Гарпер Джейн. Заблудлий. Уривок з роману

Джейн Гарпер

Заблудлий

Роман

Переклала з англійської Наталя Тисовська

Jane Harper

The Lost Man

A Novel

© Jane Harper, текст, 2018
© Наталя Тисовська, переклад, 2020
© «Нора-Друк», видання українською мовою, 2020

ISBN 978-966-688-052-2 (палітурка)
ISBN 978-966-688-064-5 (EPUB)

Уривок з роману (початок книжки)

180.00Додати у кошик

Пролог

Згори, з відстані, сліди в куряві формували тісне коло. Далеко не ідеальне: місцями його край був кривуватий і потовщений, місцями стоншений, а подекуди коло й геть уривалося. І було воно не порожнє.
Посередині стояв могильний камінь, за сто років гладенько відшліфований піском, вітром і сонцем. Метр заввишки, цей надгробок і досі стояв ідеально рівно. Був він звернений на захід, на пустелю, а в цих краях це незвично. Рідко хто обирає тут західний напрямок.
Ім’я людини, похованої тут, давно вже стерлося, а місцеві мешканці — всі шістдесят п’ять, плюс стотисячне поголів’я худоби — знали цю пам’ятку просто як «могилу скотаря». На цій ділянці ніколи не було цвинтаря — скотаря просто закопали в землю там, де він помер, і більш ніж за століття до нього так ніхто й не приєднався.
Якщо провести рукою по цьому потертому каменю, в заглибинках угадувалася часткова дата. Один, вісім і дев’ять — мабуть, тисяча вісімсот дев’яносто якийсь-там рік. Добре відчитувалося тільки два слова. Вирізьблені вони були ближче до землі й тому краще захищені від атмосферного впливу. А може, від самого початку вони були прорізані глибше: напис здавався важливішим за людину. Ось ці слова:

