Шехаде Сомар. Учорашні домівки. Уривок з роману

Шехаде Сомар
Учорашні домівки. Роман / Сомар Шехаде; пер. з араб. Сергій Рибалкін — Київ : Нора-Друк, 2026. — 176 с.

ISBN 978-966-688-191-8 (палітурка)
ISBN 978-966-688-211-3 (epub)

Copyright © Somar Shehadeh 2023
© Сергій Рибалкін, переклад, 2026.
© Нора-Друк, видання українською мовою, 2026.

350.00₴ Оригінальна ціна: 350.00₴.280.00₴Поточна ціна: 280.00₴.Додати в кошик

Сомар Шехаде розповідає історію однієї родини двома голосами, що розминаються в темряві, — Несрін і її чоловіка Карема, раз у раз повертаючи нас до тих самих сцен, які кожен з них пам’ятає по-своєму.
Сирійське село Махус. Дамаск напередодні падіння старого режиму. Латакія, де жінки тікають з дому, а чоловіки чекають на них десятиліттями. Дубай, місто майбутнього, у якому минуле наздоганяє швидше, ніж будь-де.
Ця історія кохання і розлуки є водночас портретом конкретного шлюбу і портретом цілої країни, чиї мешканці не можуть ні поїхати геть, ні залишитися.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
ПОЧАТОК І КІНЕЦЬ

