Чайковська Наталія. Проти течії. Уривок з роману

Чайковська Наталія
Проти течії : роман / Наталія Чайковська — Київ : Нора-Друк, 2026. — 304 с.

ISBN 978-966-688-189-5. Тверда обкладинка.

380.00₴ Оригінальна ціна: 380.00₴.300.00₴Поточна ціна: 300.00₴.Додати в кошик

Головний герой роману Наталії Чайковської «Проти течії» постає перед важливим особистим вибором: підкоритися тоталітарній радянській системі чи опиратися їй і втратити все. І система жорстоко покарала його, запроторивши у психіатричну лікарню, мовляв, тільки психічно хвора людина не може оцінити «переваги» радянського соціалістичного способу життя. Після п’яти років безперервних моральних і медикаментозних тортур він повертається додому і стикається з жахливою реальністю: сім’я під впливом радянської пропаганди не тільки не розділяє його прагнення розказати людям правду, а й соромиться його інакомислення.
На прикладі однієї родини письменниця майстерно від-творює трагічні сторінки української історії другої половини XX століття. Авторка спирається у своєму романі на дослідження теми каральної психіатрії в СРСР як форми політичних репресій, а також на історичні джерела, свідчення очевидців.

1978 рік

Мирон мав померти, але досі живий.
Живий.
Важко повірити і збагнути, але нині він удома.
Втупив очі в рідні стіни, бачить те, що вже й не сподівався побачити, а за ним продовжують гнатися тіні з минулого, схожі на довгі й міцні мотузки, з чиїх обіймів годі й вирватися.
Алевтина сидить поруч, дивиться на нього так, як ди-вилася завжди. Її погляд зігрівав у будь-яку пору року. Зігрівав колись, а нині це тепло не доходить до Мирона, повзе гусінню, не поспішає, бариться. Алевтина завжди була променем світла і добра, але чи буде так надалі, Мирон уже не знає. Тішитися ілюзіями наразі не може, зрештою, якщо бути чесним, його великі сподівання на майбутнє згасли, наче вогник свічки, на яку дмухнули і наступила густа темінь.
Він уже не такий, яким був раніше.
Заблудлий прибулець.
Мирон певен, Алевтина бачить це карколомне перевті-лення, помічає невідворотні зміни, але мовчки зносить черговий вибрик долі.
Вона така ж гарна, як колись. Таке ж світло відблискує в карих очах, тепла усмішка, тихий голос, такі ж довгі вії обрамлюють очі, такі ж чорні брови виведені чіткими дугами.
Вона така ж, як була, лише зморшки торкнулися обличчя ― ледве помітні лінії залягли під очима, утворивши видовжені риски, наче художник недбало мазнув пензлем по смуглявій шкірі, наче намірився лишити сліди прожитих негараздів.
А очі відблискують сумом.
Змінився він. Змінилась і вона.
Алевтина торкається його руки, і йому здається, що вона зараз заплаче, що з карих очей покотяться рясні сльози, а він захлинеться від того потоку, бо не знає, як її заспокоїти.
Колись знав. Уже не знає.
Вона стискає його пальці. Її дотики схожі на танець пір’їни, що пурхає у повітрі, ― легкі, мляві, невагомі. Він відчуває легке тремтіння, яке розноситься втомленим і зів’ялим тілом, тремтіння, яке підтверджує, що він справді вижив, а поруч нього сидить Алевтина.
Вона не плаче. Продовжує всміхатися, попри те, що знає ― Мирон зрадник, він є тим мечем, який розрубав їхнє сімейне життя навпіл. Він той, кого вже мало не бути, але він досі є.
― Все буде добре, ― шепоче тихо Алевтина.
Найменший порух будь-якою частиною тіла завдає Миронові болю, але він ледве помітно киває головою.
Хоче вірити їй.
Але не може.
Адже правда і реальність довели, що сподіватися марно.
― Головне, що ти вже вдома, ― каже Алевтина і трохи сильніше стискає його руку. Вона шукає слова підтримки, а він губиться в здогадах ― вона хоче підтримати його чи заспокоїти себе?
