Гримич Марина. Вугледар – 2099. Уривок з роману

Гримич Марина
Вугледар – 2099. Роман / Марина Гримич. — Київ : Нора-Друк, 2021. — 296 с.
ISBN 978-966-688-075-1. (палітурка) © Нора-Друк, 2021

170.00Додати у кошик

ЧАСТИНА ПЕРША
УНІВЕРСИТЕТ «ВУГЛЕДАР»

Розділ 1
ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ
Васильківський виконував «гумові» вправи вечірньої йоги на просторій терасі свого будинку. Перед ним ліниво розлігся донецький степ, угорі — на бездонному донецькому небі — розливався весь гарячий спектр заходу сонця, а знизу йшов теплий дурманний запах промислового чебрецю, яким було засіяно степ від будинку Васильківського й аж до небокраю. І лише дисципліновані рядки старомодних вітряків та пагорб стародавнього терикону порушували монотонний синтаксис пейзажу.
Через велике панорамне вікно на Васильківського дивилося кілька десятків пар очей хатніх рóботів — різних форм, розмірів, конструкцій і кольорів. Ті, що спеціалізувалися на митті вікон, час від часу «хукали» на скло, а потім натирали його до лиску ганчірʼяними лапками, нібито щоб краще бачити свого господаря. Як живі. Васильківський відчував потребу в удячних глядачах.
Він був одним із приватників, які проміняли вигоди сучасного ергономічного та економного міського безкоштовного житла на архаїчну, обтяжливу в обслуговуванні й експлуатації форму — приватну власність. І його не обходило те, що тисячі людей вважають його спосіб життя вкрай незручним та нераціональним. Замість того, щоб бути як усі: користуватися share-сервісом, довірити свій побут спеціально навченим людям і рóботам та не парити собі голову ремонтами, прибираннями, сортуванням сміття, оплатою комунальних послуг, економією води й електрики, — він (чисто тобі динозавр!) вкладає власні кошти у власний дім і займається хатніми справами самостійно.
Але він жодного разу не пошкодував про це. У ХХІІ столітті (хай навіть за рік до нього) поняття «займатися своїм домом» означало безкінечно возитися зі своїми приватними хатніми рóботами. От він регулярно й перепрограмовував їхні функції, намагаючись довести їхні маніпуляції до досконалості. Навіть ідея цього «хукання» на скло та протирання його м’якими «лапками», яке супроводжувало вправляння Васильківського у йозі, також належала йому самому. Хіба може додуматися до цієї ідеї та інженерного її втілення бездушний комунальний share-сервіс?
Улюбленцем Васильківського був робот МОМÓ. І був він середнього роду. У ХХІІ столітті власники хатніх роботів могли вибирати стать своїх помічників. Після громадянської філологічної війни прибічників та противників фемінітивів, що тривала кілька десятиліть, після завершення побоїщ на тему сексизму (спершу жіночого, потім чоловічого), після довгого періоду мирних переговорів поміж різноманітними громадськими організаціями, які витворилися навколо гендеру, й об’єднання їх під парасольковою організацією NEUTRAL — у суспільстві став модним середній рід. І під впливом цієї суспільної тенденції навіть носії романських і германських мов, наслідуючи українців (хоча почуття власної гідності заважало їм визнати це публічно), стали вишуковувати в історичних ресурсах своєї мови архаїчні форми середнього роду та вводити їх в обіг.
МОМÓ був багатофункціональним роботом. Згорнувшись у колечко, як заправський йог, Васильківський з ніжністю дивився на нього. Як можна не любити МОМÓ — це миле домашнє звірятко?
Васильківський не відзначався особливою компетентністю в історичних питаннях, але так собі думав: у ХХ столітті той, хто любив вигулювати домашніх тваринок і не любив прибирати за ними вдома, заводив собі собаку; хто, навпаки, радше прибирав удома за своїм улюбленцем, замість тричі на день рутинно вигулювати його, — заводив кота. І які ж переваги цивілізації: сучасні домашні «тваринки» не потребують ні прибирання за ними, ні вигулювання, та ще й приносять практичну користь!
Сьогодні у Васильківського був день миття вікон. Єдине панорамне вікно виходило на електровітряки й терикон. З решти вікон відкривався зовсім не шикарний краєвид: східні були обернені на вертолітний майданчик і парковку для летючих таксі, а південні й північні — на господарські будівлі, приватні лабораторії Васильківського, ангари, майстерні тощо. Рóботи — мийники вікон були схожі, за висловом Леоніди Львівни, на гусеничні танки. Васильківський не дуже добре собі уявляв, що таке гусеничні танки, проте з приємністю повторював це словосполучення, і тоді в його мозку відчувалася приємна вібрація.
