Ірен Роздобудько. Фаріде. Уривок з роману

Роздобудько Ірен
Фаріде. Роман-апокриф. / Ірен Роздобудько. — Київ : Нора-Друк, 2021. — 232 с.
ISBN 978-966-688-068-3. Тверда обкладинка.

170.00Додати у кошик

Уривок з роману

Від автора

У героїні цієї історії є непрямий прототип – кримсько-татарська дівчина, котра під час окупації Криму нацистами врятувала єврейських дітей від розстрілу. А на цілу епоху пізніше її розшукали врятовані нею люди і вона, вже жінка похилого віку, стала «праведницею світу» — забутою, закатованою і фашистським, і радянським режимами. Це факт.
Все інше — апокриф, вигадка автора.
Апокриф, узагальнений і суб’єктивний. Як узагальненими і дещо фантасмагоричними є і Селище, і всі його мешканці, переплетені між собою, мов виноградні лози.
Автор не претендує на лаври історика. Швидше за все — на найменший «язичок» найменшого дзво-ника, який бринить серед ночі голосами тисячі вигнанців: «я-по-вер-нусь-я-по-вер-нусь…» — і нагадує, що наш ДІМ завжди з нами.
З нього може вигнати ворог, але його не можна відняти.
Якщо ти віриш у повернення!

ЧАСТИНА ПЕРША
1930 рік

Літо видалося млосним, як сон після полудня.
Довгим, як нитка меду, що тече з дерев’яної ложки нескінченною бурштиновою цівкою.
Умиротвореним, як море перед грозою.
Такого безвітряного і духмяного літа із хмільним ароматом стиглих ягід давно не було.
Всі ходили мов п’яні, а у дітей підошви були си-зими від розчавленого винограду.
Отари овець мляво стікали з гір разом із такими само розмореними сонцем хмарами.
У той день до Селища приїхала родина з акорде-оном і закінчився збір винограду.
Уродило його стільки, що норму було перевико-нано на двадцять відсотків.
А над кожним подвір’ям кружляв солодкий аро-мат, сповнений гудінням бджіл.
Тим ранком Марієтта, жінка ще не стара, аби вірити в дива, почула, як з боку незвідь-чому вцілілої мечеті лине спів муедзина. І не було нічого кращого за цей спів, під час якого з неба, немов з плечей красуні-нареченої, повільно спадає фирланта — весільне покривало з газової тканини. І тремтливі хмари рожевіють, оголені й безборонні, осипаючи у виноградники бліді зірки.
Заклик до молитви давно вже не лунає над Селищем.
А муедзин, Алім-ага, тепер служить писарем при РАГСі. Йому залишили коня на випадок, коли треба роз’їжджати по району, вести облік народжених чи померлих або перекладати щось із кримськотатарської для начальства.
А начальства тут багато.
Селиться воно в покинутих хатах заможних родин, що давно виїхали до Туреччини. Приїжджають на благодатне повітря родини військових, відпочивають поранені в боях, вигріваючи на сонці хворі легені, — але то все ближче до моря, до палаців «колишніх», з яких зроблено санаторії і будинки відпочинку.
Проте і тут, у Селищі, захованому серед гір, поволі оживають закинуті хати, мерехтять уночі каганцями. Про «електрику» сперечаються — чи потрібна вона в цій недосяжній для її повітряних щупальців місцині.
В кінці вулиці, де стоїть будинок Марієтти, хату ще не заселено. Адже кажуть люди, що саме там, біля пагорба, ходить-бродить тінь цариці Феодори Сугдейської, що загинула «на цьому самому місці» — на пагорбі, який раніше був високою горою.
Люди обходять пагорб стороною, мовляв, там така трава, що стогне під ногами. І присягаються, що чули це на власні вуха! Дорослим туди ходити — зась. Проте для місцевої дітлашні це найкраще місце для спостережень — що у кого робиться на подвір’ї.

Амет, восьмирічний ватажок дитячої зграї, сьогодні прокинувся рано.
Так рано, що побачив, як батько справляє намаз, підстеливши під коліна побитий міллю і часом килимок. Насупився, адже дивно виходить: тато ж особисто їздив до міста по піонерський галстук для сина! Заборонив навіть питати про Аллаха, а сам…
Турбувати зайнятого молитвою батька Амет побоявся, тихо прослизнув поза його згорбленою у поклоні спиною. Не рипнувши дверима, вийшов надвір.
Треба було зібрати свою команду до того, як прокинеться Селище.
Добіг до помешкання Славка, підібрав камінець, кинув у шибку.
Славко скинув ковдру й опинився в повній амуніції: звечора ліг, не роздягаючись, аби не підвести товариша.
Мати вже принесла з хліву молока. Цокнула кухлем:
— Куди так рано? Пий!
Славко вмочив хитру мордочку в кухоль і випірнув з нього з білопінними вусами.
Поспіхом випите молоко забулькало в шлунку. Гикнув.
— Ма, я гуляти! Неділя ж! — і прожогом кинувся за тин, де вже місив пил босими п’ятами Амет.
Удвох помчали до Тимура.
Камінці довелося кидати разів зо п’ять, ховаючись у заростях.
Адже перед самим світанком Тимурові наснився страшний сон.

Уві сні його найкращий друг, Шурка Яструбиний Кіготь, полював на нього.
І був не в індіанському пір’ї, а в галіфе, яке носить його батько — відставний військовий комісар. Власне, вони вже давно так гралися: полювали одне на одного з дерев’яними рушницями, а потім мирилися.
А тут Шурка з величезним справжнім револьвером причаївся у старій шафі. І, як це буває лише уві сні, Тимур одразу здогадався: Шурка зовсім не по-дитячому полює на нього. Для захисту Тимур мав у руці лише старий ліхтар. А отже, сили були нерівні.
Тимур відступив у куток, притискаючи до себе ліхтар. Двері шафи зловісно зарипіли. Тимур підче-пив і відкинув дверцята ногою. Стулка зі скрипом поїхала вбік. З шафи вийшов Шурка з револьвером, спрямованим прямо на Тимура.
Але світло Тимурового ліхтаря засліпило йому очі. Шурка зіщулився, прикриваючи очі вільною рукою.
Мить, коли вони дивилися одне на одного, тривала вічність. Шурка звів курок.
Тимур хотів крикнути — досить! Але голосу уві сні не було! А очі товариша дивилися на нього сер-йозно і вороже, палець тремтів на спусковому гачку.
— Ну, стріляй, Яструбиний Кігтю! — сказав Ти-мур.
Шурка відступив до стіни, де штабелями лежали мішки з картоплею, перечепився об них, відкинув голову і… вистрілив собі в скроню.
…Тимур прокинувся від різкого звуку.
Це в шибку стукнув камінець — знак від товаришів: треба вставати і бігти на вулицю. Там весело. Там купа забавок. Мати казала, що поганий сон тре-ба одразу комусь переповісти — аби не здійснився.
Але кому?! З неменшим жахом Тимур згадав, що позавчора його індіанський брат, Шурка-Яструбиний Кіготь, разом із батьками виїхав із Селища. І не було трагедії більшої за цю. Це як руку відрубати.
Чи лишитися без ока.
І дарма, що друзі за вікном приготували нову розвагу, — Шурку не замінить ніхто!
Як око.
Як руку.
Тимур розтер захололі ноги, струсонув кучеря-вою давно не чесаною головою, відкинув ковдру і почав швидко натягувати штанці.

170.00Додати у кошик