Аморос Маріо. Піночет. Біографія солдата і політика. Уривок
Аморос М.
Піночет. Біографія солдата і політика / Маріо Аморос ; пер. з ісп. В. Шовкуненка та Г. Купрієнко. – Київ : Ніка-Центр, 2026. – 560 с.
ISBN 978-966-521-818-0 (тверда обкладинка)
600.00₴Додати в кошик
Постать Аугусто Піночета й досі розділяє суспільство, провокує суперечки й змушує переосмислювати природу влади. Іспанський історик і журналіст Маріо Аморос створив одну з найповніших біографій чилійського диктатора – від його юності у Вальпараїсо до державного перевороту 1973 року й майже сімнадцятирічного правління «залізною» рукою.
Спираючись на архіви, судові матеріали, свідчення очевидців і раніше маловідомі документи, автор відтворює механізм встановлення диктатури, роль DINA, міжнародні зв’язки режиму, стратегію репресій і водночас – політику економічної трансформації, що зробила Чилі експериментальним полігоном неоліберальних реформ. Окрему увагу автор приділяє міжнародному переслідуванню Піночета, його арешту у Лондоні, судовим процесам і поступовому падінню його впливу.
Це не просто портрет диктатора – це глибоке дослідження військової машини, політичної системи та суспільства, яке жило в тіні авторитаризму. Без зайвого пафосу, але з нещадною точністю, Аморос розкриває сутність людини, яка назавжди змінила хід історії Чилі.
Вогонь з боку ворога в Кахон-дель-Майпо
У розпал боротьби за демократію Комуністична партія відновила свій потужний соціальний та політичний вплив, і якщо ХДП поділяв помірковану позицію, то КП лідирувала у справі опозиції до режиму. Комуністична партія оголосила 1986 рік «вирішальним роком» – роком повалення диктатури Піночета, як завершення циклу Національних протестних днів, розпочатого в травні 1983 року, і в рамках своєї політичної стратегії – бунту народних мас.
Зазнавши масових репресій з боку DINA у 1975-му та 1976 році, у 1977-му КП створила так звану Команду внутрішнього керівництва, до складу якої входило три особи – серед них і Ґільєрмо Тейльєр, нинішній президент партії (до своєї смерті в 2023 р. – Перекл.). Це угруповання реорганізувало підпільну структуру та підготувало безпечні умови для повернення до країни деяких керівників (приміром, Ґладиса Маріна), також постраждалих під час проведення операції «Кондор» . 3 вересня 1980 року, лише за вісім днів до проведення плебісциту, який мав затвердити Конституцію і продовжити термін перебування при владі чинної диктатури принаймні до 1990 року, Луїс Корвалан, який мешкав у Радянському Союзі, у промові, переданій до Чилі на хвилях радіо Москви, оголосив про зміну в політиці компартії. Серед іншого він заявив: «Закриваються шляхи для поступової еволюції, про яку деякі мріяли. За цих обставин ми не сумніваємося, що народ Чилі знайде спосіб скинути ярмо тиранії. Народні маси так чи так вступлять у боротьбу, щоб повалити фашизм. Піночет не зможе залишатися при владі стільки, скільки йому заманеться. Право народу на повстання непорушне. (…) Саме фашизм створює ситуацію, в якій народ не матиме іншого шляху, як використати всі доступні йому засоби, всі форми боротьби, навіть крайні прояви насильства, щоб захистити своє право на хліб, свободу і життя» .
У межах стратегії Народного повстання мас, проголошеної Комуністичною партією, було створено «Патріотичний фронт імені Мануеля Родріґеса» (FPMR), до складу якого входили переважно молоді активісти, що проходили військову підготовку на Кубі та в соціалістичних країнах Східної Європи. Їхня публічна поява відбулася в грудні 1983 року, і з того часу вони здійснили кілька заходів прямого протистояння з апаратом режиму . Інші ліві сили, такі як MIR і його «Центральна силова структура» і «Міліція народного спротиву», або «Молодіжний рух Лаутаро», що відокремився від MAPU, також затвердили стратегію повстання, яка передбачала «всі форми боротьби» в протистоянні з режимом Піночета .