Карем

Я не знаю, хто з нас першим рушив назустріч другому уранці того дня, коли помер президент. Коли вона вийшла з дому, я стояв на початку вулиці Порт-Саїд, обличчям до площі Ємену, і готувався піти за нею. Вона вже ступила кілька кроків уперед, тоді спинилася й подивилась мені в очі — і саме тієї миті в моєму житті засяяла Несрін.
* * *
Вона була неабиякою жінкою, і її красі, здавалося, не було меж — так, немов у своїй самотності вона творила з себе особливий, незрівнянний образ. Мене зачаровувала її французька зачіска і вільний одяг, у якому вона рухалася так невимушено. Під час ходи вона майже не відривала ніг від землі, й ті її кроки були граційними і притаманними лише їй. А шия її була такою білою, що крізь неї прозирали блакитні жилки; я відчув, що вона належить до світу, про існування якого я й не здогадувався. Лише після років життя з нею я зрозумів, чому ніжну жінку порівнюють із метеликом: тримаючи його в руках, мусиш бути обережним, аби не зім’яти крила. Так само й жінці, яку любиш, мусиш залишати свободу вибору — навіть якщо вона вирішить піти від тебе. І, втративши Несрін, я втішаю себе тим, що вона належить до тих жінок, яких неможливо втримати.
Я жив сам у кімнаті в районі аль-Машру аль-Авваль, і мене охопило сильне бажання стати її ангелом-охоронцем. Жодні справи не відволікали мене від неї, і я почав ходити за нею всюди, відколи помітив її в університеті. Я жадав лише пізнати її світ — і яким же простим виявився він! Вона виходила з дому на початку вулиці Порт-Саїд у бік площі Ємену й ішла до університету, проводила день між аудиторіями і своїм відлюдним куточком, а тоді поверталася додому. По понеділках і середах її навідував кремезний чоловік, а щочетверга вона їздила до свого села, звідки поверталася суботнього ранку. В її поведінці не було нічого особливого — крім хіба що настирливості, з якою вона протискувалася в юрбу біля копіювальних машин у бібліотеках і у вестибюлі факультету. Мені здавалося, що їй подобається губитися серед інших — наче це було ще одне свідчення її любові до самоти.
Я був щасливий стати її ангелом-охоронцем. Та невдовзі я відчув гостру потребу проявитися виразніше. Щойно я переконався в тиші світу Несрін і впевнився, що в її житті немає юнака, а нічого нового до побаченого раніше додати не міг, мене почала дедалі настирливіше переслідувати думка зізнатися їй, що я стежу за нею вже п’ять тижнів. Я більше не міг залишатися в ролі закоханого, що крадькома підглядає за нею. Тож уранці того дня, який приніс із собою звістку про смерть президента, сталося те, що мало статися: ми нарешті рушили назустріч одне одному — після того, як вона вийшла з дому, наші погляди зустрілись, і вона подивилася на мене так прямо, що мені здалося, ніби вона зазирнула всередину моїх очей. Я підійшов до неї, та слова спершу не корилися мені, аби я міг чемно привітатися. Я лише кивнув їй головою, а тоді, вже йдучи поряд, запитав:
— Вам не заважатиме, якщо я піду з вами?
Без жодного знаку невдоволення, без зайвих слів вона відповіла:
— Ви мені не заважаєте. Але червень цього року нестерпно спекотний.
Тож, попри свою сором’язливу вдачу, я пішов поряд із нею. Раз у раз позирав на неї, аби побачити її реакцію. Вона міцно стискала в руках зошит і продовжувала йти, не виявляючи жодної ознаки невдоволення, і дорогою до університету того звичайного дня вона не поставила мені прикрого запитання, чому я стежу за нею вже кілька тижнів. Ми говорили про погоду, бо більше не мали про що, — ми були чужими одне одному, але вже з того першого спільного шляху я зрозумів, що вона володіє надзвичайною витонченістю й загостреною чутливістю. Я йшов поряд, спостерігаючи за нею, а блакитні жилки на її шиї то зникали, то прозирали з-під тонкого серпанку її шкіри. Здавалося, її тіло має свою власну мову: коли вона хвилювалась або соромилась, на шиї та на зап’ястках проступали блакитні вени.
