Гардинг Р. Жінка, що тоне. Уривок з роману

Гардинг Р.
Жінка, що тоне : Роман / Робін Гардинг ; пер. з англ. Наталії Ференс. — К. : Нора-Друк, 2026. — 352 с.

ISBN 978-966-688-183-3 (палітурка)
ISBN 978-966-688-184-0 (epub)

500.00₴ Оригінальна ціна: 500.00₴.350.00₴Поточна ціна: 350.00₴.Додати в кошик

Robyn Harding
The DROWNING WOMAN
A Novel

Лі Ґаллівер, успішна рестораторка, і подумати не могла, що колись опиниться на вулиці, та під час пандемії вона влазить у борги, і зрештою їй доводиться тікати з рідного міста без грошей і без будь-яких перспектив. У Сієтлі вона змушена жити у власній машині та працювати в дешевій їдальні, а ночувати приїздить у тиху лісопаркову зону на березі затоки. Одного дня Лі стає свідком спроби самогубства й імпульсивно рятує незнайому жінку. Гейзел Лаваль ділиться з Лі своєю трагедією: вона у шлюбі з садистом, вона — бранка у власній домівці. Гейзел швидко стає для Лі єдиною подругою в цьому новому житті, аж одного разу звертається до неї з приголомшливим проханням: допомогти їй зникнути. Лі готова погодитися, от тільки невдовзі розуміє, що все не зовсім так, як здавалося на поверхні…
Новий роман Робін Гардинг, авторки бестселера «Ідеальна родина», тримає в напрузі від першої сторінки до останньої.

© Robyn Harding, текст, 2023
© Наталія Ференс, переклад, 2026
© «Нора-Друк», видання українською мовою, 2026