Між травнем і липнем 1986 року Комуністична партія у рамках складної підпільної операції переправила на північне узбережжя країни близько вісімдесяти тонн зброї та вибухівки. Цей вантаж було доставлено кубинським судном до міжнародних вод, більш ніж за двісті миль від узбережжя . 6 серпня того ж року CNI виявила на пляжі Каррісаль-Бахо, в місцевості Уаско, приблизно за 750 кілометрів від Сантьяго, частину цього величезного арсеналу зброї та затримала деяких комуністичних активістів і членів FPMR, що були причетні до операції. Протягом цих тижнів «Патріотичний фронт імені Мануеля Родріґеса» вже готував свою операцію «Нова Батьківщина», метою якої було покарання диктатора.
Минуло кілька хвилин після шостої години вечора неділі, 7 вересня 1986 року, коли генерал Піночет у супроводі свого онука Родріґо Ґарсії – сина його первістки – вирушив назад до Сантьяго з будинку в Ель-Мелокотоні, де вони провели вихідні. Він, як завжди, виконав свої вранішні рутинні справи, що включали час для читання, перегляду телевізора і годинну пішу прогулянку . Лусія Іріарт та її мати Лусія Родріґес вирішили залишитися ще на кілька днів у Кахон-дель-Майпо.
За двадцять хвилин до сьомої, коли починало сутеніти, кортеж, який складався з автомобіля CNI, що рухався попереду, і другого, що трохи відставав, двох мотоциклів Карабінерос, які вели колону, та п’яти автомобілів, в яких розташувалися двадцять одна особа, рухався дорогою G-25, що веде до міста Пуенте-Альто на південному сході від столичної агломерації Сантьяго. Вони під’їжджали до схилу близько п’ятисот метрів завдовжки, який називається Куеста Лас-Ачупальяс. Коли два мотоцикли проїхали, фургон, що тягнув причеп із будинком на колесах, різко повернув і заблокував проїзд, а члени FPMR, що ховалися всередині, відкрили вогонь по кортежу Піночета, до них доєдналися стрільці, які чатували на пагорбі, що височів над дорогою. Шість хвилин тривав інтенсивний вогонь з гвинтівок M16, автоматів, гранатометів LAW. Серед членів «Патріотичного фронту імені Мануеля Родріґеса», які брали участь у цій акції, був Віктор Діас Каро, син комуністичного лідера, що був затриманий і зник безвісти у 1976 році.
Разом з Піночетом і його онуком їхали морський офіцер-ад’ютант – капітан фрегата Педро Аррієта – і водій Оскар Карвахаль, який керував новісіньким броньованим автомобілем «Mercedes Benz 500» із затемними вікнами. Після кількох миттєвостей оглушливого шуму й безперервного вогню цей автомобіль опинився заблокованим, але начальник служби безпеки, капітан армії Хуан Мак-Лін, наказав пробити шлях, щоб визволити його із засідки . Офіцер, який служив понад шістдесят років, генерал, що розв’язав війну проти свого народу, Піночет у ці секунди вперше в своєму житті зазнав, що таке справжній озброєний замах.
У швидкому маневрі водієві вдалося розвернутися, і саме тоді ракета М72 LAW влучила у задню частину автомобіля, але не вибухнула, оскільки механізм не встиг спрацювати у повітрі. Змінивши напрямок, вони за приблизно сорок секунд здолали двісті метрів заднім ходом. У той час бойовики з FPMR чекали в пікапі позаду, аби перегородити їм шлях, але Карвахаль спромігся проскочити між тим авто і схилом.
Броньовані шибки витримали шквальний вогонь, а граната, що вибухнула біля правого заднього колеса, не завдала шкоди. Аугусто Піночет зазнав лише незначного поранення у ліву руку .
П’ятеро охоронців загинули, ще дванадцятеро були поранені. Побачивши, що обидва автомобілі «Mercedes Benz» – той, у якому перебував диктатор, і запасний, призначений на випадок надзвичайної ситуації, – вирвалися із засідки, бойовики Фронту залишили місце нападу й повернулися до Сантьяго. Вони знали, що Піночет залишився живим . Рішення щодо тираноциду було ухвалене керівництвом Комуністичної партії. Як пояснював Ґільєрмо Тейльєр, який відповідав за військову частину операції, це був акт відплати головному винуватцеві вбивств і зникнення безвісті понад п’ятисот комуністів, а також ув’язнення і катувань тисяч інших. На його думку, завезення зброї і засідка в Кахон-дель-Майпо довели вразливість диктатури і «сприяли відкриттю політичного виходу» .