Цікава природа напівштучного інтелекту, — думав Васильківський. Коли в нього був лише один робот — мийник вікон, то йому доводилося самому виконувати всі види робіт: і набирати хоботом (або, як казала Леоніда Львівна, дулом) воду, й шурувати щіточками скло, й висушувати його, й самому натирати вікно до блиску, й мити віконні рами. Але згодом Васильківський купив цілу групу таких роботів і вніс лише одну поправку в електронну схему, підключивши так звану соціальну функцію, — і їхня поведінка дивним чином змінилася: вони стали поводитися подібно до мурах у мурашнику — самостійно перерозподілили свої функції, взявши кожен собі лише один вид робіт. Тобто тепер це була не група роботів, а організована бригада. Один набирав воду й лив на вікна, інший змивав перший бруд, наступний пирскав рідиною для миття вікон і шурував скло, четвертий вишкрябував кутики шибок, п’ятий мив рами, й так далі… Спостерігаючи за їхньою роботою, Васильківський упіймав себе на крамольній думці, що його роботам — мийникам стандартних вікон — захотілося розмножуватися, тільки вони поки що не знають, як це зробити.
Ось і стемніло, й усі домашні рóботи дружно пішли на свою «кухню» — в акумуляторну — підзаряджатися.
Сонце зайшло, і безмежний простір, який іще кілька десятків хвилин тому вражав своєю ергономічною марнотратністю, стиснувся до розмірів тіла Васильківського. От за це щоденне магічне перетворення простору та за можливість відчувати його на собі Васильківський і любив свій дім з краєвидом на вітрову електростанцію, старий терикон і поле з промисловим чебрецем.
Там панував неймовірний аромат! Завтра бригада збирачів чебрецю вийде в поле на заготівлю перших листочків. Серед них і він. Та ще й не сам…
Ось уже другий рік тут родить дикий чебрець з Левантійських гір під назвою заатар. Ясно, що після пересаджування на вугледарські землі його вже не можна називати цілковито диким, але так хочеться! І збирають його не рóботи, як усе інше на вугледарських сільгоспугіддях, а люди (так-так, люди!) вручну (так-так, вручну!).
Зібравши врожай, вони сядуть у коло довкруг купки заатару й перебиратимуть його, відщипуючи листочки. А цей чебрецевий запах, який на сонці поширюватиме амбре на десятки кілометрів! А ця призабута магія ручної праці!
То був новий екологічний проєкт. Люди добровільно приходять виконувати роботу, й випадкових серед «чебрецевої спільноти» немає. Тут збираються всі, кого приваблює те, чого в нинішні часи не знайдеш — першоджерела цивілізації: ручна праця, безпосереднє спілкування, природні запахи.
Леоніда Львівна — президентка Університету «Вугледар» і за сумісництвом депутатка Верховної ради Українських Об’єднаних Лібертатів від Вугледарського округу — бурчала на Абдуллу Абу Касима Ібн Смарагда — начальника Сільськогосподарського та споживацько-харчового департаменту: мовляв, чому б не поставити рóботів на збір чебрецю? Нехай їхня робота буде грубішою, зате наскільки дешевшим стане товар!
Але той мало не на колінах упросив її зробити так, як він задумав, пообіцяв продати все-все до останнього листочка. І продалося! Хороший куш для університетського бюджету! А другий урожай, судячи з міцності дурманного запаху, буде ще більшим!
Васильківський з виразом блаженства на обличчі вдихнув на повні груди пахощі заатару, підвівся з підлоги тераси на повний зріст, устав, як вправний балерун, на пальці ніг, здійняв руки й потягнувся вгору. Так протримався кілька митей, а тоді, опустившись на повну стопу, рішуче відмахнувся від думок про своїх хатніх рóботів і зусиллям волі сконцентрувався на найважливішому сьогодні. А найважливішою була надзвичайна ситуація, що склалася в Університеті «Вугледар».
Сьогодні Мала університетська рада таки внесла до порядку денного питання, на яке демонстративно не звертала уваги останні вісім місяців, — таким абсурдним воно здавалося попервах, аж поки не перетворилося на фурункул на тілі університетської спільноти. І от нарешті всім припекло. Тож Леоніда Львівна кінець кінцем сформулювала проблему, винісши її на обговорення: «Про порушення комунікативної етики». Власне, всі давно чекали, коли саме вона зробить перший крок. І не тому, що вона найстарша серед них (культ старості, як і ейджизм, було успішно викорінено з їхнього суспільства ще двадцять років тому). І не тому, що вона президентка Університету «Вугледар» (поклоніння авторитетам також вважалося сьогодні непростимим моветоном). І поготів не тому, що вона була жінкою (гендерні привілеї та ритуали лишилися в минулому). Просто саме вона є публічно визнаним коучем, одним із найкращих у світі, «тренером-гравцем» університетської команди або, як жартома вона сама себе називала, впєрьодсмотрящім.