Частина перша
Лі

1

Соціологи називають це «фундаментальною помилкою атрибуції». Якщо коротко, це означає: коли люди бачать когось у кепській ситуації, то вважають, що людина сама винна. Звісно, завжди є вплив якихось зовнішніх сил, якихось обставин, але людська природа заперечує думку, що таке колись може трапитися і з тобою. У разі нападу ти відбиватимешся інакше, ти виповзеш з охопленого пожежею будинку, не поведешся на шахраїв з інтернету. І, звісно, ніколи не дійдеш до життя на вулиці. То для людей, що мають проблеми з наркотиками, слабке психічне здоров’я, не вміють працювати.
Що я думала про безхатьків, поки не долучилася до них? Насправді я про них не дуже-то й думала. Щороку я жертвувала гроші місцевому притулку, який пригощав їх на День подяки. Інколи кидала монетки в капелюх чи порожній стаканчик з-під кави, але не дивилася їм в очі, не питала їхніх імен. Іноді я навіть переходила на інший бік вулиці, щоб не перетинатися. Я мала таке-сяке співчуття до цих виселенців, але вони були такі чужі, такі інакші! Жодним чином я не могла опинитися поміж них.
Натягнувши спальний мішок до підборіддя, я випростую ноги під кермом. На задньому сидінні було б зручніше, але я надто накручена, щоб там спати. Натомість я дрімаю на опущеному водійському сидінні, замкнувши двері й не виймаючи ключа запалювання. Якщо по мене прийдуть — поліція, злодії, хтось гірший, — я зможу миттю зірватися з місця. Моя «тойота»-седан — лише одна з цілого ряду спалень на колесах, припаркованих на цій тихій вулиці, в сирості під мостом. Наші машини утворюють неоковирний бордюр по краю стоянки мережевого будівельного супермаркету. Чи я колись розслаблюся достатньо, щоб міцно заснути в напівсидячому положенні? Сподіваюся, я не пробуду на вулиці стільки часу, щоб це довідатися.
У ці миті тиші я досі не вірю, що могла отак вляпатися. Я ж розумна, освічена, мала власний успішний бізнес. Я не сиділа на жодних речовинах… хоча тепер трохи пиячу. На консолі біля мене лежить пляшка віскі. Це щоб зігрітися, згладити картинку, заспокоїти нерви й задрімати. Я беру пляшку, роблю ковток і хвильку не відчуваю нічого, крім тепла, що спускається горлом і омиває вогнем шлунок. Думка про другий ковток спокуслива. І про третій. Але перебрати не можна. Слід мати ясну голову і в жодному разі не дійти до залежності. Я загвинчую кришку і повертаю пляшку на місце.
У будиночку на колесах навпроти мене гасне світло. То гасовий ліхтар: мешканці не можуть собі дозволити виснажувати акумулятор, користуючись освітленням машини. Марґо й Дуґові — за шістдесят. У Марґо проблеми зі здоров’ям — рак, не знаю, якого типу. Дуґ працював у готелі, але втратив роботу: став черговою жертвою пандемії, економіки, життя в цілому. Вони мають велику собаку — Луну, метиску пітбуля, через яку важко орендувати кімнату. По можливості я стараюся паркуватися біля них. Їхній занедбаний «віннебаґо» не рухається з місця й оздоблений хитромудрим брезентовим тентом — від дощу і щоб було де посидіти. Насправді ми не друзі, але інколи балакаємо, і поруч з ними — та Луною — я почуваюся безпечніше і не так самотньо. Вони приглядають за мною. Саме Дуґ подарував мені ножа.
Я мацаю дерев’яне руків’я, що впирається мені у праве стегно. Лезо встромлене у щілину між сидінням і консоллю — такі собі піхви. За потреби я можу вихопити ножа за секунду й наставити на нападника.
«Жінкам тут небезпечно, — озвучив очевидне Дуґ. — Будь готова ним скористатися».
Я запевнила його, що буду, але чи здатна я насправді вдарити людину ножем? Протяти тіло цим гострим лезом? Устромити його комусь у груди, шию, живіт? Я здатна на силу-силенну речей, яких раніше навіть уявити не могла. Люди у відчаї коять відчайдушні вчинки. Коли мій ресторан занепадав і перед очима руйнувалася мрія цілого мого життя, я брехала, махлювала, маніпулювала. Я нищила людей, завдавала болю тим, кого любила. Тож чи здатна я вдарити людину ножем, рятуючи власне життя? Звісно, здатна.
Година пізня… Огортає облудне відчуття затишку. Вдалині сердито кричать — на когось а чи у простір, — але зрештою і крик стихає. Дзенькають одна об одну пляшки, але звук тихий і нечастий. Мене присипляє спорадичний шум машин на мосту над головою. І чомусь я не чую, як до мене підходять — чи то заснула, чи «гості» скрадалися… мабуть, і те, і те. Зненацька вони вигулькують обабіч машини. У мою темну домівку зазирають сірі виснажені обличчя. Рука тягнеться до ножа під боком.
— Привіт, любко, — каже один з чоловіків, і крізь туман на склі я помічаю, що в нього бракує зубів. На мить зустрічаюся з ним поглядом і бачу чорноту й пустку. Це наркоман: я їх уже впізнаю. Усе людське в ньому підкорила жага наркотиків. Судячи з виразок на обличчі, сидить на мéті. Ця речовина здатна перетворити людину на дикого звіра — злого, агресивного, непередбачуваного.
Чоловік з другого боку машини тулить обличчя до вік¬на біля пасажирського місця. Його очі бігають салоном, виглядаючи щось цінне. За ті тижні, що я тут ночую, мені вже одного разу доводилося тікати. Тоді я почула нападників — вони розбили вікно фургона далі в ряду. Тієї ночі я завела машину і від’їхала раніше, ніж до мене дісталися. Відтоді я подумки відпрацьовую план дій: смикнути ручку, ставлячи сидіння у вертикальне положення, повернути ключ, вдарити по газах.
— Відчиняй, красуне, — каже беззубий, і моє тіло стрясає огида. Він що — не тільки мого майна хоче? Я хапаю ніж і піднімаю до вікна. Лезо стукає по склу: це погроза. Але він не відступає і не здається збентеженим. Власне, беззубий рот мені всміхається.
Рука, що намацує ручку сидіння, спітніла, слизька. Я не п’яна, але віскі сповільнило мене й отупило. А ще я перелякана. Спинка сидіння випростується, я кидаю ніж, хапаюся за ключ. «Усе гаразд, Лі, — кажу я собі, вмикаючи запалювання. — Ти в безпеці. Ти вже втекла».
А тоді скло з пасажирського боку розлітається на друзки. Я кричу, а в машину просовується рука й навпомацки шукає, що схопити. Принаймні йому потрібна не я — але наплічник лежить поруч, сумочка валяється на підлозі. Не встигаю я ввімкнути передачу, як наплічник зникає за розбитим вікном. Без нього я проживу. Там одяг, туалетне приладдя, я здобуду нове. Я вмикаю передачу, щоб почати рух, а рука знову тягнеться всередину — по мою сумочку.
«Ні, ні, ні, тільки не це». Мені стало розуму не тримати там усі гроші, але телефон і документи — у ній, у стильній сумочці від бренду «Коуч» з мого минулого життя. Машина зривається з місця, я кидаються по сумку на підлозі, щоб устигнути затягнути її собі на коліна. Але рука досі всередині й стискає мій зап’ясток. Брудні нігті продряпують шкіру, я зойкаю від болю. Навалююся на сигнал у надії, що хтось прокинеться — може, Марґо з Дуґом. Якщо вони відчинять двері та спустять Луну, нападники втечуть. Я зможу вирватися. Проте будинок на колесах лишається темним. Я газую, але рука так само всередині машини. Вона вчепилася в мою сумочку і не пускає. Я розганяюся, петляю темною дорогою, намагаючись скинути чоловіка, та він тримається. Ще й який прудкий — встигає за машиною і не пускає. Не пускає, сучара! Правою рукою з подряпаним зап’ястком я хапаю ніж і сліпо вимахую ним у той бік. Ріжу шкіру — але чоловік не сахається. Мет обдарував його надлюдською силою та швидкістю, зробив нечутливим до болю. Сумочка з усіма документами, які роблять мене людиною, вислизає за вікно. З кінцями…
Ось так я стаю ніким.