Була глупа ніч, коли диктатор увійшов до будинку в Ель-Мелокотоні. «Ого, як нам пощастило! – сказав він тоді своєму онукові. – Ще трохи – й усе було б значно гірше» . Згідно з доповіддю ЦРУ від 21 листопада 1986 року, розсекреченою у листопаді 2000-го, Піночет одразу зробив кілька телефонних дзвінків, переконаний, що напад скоїли військові. «Після консультацій із високопосадовцями Піночет відкинув цю версію і зазначив, що за замахом стоїть або ЦРУ, або Комуністична партія» . За кілька днів до Сантьяго прибув його давній знайомий – колишній заступник директора американського ЦРУ Вернон Волтерс, аби його заспокоїти. «Він показав мені уламки ракети й іншої зброї, що стріляла по його машині. І спитав, чи це не наша робота? Я дав йому слово честі офіцера – американського офіцера, що ні», – розповідав Волтерс у березні 2001 року .
За кілька хвилин до восьмої вечора засоби масової інформації почали повідомляти про засідку, в яку потрапив диктатор. За вимогою влади до Ель-Мелокотона було відряджено знімальну групу Національного телебачення, щоб Піночет міг негайно з’явитися в ефірі, аби показати всьому світові, що керманич досі живий .
———-
Обійми в Чараньї
24 січня 1975 року Аугусто Піночет у супроводі своєї дружини, директора Національного бюро з планування («Odeplan») Роберто Келлі та міністра земель і колонізації, генерала Карабінерос Маріо Маккея вперше відвідав Рапа-Нуї (острів Пасхи) – мальовничій острів у Полінезії, анексований Чилі 9 вересня 1888 року. Там його було проголошено «почесним громадянином», він урочисто відкрив трансляції Національного телебачення та пообіцяв сприяти розвиткові туризму і будівництву нової лікарні . 31 січня він розпочав двотижневе турне північчю країни – Аріка, Ікіке, Антофагаста, Калама, Чукікамата та Сан-Педро-де-Атакама. Його супроводжували Лусія Іріарт, а також міністри гірничої промисловості, фінансів, сільського господарства, житлового будівництва, громадських робіт, земель і колонізації та виконавчий віцепрезидент Корпорації сприяння виробництву.
Документ, датований 19 червня 1975 року, який військовий ад’ютант, полковник Рене Відаль, надіслав інтендантам кожного з регіонів, дає змогу зрозуміти, як готувалися візити Піночета до провінцій . Передусім, за загальним правилом, до складу делегації завжди входили його особистий секретар або генеральний секретар армії, офіцери-ординарці, особистий лікар, охоронці та персонал Військового дому, а також ад’ютант, який підписував цей документ. Якщо його супроводжувала Лусія Іріарт, оговорювався персонал, який мав її обслуговувати. Усі ці супроводжувальні особи розміщувалися в тому самому приміщенні, що й Піночет, тоді як міністри чи інші високопосадовці ночували окремо.
Диктатор мав ознайомитися з програмою візиту за тиждень до його початку, і після затвердження жодних змін у ній уже не допускалося. Якщо були заплановані приватні прийоми, саме він визначав, хто братиме в них участь і де вони відбуватимуться. Також у документі докладно регламентувалися питання, пов’язані з почестями, протоколом і транспортом. Щодо заходів безпеки, ад’ютант Відаль зазначав, що команда DINA прибуватиме до відповідного району заздалегідь і їм мають бути забезпечені всі необхідні умови для роботи. Формально ці агенти не входили до складу делегації, однак супроводжували диктатора повсякчас разом із його особистими охоронцями та регіональними поліцейськими підрозділами. У документі містились інструкції щодо дій у разі надзвичайних ситуацій, а також зазначалося, що кожен регіон мав забезпечити машину швидкої допомоги з лікарем і повним комплектом засобів першої допомоги, яка перебувала б у постійній готовності. У ньому навіть уточнювалися групи крові Піночета та його дружини.