зблудили були

Місяцями, а іноді й цілий рік тут не проходив жоден подорожній, а тим паче не зупинявся прочитати затертий напис чи примружитися на захід, на пообіднє сонце. Навіть худоба тут не затримувалася. Земля тут піщана, майже гола одинадцять місяців на рік, а решту часу затоплена каламутною повіддю. Корови ходили більше на північ, де було що пощипати й дерева давали трохи тіні.
Отож могила біля загорожі для худоби — трьох тонких напнутих дротів — стояла переважно самотою. Загорожа тягнулася на дюжину кілометрів на схід, до шосе, а на захід — на кількасот, ген до пустелі, де обрій був такий плаский, аж здавалося, можна роздивитися, що земля кругла. Це була земля міражів, де кількоро крихітних дерев удалині мерехтіло й немов плавало на неіснуючих озерах.
Одна самотня садиба містилася на північ від огорожі, а ще одна — на південь. Найближчих сусідів розділяло три години їзди. Від могили неможливо було побачити дорогу на схід. Та й «дорогою» її називати — надто щедро. На цій широкій ґрунтівці по кілька днів стояла тиша, не потривожена жодним автомобілем.
Ґрунтівка вела в Баламару — містечко на одну вулицю, яке так-сяк обслуговувало розкиданих на великій території мешканців, що, зібрані разом, могли вміститися практично в одній великій кімнаті. За тисячу п’ятсот кіломерів далі на схід були Брисбен і узбережжя.
Кілька разів на рік, за встановленим графіком, небо над могилою скотаря починало вібрувати від гуркоту гелікоптера. Пілоти пасли худобу з повітря, за допомогою звуків і рухів переганяючи її на ділянках, що вмістили б невеличкі європейські країни. Але зараз над могилою нависало неозоре порожнє небо.
Пізніше — запізно — гелікоптер тут пролетить-таки, навмисно низько й повільно. Спершу пілот помітить машину, яка поблискуватиме розжареним металом. Могила оддалік приверне його увагу тільки випадково, коли він розвертатиметься в пошуках зручного місця для посадки.
Пілот не зауважить кола в куряві. Його око зачепиться за миготіння блакитного матеріалу на червоній землі. Робоча сорочка, розстебнута й частково знята. За останні кілька днів у пікові години по обіді температура сягала сорока п’ятьох градусів. Гола шкіра спеклася й потріскалася на сонці.
Згодом, уже на землі, люди побачать у куряві широкі й вузькі сліди і, задивившись на далекий обрій, старатимуться не думати, як вони тут з’явилися.
Могильний камінь кидав маленьку тінь. Скільки сягало око, це була єдина тут тінь, і її чорнота була надто ненадійна: кружляючи навколо каменя, тінь довшала й коротшала, нагадуючи сонячний годинник. Чоловік спершу рачкував за нею, потім намагався повзти. Він утискувався в тінь, скулюючи тіло у відчайдушні пози, бив і совав ногами по землі від страху та спраги.
Поночі наставав короткий перепочинок, але сходило сонце, й жахливе кружляння продовжувалося. На другий день, коли сонце підбилося вище, кружляння тривало недовго. Але чоловік намагався. Він ганявся за тінню, поки не вичерпалися сили.
Колу в куряві забракло одного оберту. Всього двадцяти чотирьох годин. І тоді нарешті в скотаря з’явилося товариство: земля оберталася, тінь продовжувала рухатися вже сама, а чоловік лежав у центрі закуреної могили під неосяжним небом.
Розділ 1
Нейтан Брайт не бачив нічого — і зненацька побачив усе й одразу.
Він виповз на узвишшя, міцно стискаючи кермо, бо бездоріжжя так і поривалося вибити його з рук, і ось картина постала попереду. Вже видима, але й досі до неї були милі й милі, які лишали забагато хвилин, щоб увібрати сцену з її наближенням. Він зиркнув на пасажирське сидіння.
«Не дивися», — так і кортіло йому сказати, але він вирішив не напружуватися. Не було сенсу. Видовище притягувало зір.
І все одно він зупинив машину далі від огорожі, ніж потрібно. Смикнув ручне гальмо, не вимикаючи ні двигуна, ні кондиціонера. Обидва незграйно засвистіли, протестуючи проти квінслендської грудневої спеки.
— Лишайся в машині, — мовив він.
— Але…
Проте Нейтан, не дослухавши, хряснув дверцятами. Підійшов до огорожі, розсунув верхні дроти й переліз зі своєї ділянки на братову.