2

Сморід хлорки б’є в ніздрі та пробирає мене ностальгією. Місцевий басейн був регулярною і постійною частиною мого дитинства. Коли я була маленька, наша родина мала літній будиночок у Катскільських горах. Нічого розкішного, але він був затишний і стояв на березі озера. Мама наполягала, щоб ми з сестрою роками ходили на плавання, аби не перейматися, що ми потонемо, поки вона з подружками п’є джин-тонік на веранді. Ми з Терезою годинами ходили по коліно у воді, плавали в човнику чи просто лежали на мок¬рих рушниках на причалі й дивилися в безмежну синяву, поки сонце висушувало воду з нашої шкіри. Ми говорили про коней, про хлопців, про те, ким станемо, коли виростемо. Тереза хотіла бути ветеринаром. Я — кінозіркою чи рок-зіркою, словом, кимсь блискучим і яскравим.
У фоє тепло, вогко, липко. Я підходжу до жінки за стійкою зі щербатого пластика. Вона сторожко зводить очі.
— Загубила абонемент, — бурмочу я, а щоки омиває знайомим жаром сорому. Вона знає, що я брешу. Знає, що не плавати прийшла. Я бачу себе її очима: замучена, розхристана, з двома полотняними сумками, де одяг, їжа, пара тарілок… все те, що я не змогла запхати у багажник. Я заклеїла розбите скло пакетом, але машина вже не така безпечна. «Я не така, — хочу сказати я адміністраторці. — Я рестораторка. Бізнесвумен. Підприємниця». Вона неохоче киває.
— Тільки не баріться.
— Дякую.
Витерта в лінолеумі темна стежка приводить мене до роздягальні. Там порожньо, тільки пара літніх пані поправляють шапочки для плавання перед дзеркалом. Я чекаю, поки вони підуть, а тоді простую до душових. Велике оголошення на шлакоблоковій стіні повідомляє:

РОЗДЯГАЛЬНІ ТІЛЬКИ ДЛЯ КЛІЄНТІВ

Волоцюгам, людям на взір мене, які приходять по гарячий душ і безкоштовне мило, сюди не можна. Але коли не дуже людно, працівники дивляться на таке крізь пальці, якщо я все роблю швидко і тихо. Вхід коштує сім доларів. Я могла б заплатити, та кожне пенні на рахунку. Треба назбирати на депозит і зняти квартиру; в машині я довго не протягну. У притулках можна знайти безкоштовний душ, але вони невіддільні від жахливих історій про крадіжки, зґвалтування і навіть убивства. Крім того, якщо я звернуся до притулку, то стану бездомною офіційно, а я не така. Це тимчасовий, ефемерний стан.
Скинувши одяг, стаю у кахляну кабінку. Відкидаю ногою мокрий пластир, що валяється на підлозі, тисну на кнопку, вмикаючи воду. Правому вказівному пальцю аж боляче від зусилля, подряпини на зап’ястку шарпає від гарячого струменя. Мабуть, треба зробити щеплення від правця, але без страховки нічого не вийде. На мить я заплющую очі й даю волю сльозам. Я хочу додому. Я хочу сісти в машину і через усю країну повернутися до Нью-Йорка. Але не можу. Всі мости спалено. Рідні мене ненавидять. Друзів не лишилося. А ще там Деймон, який мене покалічить. Може, навіть уб’є.
Ми познайомилися, коли я працювала в шикарному пивному барі в модному районі Мітпекінг. Він був постійним клієнтом і замовляв преміальний столик у глибині закладу, приходив у товаристві кремезних спільників чи вродливих жінок, часто — і тих, і тих. Устриці, стейки з картоплею фрі, горілка на весь столик. Завжди одне й те саме. Деймон був увічливий і щедрий, тож ми ігнорували виразну ауру небезпеки, що його оточувала. В тому ресторані й у нашій індустрії загалом то була звична річ. Чоловіки в дорогих костюмах, що смітять грошима, але не мають визначеної професії.
Одного вечора перед закриттям він викликав мене з кухні та сказав, що я добре куховарю. Я розповіла про свої плани на «Пташник». Я мала чітке бачення: подаватиму страви високої кухні, але зрозумілі — реберця з засмаженою в качиному жиру картоплею, смажену на маслянці курку під медом з прянощами, ризото з лисичками. Столи будуть на шість місць і на чотири, плюс буквально жменька двомісних. Це буде ніби щоденна звана вечеря у мене в гостях. Нещодавно я знайшла ідеальне приміщення в Іст-Вілледжі.
«Хочу в це вкластися, — упевнено і спокійно сказав він. — Скільки тобі треба?»
Мені було треба чимало. Я мала всього двох інших інвесторів. Я розуміла, що Деймонові гроші мають сумнівне походження, але все одно взяла їх. «Пташник» був ¬мрією цілого мого життя. Я замахалася працювати на егоїстичних, зверхніх, навіть просто жорстоких начальників. І мала певність щодо своєї концепції, здібностей і зв’язків. Ресторан розквітне навіть серед високої конкуренції нью-йоркського ринку. Я вчасно повертатиму внески, тож звідки Деймон бере гроші — не моя справа.
А тоді вибухнула пандемія. Люди перестали приходити. Я зрозуміла, що доведеться зачинити ресторан, ще до того, як мерія видала наказ. Потім ресторани запрацювали знову, я зробила нову спробу, але поспішила й утратила імпульс. Я трималася скільки могла, та омікрон став останньою краплею. Офіціанти похворіли, за ними — кухарі, а потім злягла і я. Намагалася працювати без людей, спробувала продавати їжу на виніс, проте цього було замало. Довелося визнати, що мій бізнес — моя мрія — зазнав поразки. Я переймалася через свій персонал, своїх постачальників, свою медичну страховку і через своїх інвесторів — саме в такому порядку. Йшлося про форс-мажор. Вони не могли очікувати, що я віддам гроші. Проте вони на це очікували. Я намагалася отримати допомогу через стихійне лихо, але сайт постійно лягав. Звернулася по кредит, та одержала відмову через «недосконалий бізнес» — а я, власне, саме тому й потребувала того кредиту. Наш лінійний шеф-кухар запропонував відкрити сторінку на платформі спільнокошту, але в індустрії постраждали всі. Як я могла просити грошей на свій ресторан? Зрештою бухгалтер порадив мені заявити про банкрутство. Так я зможу втекти від боргів, залишивши по собі слід з накручених і злих постачальників, працівників та інвесторів.