За все життя з нею я так і не забув, що під час тієї нашої довгої прогулянки, поки ми йшли пліч-о-пліч, повітря між нами завмерло. Я здогадався, що то близька відстань не пропускала його течій. І щойно я провів її до філологічного факультету, перш ніж рушити далі до факультету цивільного будівництва, відчув потребу присісти на дерев’яну лавку, щоб віддихатися. Я сів — і повітря знову завирувало, тільки-но вона зникла. Я зрозумів, що пришвидшене биття мого серця, поки я йшов із нею поряд, було першим виявом любові.
Минуло чимало років, перш ніж ми запитали себе, у яку саме мить і хто з нас вирішив нарешті явити іншому свою присутність. Я не забуваю, що затримка з офіційним оголошенням смерті президента на кілька годин подарувала мені час, аби пройти весь той шлях поряд із Несрін. Наше спілкування тривало доти, доки я не посів місце в її тихому світі. Наші спільні прогулянки повторювалися знову і знову, особливо восени після того літа, і я почав супроводжувати її і дорогою до університету, і назад додому. Я полюбив бути поруч із нею. Полюбив її товариство, її ніжність і вміння завжди залишатися гарною.
Усе між нами відбувалося спокійно, а наше самостійне життя дозволяло нам бачитися. Мої батьки жили в Саудівській Аравії, а її батько Селім — у селі Махус. Я познайомився з ним по тому, як минули місяці жалоби після смерті президента, і відбулися мої заручини з Несрін. А тоді, через два роки після нашої першої зустрічі, ми побралися й поїхали в Емірати — працювати й жити.
* * *
Я відчуваю, що від мого перебування в Сирії не залишилося нічого, крім старих світлин, на яких риси зображених розмилися за пеленою далекого часу. Попри все, що сталося, Несрін завжди залишалася найпрекраснішим спогадом про ту країну, чиє громадянство я ношу, хоча прожив у ній я лише роки свого університетського навчання. Я не можу сказати, що я сирієць за ідентичністю в сенсі причетності до держави, бо я не сприймав смерті президента так, як її сприймали тамтешні люди. Несрін теж нелегко поставилася до цієї звістки, а її батько ще через місяці після похорону не вірив, що той чоловік помер. Існувало стійке переконання, що він і далі житиме. Та ці окремішні вірування для мене нічого не означали, і Сирія в моїй свідомості злилася з людьми, яких я любив, і з прекрасними роками, проведеними там. Я тішу себе тим, що привіз із собою те, що завжди мені про неї нагадуватиме. Я привіз ту неповторну жінку — Несрін, якій смуток, сором’язливість і краса дарують гідність наймилішого штибу, а безневинний поспішливий сміх перевертає всі мої почуття догори дриґом.
* * *
Коли її батько переніс операцію на відкритому серці, вона почала часто їздити в Сирію, брала з собою наших дітей — Лейаль і Кумайта, а інколи їздила сама. Хвороба батька змінила її, попри те, що я ніколи не чув, щоб вона називала його «татом», але його недуга освітила куточок, який доти залишався в ній затемненим. А можливо, ці зміни почалися задовго до тієї хвороби, і я просто не мав змоги їх помітити через тривалі години виснажливої роботи, які з’їдали роки мого життя. Ми пережили звичайні обставини еміграції: спочатку тяжко працювали, а потім роки змінили нас. Коли людина влаштовується матеріально й вдало розбудовує мережу своєї соціальної захищеності, її починають настирливо турбувати проблеми, що їх вона відкладала через роботу й потребу покращити свій побут. Так і ми: щойно вибудували своє життя, як одразу взялися його руйнувати.
* * *
Усередині кожного з нас живе історія, що вражає до болю. І серед усіх історій, які я прожив, саме моя історія з Несрін найбільше мене вразила. Ця історія сильно спотворила мою долю — настільки, що я навіть не знаю, як перебороти смуток від відсутності жінки, яку я любив, а слова мої безсилі, бо до неї вже не доходять. І я не знаю, навіщо штовхаю далі візок свого життя, адже кожен новий день кидає його під колеса минулого.
Інколи я дивлюся на те, що маю, і запитую себе: що ж у мене є? І куди я рухаюсь? У мене немає тієї відваги, що була в Несрін, аби поламати чи перевернути своє життя докорінно.

