вулицю. Підбори Сюнне цокали по асфальті. Вона була вдягнена дуже стрима- но. У темно-синіх штанах, такого ж кольору піджаку і білій блузці Сюнне мала вигляд жінки-адвоката в роз- квіті сил, як воно й було насправді.

Мабуть, Сюнне відчула, що я її розглядаю, бо скоса зиркнула в мій бік.

— Твій костюм уже дозрів до барахолки, Мікаелю. Я пробурмотів щось нерозбірливе.

— І постригтися тобі варто, — додала вона. Я зупинився, обернувся до неї.

— Зібралася за мене заміж, Сюнне? Сюнне вражено глянула на мене.

— Що? Що за дурниці!

— Просто подумав, якщо вже ти поводишся так, наче ми десять років одружені, то чом би не узаконити наші стосунки!

— Ха-ха! Дуже дотепно, Мікаелю! Але, боюся, ти для мене надто старий. Я вже за кілька тижнів з тебе весь дух виб’ю!

Її слова, мов удар під дих, але чим я міг його па- рирувати? Іноді я почувався застарим навіть для себе самого.

Ми рушили далі, повз Мюрен з білими повапно- ваними стінами. Колись цей будинок служив резиден-

цією начальника фортеці Берґенсгюс. Тепер тут була крамниця, у якій, мовби задля підкреслення місцевих особливостей, продавали майже винятково дощовики й парасольки.

— Куди ми йдемо? — запитав я.

— Скоро побачиш, Мікаелю, — загадково відповіла Сюнне.

Вона вела мене східною набережною Страндґатен, звернула праворуч, у напрямку будівлі суду, Тінґгюсе. Десь посеред того міського кварталу зупинилася, ви- йняла з торбинки ключі.

— Весь п’ятий поверх вільний, — сказала Сюнне.

Я ходив з кімнати в кімнату. Звук кроків відлуню- вав від порожніх стін. У цих кабінетах я провів чималу кількість років свого активного професійного життя. Кожна кімната, до якої я заходив, таїла свої спогади. Люди, які мене зрадили; справи, які через інтриги не потрапляли до моїх рук, — ці спомини врізалися най- глибше в пам’ять. Були, звичайно, і приємні моменти, але тепер, коли минуло стільки часу, поразки пам’ята- лися ліпше, аніж тріумфи.

У кутовій кімнаті я стояв довше, роззирався на всі боки. Колись тут був мій кабінет.

— Хочеш собі його повернути? — запитала Сюнне.

— Ти, справді, вважаєш, що нам треба переїхати саме сюди?

— Чому — ні?

— Вони мене вишворгнули звідси за першої ж наго- ди, — промовив я, сам вражений гіркотою в голосі, яка нараз на мене накотила. — Мої колеги! Всадили ніж у спину!

— Я знаю. То й що з того? Ці кімнати — усього лиш… стіни, архітектура. Петер мертвий, Ганс Улав втратив адвокатську ліцензію, Стайнар Крукен горба- титься десь на задвірках в Естланні.

Я не міг цілком з нею погодитися. Все тут нагаду- вало часи, які вже ніколи не повернуться, мрії, які вже ніколи не сповняться. Усе тут нагадувало про те, ким я міг би стати, але не став.

Вголос я нічого не сказав. Натомість прискіпливо роззирався навколо.

— Доволі нужденний все має вигляд.

— Не біда, побілимо, і стане гарно.

— Чи по кишені нам оренда?

— Що ж, доведеться узяти ще кількох працівників, щоб було з ким ділити витрати. Я маю подругу, за- цікавлену працювати з нами. А ти міг би оголосити конкурс на посади, хіба ні? У нашій сфері завжди знай- деться хтось незадоволений умовами праці, хто хотів би змінити контору.

Я підійшов до вікна, визирнув надвір. Стомато- логічна практика навпроти, через дорогу, нікуди не поділася. Досі пам’ятаю, як пломбував у того лікаря зуб, завжди підозрював, що він економить гроші на знечуленні.