А почалося все з начебто невинних мережевих кпощів. Десь із вісім місяців тому студенти й викладачі університету стали скаржитися на те, що в їхній приватний музичний простір вривається дивна пісня з незрозумілого минулого — «Вышел в степь донецкую парень молодой».
Слово «приватний» — метафора. Вже давним-давно в цьому світі немає нічого приватного. Ще в епоху фейсбуку, твітера та інших соціальних мереж, в епоху електронних декларацій та інтернет-банкінгу, інтернет-шопінгу й інтернетних ігор почалася ера транспарентності: всі стали абсолютно прозорими. За онлайновою активністю можна було визначити, наскільки ти заможний, скільки, як і що ти їси, які твої уподобання в одязі чи колористиці, яка твоя кредитна й купівельна історія, де ти працюєш, що ти любиш, а чого терпіти не можеш, чи є в тебе хобі, де й коли встаєш уранці, де й коли (а часом — і з ким) лягаєш, чи страждаєш від безсоння, чи відчуваєш страх перед темнотою/висотою/закритим простором і чи боїшся гуляти на самоті. Психологам, соціологам, антропологам, етнологам, спеціалістам з усної історії вже не треба було виїжджати «в поле» або запрошувати до себе в кабінет на опитування — все «на тарілочці із золотою кайомочкою» викладали користувачі інтернету самі. Пости, перепости, лайки, коменти — і вуаля! — ти тільки сиди й копіпейсти; й усі травми користувачів (реальні, уявні чи сконструйовані), комплекси, замилування собою, політичні переконання, їхнє свідоме та несвідоме — як на долоні! І навіть тоді, коли всім обридло спілкуватися в соціальних мережах, твоє місцеперебування, твої гастрономічні й консьюмерні пріоритети, твоє резюме й твої проєкти, а також думки інших про тебе все одно й далі гуляли інтернетом.
Тож у цьому світі давно немає нічого приватного. Але музику слухає кожен свою. Саме тому, коли якась дивна пісенька з позаминулого століття увірвалася в приватний (уточнення: типу приватний) простір, автоматично записувалася в плейлист улюблених мелодій і ніяк з нього не видалялася, це було сприйнято спершу як жарт: у 2099-му здавалося дурістю займатися дрібним хуліганством ґатунку 2020-х. Думалося, що виявити капосника буде дуже просто. Адже це епоха прозорості. «Сікрєтікі ісчєзлі, коли мені було шістдесят», — жартувала Леоніда Львівна. Однак з’ясувалося, що вірус був підступним, як Протей. Зникнувши в одному місці, він з’являвся в іншому. Словом, і ті, хто любив слухати музику, й ті, хто не любив, уже знали цю пісню напам’ять, а слід злочинця уривався на порозі Малої університетської ради, членом якої був Васильківський.
Хто міг займатися цим неподобством? Начебто нічого хейтерського в тій милій пісеньці не було, але це був замах на приватний простір, якого й так у всіх замало.
Васильківському здавалося, що першим у списку підозрюваних мав би стояти він. Адже всі вважали його збоченцем через потаємну пристрасть до старої естетики. Слово «потаємний» — це ще одна метафора. Хіба може бути щось потаємне в добу тотальної прозорості? Ні. Але, згідно з правилами комунікативної етики, всі вдавали, що не знають про цю «потаємну» пристрасть виконавчого директора Університету «Вугледар». Так, він слухав дивну, з погляду сучасника, музику ХХ століття. Але саме цієї пісні він якраз і не знав! А якби й знав, то не нав’язував би її нікому. Це ж не його рівень. Він займається високими матеріями — керівництвом Університету «Вугледар» як невід’ємної частини однойменної високотехнологічної корпорації, однієї з провідних у світі, розташованої на території однойменної міської агломерації Українських Об’єднаних Лібертатів. Як виконавчий директор, Васильківський відповідав за всю рутинну роботу. Леоніда Львівна жартівливо називала його «мій зам-по-орг».
Стоп. Леоніда Львівна!
Чи це не вона, бува?