Несрін

Я рано зрозуміла, що Селім не виїде з Сирії, а я туди не повернуся. Через багато років після від’їзду в мене склалося враження, що ми не помремо в одній країні. Коли тітка Рувайда розповіла мені про хворобу Селіма, думки про смерть почали завдавати мені болю, і я більше не марнувала жодної нагоди побачитися з батьком. Так, ми справді не жили в одній країні, але життя не ставить тих запитань, які перед нами ставить імовірність смерті. Можливо, саме тому його хвороба підштовхнула мене до того, аби оприявнити зміну, що визрівала в мені.
Ми з Каремом прожили в Еміратах уже чотирнадцять років, побралися й мали двох дітей: Лейаль, якій було тринадцять, коли я поїхала в Сирію, аби бути поряд із Селімом, і Кумайта, якому було вісім. Тоді, у тій поїздці, я просиділа кілька годин у тісній кімнаті в лікарні «ас-Сувайд» у Латакії, в очікуванні, поки Селім прийде до тями після операції на відкритому серці. Я очікувала слів доктора Іяса, котрий мав запевнити мене в успіху операції, — а він побоювався невдачі через ускладнення цукрового діабету. Всі ті години, поки тривала операція, я провела, дивлячись на стрілки годинника, але не зчитуючи їх. Я чекала і прокручувала плівку своїх спогадів — від того, як я росла без матері, і до переїзду в дім, який Селім купив мені в Латакії, де я познайомилася з Каремом, що мешкав поруч зі мною, по той бік площі Ємену.
Карем спостерігав за мною певний час, перш ніж я дала йому зрозуміти, що знаю про це, коли подивилася йому просто в очі; він навіть казав, що я зазирнула всередину його очей. І я пам’ятаю нашу першу спільну прогулянку до університету того незвичайного дня, коли було повідомлено про смерть президента. Карем лагідно запитав мене:
— Вам не заважатиме, якщо я піду з вами?
Мене з самого ранку гнітила надмірна спека, а я ж так любила ходити до університету пішки, але літо в Латакії пекельне; я відповіла йому:
— Ви мені не заважаєте. Але червень цього року нестерпно спекотний.
І дорогою балачки про погоду допомогли нам порозумітися — ми ж були чужими одне одному; а згодом, із плином часу, у нас з’явилися й інші приводи для довгих розмов.
Я пам’ятаю наші потаємні зустрічі в його кімнаті в районі аль-Машру аль-Авваль і в моєму домі. Два роки промайнули наче сон, перш ніж ми поїхали в Емірати й потонули в довгих робочих годинах задля забезпечення комфортного життя сім’ї, яку ми створили. Але, дивлячись на стрілки годинника і не зчитуючи їх, я відчула, що виснажилась і втратила себе через спосіб життя в Еміратах, які почала вважати своєю другою батьківщиною, відколи там народився Кумайт. А ті три місяці, що я провела в Латакії з Селімом під час його одужання після операції, видалися поверненням — і це підказало мені, що в Еміратах я живу так, як раніше навіть не могла собі уявити.
Я сиділа в очікуванні новин про долю Селіма і думала про нього — він завжди мене рятував. Дружина Відад покинула його, щойно народила мене, і він став цілим моїм світом. Він не віддав мене тіткам і не одружився вдруге. Він подарував мені своє життя й навчив мене величі почуття любові — а це найдорожче, що одна людина може дати іншій. Тому я виросла щасливою дитиною і стала ніжною матір’ю.
Завдяки Селімові я збагнула цінність любові й поряд із ним почала пізнавати світ — у селі Махус, на тому боці, що виходив на долину Румайм, де протікала темна річка, яку називали «Чорною рікою». Однак моє життя там було осяйним і світлим, — а може, я бачу його таким, бо воно криється у моїй далекій пам’яті. Я росла під крилом лагідного й кремезного чоловіка. Карем пестливо називав його «Ведмедем», коли візит Селіма до мене зривав одну з наших зустрічей, і це смішило мене, бо я відчувала себе героїнею мультфільму. А проте я жила цілком реальним життям, і відколи покинула долину Румайм заради університетського навчання, а потім заради заміжжя, вона поволі забулась і зникла з моєї уяви. Іноді, аби йти далі, нам треба забувати — і саме це я й сповідувала.