Найважливішою подією тієї поїздки до Північного Великого району влітку 1975 року стала зустріч, що відбулася 8 лютого в прикордонній зоні Вісвірі та Чараньї – болівійському містечку, розташованому на висоті чотирьох тисяч метрів, за 230 кілометрів від Ла-Паса. Там Аугусто Піночет зустрівся з генералом Уґо Бансером, який прийшов до влади після перевороту, який стався в серпні 1971 року й у наслідок якого було скинуто президента Хуана Хосе Торреса. Обидва прибули залізницею й о першій годині дня зустрілися на кордоні. Бансер запросив Піночета перетнути болівійський кордон і відвідати територію його країни. Вони розділили розкішний обід у вагоні його поїзда та провели «відвертий діалог, гідний солдатів», як згодом згадував Піночет у листі до Бансера від 8 лютого 1977 року, коли минуло два роки після їхньої зустрічі . О п’ятій тридцять вони попрощалися, обійнявшись. Цей момент увійшов в історію як «обійми в Чараньї» . З-поміж шести пунктів спільної декларації найважливішим був четвертий: «Обидва глави держав, керуючись духом взаєморозуміння та конструктивного налаштування, вирішили продовжити діалог на різних рівнях з метою пошуку рішень щодо проблеми відсутності виходу до моря, яка впливає на Болівію, у взаємних інтересах і з урахуванням прагнень болівійського та чилійського народів» . Ця зустріч сприяла відновленню дипломатичних відносин, що були перервані 16 квітня 1962 року через конфлікт щодо річки Лаука, а також обміну послами.
Тоді розпочався трирічний період діалогу між обома режимами. У грудні 1975 року пропозицію територіального обміну, здавалося, вже було прийнято обома сторонами. По-перше, Чилі погоджувалося передати Болівії коридор, що простягався між кордоном із Перу та лінією, проведеною на північ від ущелини Люта. При цьому воно висувало низку умов, а також вимагало схвалення Перу, оскільки Лімський протокол 1929 року передбачав, що майбутнє територій, які колись йому належали, не могло вирішуватися без згоди його влади. Утім, усі положення Мирного договору 1904 року мали залишатися незмінними. По-друге, Чилі натомість отримувало б таку саме за площею територію. По-третє, Болівія зобов’язувалася придбати аеропорт Чакальюта, чилійську частину залізниці Аріка–Ла-Пас та інші споруди на переданих територіях, які також мали бути демілітаризовані. По-четверте, обміняні території не могли передаватися третій країні. По-п’яте, Болівія мала визнати, що ця угода є остаточним вирішенням питання щодо її виходу до моря . Однак переговори зазнали невдачі, зокрема через те, що Перу відкинуло цю пропозицію і натомість у 1976 році висунуло ідею створення в Аріці зони спільного суверенітету під управлінням трьох країн – пропозицію, яку режим Піночета відхилив . У березні 1978 року Болівія розірвала дипломатичні відносини з Чилі .