Неподалік могили скотаря стояла повнопривідна автівка — її двигун теж працював, а кондиціонер, понад сумнів, крутився на всі заводи. Щойно Нейтан відійшов від огорожі, дверцята машини відчинилися, і з неї виліз молодший брат.
— Добридень, — гукнув Баб, коли Нейтан опинився в зоні чутності.
— Добридень.
Зустрілися біля могильного каменя. Нейтан знав, що якоїсь миті доведеться поглянути вниз. Він, відтягуючи цей момент, розтулив вуста.
— Коли це ти…
Тут позаду вчувся рух, і Нейтан тицьнув пальцем.
— Агов! Сиди в клятій машині! — З такої віддалі довелося кричати, тож вийшло грубіше, ніж він планував. Він зробив ще одну спробу. — Сиди в машині.
Вийшло не набагато краще, та принаймні син послухався.
— Я й забув, що з тобою Зандер, — мовив Баб.
— Ага.
Нейтан дочекався, поки дверцята з клацанням зачиняться. У лобовому склі виднілися обриси Зандера; останнім часом він, шістнадцятирічний, уже більше нагадував дорослого чоловіка, ніж хлопчика. Нейтан знову розвернувся до брата. Принаймні до того, що стояв перед ним. Третій брат — середульший — Кемерон Брайт лежав у них під ногами біля надгробка. Слава Богу, був загорнутий у вицвілий брезент.
Нейтан знову заговорив.
— Скільки ти вже тут?
Баб на мить замислився, як це часто робив, перш ніж відповісти. Очі його частково були затулені крисами капелюха, а слова звучали повільніше, ніж у звичайній розмові.
— З учорашнього вечора, приїхав якраз перед сутінками.
— Дядько Гарі не приїде?
Чергова миттєва затримка, а потім брат похитав головою.
— А де він? Удома з мамою?
— І з Ільзою та дівчатами, — мовив Баб. — Він пропонував, але я сказав, що ти вже їдеш.
— Мабуть, це й на краще, що з мамою хтось побуде. У вас там як — без проблем? — Нейтан нарешті подивився на згорток у себе під ногами. Такі речі приваблюють стерв’ятників.
— Ти про динго?
— Так, приятелю.
Звісно. А про що ще? У цих краях вибір невеликий.
— Довелося кілька разів стрельнути, — почухав Баб ключицю, і Нейтан побачив краєчок татуювання — Південного Хреста. — Але все о’кей.
— Добре. Гаразд.
Нейтан відчув знайоме пересердя, яке завжди виникало під час розмов з Бабом. От був би тут Кемерон, щоб згладити ситуацію… і знагла Нейтан відчув гострий укол під ребрами від усвідомлення того, що сталося. Довелося глибоко вдихнути, впускаючи в горло й легені гаряче повітря. Це непросто для всіх.
Очі в Баба почервоніли, неголене обличчя змарніло від приголомшення — як, певно, й у самого Нейтана. Вони двоє були трохи схожі, але не дуже. Стосунки між братами полегшував Кемерон, який у багатьох випадках допомагав подолати провалля між ними. Баб здавався втомленим і, як постійно останнім часом, старшим, ніж пам’яталося Нейтанові. Їх розділяло дванадцять років, і Нейтанові досі було дивно бачити, що брат скоро розміняє тридцятку, а не ходить досі в підгузниках.
Нейтан присів біля брезенту. Той був вицвілий і туго підгорнутий, як простирадло на ліжку.
— Ти зазирав?
— Ні. Мені веліли нічого не чіпати.
Нейтан одразу ж йому не повірив. Щось було в його тоні, а ще в тому, як лежав верхній кінець брезенту. І звісно, щойно Нейтан потягнувся рукою, Баб видав горловий звук.
— Не варто, Нейте. Видовище неприємне.
Баб ніколи не вмів брехати. Забравши руку, Нейтан підвівся.
— Що з ним трапилося?
— Не знаю. Чув тільки те, що сказали по рації.
— Так, але я майже все проґавив, — мовив Нейтан, не дивлячись Бабові в очі.
Баб переступив з ноги на ногу.
— Здається, ти пообіцяв мамі, що не вимикатимеш її, приятелю.
Нейтан не відповів, а Баб не наполягав. Нейтан поглянув через огорожу на свою ділянку. Побачив, як крутиться на пасажирському сидінні Зандер. Весь тиждень вони рухалися вздовж південної межі: вдень працювали, на ніч ставали табором. Учора ввечері вони саме збиралися вже складати реманент, коли повітря завібрувало, й над головою почав знижуватися гелікоптер. Чорний птах на тлі темно-синьої агонії дня.
«Чого це він так пізно літає?» — запитав Зандер, мружачись на небо. Нейтан не відповів. Нічний політ. Небезпечне рішення і зловісне знамення. Щось негаразд. Вони ввімкнули рацію, та було вже запізно.