Я роками наполегливо відганяла від себе спогади, аж поки вони не повернулись, аби поставити під загрозу мій спосіб життя — саме тоді, коли я чекала новин про долю Селіма. Коли його вивезли з операційної, я відчула на собі всю міру людської безпорадності; поруч зі мною, поки я бігла слідом за Селімом коридором лікарні, був мій родич Амер. І завдяки його присутності я відчула цінність співучасті, яка потрібна людям, щоб вони могли зустрічати важкі хвилини й залишатися лагідними й людяними.
Так, я росла серед тіток, та все ж саме Селім був тим, хто опікувався подробицями мого життя. Укладав мене в ліжко, будив, розчісував мені волосся, обирав мені сукні, — а через те, що він був чоловіком, я набула хлопчачого смаку. Те, що мене виховував чоловік, зробило мене посміховиськом. Я не вміла зав’язати собі волосся — що вже казати про те, аби заплести його в косу, як це робила більшість дівчат! Через насмішки шкільних подруг я вмовила Селіма обрізати мені волосся, і це зробив перукар із села Машкита, якого Селім попросив прийти до нас додому, щоб ніхто не побачив, як я йду в перукарню. Тітки шаленіли від поведінки свого брата, а та зачіска, про яку я лише через десять років після стрижки дізналася, що вона зветься «французькою», стала відтоді моєю прикметною рисою. І як же я зраділа цій стрижці, коли Карем на початку нашого знайомства сказав мені: «Гарна шия й ніжні риси підкреслюють жіночність твоєї короткої зачіски».
У мене не було братів і сестер, які навчили б мене вимовляти слово «тато». Всі довкола кликали мого батька «Селім», тож і я з дитинства зверталася до нього на ім’я. Він був моїм товаришем, і ніхто не називав його «Абу Несрін». Він був самотнім чоловіком, що ростив доньку, яку покинула мати. Навіть сторонні бачили нас саме так. Я зверталася до нього «Селім», а моя бабуся Ханіфа вважала це моєю розбещеністю.
Селім проводив час за читанням енциклопедій і конспектував їх у зошитах на сто сторінок, які купував у книгарні «Прибережна»; він зібрав їх чимало за своє життя. Він працював учителем історії, і його любили учні й колеги в сільській школі та в управлінні освіти. Хоч би де він з’явився, всюди ставав улюбленцем.
Він мав звичку на початку кожного місяця їздити до Латакії по платню і привозив звідти для мене сукні й іграшки. А коли моя тітка Фадва покинула родинний дім, він почав їздити до Латакії двічі на місяць. Коли ж я перейшла до п’ятого класу, він став їздити туди ще й третій раз — суто заради мене. Ми час від часу зустрічалися з тіткою, і я дуже раділа, бо вона завжди приносила мені якесь тістечко чи подарунок.
Вони з тіткою зустрічалися в кав’ярні «Аль-Асафірі», сідали одне навпроти одного й розповідали про свої справи, наче мене там не було. Вона розказувала йому про свого доброго й лагідного чоловіка. Розповідала про любов, яку знайшла в ньому і якої їй бракувало в родинному домі. А ще вона з ніжністю говорила про Відад — і саме ця особливість і вирізняла її в очах брата серед інших. Згодом, коли виросла, я зрозуміла, що мати з тіткою були з одного тіста: такі жінки нелегко віддають свою прихильність, але коли віддають, та вже керує їхнім життям. Вони обидві знаходили спокій у порушенні заборон і вбачали порятунок у гріховності.
Ми втрьох виходили з кав’ярні «Аль-Асафірі» й піднімалися провулками Латакії, поки не діставалися вулиці Ханан?. Сідали там, їли солодощі, а тоді розходилися: Фадва поверталася до свого чоловіка в район ас-Сіджн, а ми з Селімом — до Махусу. І я знала, без жодного нагадування з його боку, що мушу зберігати таємницю, яка нас об’єднувала: наші зустрічі з Фадвою. Згодом я довідалася й про інші таємниці батькового життя, але ніколи не виказала жодної з них. Іншим разом ми втрьох їли кебаб у народному ресторанчику на вулиці аль-Кутлі, а потім ішли пішки до парку «аль-Батрані», після чого розходилися: Фадва поверталася до чоловіка, а ми з Селімом — до села.