Та де! Леоніду Львівну ніяк не запідозриш у поширенні цієї пісеньки! Леоніда Львівна росла в історичну добу Бровастого правителя, власне, її й назвали на його честь, і понад усе на світі не любила згадувати своє дитинство та юність, що минали в ту епоху.
О-о-о! Леоніда Львівна! Вона стояла біля джерел «Вугледару» — цього університету майбутнього! Колись у дезинфіковані після війни території, аж до Старого Осколу, бізнес почав навперейми інвестувати шалені кошти та втілювати там технологічні проєкти, які могли конкурувати з найтехнологічнішою на той час Кремнієвою долиною. Зараз таких міських агломерацій у світі хоч греблю гати, а тоді це називалося «українське диво». Не буде ж вона диво, створене власними руками або, як вона казала, власними мізками, не буде ж вона його тролити!
Сімдесят років тому Леоніда Львівна, після того як випадково врятувала світ, отримала привілейовану пропозицію стати піддослідною для великого геронтологічного експерименту. Вона погодилася, щоб їй, у числі семи інших кандидатів, зробили редакцію генів і підсадили клітини голих землекопів — африканських мишок, у яких відсутній ген старіння і які, відповідно, не старіють. Експеримент удався. Леоніда Львівна прекрасно почувається у свої 140, і з головою у неї все о’кей.
Теоретично вона, звісно, могла б, якби захотіла, піднатужитися, розібратися в питанні, дати своєму вірному рóботові ВОВІ-5 завдання запустити вірус в університетську систему й заплутати сліди його походження, щоб ніхто не зміг визначити, звідки той вірус узявся. От ВОВА-5 на це здатен. Усі знали, що ВОВА-5 може все. Але нащо їй так робити? Це суперечить усій її суті, усій генеральній лінії її життя: вона завжди стверджувала, що прогрес можливий тільки тоді, коли люди забудуть своє минуле. Саме вона була автором гасла «Історія померла! Нехай живе майбутнє!» та ініціатором закону про заборону вивчення історії в школі. Бо шкільна історія — це лише маніпуляція умами дітей. Це гола пропаганда. Історія як наука має бути доступна лише обраним. Людям з холодною головою і стабільною психікою. План було спрямовано на те, щоб люди дивилися в майбутнє й жили сьогоднішнім днем, а не голосили й посипали голову попелом з приводу сконструйованих істориками ілюзорних картинок минулого та не займалися пошуком героїв, з одного боку, і винних у всіх своїх нещастях — з іншого. І от Українські Об’єднані Лібертати вже півстоліття живуть без історії. Виросло два покоління, які не знають, хто кривдив їхніх предків у минулому, й не тримають ні на кого зла. Як результат, людський мозок активізував не задіяні досі ресурси на вчинення конструктивних дій, на створення корисних речей, з фокусом на прогресі. У людей покращилося психічне здоров’я, вони позбулися комплексу меншовартості й подолали високу планку самовпевненості. Сучасні люди, що живуть на території Українських Об’єднаних Лібертатів, щиро дивуються, коли хтось із сусідів, де історію в школах не скасували, тримають на них зло. Це так старомодно — порпатись у брудній білизні минулого замість будувати майбутнє!
Сьогодні в Українських Об’єднаних Лібертатах історією займаються лише професіонали. Наприклад, Кларисса — начальник Безпекового департаменту, або, за жартівливим визначенням Леоніди Львівни, «замполіт». Узагалі Кларисса за статтю — чоловік, але в ХХІІ столітті кожен має право вибирати собі те ім’я, яке йому подобається, не орієнтуючись на застарілі стереотипи: жіноче воно чи чоловіче. Тож начальник Безпекового департаменту Університету «Вугледар» був чоловіком на ім’я Кларисса, і це нікого не дивувало. Ось він був добрим знавцем історії. Дуже добрим. Кожен, хто займається безпекою в Українських Об’єднаних Лібертатах, зобов’язаний вивчати історію. Тож Клариссу теоретично можна було б запідозрити у введенні в колективний обіг цієї пісеньки.
Ні, це абсурд. Це не може бути Кларисса. Адже в його функції як «замполіта» входило стежити за тим, щоб ніякої історії, ніякої політики, ніяких релігійних штучок, ніякого насильства (включно з мовним та естетичним) в Університеті не було. Йому за це гроші платять! Його завдання — пильнувати, щоб жоден з культів — чи то традиційних (на кшталт гарріпоттерства), чи новітніх (як-от «Біла королева», що нині епідемією охопила Київ) — не переростав у релігію…
Ні, це не Кларисса.