Нейтан подивився на Баба.
— Слухай, я почув достатньо. Але це не означає, що я щось уторопав.
Баб сіпнув неголеною щелепою, мовляв: «Ти такий не один».
— Не знаю, що сталося, приятелю.
— Та добре, ти розкажи все, що знаєш.
Нейтан постарався приглушити нетерплячку в голосі. Вчора ввечері, після заходу сонця, він коротко переговорив з Бабом по рації — повідомив, що виїде на світанку. Мав ще сотню питань, але не поставив жодного. Не на відкритій частоті, де підслухати міг хто завгодно.
— Коли Кем виїхав з дому? — підказав Нейтан, бачачи, що Баб не знає, з чого почати.
— Позавчора вранці, каже Гарі. Десь о восьмій.
— Отже, в середу.
— Так, гадаю. Але я з ним не бачився, бо сам поїхав у вівторок.
— Куди?
— Перевірити кілька свердловин на північному пасовищі. Збирався заночувати там, а в середу поїхати в Леманові гори й там зустрітися з Кемом.
— Навіщо?
— Полагодити ретранслятор.
Ну, Кем і сам міг його полагодити, подумалося Нейтанові. Баб потрібен був, тільки щоб інструменти подавати. І для підстраховки. Леманові гори — це західний край маєтку, за чотири години їзди від дому. Коли там працює ретранслятор, то є радіосигнал дальньої дії.
— І що сталося? — запитав Нейтан.
Баб задивився на брезент.
— Я приїхав пізно. Ми мали зустрітися приблизно о першій, але я дорогою застряг. Добився у Леманові гори десь із двохгодинним запізненням.
Нейтан чекав.
— Кема не було, — провадив Баб. — Я подумав, може, він приїжджав і вже поїхав, але ретранслятор так і не працював, тож я вирішив, що Кема ще не було. Спробував викликати його по рації, але він не відповідав. Отож я трохи почекав, а тоді поїхав йому назустріч. Думав, перестріну.
— Але не перестрів.
— Ні. Усе намагався зв’язатися з ним по рації, та марно, — нахмурився Баб. — Їхав з годину, але так і не доїхав до ґрунтівки, тож довелося зупинитися. Вже почало сутеніти, розумієш?
Він глянув з-під крисів капелюха, шукаючи підтримки, й Нейтан кивнув.
— А що ти ще міг зробити.
І це була правда. В Леманових горах ніч огортає, як чорний саван. Якщо їхати в темряві, то стає тільки питанням часу, коли машина втелющиться у валун або корову чи скотиться з дороги. І тоді б у Нейтана зараз двоє братів лежало під брезентом.
— Але ти почав хвилюватися? — спитав Нейтан, хоча й міг угадати відповідь.
Баб знизав плечима.
— І так, і ні. Ти же знаєш, як воно.
— Ага, — зронив Нейтан. Вони живуть у місцевості, яку багато в чому можна вважати землею крайнощів. Тут люди або дуже добрі, або цілком навпаки. Середини майже не буває. А Кем — не якийсь там турист. Поводитися тут він умів, тобто він цілком міг бути за півгодини їзди далі по дорозі: зупинився через темряву в місці, де нема сигналу, й затишно загорнувся в спальник, діставши собі крижане пиво з холодильника в багажнику. А міг і не бути.
— Ніхто взагалі не озивався в рації, — вів далі Баб. —
О цій порі року тут і так нікого в біса не буває, а коли ще й ретранслятор вийшов з ладу… — він крекнув у відчаї.
— І як ти вчинив?
— Поїхав далі на світанку, але ще сто років минуло, перш ніж рація озвалася.
— Сто років — це скільки?
— Не знаю, — завагався Баб. — Мабуть, минуло зо півгодини, поки я доїхав до ґрунтівки, а потім ще зо півгодини. Та й тоді то була тільки парочка отих дурноверхих новачків у Атертоні. Кляту вічність шукали начальника.
— В Атертоні постійно бовдурів наймають, — мовив Нейтан, думаючи про сусідню ділянку на північному сході. Вона розкинулася на площі, що дорівнювала Сиднею. Працювали там, як Нейтан і сказав, бовдури, та все одно в цих краях це був єдиний шанс із кимсь зв’язатися. — То вони здійняли тривогу?
— Ага, але на той час… — Баб не договорив.
На той час ніхто не бачив брата й не чув від нього близько двадцяти чотирьох годин, підрахував Нейтан. Пошуки перейшли у нагальну фазу ще до свого початку. За протоколом мали сповістити всі навколишні землеволодіння, потрібна була кожна пара рук, хай чого вона варта. У цій віддаленій місцевості таких рук небагато, вони розпорошені, й може знадобитися чимало часу, щоб зібрати їх разом.