Я відчувала насолоду й легкість, проходячи повз будівлі Латакії. Коли я вперше побачила будівлю Управління релігійних справ, то була нею зачарована. Але через багато років, коли я приїхала до Еміратів, я сміялася зі своїх спогадів про скромні будівлі того міста — сміхом жінки, яка аж до закінчення університету та заміжжя й далі думала, що будівля Управління релігійних справ — це найбільша споруда, яку їй доведеться побачити. Так я зустріла свою еміграцію сміхом, що сягав корінням у моє дитинство з Селімом. І мені здалося, що я полюбила Емірати саме тому, що вони подарували мені сміх, який нагадав мені часи дитинства.
* * *
Я покохала Карема, бо відчула в ньому схожість із Селімом. Він тільки й думав про те, аби оберігати мене, і спостерігав за мною так, наче був ангелом-охоронцем, — і дорогою до університету, і в самому університеті; він не зводив з мене очей, проте ніколи не був при цьому нав’язливим. Уся його чуйність була зосереджена на мені — навіть коли він не дивився на мене прямо, я знала, що він мене відчуває. Того дня, коли він прийшов просити моєї руки в Селіма, вони відійшли від мене на певну відстань у персиковий сад, і я не запитала ні в кого з них, про що вони там говорили. В моїй пам’яті зберігся образ Карема, що повертається з Селімом із персикового саду; тоді Селім зайшов до кухні й виніс звідти пляшку вина року мого народження, і ми втрьох її випили, а коли вона спорожніла, я стала нареченою Карема, — і відчуття спокою позбавило мене потреби ставити запитання. Я прожила своє життя з двома чоловіками, з якими мені не доводилося ставити запитань, аби почуватися в безпеці. І я знаю: завдяки цьому я прожила солодке життя.
В Еміратах Карем представляв мене своїм друзям як «доньку Латакії» і вимовляв це ось так — «донь», ковтаючи закінчення слова, що надавало йому місцевого колориту. Я не відчувала, що він із мене насміхається, — навпаки, мені подобалася та форма, в якій він представляв мене іншим. Один із його друзів якось запитав: чи ж міста на кшталт тих, з яких ми приїхали, взагалі здатні бути «матерями»?! І я приховала в собі бажання розповісти йому про жорстоких матерів — таких, як моя мати Відад. Тоді я ще не могла зрозуміти, як можна ненавидіти рідне місто. А коли я дізналася, що тому другові заборонено повертатися до Сирії, я збагнула суть його обурення. Я з розумінням ставилася до зауважень і поведінки друзів і залишалася доброю слухачкою. Я давала їм змогу виговоритися й мовчала. Я жила в злагоді сама з собою, відкривала для себе новий світ і вчилася в інших шляхом мовчазного наслідування. Я усвідомлювала, що я новоприбула, а інші мають перевагу переді мною через своє давніше перебування тут. Так я виганяла зі свого серця негативні почуття, що могли б виникнути з порівнянь.
У перші роки мого перебування там Селім залишався присутнім у моєму житті. Я згадувала його в безлічі дрібниць. Час від часу мені пригадувалися його казки, які він розповідав мені в дитинстві, а згодом почав розповідати моїй доньці й синові, коли з ними бачився. Найулюбленішою з тих казок була історія дівчинки, яка виросла чужою всьому навколо посеред лісу над покинутим озером і одного сонячного дня вирушила шукати тих, хто був би на неї схожий. А тоді поїхала з молочарем до незнайомих міст, і кожне місто вело її далі й далі. Вона все шукала схожих на неї людей у далеких містах і краях, та з плином часу помітила, що подорож сама її змінила. І вона вже більше не була тією дівчинкою, яка хотіла гратися з кимось схожим на неї.
Я співчувала тій дівчинці, коли усвідомлювала, що це загублене дівча не знає, чого хоче, і відчувала, що вона схожа на мене, — аж поки сама не стала тією дівчинкою, казка про яку колись мене зачарувала. А Селім, аби потішити мене, вигадав солодкий, схожий на нього самого, кінець: дівчинка зустрічає птаха, що співчуває їй і повертає до її давнього дому біля озера. І казку він завершував так: «…і разом із Несрін прилетіли птахи, й оселилися в Махусі, і почали літати над озером; а коли спадала ніч, вони поверталися до своїх гнізд». Його слова добігали кінця, і на мене в моєму далекому дитинстві сходив сон — спокійний і безпечний.
Я й уявити собі не могла, що тим птахом, який змінив моє життя й повернув мене до мого давнього дому, виявиться смерть Селіма — єдиного батька, якого я знала!

…

350.00₴ Оригінальна ціна: 350.00₴.280.00₴Поточна ціна: 280.00₴.Додати в кошик