Він лежить на дивані. Вона сидить на стільці. У кімна-ту заповзають перші сумні сутінки, і Миронові повіки миттю важчають. Знайоме відчуття, до болю знайоме. Оте, якого він уже ніколи не позбудеться, ― відчуття одвічної втоми, безпомічності й безвиході.
― Ти хочеш їсти, ― чи то питає, чи стверджує Алевтина.
― Ні, ― тихо відповідає.
― Я зварила курячий бульйон. Ти такий колись любив. Пам’ятаєш? ― її голос ледь помітно тремтить.
― Так, ― бреше, аби її не образити.
Він не пригадує ні запаху, ні смаку бульйону. Зрештою, у його голові лишилося надто мало спогадів, вони наче є, але померклі, отруєні, розламані на дрібні частини, розірвані, ніби непотрібний папір, який від подуву вітру полетить удалечінь.
Сиві спогади без сенсу, які він ніяк не може пов’язати між собою.
― Може, поки відпочинь, ― у її голосі чути турботу, але його ранить те, що вона намагається приховати, ― Алевтина його жаліє, а це останнє, чого б йому хотілося.
Жалість ― дивна річ. Хтось її потребує, а хтось цурається. Миронові осоружно думати, що в Алевтини не ли-шилося нічого до нього, крім цього почуття.
Вона повільно підводиться зі стільця, усмішка не зникає з обличчя, і йому хочеться попросити, щоб вона перестала всміхатися, бо для радості немає причин.
Але він мовчить.
Звісно, мовчить, адже мовчання порою красномовніше за слова.
Дивиться на свою дружину ― невисока на зріст, темне коротке волосся, яке дістає до плечей і хаотично завивається, дівочий стан, ніжна гладенька шкіра, родимка на шиї.
Усе рідне і знайоме.
― Скажи, ― хрипко мовить Мирон, коли вона обереж-но торкається ручки дверей.
― Що? ― в її очах острах, вона губиться в здогадах, бо гадки не має, про що він хоче запитати.
Між ними ковзають роки, повзуть по виплаканих сльозах, насміхаються з цих двох мучеників. Блиск в Алевтининих очах гасне, а Миронове серце завмирає.
Сутінки заполонили кімнату.
Тиша ― блаженна і страшна.
Мирон облизує вуста, збирається з духом і питає про те, що непокоїть. Питає, бо мусить прийняти правду, якою б вона не була:
― П’ять років? Мене не було п’ять років?
Говорити важко, слова схожі на скло, яке ріже горло.
Алевтина повертає голову і затримує погляд на карти-ні, що висить над диваном, яку намалював Миронів батько незадовго до загибелі, а мама через рік замовила дерев’яну рамку і вставила полотно під скло.
В кімнаті панує мовчання.
Годинник на тумбочці голосно відстукує час.
― Так, Мироне, ― ледве чутно відповідає Алевтина, ― п’ять років. Тебе не було вдома довгих п’ять років.
Вона зітхає, а він не дихає.
― То мені зараз?..
Намагається порахувати, але не вдається. Соромно, однак нічого з цим фактом зробити не може.
― Тобі зараз тридцять три роки, ― спокійно каже, наче до цієї розмови готувалася заздалегідь, ― коли тебе за-брали, тобі було двадцять вісім. Зараз надворі весна, тисяча дев’ятсот сімдесят восьмий рік. Багато чого змінилося, але… ― вона знову зітхає і набирає в легені повітря, ― але про це я тобі розповім пізніше. Головне, що ти вдома. Ско-ро повернуться Тимур і твоя мама. Тому… Краще відпочинь.
Мирон не відає, чи вона відчуває те саме, що й він, але йому здається, між ними зводиться стіна. Його повіки важчають, але він продовжує дивитися на дружину, боїться, що високий уявний мур їх знову розділить і вона щезне назавжди.
― Пробач, ― шепоче Мирон пересохлими вустами.
Алевтина киває, і в її карих очах стоять сльози.
Він не може повернути час, аби щось змінити, втім, певен, що, як би боляче їй не було це усвідомити, він нічого не змінив би.
*
Той стан, який накочується на Мирона, важко назвати сном або ж дрімотою. Радше це схоже на падіння, якому його тіло і розум піддавалися не раз. Падіння, яке не має ні початку, ні кінця, але настільки потужне і глевке, що він звик до цього безконечного процесу.