— Його помітив пілот?
— Ага, — мовив Баб. — Зрештою.
— Ти його знаєш?
— Ні, підрядчик з-під Аделаїди. Працював сезонно в Атертоні. Якийсь коп зміг зв’язатися з ним по рації, попросив зробити обліт і перевірити дороги.
— Гленн?
— Ні. Якийсь інший. З чергової частини абощо.
— Ясно, — мовив Нейтан. Пощастило, що пілот узагалі побачив Кемерона. Могила скотаря — за двісті кілометрів од Леманових гір і основної території пошуків. — Коли він повідомив?
— По обіді, на той час більшість людей ще й до Леманових гір не доїхала. Там були, фактично, тільки ми з Гарі, але я був на годину ближче, тож сказав, що під’їду.
— А Кем точно був мертвий?
— Так сказав пілот. Я так зрозумів, мертвий уже кілька годин. Але коп усе одно по рації звелів пілоту провести стандартний огляд, — скривився Баб. — Я приїхав ближче до заходу сонця. Хлоп загорнув Кема, як йому сказали, але дуже вже рвався забиратися звідси. Не хотів дочекатися темряви й застрягнути.
Нічого дивного, подумав Нейтан. Він би й сам не хотів тут затримуватися надовго. Шкода, що таке випало Бабові.
— Якщо Кем мав зустрітися з тобою в Леманових горах, що він робив тут?
— Не знаю. Гарі каже, у щоденнику він записав, що їде в Леманові.
— А більш нічого?
— Гарі не казав.
Нейтан подумав про щоденник. Він знав, де той зберігається: біля телефону, поряд з чорним ходом у будинок, який колись належав батькові, а потім перейшов до Кемерона. Нейтан, поки ріс, і сам там багато разів записувався. А багато разів не записувався, коли забував, чи коли було ліньки, чи коли не хотів, щоб хтось знав, куди він зібрався, чи коли не міг знайти ручку.
Він поглянув на годинник, відчуваючи, як пече в шию сонце. Електронні цифри вкрилися тонким шаром червоної куряви, й він протер їх великим пальцем.
— Коли вони будуть?
«Вони» — це поліція і медик. «Вони» — це всього двоє людей. Один поліціянт і один фельдшер. Ціла команда аж сюди не приїде.
— Не впевнений. Але вони вже в дорозі.
Проте це не означало, що вони з’являться скоро. Нейтан знову поглянув на брезент. На сліди в куряві.
— У нього є поранення?
— Не думаю. Принаймні я не бачив. Він лише перегрівся й був зневоднений.
Похиливши голову, Баб торкнувся носаком черевика кола в куряві. Жоден з братів не згадував про нього. Вони обоє знали, що це таке. Бачили вже схожі кола, залишені присмертними тваринами. Тут Нейтанові спала одна думка, й він роззирнувся.
— Де всі його речі?
— Капелюх під брезентом. А більше в нього нічого не було.
— Як це нічого?
— Пілот сказав — нічого. Йому звеліли перевірити, зробити знімки. Я так зрозумів, він більше нічого не бачив.
— Але… — Нейтан знову оглянув територію. — Нічого? Навіть порожньої пляшки від води?
— Здається, ні.
— Ти добре пошукав?
— Можеш сам пошукати, приятелю. Маєш очі.
— Але…
— Я не знаю, ясно? Я не маю відповідей. Припини ці розпитування.
— Ну добре, — Нейтан глибоко зітхнув. — Та пілот, здається, знайшов машину?
— Знайшов.
— То де вона?
Він уже не приховував роздратування. «З корови можна більше витягнути, ніж із клятого Баба», — як говорив тато.
— Біля дороги.
Нейтан дивився на нього.
— Біля якої дороги?
— А тут багато доріг? Біля нашої. По цей бік межі, трохи на північ від твоєї загороди для худоби. Господи, про все говорили по рації, приятелю.
— Не може бути. Це за десять кілометрів звідси.
— За вісім, я б сказав, але так.
Запала довга мовчанка. Сонце підбилося високо, і смужка тіні, яку відкидав могильний камінь, майже зникла.
— Отож Кем покинув машину? — зронив Нейтан. Земля в нього під ногами мала легенький нахил. Побачивши вираз на обличчі молодшого брата, Нейтан похитав головою. — Вибач, я розумію, що ти не знаєш, та просто…
Він глянув братові за спину, на безкрає і застигле видноколо. Скільки сягало око, ворушилися тільки Бабові груди — здіймалися й опадали.
— Ти їздив до машини? — нарешті запитав Нейтан.
— Ні.
Цього разу каже правду, подумав Нейтан. Він озирнувся через плече. Зандер, скулившись на своєму сидінні, здавався темним обрисом.
— Їдьмо.

180.00Додати у кошик