ЗМІСТ
Вступ. «Повернення» Піночета 11
Частина перша Чилійський військовий у XX столітті
1 РАННЄ ПОКЛИКАННЯ 23
Дитинство у Вальпараїсо 23
Учень-двієчник 29
«Прусська» армія в Америці 36
Між Алессандрі та Ібаньєсом 40
Кадет № 197 43
Військовий курс 50
2 ОФІЦЕР ПІХОТИ 54
Молодший офіцер у Сан-Бернардо 54
Брат у Ложі «Вікторія» № 15 61
Юна дівчина на ім’я Лусія Іріарт 64
Інструктор у Військовій школі 69
Капітан у Пісагуа 72
Вітер холодної війни 77
Офіцер Генерального штабу 81
3 СХОДЖЕННЯ НА ВЕРШИНИ 83
Повернення на Північ 83
Три роки в Еквадорі 86
Заступник начальника Військової академії 92
Геополітика та національна безпека 96
Генерал у Тарапаці 103
Перемога Сальвадора Альєнде 106
4 КОМАНДУВАЧ АРМІЇ 112
На чолі гарнізону Сантьяго 112
Оцінка ЦРУ 117
Вшанування Фіделя Кастро 119
Начальник Генерального штабу армії 122
Кукурудза і пір’я 129
Забуті слова 133
Відставка Карлоса Пратса 138
5 НІЖ У СПИНУ 144
Підготовка до перевороту… або громадянської війни 144
Кров генералів 148
Останнє засідання на вулиці Томаса Мора 153
11 вересня 158
Президент Військової хунти 163
Лжесвідчення для історії 166
Диктатура класу 169
Частина друга «Війна» Піночета
6 ІМПЕРІЯ ТЕРОРУ 177
«Я – Піночет» 177
«Під ударами багнетів» 184
Ми маємо план очищення країни 188
Непрощений ворог 194
Кримінальний слід 198
Кулак DINA 204
І перо Хайме Ґусмана 207
7 ОБРЯД «КОРОНАЦІЇ» 212
Вбивство Хосе Тоа 212
Зі Стресснером і Пероном 217
Верховний керівник нації 225
Перший рік 232
Вбивство в Буенос-Айресі 235
Жертва Антоніо Льїдо 239
Президент Республіки 242
8 ПРОГРАМА ШОКУ 245
Обійми в Чараньї 245
Хрещений батько «чикаго-бойз» 249
Голод і безробіття 256
«Новини» про зниклих безвісти 258
Протистояння з Церквою 262
Похорон у Мадриді 266
Гніздо кондора 275
9 В НОЧІ Й ТУМАНІ 281
Поправка Кеннеді 281
Знищення Комуністичної партії 285
Уроки геополітики від Кіссинджера 290
Убивство у Вашингтоні 298
З Борхесом і Віделою 305
Відкрита рана 309
10 ФАКЕЛИ ЧАКАРІЛЬЇ 312
Плани на майбутнє 312
У Білому домі 316
Буря в Хунті 317
Броня безкарності 323
Вигнання Лея 328
Світова солідарність 332
Лонкен і «остаточне вирішення» 334
Барабани війни у протоці Біґль 339
Сім «модернізацій» 344
Частина третя Тінь диктатора
11 НАРОДНЕ ПОВСТАННЯ 351
Приниження над Тихим океаном 351
Конституція, зшита під мірку 356
Рейган при владі 363
Лаура Альєнде й Едуардо Фрей 365
Криза моделі 368
Національні протести 372
Маєтки генерала 379
Парада, Наттіно і Ґерреро 382
12 СМАК ПОРАЗКИ 385
Національна угода 385
Родріґо Рохас і Кармен Ґлорія Кінтана 389
Вогонь з боку ворога в Кахон-дель-Майпо 393
Іван Павло ІІ у Чилі 401
Різанина на Свято Тіла і Крові Христових 405
Австралійське шосе 407
Епопея «Ні» 410
«Виступав без суперників – і все одно фінішував другим» 419
13 ПЕРЕХІД І БЕЗКАРНІСТЬ 424
«Упорядкований відступ» 424
Прощання з Ла-Монедою 428
Доповідь Реттіґа, або «Літургія примирення» 438
Скандал із «піночеками» 441
Від диктатора до патріарха 444
Звинувачення Іспанії 448
Перше кримінальне обвинувачення 452
Сенатор довічно 453
14 МІЖ НЮРНБЕРГОМ І ВАТЕРЛОО 458
Канікули в Лондоні 458
У руках судді Ґарсона 463
Рішення лордів 470
Інсульса пише до Кофі Аннана 472
Вісь безкарності 476
Рішення Стро 480
«Прецедент Піночета» 484
15 СОЛДАТ БЕЗ ЧЕСТІ 486
Переосмислення амністії 486
Допит і судове переслідування 492
Весна пам’яті 496
Таємниці банку Riggs 500
«Це неправда, а якщо й правда – не пам’ятаю» 508
«І смерть перемогла правосуддя…» 510
КЛЮЧОВІ ДАТИ 515
Використані архіви та цитована бібліографія 525
Подяки 544
Карта Чилі 545
Перелік скорочень 546
Іменний покажчик 547
Про автора 559
600.00₴Додати в кошик