Його очі заплющені, обважнілі повіки відчутно тремтять, у голові тихий шум, але сновидінь немає. На щастя, немає.
Довга дорога додому його вимотала, і раптом він пригадує, що досі не бачив ні сина, ні мами.
Хоче підвестись, але продовжує лежати.
Прислухається до звуків, які б мали бути рідними, а стали чужими. Він звик до стогонів, зойків, виття і гепання. Звик до іншого ― темного світу. А в хаті, в домі його батьків, де він виріс, куди привів дружину, а потім з пологового привіз сина, звуки стали непізнаваними.
Годинник йому заважає, надто голосно кричить, що час невпинно вислизає з-поміж пальців. Мирон намагається заснути, але сон не йде.
Дивина ― спати не може, а розплющити очі не виста-чає сили.
З кухні линуть голоси.
Прислухається, але слів розчути не вдається. Вони зливаються в єдине гудіння, у звичне для його вух гудіння. Не певен, але йому здається, що чує маму. А потім кухнею лунає дитячий голос, але він не схожий на голос сина Тимура, не схожий на той, який був п’ять років тому.
Напружує пам’ять, аби пригадати. Якщо він нині правильно мислить, то тоді, коли його забрали, Тимурові було шість, значить, нині… Важко рахувати. Шість додати п’ять. Дванадцять? Ні. Одинадцять.
Господи, синові одинадцять.
Думки сполоханими воронами крутяться в голові, Мирон відчуває, як на чолі виступає піт, тягнеться рукою, аби змахнути краплі, але рука, наче нежива, неслухняно падає на диван уздовж його тіла.
Його син ріс, дорослішав без батька.
Чи навчився він їздити на велосипеді?
Чи любить читати?
Чи має друзів?
Мирон стільки втратив. У нього стільки вкрали.
Мусить про все довідатись, а потім нажахано шукає відповіді на ряд питань: що Тимур думає про нього, чи по-трібен він йому нині, чи захоче він впустити батька в своє життя.
А годинник гупає.
Те гупання відлунює в голові, і Мирон ловить себе на думці, що ладен закричати, аби тільки настала тиша.
Насилу розплющує очі, повертає голову і зважує подумки, чи зможе дотягтися до годинника. Наче зможе. Повертається на правий бік, тягнеться рукою, але не дістає. Пробує ще раз. Потім іще. Тіло в’язке, наче він створений з глини.
Робить спробу сісти. Вдається, але тіло хилиться.
Ще хилиться.
Розуміє, що падає. Повільно, наче височенний будинок, якому неможливо впасти тихо й непомітно.
Його тіло не слухається. Це не вперше ― загалом, доволі звично, що думки з діями абсолютно не збігаються, але тут і зараз, коли він нарешті вдома, Мирон не хоче ма-ти вигляд напханого багнюкою мішка. Втім, його бажання давно йому непідконтрольні, як, зрештою, і все інше.
Гучно, надто гучно він опускається на підлогу, зачіпає ногою тумбочку, яка теж падає.
Через секунду або ж дві відчиняються двері до кімнати. Мирон бачить лише ноги. Три пари ніг. Знає, що це за кар-тина: він ― нікчемний згусток ― лежить на підлозі, але найстрашніше в цьому те, що він самотужки не може підвестися.
Йому потрібна допомога. Йому знову потрібна допомога в елементарних речах.
Алевтина підбігає, за нею крокують ноги в коричневих кімнатних капцях. Мабуть, це мама. Вони беруть його по-під руки і садять на диван, але сидіти він не може, тіло хилиться, і він стогне, а потім важко опускається на подушку.
― Ненавиджу, ― шипить Мирон.
― Тихо, заспокойся, ― лагідно гладить його по голові Алевтина.
Мама мовчить. Дивиться на неміч, безликість і перевтілення єдиного сина. Можна збагнути, як їй боляче. Він несміливо позирає на маму, а вона не зводить з нього очей.
Вона постаріла.
Господи, вона так постаріла, що йому важко дихати.