— Що скажеш, Мікаелю? Чудове приміщення, саме те, що нам треба!

Мені хотілося заперечити, але чув з голосу, як Сюн- не неймовірно хочеться сюди перебратися.

— Так, я завжди можу поцікавитися серед колег, кому закортить з нами працювати, — кивнув я.

Не встигли слова злетіти з язика, як я про них по- жалкував, але було вже надто пізно. Я лишень простяг-

нув їй мізинець на знак підтримки, та з досвіду добре знав, що Сюнне тільки цього й треба.

Наступного дня я, не плануючи візиту наперед, за- йшов до Рюне Сайма. Він вражено дивився на мене, коли я став на порозі.

— Мікаелю! Чим зобов’язаний такою честю? Лиш не кажи, що тобі знову потрібний адвокат!

Я засміявся.

— Та ні! Не завадив?

— Усе гаразд. Вип’єш кави?

— Залюбки!

Я помітив, як він змінився, став стрункішим, зник багрянець і одутлуватість на обличчі.

— Маєш гарний вигляд, — похвалив я обережно, бо останнього разу, коли я зауважив колезі, як він схуд- нув, виявилося, що в нього рак.

— Повністю змінив стиль життя, — пожвавився Рюне. — Покинув курити, не п’ю пива, правильно хар- чуюся…

— Нівроку!

— А я не мав вибору. Відлежав у лікарні Гаукеланн через тромби в судинах. Лікарі не панькалися, відверто сказали: або я міняю спосіб життя, або… бааах…

Рюне гримнув себе кулаком у груди, мовби демон- струючи, як розривається серце.

— Ясно, — промовив я. — Це просто чудово! Сподіваюся, після стількох змін у житті тобі закортить іще щось змінити.

Рюне запитально глянув на мене.

— Ми з Сюнне хочемо переїжджати в нове примі- щення, — пояснив я. — Нам потрібний компаньйон, щоб розділити орендну плату.

Рюне звів догори одну брову.

— Добросусідство контор? Чи ти маєш на меті щось більше?

— Спершу — так, а згодом побачимо, чи зуміємо створити порядну фірму. Що скажеш?

Рюне, гризучи кінчик кулькової ручки, відхилився на стільці, з відповіддю не квапився. Я його теж не під- ганяв, бо добре знав, що такий вже Рюне є. Рюне Сайм був останнім вовком-самітником у середовищі, у якому дедалі впевненіше домінували великі фірми.

— Можливо, не така вже й погана ідея, — нарешті озвався він. — Корисно щось міняти час до часу. І мо- мент якраз слушний. Знаєш, що я просидів у цих кабі- нетах двадцять років? Колишній власник був людиною честі, та він недавно упокоївся, а його спадкоємці — жадібні шакали, хочуть подвоїти плату за оренду. Я з задоволенням вшиюся і пошлю їх до дідька!

— Чудово! — зрадів я. — Тоді можемо…

— Та є одна проблемка, — урвав мене Рюне. — Я вже від якогось часу не вовк-самітник.

Я здивовано глянув на нього.

— Що ти маєш на увазі? На дверях досі висить та- бличка з одним прізвищем — «Адвокат Рюне Сайм».

— Поки що… Ми з Бірґером Біркгауґом уклали уго- ду, що він перенесе сюди свою практику.

— З Бірґером Біркгауґом? Це ти кажеш про інспек- тора поліції?

— Колишнього інспектора.

— Йому ж уже, певно, за сімдесят! Рюне звів догори брови.

— То й що? Гадаєш, пенсіонерів завжди треба спи- сувати?

— Ні, звісно! Просто… я не знав, що він має свою практику.

— Має… Бірґер чудовий юрист. Давно дружимо. Якщо ми з тобою укладемо угоду, я не хотів би підста- вити друга.

Я зітхнув.

— Бери його з собою. І для нього в нас знайдеться місце.

180.00₴Додати у кошик