Не міг запустити в обіг пісеньку й Абдулла Абу Касим Ібн Смарагд — за термінологією Леоніди Львівни, «завгосп» «Вугледару». Здається, він навіть і не користується звуковими аплікейшенами, вважаючи музику даремним витрачанням цінного часу: йому вистачало підконтрольних роботів на безмежних університетських сільгоспугіддях.
Та й узагалі він був абсолютно індиферентним до провокації під назвою «Вышел в степь донецкую…». У нього була своя фобія, й вона цілковито поглинала його. Абдуллі Абу Касиму Ібн Смарагду здавалося, що одного дня сільгоспрóботи змовляться поміж собою і уб’ють його — їхнього патрона. Тому у свій вільний час він переважно разом із Васильківським перепрограмовував їх, постійно видаляючи з їхнього «мозку» функцію «упізнавання» одне одного, аби вони не могли змовитися проти нього. Але оскільки сільгоспрóботи, що працюють на полях «Вугледару», від початку були спроєктовані як соціальні істоти, то через деякий час вони заново роззнайомлювалися й починали, як здавалося бідолашному Абдуллі Абу Касиму Ібн Смарагду, з підозрою дивитися на нього та про щось перешіптуватися. Начальника фуд-індустрії Вугледару охоплювала паніка, він знову звинувачував рóботів у нелояльності до себе, тож укотре викликáв серед ночі Васильківського, щоб розібрати їх і скласти наново.
Крім того, Абдулла Абу Касим Ібн Смарагд — один із небагатьох в епоху безсімейності, що мав традиційну сім’ю: дружину, купу дітей, тож…
Ні, він не міг займатися такими дурницями.
До речі, цю ідею про роботів, «не знайомих між собою», підкинула йому Леоніда Львівна. Васильківський краще знав свою начальницю, ніж Абдулла, і міг закластися, що та піджартовувала над начальником фудіндустрії, розповівши на нараді історію з періоду освоєння Нового світу й завезення туди рабів з Африки. Але Абдулла прийняв її «пораду» за чисту монету і став затято впроваджувати її в життя. А історія була така: колись, в епоху великих географічних відкриттів, найкращими знавцями етнографії африканських племен були португальці. Вони дуже добре зналися на звичаях африканців і ніколи не завозили у свої колонії робітників з тих племен, що мали славу непокірних та агресивних, а сплавляли їх, скажімо, британцям, які в цьому плані були менш просунутими. Брали вони собі для роботи на тростинових та кавових плантаціях рабів міцних, витривалих, із сумирним характером, які й раніше традиційно займалися сільським господарством у непростих кліматичних умовах Африки. Але й ті через деякий час дуріли від виснажливої праці й нелюдських умов, тож починали змовлятися проти своїх сатрапів-плантаторів. Португальці швидко зметикували і, щоб уникнути цього, стали, так би мовити, «тасувати» рабів, тобто поставляли на одну плантацію людей із різних племен, щоб ті не розуміли говірки одне одного і не могли повноцінно спілкуватися. Звичайно, через деякий час і у тих вироблялося порозуміння, творилися мішані говірки — піджини. Але господарі також не дрімали: перетасовували їх знову.
«От ти й тасуй своїх роботів!» — порадила Леоніда Львівна Абдуллі й кахикнула в кулачок. Васильківський добре знав це кахикання. Леоніда Львівна була мастаком знущатися з тих, хто мав недостатнє, як на неї, почуття гумору. Абдулла якраз до них належав.
Абдулла Абу Касим Ібн Смарагд уже задовбав Гаїну проханнями щодо розшифровки піджинів сільгоспроботів. Щоправда, вона й не відмовляла йому. Для неї це був науковий челендж: вона ніяк не могла зрозуміти, чому саме рóботи, які перебувають у підпорядкуванні Абдулли Абу Касима Ібн Смарагда, виявилися такими креативними у виробленні нових говірок. Адже решта рóботів із цієї партії були абсолютно нормальними — спокійнісінько працювали собі на полях інших достобіса родючих регіонів Українських Об’єднаних Лібертатів, і їм навіть на думку не спадало придумувати зачаєні від їхніх фермерів мови та замислювати змови проти них. У чому ж секрет лінгвістичної активності саме вугледарських сільгоспрóботів?
До речі… Гаїна Шевченко! А чом би й не вона? Лінгвістка, філологиня. Якщо аналізувати пісню «Вышел в степь донецкую парень молодой» не з погляду мелодії, не з погляду історії, а з погляду тексту, то чому зацікавленою особою та провокаторкою не може бути вона?..
Васильківський її недолюблював. Пихата вискочка. Усе на світі вона знала! І ця її коронна фраза: «Я ж попереджала!»
****

170.00Додати у кошик