Під очима великі синці, коротке волосся, яке колись було темним, нині майже повністю сиве, обличчя схоже на печене яблуко ― пооране зморшками, а в очах біль, страждання, неприйняття того, що вони бачать.
Мирон хотів би втекти від них ― від рідних людей, аби тільки вони не дивилися на нього так співчутливо.
― Сину, ― шепоче мама, а він незчувся, як у нього, дорослого чоловіка, потекли з очей сльози.
На ній квітчастий халат, на голові легка хустка, яка сповзла на потилицю. Вона тягнеться до нього. Не плаче. Дивиться пильно, а коли торкається шорсткою долонею його обличчя і витирає сльозу, з Миронових грудей вири-ваються схлипи, яким він ніяк не може дати раду.
― Сину, ― шепоче вона знову.
― Мироне, ― видушує усмішку Алевтина, якій зовсім не до сміху.
Мокрими від сліз очима він дивиться на дружину, а во-на киває головою на двері.
Повільно переводить погляд.
У дверях стоїть Тимур.
Син.
Він став іншим ― дорослішим, вищим, обличчя виразніше, великі карі очі, які успадкував від Алевтини, втупилися в батька, в погляді суміш різних відчуттів, але те, що вдається розгледіти Миронові, абсолютно не тішить.
Тимур дивиться з підозрою, придивляється так, наче Алевтина притягла до хати замурзаного, побитого й пораненого пса, з яким віднині Тимур має ділити простір. Мирон його розуміє. Звісно, хлопець пам’ятає батька, але ті спогади і прихильність до нього, які берегло його дитинство, зазнали наруги. Він знає, хто такий Мирон, але цієї миті не готовий впустити його в своє серце. Принаймні так кажуть його великі очі, так волає його мовчання.
Мирон роздивляється його далі ― син високий на свій вік, худий і трохи сутулиться. Темне волосся, знову ж як у Алевтини, її пухкі вуста і гостре підборіддя. На ньому потерті сині штани і картата сорочка. Тимур подорослішав і підріс.
― Тимуре, ― лагідно каже Алевтина, ― підійди до нас.
Хлопець не рухається.
Стискає кулаки, аж кісточки біліють, зціплює вуста і продовжує стояти на порозі кімнати.
― Не будь упертим, ― наполягає Алевтина, ― підійди до тата.
Мирон бачить, відчуває і проживає те, що цієї миті коїться з сином.
Він не хоче підходити.
Він не бажає його присутності.
Йому не потрібен батько.
Не потрібен такий батько. Це очевидно.
― Тимуре, ― трохи гучніше каже Алевтина.
Син ступає крок. Затим другий.
Мирон знає: той, кого хлопець бачить перед собою, відрізняється від того, кого Тимур хотів би бачити. Йому легше було жити з думкою, що батько десь є, десь далеко і, можливо, скоро повернеться, але реальність, яка впала на його плечі, непереборно тисне. Син не готовий до визнання такого батька ― скорченого, неголеного, з ріденьким волоссям і кошлатою бородою, з сірим обличчям і запалими в череп очима.
― Пробач, ― шепоче Мирон.
Це єдине, що він може сказати.
Єдине, що гупає довбнею в його голові.
Єдине ― вимолити прощення.
Миронові так важко дихати, що він починає кашляти. В горлі лоскоче, скроні стискає, і він задихається.
У голові, мов дятел, стукотить думка ― Мирон хоче пояснити, розповісти, розставити крапки над «і», аби Тимур хоч трохи збагнув, що відбулось, але, певна річ, слова провалюються, він не може вгамувати кашель, не може скласти хаотичні думки в логічний і послідовний ланцюг. А потім, наче грім, який розтинає небо, у голові з’являється інша думка ― реалістичніша, правдивіша, жорстокіша.
Чи треба синові знати все те, через віщо він пройшов?
Чи зможе Мирон хоч колись насмілитися і завдати йому болю своїми одкровеннями?
Правда не завжди може зцілити.
Коли напад кашлю минає, Мирон бачить, як Тимур швидко розвертається й виходить з кімнати. Він іде так, ніби втікає й забуде, зречеться, відмиється і відновиться.
А Мирон дивиться йому вслід.
Німо лежить і розуміє, що те, чого боявся найбільше всі ці роки, сталося.
*