Ось тоді Деймон і розтрощив мені палець молотком для відбивання м’яса. А на що я чекала з його боку? Що він пробачить мені заборговані гроші? Що принаймні виявить розуміння? Деймон був бандит, насильство — його готівка. Але все одно його жорстокість і безжалісність шокували мене. Він пообіцяв, що ламатиме мені по пальцю за кожен тиждень несплати. Я не зможу куховарити. Залишився єдиний вихід — утеча.
Я не спинялася, минаючи міста й містечка, ніде не лишаючись надовго. Деймон мав інші варіанти, інші бізнеси, які заплатять йому вчасно. Він не мав аж такої нагальної потреби в моїх грошах, щоб послати своїх бандюків ловити мене по всій країні. І все одно… Я рухалася далі й далі, аж поки не дісталася Сієтла. Тихоокеанське узбережжя. Кінець шляху. Одна з найвіддаленіших від Нью-Йорка точок у країні.
Ліктем витискаю в долоню рідке мило з запахом лимона, намилюю тіло, голову. Цей жорсткий засіб висушить мені шкіру і зробить волосся ламким і пухнастим, але всі мої туалетні засоби лишилися в наплічнику. Я намагаюся змити страх, утрату, відчуття глибокого відчаю, що загрожує заволодіти мною. Бо не маю іншого вибору — тільки не здаватися, рухатися вперед, продовжувати існування.
Вийшовши з кабінки, видобуваю з торби рушник. Він пахне кепсько, але я вимочую краплини води зі шкіри і сподіваюся, що запах не причепиться. Прання стало розкішшю, яку я можу дозволити собі тільки раз на тиждень. Заходить жінка з малюком на руках, скоса поглядає на мене. Я бачу, як вона супиться, відзначивши червоні подряпини в мене на руці, тоді помічає купу моїх речей і складає два і два. Треба поспішати.
Раніше я фарбувалася — трохи консилеру й туші, трохи барви на губи та щоки, — але косметика зникла разом з моєю сумочкою. Розбираю пальцями темне гніздо в себе на голові з відрослим до підборіддя меліруванням, намагаючись зробити таку-сяку зачіску. Виходить так собі, але принаймні я чиста і презентабельна, нехай і не приваблива. Байдуже. В одних світах привабливість — це актив, в інших її треба ховати. Вона так чи інакше колись зникає. Просто у безхатьків це відбувається швидше.
Поспіхом я вдягаю джинси і чорну футболку — мою робочу «уніформу». На щастя, дрескод у їдальні надзвичайно невибагливий. Матуся-захисниця роздягається, поглядаючи на мене тривожними, сторожкими очима. Може, вона думає, що я божевільна? Небезпечна? Здатна її обікрасти? «Та не треба мені твоїх підгузків і печива у формі тваринок», — кортить огризнутися мені, але я стримуюся. Кидаю мокрий рушник в одну зі своїх торб і поспіхом оминаю двох інших матусь із немовлятами, що прийшли на урок плавання.
Свіже повітря надворі немов дає мені ляпас, загострює всі чуття. Мені стає млосно, в голові паморочиться. Потрібні їжа і кофеїн. За кілька кварталів від басейну є кав’ярня, де можна купити вчорашні кекси зі знижкою, плямисті банани й борошнисті яблука, складені в кошик біля каси. Я беру фільтр з вершками й цукром на сніданок і черствий кекс на обід. Вечерятиму в їдальні — це безперечний плюс моєї роботи, з усіх інших поглядів незадовільної.
Сівши на водійське місце своєї машини, я відчуваю, як у стегно впирається ніж. Я запхнула його чимглибше, але два сантиметри руків’я досі стирчать. Витягую його, дивлюся на засохлу кров на лезі. І здригаюся, згадавши вчорашній напад. Я вдарила цим ножем людину, протяла шкіру — а той чоловік ніби й не помітив, не спинився. Я не змогла захистити ні себе, ні своє майно.
Я знаю, щó маю робити. Машина — моя домівка, у ній має бути безпечно. Від цього залежить моє виживання.

500.00₴ Оригінальна ціна: 500.00₴.350.00₴Поточна ціна: 350.00₴.Додати в кошик